неділя, 9 листопада 2008 р.

Президентські вибори в країні U

На цьому тижні в країні U відбулися чергові президентські вибори. Як і очікувалося, дива не сталося – президентом став Міт Ромні. Так як пан Ромні був явним фаворитом все ще чинного президента Джорджа Буша молодшого, його перемога ще раз довела, що ігнорувати волю найвищої посадової особи в державі в країні U неможливо.

Почалося все, як завжди, з визначення кандидатів у президенти від обох загальнодержавних партій, яким прийшлося визначатися зі своїми кандидатами на найвищу посаду в країні на тлі кредитної, фінансової та економічної кризи, яка все більше поглиблювалася протягом всієї передвиборчої кампанії. Саме тому, керівництво обох партій вирішило, що зараз не час для експериментів та радикальних змін, які тільки розхитували б внутрішньопартійну дисципліну. Натомість партії повинні демонструвати єдність і усіляко уникати згубного для партійного рейтингу винесення на широкий загал внутрішньопартійних конфліктів. В результаті були розроблені жорсткі внутрішні правила поведінки під час проведення кампанії: визначене обмежене коло осіб в центральному керівництві партій, які мають виключне право на прийняття усіх більш-менш важливих рішень; сформовані офіційний та тіньовий центральні передвиборчі штаби; визначені особи, уповноважені висловлювати офіційну позицію партії тощо.

В Демократичній партії процес укріплення партійної дисципліни спочатку був трохи менш жорстким, адже партія небезпідставно сподівалася, що дякуючи очевидно катастрофічним наслідкам восьмирічного правління Джорджа Буша молодшого, президентська посада є в неї практично в кишені. Тому в партії спочатку крізь пальці дивилися на самодіяльність деяких молодих активістів, які всупереч її керівництву виступали за зміни як у партійній, так і навіть у всій політичній системі країни U, підтримуючи молодого та амбіційного кандидата африканського походження Барака Обаму. Проте вчасно помітивши проблему, партійне керівництво впоралося з нею дуже швидко та ефективно. Спочатку пан Обама з'ясував для себе, що представники великого бізнесу зовсім не бажають надавати його кампанії фінансову підтримку, а іншої реальної можливості фінансування передвиборчої кампанії в країні U не існує. А потім керівництву Демократичної партії вдалося знайти спільну мову в цьому питанні навіть з діючою адміністрацією, і панові Обамі дали зрозуміти, що Державний юридичний департамент може і не допильнувати за діяльністю локальних осередків Ку-клус-клану у місцевості, де він проживає разом із родиною. Авжеж Ку-клус-клан є забороненою організацією, але ж до кожного потенційного радикального расиста поліцейського не приставиш.

В результаті єдиним консолідованим кандидатом від Демократичної партії стала Гіларі Клінтон. Таке рішення партійного керівництва на перший погляд здавалося досить ризикованим через те, що в історії країни U ще не було прикладів, коли президентом ставала жінка. Проте враховуючи беззаперечний авторитет клану Клінтонів у найширших колах, а також той факт, що президентство Гіларі насправді було б лише прикриттям для реального третього президентського строку її чоловіка Біла, усі найвпливовіші функціонери партії стали до активної роботи на її підтримку. Завдяки ретельному процесу відбору делегатів на партійну конвенцію в Денвері, 95% із них проголосували за висування Гіларі Клінтон у якості кандидата в президенти від Демократичної партії.

Республіканська партія, яка разом з президентом Бушем втратила велику частину довіри виборців, була змушена до пошуку альтернативних шляхів збереження за собою президентської посади через запровадження деяких новацій виборчого процесу. Проте спочатку партія повинна була швидко визначитись зі своїм кандидатом в наступні президенти. Вибір діючої адміністрації та партійного керівництва впав на Міта Ромні, колишнього губернатора штату Масачусець. Переваги пана Ромні включали той факт, що через його північне походження він міг бути представлений в якості альтернативи техасцю Бушу. При цьому пан Ромні був і є доволі лояльним до клану Бушей, а його яскраво виражена релігійність (пан Ромні є мормоном) мала сприяти збереженню консервативного релігійного електорального ядра Республіканської партії.

