середа, 12 січня 2011 р.

Епоха звільнення від ілюзій

Українська влада жахлива. Проте демократично обрана і цілком заслужена. Щоб її змінити треба позбавитися багатьох ілюзій.

Автор взяв довгу паузу в написанні своїх оповідей. Головна причина – авторові важко було вигадати щось інше, ніж жорстку критику дій української владної команди на чолі з Віктором Януковичем. А такої критики на шпальтах більшості українських незалежних Інтернет-видань, таких як Українська правда та Дзеркало тижня і без того було багато. З задоволенням відмічаючи багато прикладів, коли критика, що висловлювалася, була конструктивною, доречною та неемоційною, автор в той же час вагався з тим, щоб щось додати і від себе.

Далися взнаки і певна розгубленість автора через безпрецедентну нахабність поведінки донецького «бульдозера», а також і усвідомлення того, що більшості українських громадян, в тому числі і багатьом виборцям Віктора Януковича, ситуація також є добре зрозумілою і без сторонніх коментарів.

І все ж таки, намагаючись дати оцінку епосі, яка розпочалася в Україні, автор має розпочати з переліку головних недоліків владної команди, з якою Україна увійде у третє десятиріччя своєї незалежності.

Недемократичність, непрофесійність, псевдо-реформаторство

Український президент грізно говорить про боротьбу з корупцією. І при цьому відверто корупційним шляхом зводить собі непристойно дорогі маєтки, а також відтерміновує прийняття антикорупційних законів. Президент також урочисто обіцяє прийняти революційний закон «Про доступ до публічної інформації» в той час, як його соратники в парламенті саботують голосування за відповідний законопроект.

Українська правляча верхівка не втрачає жодної можливості гучно заявити про намір інтегруватися в демократичну Європу. Але при цьому на високі посади призначаються справжні «могильщики» демократії, такі як Андрій Клюєв, Валерій Хорошковський та Дмитро Табачник, антидемократична діяльність яких, здається, ніким не контролюється. В результаті мало хто в Європі вірить у щирість заяв українських високопосадовців про прагнення до євроінтеграції.

Справжня агонія з присутністю представника України на врученні Нобелевської премії миру китайському дисидентові ще раз доводить, що владна команда не має стійкої уяви про перспективу цивілізаційної приналежності країни. Обрана нею зовнішньополітична тактика може бути описана як: «чекаємо кращого нареченого: підлабузничаємо до усіх, але утримуємось від чітких відповідей». Тож вже зараз можна прогнозувати, що сумнозвісна «втома від України» серед сильних цього світу триватиме і надалі.

Розпочата президентом якось посеред ночі адміністративна реформа створює стійке враження бюрократичної імітації бурхливої діяльності. Анонсований намір звільнити третину співробітників міліції виглядає закамуфльованим інструментом змусити будь-якого міліціонера гостро перейматися своїм майбутнім, а відтак – лояльніше ставитися до виконання наказів, нехай навіть незаконних.

Нарешті, чинна партія влади називається Партією Регіонів, але замість децентралізації влади на користь регіонів відбувається її гіперцентралізація.

План А: От-от покращиться світова кон'юнктура на метал – і можна звітувати про «наведення ладу в економіці»... Не покращилася

Економічні ж реформи, які президент Янукович гучно анонсував в червні минулого року, поки що очевидно пробуксовують. Взявшись за реформу податкового законодавства, «команда професіоналів» беззаперечно домоглася лише одного – що заяви про їхній професіоналізм з іронією сприймають вже навіть їхні прибічники.

Підготовка пенсійної реформи запам'яталася лише завзятою грою в «мовчанку», до якої долучилися практично всі високопосадовці, за виключеннями Сергія Тігіпка, який спорадично відчайдушно брав на себе роль «поганого поліцейського». В результаті виглядав він скоріше «некомпетентним поліцейським». Не тому, що його заяви були недостатньо провокативні, а через те, що вони були непослідовні.

