вівторок, 3 липня 2012 р.

Хто не змагається – той не перемагає. І не виживає.

У футболі для того, щоб вигравати, треба багато тренуватися і багато змагатися. Щоб мати успіх у житті, треба робити те саме.

Чесна змагальність поступово зникла навіть з тих сфер життя в Україні, в яких вона була присутня за радянських часів:

- зі шкіл та університетів, оцінки в яких все частіше не заробляються наполегливим навчанням, а банально «купляються», і в яких навіть уроки фізкультури опинилися вихолощеними, щоб уникнути «понадмірного фізичного навантаження»;

- зі спортивних змагань, суддівство на яких також дуже часто не є безстороннім.

Певну чесну змагальність принесли у сферу економіки буремні 90-ті, коли через ринкові реформи та приватизацію з’явилася конкуренція у багатьох сферах виробництва товарів та надання послуг, яка була відсутня у радянські часи. Але зараз і у цій сфері спостерігається регрес, коли цілі галузі економіки опиняються під монопольним контролем, іноді – кримінальних картелів.

Але парадокс полягає у тому, що змагальність у суспільстві повністю зникнути не може. Люди завжди змагатимуться один з одним за життєві блага та кращі можливості. Проте за відсутності чесної змагальності, вона стає нечесною. У такому змаганні здебільшого перемагає не сильніший, здібніший, працьовитіший, а підступніший.

На жаль, цей феномен, що називають «негативною селекцією», або «відсутністю соціальних ліфтів» глибоко вкоренився в Україні (а також на переважній частині пострадянського простору).

За таких умов низька якість української еліти – закономірна. А разом з цим закономірним є і низький рівень життя.

Негативна селекція веде до загибелі української держави

Загальна деградація українського суспільства очевидна: від погіршення стану здоров’я громадян до зниження якості освіти, від погіршення загального стану інфраструктури до падіння рівня якості інституцій. В результаті українці або менше працюють, бо не можуть знайти прийнятну роботу, відповідну своїй не дуже високій кваліфікації – і відповідно мало заробляють. Або вони працюють багато, але неефективно.

Наприклад, можна довго і важко працювати на власному городі і за рахунок цього натурального господарства так-сяк забезпечити свою родину овочами та фруктами, але така праця в сучасному світі може гарантувати вам лише виживання у глибокій бідності. Тому що за рахунок неспеціалізованого натурального господарства ви не заробите грошей, які необхідні, щоб купити продовольчі товари, ліки, послуги освіти для ваших дітей (адже більш-менш якісна освіта в Україні де-факто давно вже є платною). Найголовніше – ви не зможете інвестувати і розвивати власне господарство, а відтак воно в кращому випадку буде стагнувати, а в гіршому – деградувати за відсутності необхідних добрив та засобів захисту рослин.

Деградація відбулася у великій кількості галузей економіки України і наразі наша країна недалека від того, щоб стати найбіднішою країною Європи. Дехто вважатиме, що після того, як ти опустився на саме дно, від нього можна «відштовхнутися» і зробити ривок вгору. Проте на практиці таке «дно» здебільшого виявляється лише уявним – падати нижче, на жаль, завжди можливо. До тих пір, поки соціальні зв’язки, які поки що якось тримають суспільство докупи, остаточно не розірвуться. І не почнеться громадянська війна.

У автора є відчуття, що за існуючих тенденцій в Україні ця межа може бути вже недалеко. Тому щоб уникнути жахів війни українцям треба скоріше припинити деградацію.

Сфальсифіковані вибори – квиток на війну

Гарною, і можливо – останньою, нагодою припинити деградацію є парламентські вибори, які відбудуться в жовтні цього року. Активна підготовка до них почалася вже давно:

· Владна партія, перелякана втратою влади, шукає «креативні» шляхи маніпулювання всенародним волевиявленням на всіх етапах цього процесу, не гребуючи при цьому порушеннями Конституції, прикладом чого є відверто силове проштовхування законопроекту про мови, або фабрикація «потрібного» рішення Конституційного суду, який частково позбавив права голосу майже півмільйона закордонних українців;

· Опозиція дещо кволо, але об’єднується, підкилимно розподіляє виборчі округи і намагається сформулювати спільну програму дій;

· Громадянське суспільство шукає моделі порятунку країни, від організації національного круглого столу, до висунення своїх жостких умов для опозиції, до формулювання завдань-мінімум на майбутні вибори;

· Пересічні громадяни переважно зайняті виживанням, накопичуючи при цьому протестний потенціал, який вони поки що не можуть реалізувати, бо все ще чекають на якогось дивовижного лідера, який виведе їх на вулицю.