Незважаючи на надзвичайні дисциплінарні заходи, запроваджені партією з самого початку кампанії, республіканцям також не вдалося повністю уникнути появи внутрішньопартійних течій, що виступали за якісні зміни всередині партії. Проте такі спроби жорстко присікалися. Найбільш успішною з них була спроба Джона МакКейна, сенатора від Аризони, позбавити впливу клан Бушей та висунути свою кандидатуру в якості альтернативи Міту Ромні під час національної конвенції в Мінеаполісі. Але завдяки умілим діям секретаріату конвенції, помічники пана МакКейн не змогли вчасно внести його кандидатуру до бюлетеня для голосування, а його звернення до делегатів випадково збіглося в часі з початком святкового фуршету наприкінці першого дня конвенції, в результаті чого пан МакКейн звертався зі своїми безвідповідальними закликами до практично порожнього залу. Тим не менш, жодні обвинувачення в тому, що сивому герою в'єтнамської війни не приділили достатньо уваги, не мають під собою підстави – всі здравомислячі сили в країні U повинні розуміти, що для швидкого виходу із кризи країна перш за все потребує стабільності. Через це безальтернативне голосування за висунення пана Ромні в якості кандидата в президенти від Республіканської партії виявилося майже одностайним.

Після цього республіканці сконцентрувалися на головному завданні цьогорічної кампанії – збереженні свого контролю за Білим домом. Для цього, як вже зазначалося вище, партії довелося звернутися до деяких нетрадиційних методів. Проаналізувавши діючу систему виборів в країні U, в партії визначили її слабкі місця, а також методи їхнього використання на власну користь.

По-перше, треба було зберегти за собою традиційний електорат Республіканської партії – переважно білих виборців з консервативними поглядами та середнім достатком. Завдяки тому, що опонентом їхнього кандидата була жінка, республіканцям вдалося певною мірою відволікти виборців від теми відповідальності їхньої партії за дуже поганий стан економіки та зміщення фокусу кампанії на традиційні «культурні війни»: теми дозволу абортів та одностатевих шлюбів, релігії та гендерної політики. Завдяки цьому, а також тісній роботі чинної адміністрації з загальнонаціональними телеканалами, Міту Ромні зміг отримати близько 45% голосів на загальнонаціональному рівні.

По-друге, пам'ятаючи уроки 2000 року, коли Джордж Буш зміг отримати Білий дім, дещо програвши Елу Гору за загальною кількістю голосів, набраних по всій країні, республіканці вирішили далі розвинути успіх восьмирічної давнини. Користуючись високою популярністю Республіканської партії у Техасі, Арізоні, Канзасі, Оклахомі, Луізіані, Алабамі, Джорджії, Тенесі та Кентукі, та завдяки умілій організації «виборчого туризму» з відкріпними посвідченнями до сусідніх штатів, їм вдалося успішно «експортувати» перемогу свого кандидата до Місурі, Колорадо, Нью Мексіко, Північної Каролини, Індіани, Флориди та Огайо. Таким чином Міт Ромні зміг отримати 261 голосів виборщиків, лише на 9 менше 270 необхідних, щоб бути обраним президентом країни U.

По-третє, республіканці справедливо вирішили вважати загальнонаціональне голосування 4 листопада лише першим туром виборів. Бо якщо в конституції країни U записано, що президента обирають в два етапи: спочатку народ обирає виборщиків, а потім виборщики обирають президента – то це є де-факто системою виборів у два тури, коли переможець першого туру не обов'язково має перемогти і в другому. Цей другий тур – голосування в так званому Коледжі виборщиків – мав відбутися 15 грудня. Від Демократичної партії в ньому мали прийняти участь 277 виборщиків, від яких ця партія жорстко вимагала голосувати виключно за Гіларі Клінтон. Але республіканська адміністрація не гаючи часу розпочала з ними щільну роботу, плоди якої не забарились: як виявилось, деякі з цих виборщиків, або члени їх родин, потребували певної допомоги у вирішенні матеріальних, бізнесових чи юридичних проблем, а відтак виявилися більш чутливими до переконливих аргументів республіканців, які зводилися до того, що обидві партії повинні продемонструвати єдність та підтримати владну стабільність під час боротьби з найпотужнішою економічною кризою післявоєнних часів. В результаті, незважаючи на всю повагу до Гіларі Клінтон, Коледж виборщиків проголосував за Міта Ромні 279 голосами проти 259.