Прем'єр-міністр Микола Азаров ледь не голосніше за всіх критикує руйнівний популізм попередньої влади, звинувачуючи її в усіх негараздах, які сьогодні переживає країна. Проте важко сприймати ці слова без іронії, адже саме пан Азаров, обіймаючи рік тому посаду прем'єр-міністра в опозиційному уряді, всупереч тодішній владі успішно проштовхнув передвиборчо-популістський закон «Про підвищення соціальних стандартів». (А півроку потому, в офіційному зверненні до Міжнародного валютного фонду з проханням поновити кредитування України, пан Азаров тихцем визнав, що виконання цього закону в 2010 році коштуватиме українській економіці більше ніж 4% її валового внутрішнього продукту.)

Схоже, що фортуна розбестила Віктора Януковича. До цього кожного разу, як він приходив до влади, в світі хутко починали зростати ціни на метал – головну категорію українського експорту. Але цього разу фортуна закомизилася – як і прогнозував автор, світова кон'юнктура на метал цього разу більше не була (і напевне й надалі не буде) аж надто поблажливою до політика Януковича. Проте пробачати зраду Віктор Федорович не звик, тож він взявся мститися фортуні... катуючи своїх опонентів та критиків.

План Б: Не програвати ж тупо вибори – «закручуємо гайки»...

Святих в Україні немає, тим більше серед українських політиків. Законослухняних в Україні також небагато, бо суперечливість українського законодавства означає, що якщо уникнеш порушення одного закону – обов'язково порушиш інший. Особливо, якщо працюєш на високій посаді.

Відтак справжня боротьба з корупцією мала б починатися з усунення її першопричин: тих самих численних протиріч в законодавстві, а також між законодавством та реально усталеною практикою. Ну і звичайно ж – зі збільшення рівня прозорості на всіх гілках та рівнях державного управління. І тільки після цього мала б відбутися інституціоналізація безвиняткового і невідворотного покарання за корупційні діяння.

Отже коли серед головних переслідуваних за корупцію виявляються винятково представники опозиції, яким до того ж висуваються за українськими мірками сміхотворні звинувачення, але при цьому прокуратура та суди під час розслідування демонструють небачену моторність – очевидні усі ознаки вибіркового застосування правосуддя, тобто політичних репресій.

Це враження тільки підсилюється, коли різко активізується діяльність каральних органів уряду – прокуратури, СБУ, міліції (назвати ці установи правоохоронними в сучасних українських реаліях язик не повертається) – відносно людей з активною громадянською позицією: журналістів, організаторів протестних виступів, громадських діячів, блоггерів. Констатуючи свою непопулярність в середовищі громадянського суспільства, уряд Януковича розпочав неофіційну кампанію з його пригноблення.

Підсумовуючи, політику нинішнього українського керівництва по відношенню до суспільства можна сформулювати так: «У своїх обіцянках під час виборів ми вас брутально обдурили, але тепер ми не допустимо того, щоб ви з нас спитали за ту брехню».

Засуджуючи цинізм такої політики, автор тим не менш не схильний покладати всю відповідальність за неї виключно на Януковича та його переважно донецьких соратників. Свою лепту очевидно внесло і українське суспільство: не визнаючи неприємних фактів і вимагаючи втілення нездійсненних ілюзій. І донині цим ілюзіям продовжує потурати більшість нинішньої опозиції, певною мірою провокуючи таким чином політичні репресії проти себе.

Плата за нереалістичні забаганки

Вже рік тому, а то й раніше, багатьом прагматично мислячим громадянам України були очевидними брутальні факти на кшталт:

  • що ціни на газ для населення необхідно підвищувати (забезпечивши при цьому соціальний захист найбідніших);
  • що пенсійний вік (принаймні для жінок) необхідно підвищувати;
  • що медицина ніколи насправді не буває безкоштовною, тож вона дешевша, коли відверто платна;
  • що комунальне господарство остаточно зникне за умови, коли за комунальні послуги можна взагалі не платити і при цьому із боржниками за законом не можна нічого вдіяти;
  • що не можна одночасно мати і дешевий для всіх хліб, і заможних селян...

Але для більшості громадян, такі речі хоча і навряд чи виглядають відвертим нонсенсом, але викликають переляк, і тому свідомо не сприймаються. Отже великою мірою, нинішня ситуація в Україні є закономірною: урядова команда під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) іноді, нехай і незграбно, справді робить те, що дійсно потрібно робити але при цьому мститься тим, хто наважується спитати з неї про відповідальність за минулу багаторічну брехню, а також про сьогоденні небездоганні діяння. В результаті в країні встановлюється авторитаризм.