Узагальнюючим вектором усього цього на погляд автора є перспектива брутальної фальсифікації виборів. Очевидно, що «вертикаль влади», яку вибудував Янукович, чесно програвати вибори просто не вміє, адже побудована вона не на принципах чесного змагання, а якраз навпаки. Тому природними для неї є прямий та непрямий підкуп виборців та членів виборчих комісій, залякування опонентів і підтасовка результатів.

Хто не вірить – хай подивіться на результати цьогорічних президентських виборів у Росії. Цікаво, що для Путіна, на відміну від Партії Регіонів, фальсифікація навіть не була життєво необхідною – він і так міг чесно перемогти, причому в першому турі. Тим не менш, вибудувана Путіним «вертикаль влади» «домалювала» своєму господарю зайвий десяток відсотків. Бо інакше не вміє.

А на що виявиться здатною «вертикаль» Януковича, яка у випадку чесних виборів очевидно що програє, а програвати для неї – смерті подібно?

І яка доля чекає країну, в якій буде запроваджена де-факто однопартійна система, яка в кращому випадку забезпечить збереження статус-кво, а в найбільш реалістичному – прискорення деградації? В той час, коли більшість громадян і так вже сильно незадоволені станом речей в країні?

Очевидно, що найбільш ймовірним наслідком стане соціальний бунт. Який за умов посилення поліцейської держави дуже легко може перейти у форму громадянського конфлікту. Хто не вірить – хай згадає, як розвивалися події у Сирії протягом останнього року.

Автор переконаний, що українському суспільству слід готуватися протидіяти найцинічній фальсифікації виборів за всю (і так вже надмірно цинічну) історію незалежної України. Бо цього вимагає простий інстинкт самозбереження.

Пора відроджувати позитивну селекцію на основі чесної змагальності

На жаль, багато українців щодо жовтневих виборів поки що налаштовані скептично. Вони не бачать привабливих кандидатів і звісно ж очікують фальсифікацій. Вони не бачать зв'язку між виборами та власним добробутом, а також збереженням миру у власній оселі. А дарма.

Українці прагнуть від виборів результату. Напевне, щоб депутати парламенту були святими і за сумісництвом – нобелевськими лауреатами. А яким чином їх оберуть – чесно, або не дуже – то є не дуже суттєвим.

Натомість в усталених демократіях вважають, що процес важливіший за результат. Навіть не дуже здібний депутат, але обраний за чесною змагальною процедурою, буде вимушений працювати на благо суспільства. Особливо, якщо прискіпливий контроль його діяльності буде здійснюватися не тільки під час виборів, а й після них.

Тож на що українцям краще витратити позитивні емоції, накопичені під час великого футбольного свята? Ось декілька ідей:

- Тримати на контролі процес висунення кандидатів у народні депутати – рух ЧЕСНО вже потурбувався про відповідні критерії;

- Вимагати від усіх політичних сил проведення відкритих праймеріз – вони підвищують рівень змагальності, мобілізують прихильників, стимулюють суспільну дискусію;

- Іти працювати у виборчі комісії – у кожній комісії має бути хтось, хто не продасться;

- Іти у волонтери до опозиційних політичних сил – можливо вони того і не заслуговують, але краще демократизувати їх зсередини;

- Обов'язково проголосувати на виборах за якусь з опозиційних сил – провладні собі і так щось «намалюють».

Вибори – це процес, життя – це також процес. Від змагальності перших напряму залежить якість останнього.

PS: автор є великим симпатиком руху ЧЕСНО, хоча (поки що) і не є його активним учасником

субота, 24 березня 2012 р.

Не все добре в консульстві швейцарському

Автор вимушений скаржитися на умови прийому відвідувачів в Київському консульстві Швейцарської Конфедерації

Швейцарія розташована в самому серці Західної Європи. І хоча вона і не є членом Євросоюзу, у багатьох аспектах Швейцарія є кращим еталоном «європейськості», ніж ЄС.

Приблизно так автор вважав до недавнього часу. На жаль, нещодавно в нього з’явився неприємний привід сумніватися в справедливості цього висновку. Причиною послужили не надто приємні враження, якими ділилися його родичі та друзі після відвідин візового відділу посольства Швейцарії в Києві.

Мова не йде про саму (очевидно надто складну) процедуру видачі віз – зрозуміло, що тут діють правила Шенгенської угоди. Справа також не в тому, що в деяких з осіб, яких автор запрошував до Швейцарії у гості, виникли ускладнення в процесі отримання візи – про причини цих ускладнень автор звичайно отримував дуже докладну і вичерпну відповідь від працівника Візового відділу, яка знімала всі питання щодо упередженості.