Таким чином Міт Ромні був приведений до присяги як 44 президент країни U вранці 20 січня. Одними із перших відповідальний вибір країни U привітали президенти Китаю та Росії...

неділя, 2 листопада 2008 р.

Антологія українського цинізму

Зашкалює...

Останнього тижня Ернст Рахаров спілкувався телефоном з двома своїми друзями-земляками з України. І як людина, яка не має змоги безпосередньо відчувати пульс українського суспільного буття, почув декілька цікавих і вражаючих речей, що стали вже незвичними для українця, який більшу частину свого часу проводить поза межами України. Серед цих речей найбільш шокує надзвичайно високий рівень цинізму, якого Ернст Рахаров більше не зустрічав ніде в світі поза межами колишнього Радянського Союзу. Цей цинізм звичайно проявляється невимушено і опосередковано, найчастіше у загальних судженнях.

Так один з друзів, який має певний досвід спілкування з нинішнім вищим політичним керівництвом України, буденно зауважив приблизно таке: «Мало хто в Україні збирається виконувати умови Міжнародного валютного фонду, під які пропонується рятівний кредит. Також є великі сумніви щодо того, що цей кредит, у разі його отримання, буде використаний за призначенням, а не, наприклад, на президентську кампанію одного з провідних українських політиків. Тому багато хто серед української еліти вважає, що в такій ситуації дефолт України може бути не найгіршим сценарієм».

Те, що у випадку дефолту, вже друге поспіль покоління українців втратить свої збереження і країна відповідно відкотиться до стану, в якому перебувають найбідніші країни світу, з малими шансами звідти знову піднятися, багатьох українських політиків схоже не сильно турбує. Мабуть тому, що у них самих або є «запасні аеродроми» за кордоном, або вони просто живуть одним днем чи виключно процесом боротьби за владу заради самого процесу.

Але найшокуючим у тому коментарії була якраз його спокійна буденність! Тільки легка цинічна тональність коментаря виявляла особисту незгоду співрозмовника з такою поведінкою згаданих політиків. В той же час маскуючи його небажання хоч якось протидіяти відвертому божевіллю в українських «верхах».

Під час бесіди з іншим другом, розмова пішла про президентські вибори у Сполучених Штатах, під час якої друг зауважив приблизно наступне: «Обама провів добру кампанію і, можливо наступного разу, він зможе отримати президентську посаду. Але цього разу Буш в останній момент напевне задіє «адміністративний ресурс» і перешкодить приходу до влади чорного президента».

Для людини, хоч трохи обізнаної з механізмами функціонування американської політики та виборів, подібна заява є повним нонсенсом. Адже в Сполучених Штатах «адмінресурс» практично дозволений! Тільки за умови, повної прозорості його застосування. Тобто президент Буш має повне право особисто агітувати за свого улюбленого кандидата. Але враховуючи відносно низьку популярність Буша серед виборців, він краще декілька раз зважить, чи є сенс це робити. До того ж зважити на те, що вільні американські медіа будуть це відповідним чином висвітлювати, підкреслюючи, що президент був найнятий платниками податків для того, щоб виконувати інші завдання. Те ж саме стосується губернаторів штатів – вони в США також всенародно обираються, тому змушені набагато більше зважати на думку своїх виборців, ніж на думку голови держави. Але при цьому ніхто не заважає американським ЗМІ повідомляти про те, що вони вважають випадками застосування «адмінресурсу». Просто коли українські ЗМІ ретранслюють такі повідомлення, вони рідко пояснюють своїй українській аудиторії різницю між українським та американським «адмінресурсом».