Якби більшість українських громадян погодилась з існуванням неприємних фактів, подібних до вищезгаданих, то під час минулорічних президентських виборів вона б змогла поставити кандидатам правильні запитання і змусила б їх відмовитися від більшості своїх популістських гасел.

Поінформованій же меншості давно вже було очевидно, що передумов для значного покращення економічної ситуації в Україні бракує через дуже несприятливу демографічну ситуацію, низьку конкурентоспроможність, велику зарегульованість та корупцію, низький рівень суспільного капіталу та якості інституцій, а також різке погіршення умов зовнішньої торгівлі. За таких умов ніхто не здатний був забезпечити негайне покращення економічного стану більшості населення, зате практично гарантованим було його погіршення. Тож найкращою обіцянкою, яку громадяни мали б вимагати від кандидатів, була б обіцянка глибоких реформ. Звичайно ж – з перспективою кращого життя, але в більш віддаленому майбутньому.

Проте більшість громадян цього не вимагала – поінформовані не змогли донести свою думку, а більшість не змогла її почути.

Відтак більшість громадян традиційно для себе вирішила зробити вигляд, що повірила популістським обіцянкам провідних кандидатів в президенти, не піддаючи ці обіцянки належній критиці. Поінформована ж меншість (до яких відноситься і автор), котра не хотіла своїм голосом підтримувати популізм, у відчаї проголосувала «проти всіх».

В результаті постала атмосфера певної недовіри між «поінформованою меншістю» та «наляканою більшістю». Не маючи кращих альтернатив, розгублене суспільство, вручило свою долю Януковичу та його некомпетентній, але гонорливій команді. Яка цим гонором намагається маскувати власну некомпетентність і переляк, що колись таки і їм доведеться нести відповідальність. Прагнення уникнути цієї відповідальності, разом з відсутністю суттєвого опору з боку суспільства, схоже і стало головним двигуном захоплення Януковичем безроздільної влади в країні.

Сподіваймося на краще, але готуймося до гіршого...

Всередині країни пан Янукович практично більше ні від кого не залежить і нікому не підзвітний. В цьому сенсі доводиться вітати факт залежності уряду Януковича від МВФ – наразі це останній реальний стримуючий фактор, який обмежує абсолютну владу президента. Але годі розраховувати, що МВФ стримає Януковича від дурниць, яких той цілком може наробити у внутрішній або гуманітарній політиці.

Намагаючись зберегти ядро свого електорату – здебільшого проросійськи налаштованих збіднілих мешканців Півдня та Сходу України – Віктор Янукович навряд чи стримуватиме найбільш одіозних представників свого оточення від своїх кроків, що провокуватимуть невдоволення більшості населення Західних, а також Центральних областей України. Тоді від активістів громадянського суспільства з усіх регіонів України знадобиться все їх уміння, щоб зберігти поміркований діалог між регіонами і не допустити ескалації «кампаній ненависті».

Напевне про всяк випадок слід також готуватися і до «антиєвропейської істерії», яку може почати розпалювати чільний уряд, якщо підписання ключових угод з Євросоюзом про зону вільної торгівлі та про безвізовий режим виявиться заблокованим в тому числі і через небажання європейських країн надавати внутрішньополітичні козирі недемократичному українському режимові.

Цікавої перспективи набуває й майбутній чемпіонат Європи з футболу. Хтось може собі уявити, що буде, якщо, наприклад, голландські вболівальники приїдуть в Україну не тільки з символікою своєї команди, а й з транспарантом на кшталт: «Свободу політв'язням України!»? Скоріше за все, до цього не дійде, бо якщо згортання демократії в Україні відбуватиметься такими темпами, як сьогодні, Євро 2012 в Україні в кінці кінців так і не відбудеться. Але втратити «Євро» ця урядова команда також не може собі дозволити, тож напевне на напрямку згортання демократії вони через деякий час збавлять обороти.

Отже до повного згортання демократії в Україні, щонайменше протягом наступних півтора року, скоріше за все не дійде. Натомість, скоріше за все, відбуватиметься вже доволі знайоме з новітньої української історії шарахання уряду Януковича, який намагатиметься «нащупати» таку міру антидемократичності, яку більш-менш безболісно «проковтне» Європа. І все це на тлі епізодів «палкої братньої любові» (та такої ж самої ненависті), які час від часу наставатимуть у стосунках з сусідньою Росією, яка, схоже, вступає у власний період політичної нестабільності, пов'язаний з наступними президентськими виборами, а також з наростаючим невдоволенням населення ситуацією в країні.