Проблема в тому, як загалом організована робота Візового відділу і як це співвідноситься з тим, що в Україні звикли називати «європейськими стандартами».

Саме щодо цього автор був вимушений написати офіційної скарги до Департаменту зовнішніх справ Швейцарської Конфедерації – швейцарського аналогу українського Міністерства закордонних справ. Нижче – переклад цієї скарги українською.

«Шановні пані та панове!

Я громадянин України, що мешкає в Швейцарії вже понад 10 років. Протягом останніх декількох місяців я запрошував декількох родичів та друзів відвідати Швейцарію. Всі вони зверталися по відповідну візу до Візового відділу Швейцарського представництва в Києві. Після цього вони давали свої оцінки щодо процесу видачі віз, а також ділилися загальними враженнями, які в них залишилися після відвідин Швейцарського представництва в Києві. На жаль ці враження загалом не були позитивними.

Нижче перелічені пункти, які спричинили нарікання моїх родичів та друзів.

1. Відсутність плану розташування та опису, як дістатися до Швейцарського представництва

На сайті Швейцарського представництва відсутні як план його розташування, так і опис, як до нього дістатися.

Україна є великою країною. Але Швейцарське представництво існує лише в Києві. Багато відвідувачів, які мешкають поза межами Києва, не дуже добре орієнтуються в столиці. До цього слід ще додати, що розташування Швейцарського посольства (нова будівля) не є надто зручним, особливо якщо до нього добиратися міським транспортом. Чіткий план розташування, а також опис, як дістатися, насамперед міським транспортом, допоміг би відвідувачам зекономити час.

2. Дуже погані умови прийому для відвідувачів Візового відділу

· Візовий відділ як правило не дуже чітко дотримується графіку прийому, тому відвідувачі мають до однієї години чекати на вулиці, допоки їх нарешті запросять усередину. Це не сприяє формуванню першого позитивного враження, особливо за зимових температур порядку -20 градусів або під час дощу.

· Всередині іноді не вистачає місць для сидіння

· Туалет для відвідувачів геть відсутній (ті, хто відкрито про нього питає, здебільшого отримує нечемну відповідь шукати туалет в ресторані на відстані декілька сотень метрів)

Два останніх недоліки є особливо принижуючими для тих відвідувачів, які іноді протягом годин мають чекати, поки їхні візові анкети будуть розглянуті і всі питання розв’язані.

3. Непривітливий бундючний персонал

Український персонал Візового відділу як правило непривітний та дещо набундючений. Я дуже добре розумію, що гарний персонал в Україні знайти важко. Але невже немає ніяких курсів з підвищення кваліфікації, які могли б цьому дещо зарадити?

Швейцарський персонал як правило не розмовляє навіть російською, вже не кажучи про українську, і в результаті також виглядає доволі набундючено.

4. Повільні механізми комунікації

В разі, якщо Візовий відділ має робити запит у швейцарських установах всередині країни, відповідь треба чекати багато тижнів або навіть місяців. Одна з головних причин: вся комунікація відбувається на папері за допомогою кур’єрської пошти. В мене таке враження, що в 21 сторіччі продовжує використовуватись технологія комунікації з 19 сторіччя. Чи існує добре обґрунтування для такого консерватизму?

Наскільки мені відомо, існує вже багато країн, які перейшли на електронний документообіг у комунікації зі своїми закордонними представництвами, що приводить до значного її пришвидшення. Чому Швейцарія не наслідує такий досвід?

Підсумок

Мені чудово відомо, що всі або більшість описаних вище недоліків є дуже властивими і для українських владних установ. Але я абсолютно не погоджуюсь з тим, що Швейцарське представництво в Україні має орієнтуватися саме на такі стандарти. Я сподіваюся, що представництва багатих європейських країн радше будуть взірцем для українських інституцій, а не виправданням, щоб і надалі не покращувати погану якість обслуговування.

Загалом існують два аспекти, з якими українці звичайно асоціюють Швейцарію.

Перший аспект:

· надійні швейцарські банки;

· смачний швейцарський шоколад;

· точні швейцарські годинники;

· гострий швейцарський сир;

· швейцарська пряма демократія;

· а також інші позитивні символи.