Дуже часто Ернст Рахаров стикається з ситуацією, коли українці оцінюють події у зовнішньому світові через викривлені скельця української реальності. Схоже, що некоректно інтерпретуючи західні (переважно американські) фільми, критичні повідомлення західних журналістів про події у своїх країнах, а також завдяки специфічному формату висвітлення новин, насамперед на багатьох російських телеканалах, коли увага глядача концентрується на негативних зовнішніх подіях (на фоні добре поданого внутрішнього позитиву), українці часто вирішують, що правила гри в усьому світі такі самі погані, як і в Україні. Знову ж таки неявно припускаючи, що в умовах, коли весь світ такий недосконалий, немає сенсу намагатися щось змінити в і Україні – адже весь світ не зміниш.

Генерація тих, для кого «бабло перемагає зло»

Тепер подивимось на ситуацію з іншого боку. Вихідці з колишнього Радянського Союзу вперше спілкуючись з західними людьми зачасту з подивом відкривають для себе, наскільки «наївними» та «ідеалістичними» є їхні співбесідники – вони не ставлять під сумнів закони, набагато більше довіряють здавалося б зовсім незнайомій людині (хто поселявся в західних готелях, той знає), пильнують за дотриманням правил. Одним словом – є людьми, що «не знали тягот життя».

В чому ж причини такої разючої «особливості» пострадянських людей в сприйнятті світу та собі подібних? На думку Ернста Рахарова, витоки цього феномену лежать у радянському минулому, особливо в останніх роках існування Союзу. Тоді для більшості вже було очевидно, що радянська пропаганда відверто бреше, але мало хто зважувався про це заявити прямо і вголос. Натомість люди завзято, хоча здебільшого і пошепки, переповідали один одному цинічні анекдоти.

Всі, хто протиставляв себе тій брехливій системі, автоматично ставали героями в очах простих громадян. Великої шани удостоювались навіть відверті злочинці, тільки через те, що вони здебільшого демонстрували свою зневагу до системи. Коли ж система таки розвалилася наприкінці вісімдесятих – початку дев'яностих, у суспільства залишилось небагато авторитетів, які б користувалися пошаною, крім кримінальних та напівкримінальних «авторитетів», яких Ернст Рахаров називає «дев'яностодесятниками». Про рівень пошани до криміналітету побічно свідчить популярність у дев'яностих бандитського епосу – пісні Шуфутинського лунали майже з кожного вікна.

«Дев'яностодесятники» прийшли не заміну ненависній системи, хоча багато у чому вони навіть гірші за неї. Не маючи «зайвих» моральних запобіжників, вони виявились найбільш підготовленими до боротьби без правил, і вийшли в ній переможцями. Вони здатні миттєво реагувати та перерозподіляти, але не здатні планувати на довгострокову перспективу і втілювати заплановане. Вони – руйнатори системи, але ніколи не збудують нової.

«Дев'яностодесятники» зараз при владі в Україні і більшості інших країн пострадянського простору, але з тією різницею, що в Україні між ними є конкуренція, в той час як в решті пострадянських країн її немає. Не маючи можливості запропонувати інші цінності окрім легендарного «бабло перемагає зло», «дев'яностодесятники» у кожній країні намагаються створити у своїх громадян ілюзію того, що це гасло править усім світом. Але ця ілюзія має шанси протриматися хоч якось довго тільки там, де немає політичної конкуренції, тобто не в Україні.

Конфлікт між переконаннями і діями

Коли людина має переконання, які вона «змушена» постійно ігнорувати в своїх діях, цинізм є тією захисною реакцією, яка дозволяє здоровій людині не збожеволіти. Проте дякуючи політичній конкуренції в Україні є свобода слова та хоч дика, але демократія. В результаті цей «примус» до цинізму зараз набагато слабший, ніж будь-коли принаймні за останні сто років. Сьогодні українці мають добру нагоду перестати ховатися за цинічними фразами, та «засміювати» наявні суспільні проблеми в анекдотах, а почати ці проблеми дієво вирішувати.