Новорічні побажання

Минулого року ми з неприємним здивуванням побачили, як швидко можна згортати демократію в Україні. Цього року ми скоріше за все матимемо можливість пересвідчитися, що це згортання все-таки матиме свої межі. І тим не менш, українська демократія ніколи не буде справжньою, допоки громадяни України боятимуться визнати факти про ситуацію в країні. Президент Янукович – це водночас і політичне непорозуміння, і політична закономірність, спричинена саме страхом перед фактами.

Тому було б дуже добре, якби українське громадянське суспільство під час періоду «напівдемократії», який скоріше за все протриватиме в Україні ще деякий час, змогло вперше за історію незалежної України створити прообрази політичних сил, які були б здатні визнавати і пояснювати народові навіть брутальні факти.

Для прикладу, новітні політичні сили мають бути здатними пояснити своїм виборцям необхідність підвищення цін на газ для населення та пенсійного віку. Вони мають бути здатними розробити таку програму економічних реформ і пояснити її так, щоб більшість суспільства з нею погодилася і взялася активно підтримувати. Тільки коли буде закладено основу для підтримки виборцями і не дуже приємних заходів, можна буде говорити про справжню демократію, якої в Україні поки що ніколи не було.

До тих же пір, поки такі політичні сили не з'являться, Янукович та оточення відчуватимуть свою безальтернативність та моральне право «закручувати гайки», не зустрічаючи на цьому шляху суттєвого опору. Натомість, як тільки суспільство створить якісно інший політичний рух – мережевого типу і на засадах відкритої конкуренції – нинішнє керівництво країни швидко збере речі і кудись поїде.

Дехто в Україні все ще вважає, що вся проблема – виключно в керівництві країни, яке треба змінити на «нормальне», і все налагодиться. Але коли подивишся брутальним фактам в очі, розумієш, що для подолання тих проблем, що стоять перед українським суспільством, навіть повна зміна керівництва країни не допоможе – суспільству самому потрібно багато в чому змінитися. Тож у автора є лише одне побажання на новий 2011 рік: на ховаймося від брутальних фактів, і змінюймося на краще!

понеділок, 22 листопада 2010 р.

ЦВК – до суду!

Автор готовий усіляко підтримувати позов до ЦВК щодо її бездіяльності

Своєю відмовою оголосити про початок виборчого процесу з виборів Верховної Ради, які за діючою Конституцією України мають відбутися 27 березня 2011 року, Центральна виборча комісія (ЦВК) сьогодні порушила Конституцію.

Будучи глибоко переконаним, що в Україні насамперед гостро бракує правової культури – коли закони, а тим більше основний закон, виконуються, незалежно від того, вигідні вони в даний момент окремим політичним силам, чи ні – автор вважає, що дотримання норм Конституції наразі є набагато важливішим за будь-яку політичну доцільність. Тому автор вимагає притягнення ЦВК та її членів до суду за звинуваченням у злочинній бездіяльності.

Свою вимогу автор згоден підкріпити грошовою пожертвою на організацію позову до суду. Ініціатор такого позову може звернутися до автора через коментарі.

неділя, 14 листопада 2010 р.

Чесні вибори із Швейцарії

В Україні вже є прецеденти імпорту інституційних послуг. Тож може слід замислитися і щодо імпорту процедури виборів?

Ще декілька місяців тому автор покладав досить великі надії на те, що вибори у місцеві органи влади в Україні стануть певним кроком уперед. Адже завдяки відносній свободі слова останніх років, поінформованість громадян щодо реалій політичного процесу надзвичайно зросла. Відтак за ідеєю вони могли б зробити більш свідомий вибір у органи влади, які, на відміну від центральних, мають реальний вплив на їхнє повсякденне життя. Тому автор уважно спостерігав за перебігом виборчої кампанії і особисто взяв участь у голосуванні.