Другий аспект:

· швейцарська фінансова інфраструктура, яка аж надто радо приходить на допомогу українським корумпованим чиновникам, для того, щоб добіла відмити їхні неправедним шляхом отримані гроші;

· швейцарські податкові оазиси, які надають можливість великим українським підприємствам, вивести поза межі української реальності ключові фінансові потоки, і таким чином не бути зацікавленими в лобіюванні ніяких покращень в Україні;

· швейцарська банківська таємниця, яка дозволяє партії влади в Україні, без перешкод завезти до України напередодні виборів величезну кількість грошей з метою «купівлі» необхідного результату, і таким чином і надалі законсервувати сьогоднішній невтішний стан речей.

Отже чи залишиться в свідомості пересічного українця Швейцарія країною, що робить багато чого доброго, або країною, яка лише допомагає ненависним злодіям у владі позбавляти його кращого майбутнього – багато у чому залежить і від Швейцарського представництва в Києві.

Я буду Вам дуже вдячний, якщо Ви перевірите наведені вище обставини і відповідно повідомите мене про результати.

Цей лист буде оприлюднений також і в Інтернеті. Як тільки я отримаю Вашу відповідь, я звісно і її оприлюдню, якщо звичайно Ви мене прямо не попросите, цього не робити.

З повагою,

Підпис»

Якщо хтось з читачів може надати додаткову інформацію, яка допоможе підтвердити, доповнити або спростувати інформацію, наведену у скарзі – пишіть будь-ласка у коментарях.

Нижче оригінальний текст німецькою мовою:

«Sehr geehrte Damen und Herren

Ich bin ein Bürger der Ukraine, wohnhaft in der Schweiz seit mehr als 10 Jahren. Letzte Monate habe ich einige Verwandte und Freunde in die Schweiz zu Besuch eingeladen gehabt. Sie alle haben dann entsprechend ein Visum an der Visaabteilung der Schweizer Vertretung in Kiew beantragt. Danach haben sie mir über ihre Erfahrungen über den Visumantragprozess und generell über ihren Eindruck von der Schweizer Vertretung in Kiew berichtet. Leider waren die Bereichte im allgemeinen nicht positiv.

Unten sind die wichtigsten Punke aufgelistet, die von meinen Verwandten und Freunden bemängelt wurden.

1. Fehlende Wegbeschreibung/Anfahrtsskizze

Es gibt weder eine Wegbeschreibung noch eine Anfahrtsskizze auf der Website der Schweizer Vertretung in Kiew.

Ukraine ist ein grosses Land. Die Schweizer Vertretung gibt es aber nur in Kiew. Viele Besucher, die ausserhalb von Kiew wohnen, kennen sich in der Hauptstand nicht aus. Dazu kommt noch die Tatsache, dass die Lage der Botschaft in Kiew (das neue Botschaftsgebäude) nicht gerade sehr verkehrsgünstig ist, speziell für ÖV. Eine klare Anfahrtsskizze und eine Wegbeschreibung, v.a. mit ÖV, würde den Besuchern einiges an Aufwand sparen.

2. Sehr schlechte Empfangsbedingungen für die Besucher der Visaabteilung

- Die Visaabteilung hält in der Regel die Termine nicht genau ein, d.h. die Besucher müssen bis zu einer Stunde draussen warten, bis sie endlich reingelassen werden. Speziell bei den winterlichen Temperaturen von -20 Grad oder bei Regen sorg dies für einen sehr schlechten ersten Eindruck.

- Drinnen fehlt es manchmal an Sitzmöglichkeiten.

- Es gibt keine Toilette für die Besucher (Besucher, die explizit danach fragen, bekommen meistens eine unhöfliche Empfehlung, eine Toilette in einem Restaurant einige Hundert Meter von der Botschaft entfernt zu suchen).

Die letzen zwei Mängel sind besonders erniedrigend für die Besucher, die manchmal stundenlang warten müssen, bis ihr Visumantrag in Empfang genommen wird und alle Rückfragen geklärt sind.

3. Unfreundliches arrogantes Personal

Das Ukrainische Personal der Visaabteilung ist in der Regel unfreundlich und leicht arrogant. Es ist mir bewusst, dass es nicht einfach ist, gutes Personal in der Ukraine zu rekrutieren. Gibt es aber keine Weiterbildungsmassnahmen, die dabei helfen könnten?

Das Schweizer Personal spricht in der Regel nicht mal Russisch, geschweige von Ukrainisch, und dies kommt ebenfalls ziemlich arrogant herüber.

4. Sehr langsame Kommunikationswege

Falls die Visaabteilung eine Rückfrage bei den Schweizer Behörden im Lande machen muss, dann kann es gut mehrere Wochen oder Monate dauern, bis eine Antwort zurückgekommen ist. Der angebliche Hauptgrund: die ganze Kommunikation erfolgt in der Papierform per Kurier. Für mich sieht es so aus, als ob man im 21. Jahrhundert immer noch bei der Kommunikationstechnologie vom 19. Jahrhundert geblieben ist. Gibt es gute Gründe für solchen Konservatismus?