Починати краще на місцевому рівні. Один знайомий американець, який побував в Україні декілька років тому, вражено розповідав, як в маленькому провінційному містечку ліхтарі вночі горіли на одній-єдиній вулиці – тій, де жили «господарі міста»: мер, суддя, прокурор і т.д. На його думку, в Америці таке було б неможливим: або ліхтарі повинні горіти на всіх вулицях, або люди прийдуть і поб'ють їх також і «господарям життя». Радикально – але дієво.

неділя, 26 жовтня 2008 р.

Криза лідерства

Бундючна некомпетентність та артистична безвідповідальність

Не пройшло й півтора року з моменту її початку, як українські політичні «зірки» раптом різко «прокинулися» щодо факту існування світової фінансової кризи, котра в компанії з послідуючою світовою економічною рецесією напевне сильно вплине і на Україну. Щож, краще пізно, ніж зовсім пізно.

При цьому українські можновладці намагаються усіляко підкреслити, що ця криза є повністю привнесеною ззовні, тобто вони не мають до неї жодного відношення. Вони також завзято роблять вигляд, що роблять все можливе і навіть неможливе, щоб уберегти Україну від негативних наслідків кризи. «Найкраще» за всіх (як майже завжди) це вийшло у Юлії Тимошенко. Деякі пасажі з її телезвернення минулої неділі заслуговують окремого коментаря:

«...цілі країни опинилися на межі банкрутства і розорення...» - насправді, якщо говорити про інші країни світу, то в цю категорію на сьогодні можна впевнено записати хіба що Ісландію. На цьому той перелік має закінчуватись, тому що, якщо вірити ставкам страхування українського державного боргу від ризику неповернення на світових фінансових ринках (credit-default swaps) станом на минулий четвер, то наступною в черзі виявляється саме Україна. Адже ці ставки для України є найвищі в регіоні, і згідно до них ймовірність «банкрутства» уряду України протягом наступних трьох років складає більше 50%!

І цей факт змушує сильно сумніватися у наступному бундючному висловлюванні прем'єра: «Саме тому у нас, на відміну від усього світу, зростатиме економіка, неймовірними зусиллями стримується інфляція, вдвічі скорочено імпорт та підтримано національного виробника, виконується бездефіцитний бюджет».

«...припинили своє існування всі інвестиційні банки світу...» - тут є великі сумніви у тому, чи розуміла пані Тимошенко хоч трохи з того, що казала? Насправді «інвестиційні банки» є суто американським явищем – пережитком Великої депресії і на початок цього року їх було в США аж п'ять! Дійсно збанкрутів лише один з них – у вересні цього року. З решти два були поглинені іншими фінансовими інституціями, а інші два перетворились на звичайні банки. Подібне висловлювання є із серії: «Дивіться який жах коїться!», - і може бути доречним хіба що у бесіді двох домогосподарок на базарі, але не в офіційній промові прем'єр-міністра.

«...у Швейцарії, яка не знала, що таке економічна криза більше як три століття і успішно пережила дві світові війни, банкомати не видають готівку...» - тут Ернст Рахаров зобов'язаний стати на захист країни свого проживання – йому випадки системної відсутності готівки в швейцарських банкоматах невідомі. Але тоді виникає питання: невже прем'єр-міністр України відверто збрехала? І якщо так, то навіщо?

На жаль, пані Тимошенко далеко не єдина серед української політичної еліти, хто шукає порошинку в оці решти світу, не помічаючи колоди в своєму. Перший спеціаліст зі сфери фінансів з партії регіонів, Микола Азаров в інтерв'ю Дзеркалу тижня заявив: «чи настільки важка нинішня ситуація, щоб виправдати такі жорсткі обмежувальні заходи (Ернст Рахаров: заходи, що пропонуються Міжнародним валютним фондом)? Вважаю, що ні».