У своєму суб'єктивному вердикті всьому прочитаному, побаченому і почутому автор не повторюватиме оцінки, що були дані цим виборам українським керівництвом, опозицією, громадянськими та правозахисними організаціями, а також спостерігачами – всі вони наразі вже широко відомі. Вердикт автора: ці вибори – це ганьба.

Найбільше вразили не цинізм та нахабство чинної владної команди, які місцями явно зашкалювали, а просте усвідомлення того, що ці люди інакше просто не вміють. Велика частина з тієї маси людей, які організовували останні вибори схоже просто не має жодної уяви про те, як вибори можна провести чесно і демократично. Тому й проводять як вміють.

Тож автору спала на думку ідея про те, що за певних умов процедуру виборів можна Україну «імпортувати». Звичайно, ідея дуже контроверсійна та на сьогодні практично майже нездійсненна, але на переконання автора все ж варта того, щоб над нею замислитися.

Інституційна імпотентність

У минулорічному рейтингу конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за якістю своїх інституцій Україна посідає 120-те місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Для прикладу, Польща посідає за цим показником 66 місце, Росія – 114, а Швейцарія, де мешкає автор, – 8. На першому місці – Сінгапур.

Враховуючи руйнівність для інституційних основ української державності нещодавнього рішення Конституційного суду про скасування конституційної реформи 2004 року, покращення ситуації в царині якості інституцій в Україні найближчим очікувати не доводиться. Проте українці, не навчившись вирішувати фундаментальні завдання, які стоять перед суспільством, демонструють доволі великі успіхи в мистецтві пристосування до наявних умов.

Одним з аспектів цього пристосування є готовність імпортувати те, що виробити в Україні не уявляється можливим. І навіть коли імпортувати доводиться не товар, а інституційні послуги, більшість українців очевидно не вбачає в цьому чогось надзвичайного. В цьому переконують наступні приклади:

  • Функції діючого українського уряду ненабагато виходять за рамки оперативного керівництва грошовими потоками. Адже перспективним плануванням економіки в Україні займається скоріше на уряд, а Міжнародний валютний фонд (МВФ).
  • Українські олігархи, не довіряючи системі українського правосуддя, судяться один з одним в Лондоні. А багато пересічних громадян сподіваються домогтися справедливості в Європейському суді з прав людини.
  • Українські футбольні клуби довіряють судійство важливих матчів іноземним суддям.
  • Найбільш популярні українські телешоу ведуть іноземні журналісти, не в останню чергу, щоб гарантувати безсторонність.

Всі ці «імпортовані» рішення дозволяють тимчасово зменшити гостроту проблеми інституційної слабкості України. То що ж тоді заважає «імпортувати» і процес проведення виборів?

На переконання автора, головною причиною маніпуляцій виборчим процесом в Україні є не настільки патологічне бажання будь-якого політика, який приходить на президентську посаду, встановити свій тотальний контроль над всіма гілками влади та регіонами, хоча і це напевне має місце, а атмосфера тотальної недовіри в політичному таборі. Партійні вожді відчувають гостру недовіру один до одного і є неспроможними виробити компромісні прозорі правила гри, які б усіх влаштували.

Голосуємо в Україні – рахуємо в Швейцарії

Мало хто буде сперечатись з твердженням, що виборча процедура з використанням паперових бюлетенів не відповідає сучасному стану технологічного прогресу. Вона працює добре здебільшого лише там, де є сильні демократичні інституції. А крім того – в силу традиції. Навіщо міняти налагоджену процедуру, яка добре себе зарекомендувала на протязі десятиріч?

Якби ж хтось почав розробляти процедуру виборів сьогодні, папір йому взагалі навряд чи спав би на думку. Натомість він точно не обійшов би увагою інформаційні технології (ІТ) та Інтернет. Те, що електронні вибори можливі доводять приклади таких країн як Естонія та Бразилія, про що автор вже писав кілька років тому.

Головним аргументом проти електронних виборів ті в Україні, хто цікавився цим питанням, називають можливість влади маніпулювати виборчими серверами, випадок чого схоже вже мав місце 2004 року. Але ж сьогодні немає жодної технічної необхідності розміщувати виборчі сервери на території України! Ці сервери цілком можуть бути розміщені на нейтральній території, наприклад, у Швейцарії.