Soviel ich weiss, gibt es schon mehrere Länder, die die Kommunikation mit ihren Auslandsvertretungen vorwiegend elektronisch führen, was die Bearbeitungszeiten erheblich verkürzt. Warum macht die Schweiz nicht mit?

Zusammenfassung

Es ist mir bewusst, dass alle oder die meisten der beschrieben Verhältnisse für die einheimischen ukrainischen behördlichen Institutionen Gang und Gebe sind. Womit ich allerdings gar nicht einverstanden bin, dass die Schweizer Vertretung sich gerade nach solchen Standards orientieren muss. Meine Hoffnung ist, dass die Vertretungen von reichen Europäischen Länder eher ein Vorbild für die Ukrainischen Institutionen sind, nicht eine Rechfertigung, den schlechten Service weiterhin nicht zu verbessern.

Generell bemerkt, es gibt zwei Ansichten, mit denen die Ukrainer üblicherweise die Schweiz assoziieren.

Die erste Ansicht:

· Sichere Schweizer Banken

· Vorzügliche Schweizer Schokolade

· Präzise Schweizer Uhren

· Rezenter Schweizer Käse

· Schweizer direkte Demokratie

· Und noch weitere positive Symbole

Die zweite Ansicht:

· Die Schweizer Finanzinfrastruktur, die all zu gern den Ukrainischen korrupten Beamten und Oligarchen entgegen kommt, damit sie ihre zu unrecht erworbene Gelder weisswaschen können

· Die Schweizer Steueroasen, die den ukrainischen Grosskonzernen die Möglichkeit bieten, Kernteile ihres Geschäfts aus der ukrainischen Realität auszuziehen, und somit die Verbesserungen in der Ukraine nicht lobbyieren zu müssen

· Das Schweizer Bankgeheimnis, dass der Machtpartei in der Ukraine dabei hilft, riesige Geldsummen vor den Wahlen ungehindert in die Ukraine zurück zu bringen, um das nötige Wahlresultat „zu kaufen“ und die heutige unerfreuliche Sachlage in der Ukraine weiterhin zu konservieren

Also, ob es dann im Wahrnehmen eines typischen Ukrainers die Schweiz ist, die viele guten Sachen hat und macht, oder die Schweiz, die nur den verhassten Schurken an der Macht hilft, ihm bessere Zukunft wegzuklauen, kommt sehr viel auch an die Schweizer Vertretung in Kiew darauf an.

Ich wäre Ihnen sehr dankbar, wenn Sie die oben beschriebenen Umstände überprüfen und mir entsprechend ein Feedback geben.

Diese Email wird auch im Internet publiziert. Sobald ich Ihre Antwort erhalte, werde ich auch sie publizieren, es sei denn, Sie teilen mir explizit mit, dass Sie dies nicht erwünschen.

Mit freundlichen Grüssen,

Unterschrift»

неділя, 18 березня 2012 р.

Новини спорту :)