Міжнародний валютний фонд в якості тимчасового уряду

Заходи, які Міжнародний валютний фонд (МВФ) пропонує вжити в обмін на рятівну позику українському урядові є дуже непопулярними: провести банківську реформу; забезпечити додаткові надходження до бюджету, наприклад, за рахунок податку на нерухомість; привести комунальні, енергетичні та інші тарифи природних монополій до економічно обґрунтованого рівня, тобто підвищити ці тарифи до рівня повної окупності; здійснювати жорстку фіскальну політику, тобто обмежувати рівень соціальних виплат.

Проте будь-який обізнаний на державних фінансах політик потай визнає, що такі заходи в Україні сьогодні є необхідними. Хоча б тому, що існуюча в Україні система оподаткування, а також пільг та дотацій є зачасту несправедливою, неефективною, і найголовне – занадто дорогою.

Але за ситуації, коли популістські настрої в українському суспільстві активно заохочувались українським політикумом починаючи з 2004 року, наразі в Україні не залишилося жодної більш-менш значущої політичної сили, здатної відмовитись від популізму і запропонувати прагматичні реформи. Тож МВФ в такій ситуації стає дуже у нагоді – болючі обмеження українські політики спишуть на нього. Якщо згадати, то і в минулому, успішні, хоча не завжди популярні реформи в Україні також часто проводилися тільки завдяки тиску міжнародних фінансових інституцій.

Проте всі ці міркування призводять до наступного болючого питання: виходить за 17 років незалежності українці так і не навчилася самостійно господарювати в своїй країні, щоб вона могла десятиріччями стійко розвиватися? Наразі виглядає, що так. Тому і потрібний «тимчасовий уряд професіоналів», роль якого насправді схоже гратиме МВФ. Чим вам не сучасні «варяги»?

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці?

Хвиля припливу, у вигляді надзвичайно сприятливої світової кон'юктури, яка підняла українську економіку на небачену висоту, зараз дуже швидко схлинає. Поки зовнішні умови були виключно сприятливими, українські президент та уряди навіть і не подумали зробити капітальних ремонт корабля Україна, підготувавши його до можливих штормів попереду. Тому зараз цей несучасний та зношений корабель є дуже уразливим для могутнього шторму, що невблаганно насувається.

Навіть щоб просто втриматися на плаву, цей корабель потребує хоча б зараз ладної команди та компетентного капітана. Але ні тим, ні іншим Україна сьогодні похвалитися також не може. Навпаки: «...Україна, навіть судячи за її власними жахливими стандартами, знаходиться в політичному хаосі», - написав на цьому тижні впливовий британський тижневик The Economist.

Тому пасажирам корабля Україна – її громадянам – зараз доречно потурбуватися про індивідуальні плавзасоби порятунку. Деякі, хто вважав, що потреба вирощувати картоплю на індивідуальній присадибній ділянці з метою просто прохарчуватися, є остаточно пройденим етапом, можуть з досадою відкрити для себе, що зарано радувалися. Але з іншого боку, цей шторм є доброю нагодою потурбуватися, щоб на кораблі залишилось якмога менше баласту – некомпетентних та безвідповідальних політиків.

неділя, 19 жовтня 2008 р.

Криза довіри

Світова фінансова криза, яка розпочалася вже більше року тому з іпотечного ринку США, докотилася і до України. Курс долара до гривні почав стрімко стрибати, Промінвестбанк, шостий за розміром банк країни, пережив класичний «набіг» вкладників і був порятований Національним банком коштом платників податків, промислове виробництво різко впало у вересні у порівнянні з минулим роком.

Через те, що криза почалася в Сполучених Штатах, навіть уряди Західної Європи ще на початку цього року намагалися втішати своїх громадян, що на їхні країни вона не серйозно не вплине. Навіть незважаючи на те, що при цьому Велика Британія була вимушена націоналізувати великий іпотечний банк, а Німеччина – організовувати порятунок середнього за розміром регіонального банку. Але після того, як місяць тому фінансова влада США не змогла знайти альтернативи банкротству великого інвестиційного банку Lehman Brothers, почався глобальний ефект доміно, і по всьому світу уряди почали готуватися до найгіршого, розробляючи і приймаючи пакети стабілізаційних заходів.

