неділя, 2 листопада 2008 р.

Антологія українського цинізму

Зашкалює...

Останнього тижня Ернст Рахаров спілкувався телефоном з двома своїми друзями-земляками з України. І як людина, яка не має змоги безпосередньо відчувати пульс українського суспільного буття, почув декілька цікавих і вражаючих речей, що стали вже незвичними для українця, який більшу частину свого часу проводить поза межами України. Серед цих речей найбільш шокує надзвичайно високий рівень цинізму, якого Ернст Рахаров більше не зустрічав ніде в світі поза межами колишнього Радянського Союзу. Цей цинізм звичайно проявляється невимушено і опосередковано, найчастіше у загальних судженнях.

Так один з друзів, який має певний досвід спілкування з нинішнім вищим політичним керівництвом України, буденно зауважив приблизно таке: «Мало хто в Україні збирається виконувати умови Міжнародного валютного фонду, під які пропонується рятівний кредит. Також є великі сумніви щодо того, що цей кредит, у разі його отримання, буде використаний за призначенням, а не, наприклад, на президентську кампанію одного з провідних українських політиків. Тому багато хто серед української еліти вважає, що в такій ситуації дефолт України може бути не найгіршим сценарієм».

Те, що у випадку дефолту, вже друге поспіль покоління українців втратить свої збереження і країна відповідно відкотиться до стану, в якому перебувають найбідніші країни світу, з малими шансами звідти знову піднятися, багатьох українських політиків схоже не сильно турбує. Мабуть тому, що у них самих або є «запасні аеродроми» за кордоном, або вони просто живуть одним днем чи виключно процесом боротьби за владу заради самого процесу.

Але найшокуючим у тому коментарії була якраз його спокійна буденність! Тільки легка цинічна тональність коментаря виявляла особисту незгоду співрозмовника з такою поведінкою згаданих політиків. В той же час маскуючи його небажання хоч якось протидіяти відвертому божевіллю в українських «верхах».

Під час бесіди з іншим другом, розмова пішла про президентські вибори у Сполучених Штатах, під час якої друг зауважив приблизно наступне: «Обама провів добру кампанію і, можливо наступного разу, він зможе отримати президентську посаду. Але цього разу Буш в останній момент напевне задіє «адміністративний ресурс» і перешкодить приходу до влади чорного президента».

Для людини, хоч трохи обізнаної з механізмами функціонування американської політики та виборів, подібна заява є повним нонсенсом. Адже в Сполучених Штатах «адмінресурс» практично дозволений! Тільки за умови, повної прозорості його застосування. Тобто президент Буш має повне право особисто агітувати за свого улюбленого кандидата. Але враховуючи відносно низьку популярність Буша серед виборців, він краще декілька раз зважить, чи є сенс це робити. До того ж зважити на те, що вільні американські медіа будуть це відповідним чином висвітлювати, підкреслюючи, що президент був найнятий платниками податків для того, щоб виконувати інші завдання. Те ж саме стосується губернаторів штатів – вони в США також всенародно обираються, тому змушені набагато більше зважати на думку своїх виборців, ніж на думку голови держави. Але при цьому ніхто не заважає американським ЗМІ повідомляти про те, що вони вважають випадками застосування «адмінресурсу». Просто коли українські ЗМІ ретранслюють такі повідомлення, вони рідко пояснюють своїй українській аудиторії різницю між українським та американським «адмінресурсом».

Дуже часто Ернст Рахаров стикається з ситуацією, коли українці оцінюють події у зовнішньому світові через викривлені скельця української реальності. Схоже, що некоректно інтерпретуючи західні (переважно американські) фільми, критичні повідомлення західних журналістів про події у своїх країнах, а також завдяки специфічному формату висвітлення новин, насамперед на багатьох російських телеканалах, коли увага глядача концентрується на негативних зовнішніх подіях (на фоні добре поданого внутрішнього позитиву), українці часто вирішують, що правила гри в усьому світі такі самі погані, як і в Україні. Знову ж таки неявно припускаючи, що в умовах, коли весь світ такий недосконалий, немає сенсу намагатися щось змінити в і Україні – адже весь світ не зміниш.

Генерація тих, для кого «бабло перемагає зло»

Тепер подивимось на ситуацію з іншого боку. Вихідці з колишнього Радянського Союзу вперше спілкуючись з західними людьми зачасту з подивом відкривають для себе, наскільки «наївними» та «ідеалістичними» є їхні співбесідники – вони не ставлять під сумнів закони, набагато більше довіряють здавалося б зовсім незнайомій людині (хто поселявся в західних готелях, той знає), пильнують за дотриманням правил. Одним словом – є людьми, що «не знали тягот життя».