Фахово працюючи у сфері ІТ, автор є достатньо компетентним, щоб стверджувати, що сьогодні існує технічна можливість розробити процедуру електронних виборів таким чином, що з кожного електронного терміналу на виборчих дільницях в Україні інформація про індивідуальний вибір напряму надходитиме на виборчі сервери, розташовані на нейтральній території. Доглядати за цими серверами будуть нейтральні адміністратори, роботою яких буде виключно підтримання серверів в робочому стані та забезпечення захисту від будь-якого несанкціонованого втручання. Впливати на алгоритм підрахунку адміністратори зможуть лише зруйнувавши цей алгоритм. Тож будь-яка спроба зловживання буде миттєво викрита і адміністратор понесе відповідальність, гарантією чого будуть сильні інституції в державі розташування серверів. Рахувати ж голоси сервери будуть автоматично, що є дуже тривіальним завданням, якщо вирішувати його суто технічними методами, без участі людського фактору.

Голосування за допомогою електронних терміналів апріорі унеможливить будь-які маніпуляції, які є можливими під час використання бюлетенів: від «каруселей» до вкидання фальшивих бюлетенів. Натомість з'являється можливість надати виборцю можливість після оприлюднення результатів голосування перевірити, чи правильно був врахований його голос.

Звісно, всіх несподіванок не передбачиш, а українські хакери вже не раз доводили свою злочинну винахідливість. Та на щастя електронна система дає можливості її багаторазового всебічного тестування, під час якого, наприклад, можна запросити всіх хакерів світу її зламати і таким чином перевірити її на міцність.

Головною перешкодою для «імпорту» процедури виборів в Україну буде точно не технічна, а політична. Для декого, втрата повного контролю над цією процедурою означатиме втрату суверенітету, для інших – можливостей «порахувати як треба». До того ж, передумовою запровадження такої процедури буде проведення великого обсягу роботи на законодавчому та міждержавному рівні.

Проте навряд чи щось інше зможе викликати в українських громадян довіру до виборів. Без довіри ж до виборів навряд чи колись з'явиться довіра громадян до влади, а відтак – і сильні інституції, необхідні для забезпечення достойного рівня добробуту громади.

Краще імпортувати процедуру виборів, ніж миротворців

В країнах, в яких не відбувається постійний відкритий діалог різних частин і верств суспільства – природнім приводом до якого є демократичні вибори – неминуче накопичується агресія, яка часто знаходить собі вихід у дуже несподіваний, але завжди у дуже брутальний спосіб. У найгіршому випадку така агресія може навіть призвести до громадянської війни. Тож може краще, за нездатності організувати демократичний виборчий процес, залучити незаангажовану зовнішню допомогу? Не чекаючи моменту, коли постане необхідність введення міжнародних миротворчих військ?

неділя, 17 жовтня 2010 р.

Металеві горки української політики

Вікторові Януковичу-політику звичайно дуже таланило зі світовою кон'юнктурою на метал. Проте навряд чи йому так фартитиме і надалі.

Сучасні українські політики зазвичай самокритичністю не відрізняються. Пані Тимошенко натхненно розповідає, як вона всупереч діям численних опонентів врятувала Україну від економічної кризи, пан Янукович ніколи не втрачає можливості похвалитися своїми досягненнями в наведенні порядку в країні. Якщо подивитися на терміни його перебування на посаді прем'єр-міністра, то виходить, що робив він це і до, і після, а також навіть протягом певного періоду і під час, «помаранчевої вакханалії».

Наслухавшись подібних, м'яко кажучи, необ'єктивних оцінок, починаєш сумувати за прагматичними, неупередженими, а за можливості – також і професіональними, оцінками українських реалій. На щастя, в сучасному світі такі оцінки неважко отримати. Принаймні, що стосується сфери української економіки.

Так Міжнародний валютний фонд (МВФ) регулярно оприлюднює документи (в останнє він це зробив на своєму сайті в серпні), які він ухвалює разом з українським урядом в контексті програми кредитування, що його Україна отримує від МВФ. Ці документи містять детальний аналіз та докладний звіт про фінансовий стан держави. З невідомих причин, самотужки подібного рівня документи український уряд виробити не може.