Лижний марафон цього року Енґадіні вразив своєю швидкістю, але не обійшовся без падінь
По традиції двох минулих років автор знову прийняв участь в Енґадінському лижному марафоні. За цим посиланням є можливість подивитись враження з першого забігу позаминулого року, а ось тут – з минулого.
Цього разу все вже здавалося звичним, єдине, чому залишилося дивуватися – наскільки все залишилося без змін: та ж сама процедура видачі номерів, автобуси, що доправляли на старт, мішки для особистих речей та військові вантажівки для їх транспортування, ті ж напої на дистанції, та той же самий рисовий пиріг на фініші. Відтак вчергове переконався в справедливості ІТ-шної приказки, що цілком пасує і для інших сфер людської діяльності поза ІТ: never change a running systemніколи не міняй добре працюючу систему.
Самий швидкий марафонський забіг в житті
Погодні умови цього року склалися майже найкращим чином: з ранку перед стартом було не надто холодно, а перед обідом небо затягли високі хмари, не даючи температурі надто піднятися і розтопити сніг. Тому незважаючи навіть на зустрічний вітер, «старий» сніг та сильно втрамбована лижня зробили свою справу – забіг виявився одним із самих швидких за всю 44-річну його історію.
Дякуючи доброму минулорічному результату, цього року стартував вже з другою стартовою групою, так званою «Елітою С» (нім.: Elite C), замість третьої групи, як торік. Коли стартуєш раніше та з більш швидкими бігунами – маєш кращі можливості пробігти швидше, бо через велику кількість учасників можливості для обгону на більшій частині дистанції вкрай обмежені.
Гостро відчути це довелося вже на перших кілометрах після старту: попри начебто невелику стартову групу – «усього» близько 1,5 тис. чоловік – просуватися вперед в групі виявилося дуже складно. А різкі рухи на місцями заледенілій лижні загрожували падінням – що і трапилося з автором аж три рази! :)
Нічого страшного при цьому не сталося – тільки знову втратив декілька метрів та секунд, які перед цим виборов. Але якісь міри все ж таки треба прийняти, тим більш що обидва минулі забіги обійшлися взагалі без падінь. Можливо наступного року краще буде приїхати на старт раніше, щоб мати можливість зайняти стартову позицію в перших рядах, а не в останніх, як цього року? Подивимось наступного року, чи справді буде бажання довше мерзнути перед стартом :)
І тим не менш, краща стартова група, тренування кожної суботи протягом всього зимового сезону, а також надшвидка лижня дали свій результат: автор пробіг дистанцію на 24 хвилини швидше ніж торік, за 2 годин 14 хвилин, просунувшись на 450 позицій вперед, до 1821 місця серед чоловіків.
Таким чином вдалося встановити свій особистий рекорд лижного забігу на марафонську дистанцію. От тільки сільську першість вибороти знову не вдалося – цього року знову лише другий, але розрив скорочується! :)
Українці на марафоні таки з‘явилися.
Мабуть у відповідь на бідкання автора минулого року з приводу відсутності на Енґадинському марафоні українців, цього року вони там з‘явилися. Точніше вона: Валентина Шевченко з Києва одразу посіла високе 11 місце серед жінок. От тільки чомусь організатори марафону вирішили, що Київ – то Росія і наводять результати Валентини серед російських учасників :(
Що ж, виходить, що нічого ідеального таки не існує – у кожного завжди є можливості для подальшого вдосконалення.
Оцінити атмосферу цьогорічного марафону можна подивившись слайд-шоу

субота, 21 січня 2012 р.

Як подолати режим Януковича?

Режим Януковича – кульмінація десятиріч цинічної брехні. Щоб подолати його, треба нарешті подивитись в очі гірким фактам.

Все більше людей в Україні розуміють брехливу та злодійську суть режиму Віктора Януковича. Вже і його колишні земляки на Сході України клянуть свого колишнього «лідера» останніми бранними словами.

А режиму хоч би хни!

Жоден з протестних рухів за останні два роки не прийняв загрозливих для керівництва країни масштабів. Жодна акція опозиції або громадянського суспільства не була підхоплена широкими масами. Жодний резонансний факт корупції на найвищих щаблях влади не викликав голосного обурення суспільства. Вся пара пішла «у свисток» тихого обурення по кухнях та лайливих коментарів на різноманітних форумах в Інтернеті.

Чому так? Те, що в аналогічній ситуації білоруський народ покірно боїться свого оголтілого диктатора – ще можна якось зрозуміти. Адже в Білорусі нічого іншого крім «совка» та «Луки» практично і не знали. А «Лука» править вже без малого два десятиріччя – тож призвичаїлися.

Проте Україна? Батьківщина чарівної Помаранчевої революції? І раптом «білорусизується» на очах?!!

Можливо відповідні спеціалісти пояснять соціально-психологічно-політологічні аспекти наявного феномену. Але автор, будучи прагматичним економістом-системним інженером, має свою версію. Яка йому здається дуже логічною.

Довгі десятиріччя системного накопичення боргів

Якщо з відстані подивитися на економічний розвиток України протягом останніх півсторіччя, то можна побачити, що нація протягом цього періоду жила, багато позичаючи у майбутніх поколінь. Просто накопичений борг здебільшого є не прямим, що обчислюється у грошових знаках і термінах погашення, а опосередкованим – у вигляді важких для виконання обіцянок.

Наочним прикладом є Чорнобиль. Здається, більшість людей сьогодні визнають що аварія на ЧАЕС була не прикрим нещасним випадком, а системною помилкою. Просто на надійній системі запобігання аваріям радянські будівничі станції зекономили. Про те, що подолання наслідків аварії може вимагати колосальних зусиль та коштів, воліли не думати – брехали самі собі, що «авось, небось и как-нибудь». І тільки згодом стало очевидно, у який гігантський рахунок вилилася їхня недбалість для наступних поколінь.