В чому ж причини такої разючої «особливості» пострадянських людей в сприйнятті світу та собі подібних? На думку Ернста Рахарова, витоки цього феномену лежать у радянському минулому, особливо в останніх роках існування Союзу. Тоді для більшості вже було очевидно, що радянська пропаганда відверто бреше, але мало хто зважувався про це заявити прямо і вголос. Натомість люди завзято, хоча здебільшого і пошепки, переповідали один одному цинічні анекдоти.

Всі, хто протиставляв себе тій брехливій системі, автоматично ставали героями в очах простих громадян. Великої шани удостоювались навіть відверті злочинці, тільки через те, що вони здебільшого демонстрували свою зневагу до системи. Коли ж система таки розвалилася наприкінці вісімдесятих – початку дев'яностих, у суспільства залишилось небагато авторитетів, які б користувалися пошаною, крім кримінальних та напівкримінальних «авторитетів», яких Ернст Рахаров називає «дев'яностодесятниками». Про рівень пошани до криміналітету побічно свідчить популярність у дев'яностих бандитського епосу – пісні Шуфутинського лунали майже з кожного вікна.

«Дев'яностодесятники» прийшли не заміну ненависній системи, хоча багато у чому вони навіть гірші за неї. Не маючи «зайвих» моральних запобіжників, вони виявились найбільш підготовленими до боротьби без правил, і вийшли в ній переможцями. Вони здатні миттєво реагувати та перерозподіляти, але не здатні планувати на довгострокову перспективу і втілювати заплановане. Вони – руйнатори системи, але ніколи не збудують нової.

«Дев'яностодесятники» зараз при владі в Україні і більшості інших країн пострадянського простору, але з тією різницею, що в Україні між ними є конкуренція, в той час як в решті пострадянських країн її немає. Не маючи можливості запропонувати інші цінності окрім легендарного «бабло перемагає зло», «дев'яностодесятники» у кожній країні намагаються створити у своїх громадян ілюзію того, що це гасло править усім світом. Але ця ілюзія має шанси протриматися хоч якось довго тільки там, де немає політичної конкуренції, тобто не в Україні.

Конфлікт між переконаннями і діями

Коли людина має переконання, які вона «змушена» постійно ігнорувати в своїх діях, цинізм є тією захисною реакцією, яка дозволяє здоровій людині не збожеволіти. Проте дякуючи політичній конкуренції в Україні є свобода слова та хоч дика, але демократія. В результаті цей «примус» до цинізму зараз набагато слабший, ніж будь-коли принаймні за останні сто років. Сьогодні українці мають добру нагоду перестати ховатися за цинічними фразами, та «засміювати» наявні суспільні проблеми в анекдотах, а почати ці проблеми дієво вирішувати.

Починати краще на місцевому рівні. Один знайомий американець, який побував в Україні декілька років тому, вражено розповідав, як в маленькому провінційному містечку ліхтарі вночі горіли на одній-єдиній вулиці – тій, де жили «господарі міста»: мер, суддя, прокурор і т.д. На його думку, в Америці таке було б неможливим: або ліхтарі повинні горіти на всіх вулицях, або люди прийдуть і поб'ють їх також і «господарям життя». Радикально – але дієво.

5 коментарів:

Анонім сказав...

Важко не бути цинічним, коли влада дивиться на тебе очима: а якого хабара може дати ця людина. А більшість людей вірять, що без хабарів справи не вирішуються. Певний прошарок людей готовий вбивати людей, що порушують споконвічну мораль. Коли вбивати можна бути безкарно, чи можна буде ходити спокійно по вулиці?

Анонім сказав...

Від зриву на потік вбивств всіх, хто тобі завинили по життю зупиняє тільки те, що патронів на всіх не вистачить.

frend сказав...

Самое страшное в стране - коррупция. В Америке любого миллионера потащат в суд - и не откупится. У нас судебная ветка не действует. Или только для бедных. И так во всем.

Анонім сказав...

Дивно, навіщо бити ліхтарі на чужій вулиці? Може краще вкрутити їх на своїй?

Анонім сказав...

Цинизм, естественно, это последствие. Последствие многовекового отчуждения человека от собственности, антиотбора 20-х - 40-х /репрессии, голодоморы, война/, когда лучшие-выдающиеся погибали. У нас человек генетически боится государства (оседлавших это государство "паханов"). В Украине особенно в густонаселенных, урбанизированных районах(Восток - ЮГ) отсутствуют зачатки гражданского общества, т.е. тяга людей к самоорганизации, доверие друг к другу для решения общих проблем. Особенно сильно это видно нак оконтрасте Запад-Восток. Население Запада Украины, как менее пострадавший от Дедушки Джо, более готово к самоорганизации (это конечно относительно).
Может быть новый кризис естественным эволюционным путем заставит население стать народом... Посмотрим, поглядим....