А нещодавно до джерел інформації про стан та перспективи української економіки додався ще й «Меморандум з економічного розвитку України», оприлюднений Всесвітнім банком. Це більш стратегічний документ, який містить аналіз економічного розвитку країни протягом останнього десятиріччя, а також надає докладно обґрунтовані рекомендації щодо реформ, які українцям необхідно провести, щоб покращити якість економіки, а відтак і забезпечити стійке зростання свого добробуту.

Останній документ цікавий ще й тим, що він дає вичерпний перелік причин доволі бурхливого зростання економіки України між 2000 та 2008 роками.

Економічне чудо в подарунок

Насамперед – це умови зовнішньої торгівлі, а ще точніше – це світова кон'юнктура на головний продукт українського експорту – на чорний метал. А з іншого боку – це ціни на імпортовані Україною енергоносії. Наведений графік демонструє, як протягом останніх дев'яти років у порівнянні з 2000 роком змінювались надходження від експорту чорного металу з України, у порівнянні з витратами на імпортовані енергоносії, і як при цьому змінювався Валовий внутрішній продукт (ВВП) України.

На графіку чітко видно, що надходження від експорту металу у порівнянні з витратами на імпортовані газ та нафту (а разом з цим – і ВВП) почали суттєво зростати починаючи з 2003 року, дещо вповільнили своє зростання 2005 року, і поновили свій ріст починаючи від 2006 року. У 2008 році спочатку все йшло дивовижно добре, аж поки у вересні не збанкрутів в результаті фінансово-кредитної кризи банк Lehman Brothers, в результаті чого на декілька довгих місяців світова торгівля майже завмерла. Відтоді умови зовнішньої торгівлі для України повернулися приблизно на рівень 2000 року. Як то кажуть: «шара закінчилася».

Улюбленець кон'юнктури

Малюнок на початку цієї оповіді наочно демонструє, кому з українських керманичів до цього часу таланило найбільше – цим улюбленцем кон'юнктури однозначно є Віктор Янукович. Раз за разом йому вдавалося прийти до влади в акурат напередодні чутливого пожвавлення світової кон'юнктури на метал.

Натомість Юлію Тимошенко сміливо можна зараховувати до жертв тієї самої кон'юнктури – її перебування при владі в кращому випадку супроводжувався деяким її охолодженням, як в 2005 році, а в гіршому – її карколомним погіршенням, як в 2009. Можливо саме тому в 2010 році українці обрали президентом пана Януковича?

Проте його останній прихід до влади може стати винятком. Ціни на метал дещо зросли на початку цього року, у порівнянні з найнижчою точкою падіння, якої було досягнуто минулого року, але вони залишаються на рівні десь лише 55% у порівнянні з середнім рівнем 2007 року, і перспективи їхнього потужного зростання протягом наступних декількох років є дуже примарними.

Засукайте рукава, пане Президент!

Віктор Янукович — дуже фартова людина. Переживши глибокі падіння, відбувши в молодості два строки тюремного ув'язнення, він зміг стати Президентом України. Проте фарт — річ надзвичайно мінлива.

Сьогодні пан Янукович, напевне розуміючи, що дешевої популярності за рахунок несподіваного кон'юнктурного щастя більше не буде, і не надто сподіваючись на успіх власних економічних реформ, схоже вирішив гарантувати своє перебування при владі іншим способом. Той факт, що він правдами та неправдами домігся для себе надзвичайно широких президентських повноважень, наштовхує на думку, що заради збереження за собою президентського крісла він в майбутньому може піти на зловживання цими повноваженнями.

Проте Україна сьогодні вже дещо інша, ніж шість років тому, і набагато більше українців сьогодні за надане президенту право користуватися широкими повноваженнями взамін будуть вимагати відповідної широкої відповідальності. Відповідальності за подальший розвиток ситуації в країні, за успіх реформ, за дії такої різношерстої і не надто компетентної президентської команди. Хочеться сподіватися, що президент свідомий цієї відповідальності і відтепер з ранку до ночі і без вихідних послідовно та структуровано працюватиме заради модернізації країни.

Віктор Янукович у певному сенсі пішов ва-банк. Але при цьому він має міцно пам'ятати, що наразі його найкращим союзником є не фарт, а наполеглива важка і чесна праця. Бо фарт знову може зіграти з ним жорстокий жарт, і тоді він із крісла Президента може знову переміститися у ту ж саму найнижчу точку свого життєвого шляху, в якій він вже два рази опинявся в роки своєї молодості.