На цьому яскравому прикладі чітко видно, як системний самообман перетворюються на конкретний борг нації – необхідність для кожного українського уряду кожного року виділяти гроші на статтю видатків «Подолання наслідків аварії на ЧАЕС» (або схожі за змістом статті). Сумарно на це українська нація вже витратила щонайменше декілька десятків відсотків річного ВВП. Тобто суму, порівняну з нинішнім сукупним прямим державним боргом України.

На жаль, Чорнобиль – далеко не єдиний випадок прихованого «делегування» зобов’язань зі сплати за рахунками майбутнім поколінням. Були (а подекуди і залишаються) ще понадмірні озброєння, що Україна успадкувала від СРСР, утилізація яких є недешевою справою. Є фінансові наслідки безглуздої кампанії в Афганістані – необхідність бюджетної допомоги інвалідам-афганцям. Ще є численні випадки варварського ставлення до оточуючого середовища, що вимагають численних рекультивацій, дезактивацій тощо, рахунки за які доведеться оплачувати ще багатьом прийдешнім поколінням українців. Нарешті є пенсійна система, створена тоді, коли на одного пенсіонера припадало 3-4 і більше працюючих, і яка не передбачала можливості демографічного спаду. Тож з часом виявилось, що пенсіонери є, зобов’язання перед ними – також, а джерела фінансування цих зобов’язань вичерпались.

...і системної культивації брехні

Зараз здається нарешті настав час усі ці боргові зобов’язання визнавати і вчитися жити у межах своїх можливостей. При цьому покращувати життя лише за рахунок створення нових можливостей, тобто проведення реформ, а не за рахунок обкрадання наступних поколінь. Та все ніяк не складеться.

Чому?

Тому що найгірше, що Радянській Союз залишив Україні по собі у спадок – це звичка цинічно брехати. Живучі переважно за принципом «після нас – хоч потоп!», СРСР на противагу цьому усіляко культивував ідеологію «моральної вищості». Причому робив це настільки наполегливо, що під кінець більшість населення великої країни, незалежно від суспільного походження, так чи інакше знаходилася під впливом цієї пропаганди. Майже всі ми набули здатності не соромлячись брехати, виправдуючи нашу брехню якоюсь великою метою.

Таким чином ми позбавились можливості критично мислити і потрапили у «наркозалежність» від брехні. Тому коли Радянський Союз розсипався через те, що його брехня стала аж надто неадекватною, відновити критичне мислення ми не змогли. А натомість ми почали шукати нову брехню, у яку на якийсь час можна було знову повірити.

Тож ми повірили, що Україна – найбагатша з республік СРСР і автоматично заживе краще, просто позбавившись решти «ледачих нахлібників».

Ми вирішили, що Україна є географічним центром Європи і має величезний транзитний потенціал. І що самі по собі ці факти нададуть нам величезні переваги перед іншими країнами.

Ми також повірили у те, що маємо надзвичайно потужну і дуже затребувану у світі авіакосмічну або агропромислову галузь.

Нарешті багато хто в Україні повірив навіть обіцянці кандидата в президенти В. Януковича «покращити життя вже сьогодні», знайшовши гроші на пенсії «у тумбочці».

Режим Януковича – логічний результат важкої «наркозалежності» від брехні

В результаті такого «життя у брехні» ключових реформ ми не провели, тобто нових можливостей не створили. Відповідно якість життя нинішніх поколінь не покращилася, а борги прийдешніх поколінь ще більше зросли.

Єдиний позитивний наслідок пережитого: тривалість життя кожної наступної брехні стає все коротшою – українці нарешті таки втомилися розчаровуватися.
Внаслідок цього Віктор Янукович, вигравши за допомогою брехні президентські вибори, одразу після них постав перед дилемою:

А. Покаятися за всю попередню брехню та почати «з чистої сторінки» реформувати країну.

В. Зробити так, щоб ніхто не зміг з нього за ту брехню по-справжньому спитати.

Очевидно, що пан Янукович не вагаючись вибрав варіант В. І все, що його режим наразі робить, згортаючи демократію та громадянські свободи, продиктоване логікою цього рішення.

Очевидно також, що для справжньої опозиції залишається лише варіант А.

Проте на жаль всі ті політичні сили, які на звання справжньої опозиції вже довгий час претендують, але ніяк нею не стануть, на варіант А ніяк не наважаться. Бо самі у минулому грішили брехнею і бояться її зрікатися не менше, ніж партія влади. Відтак вони вперто шукають якийсь новий варіант С: якусь нову чудову брехню, у яку нація може ще на якийсь час повірити.

Та на досаду несправжньої опозиції, громадянське суспільство ці її ганебні пошуки підтримує дуже кволо. А без широкої підтримки громадянського суспільства будь-які масштабні протестні акції неможливі.

Таким чином маємо пояснення сумному феномену «білорусизації» України:
1) влада не має наміру визнавати свою попередню брехню, тому «закручує гайки»;
2) псевдо-опозиція апелює до суспільства, але також не хоче визнавати свою попередню брехню;
3) громадянське суспільство більше не хоче підтримувати брехню, тому псевдо-опозицію воно не підтримує, а для самостійного виходу на сцену воно поки що є недостатньо організованим.

Вихід – у створенні справжньої опозиції

Україні необхідна справжня опозиція. Тобто така, яка наважиться пояснити громадянам факти, якими б неприємними вони не були. А потім по кожній нагальній суспільній проблемі вона відверто пояснить варіанти її вирішення і запропонує план реалізації того з них, який на її погляд є найкращим.

Ось приклади нагальних проблем, відверта дискусія щодо яких в Україні вже більш ніж на часі:

1. Визначення ціни на газ для різних категорій споживачів
Чи мають ціни на газ для певних категорій споживачів (наприклад, населення) і надалі субсидіюватися? У скільки реально (економічні і політично) обходиться нинішня субсидія? Які переваги і недоліки такої системи соціального захисту? Які є альтернативи субсидіюванню? Чи не краще було б запровадити єдину шкалу цін для всіх споживачів, а натомість підняти рентні платежі для внутрішніх видобувачів газу і за рахунок цього підвищити прямі грошові субсидії малозабезпеченим?

2. Пенсійне забезпечення
Тут почати треба з визнання брутального, але факту, що в Україні кількість різноманітних пенсіонерів у порівнянні з кількістю працюючих є однією з найвищих в світі. Факт також у тому, що сьогоднішні понад 35-відсоткові пенсійні відрахування у порівнянні з іншими країнами – драконівські. Тому як зробити так, щоб молодим та працездатним було вигідно залишатися в Україні і народжувати дітей? Чи не треба для цього дещо знизити 35-відсоткову ренту, яку вони сьогодні вимушені платити літнім поколінням? Так, для цього літнім доведеться попрацювати дещо довше. Але невже вони за жодних умов не погодяться на це? Чи таки погодяться, коли зрозуміють, що це їхня пожертва на користь власних онуків?

3. Медичне забезпечення
Тут напевне треба визнати аж три брутальних факти. Перший: що українська система божевільно дорога і страшенно неефективна. Другий: що безкоштовного медичного обслуговування не буває. Третій: що ідеальних систем цього обслуговування в світі також немає. Тому що у медичній сфері присутній феномен «асиметричної інформації»: лікар майже завжди знає більше за пацієнта. Але конкуренція між лікарями та професійні посередники (медичні каси), які також конкурують між собою, можуть суттєво зарадити зловживанням лікарями своєю інформаційною перевагою. Ті системи в інших країнах, які вважаються кращими за українську, використовують такі механізми. Тож давайте подискутуємо план запровадження найкращого світового досвіду у нас?

4. Купівля-продаж землі
Якщо земля має продаватися – тоді як створити прозорі механізми зміни її власника? Не має продаватися – тоді як забезпечити на ній ефективного власника і убезпечити її від зловживань чиновників.

І так далі. Щодо системи урядування, корупції, пільг, судової системи, правоохоронних органів, освіти, урядового втручання в економіку, приватизації тощо.

Хтось зауважить: автор пропонує право-ліберальні підходи, які в Україні не спрацюють. Але на погляд автора, докази говорять про протилежне. Адже по-перше, це якраз брехливо-популістський підхід, який наразі демонструє в Україні свою повну недієздатність. А по-друге, є досвід європейських країн, де всупереч інтуїції, під час боргової кризи останніх років практично на кожних виборах перемагають якраз праві партії, більш схильні до того, щоб наводити виборцям брутальні факти та прописувати гіркі ліки.

Якщо нинішня несправжня українська опозиція не розгледить трендів, які нині домінують на європейському континенті (причому – включно з Росією!), тоді громадянське суспільство має самостійно створити справжню опозицію.

Але щось підказує авторові, що зустрічний рух хоча б частини нинішньої опозиції та громадянського суспільства незабаром розпочнеться. Коли дискусія починатиметься не з брехні, а з брутальних фактів, і будуватиметься на принципах максимальної відкритості та прозорості, позитивний результат не змусить на себе чекати.

І тоді виявиться, що поборювати режим Януковича насправді і не треба – він сам дуже швидко згине, як брехня на сонці.