Українські ж урядовці на цьому фоні продовжували займатися звичною боротьбою за владу, намагаючись світову фінансову кризу просто не помічати. Можливо деякі з них підсвідомо і надалі сприймають Україну немовби частиною Радянського Союзу – країни, відгородженої від решти світу високим залізним парканом. Можливо через неволодіння іноземними мовами вони вважають, що погані новини, яких вони не розуміють, їх не стосуються. Факт є фактом: якось реагувати на кризові події на світових фінансових ринках українські високопосадовці почали реагувати лише після того, як почалися проблеми у Промінвестбанку. Щоправда не всі – прем'єр-міністр України ще на поточному тижні знайшла можливим стверджувати, що «Україна не так інтегрована у світовий фінансовий простір, тому фінансова світова криза може відповідними професійними діями бути убезпечена для України». Заява дуже невдала, тому що перша її частина демонструє якраз глибоку непрофесійність, і таким чином зводить нанівець оптимізм другої частини.

Добре, що деякі засоби масової інформації нагадали прем'єрові про насправді величезну залежність України від світової економіки. Коротко, основні проблеми в наступному: за рахунок експорту формується майже половина українського ВВП; сума відкритих валютних кредитів приватного сектору складає близько 35% ВВП; Україна імпортує набагато більше товарів та послуг, за які потрібно платити в доларах, ніж експортує; суми на покриття цієї різниці плюс суми на погашення зовнішнього боргу протягом наступних 12 місяців перевищують об'єм золотовалютних резервів; більше 30% української банківської системи належить іноземним фінансовим установам; в країні наявна величезна неконтрольована грошова маса у вигляді іноземних грошових знаків.

Добре також, що під час обговорення теми кризи на передачі Свобода на Інтері, більшість її учасників погоджувалися з критичною оцінкою серйозності ситуації, а також з необхідністю рішучих антикризових дій. Але при цьому парадоксальною виглядала очевидна безпорадність багатьох політиків і їхня невіра у власну спроможність впоратися з цією кризою. Тому спливла пропозиція «тимчасового перехідного уряду професіоналів», непричетних до діяльності провідних політичних партій. Ідея добра, але може її слід сформулювати ще радикальніше: чи не час знову запрошувати керувати Україною яких-небудь сучасних «варягів»?

Якщо ж серйозно, то як правильно зазначив на передачі Тарас Стецьків, в основі фінансової кризи лежить криза довіри. Тому справитися з її наслідками в Україні можна буде тільки за допомогою заходів, направлених на відродження довіри українського народу до його еліт. Як політичних, так і економічних.

Голова правління найбільшого в Німеччині Дойче банку Йозеф Акерман разом з іншими топ-менеджерами банку публічно відмовився від бонусу, який він мав би отримати за контрактом в цьому році. Таким чином пан Акерман намагається хоч якось продемонструвати солідарність з платниками податків, за рахунок яких німецька банківська система отримала необхідні вливання нового капіталу. На цьому фоні заклики власників найбільших українських металургійних підприємств про термінове надання галузі урядової підтримки співчуття не викликають. Бо спершу виникає питання, куди поділися багатомільярдні прибутки, отримані цими людьми протягом останніх декількох років дуже гарної світової кон'юктури? Пан Тарута, який володіє доволі коштовною колекцією мистецтва та їздить на супердорогому авто, тільки тоді може розраховувати на підтримку громадськості, коли остання дізнається, що він особисто пішов на певні пожертви.

Відновлення довіри до політичних еліт – справа ще важча. І без радикальної заміни тих, що наявні в країні сьогодні, вона вже неможлива. Проте якщо повезе, то сьогоднішня криза, прискоривши цей процес, матиме і цілком позитивні для країни наслідки.


PS: Схоже, що прем'єр-міністр раптом змінила свою думку про вплив на Україну світової фінансової кризи, про що вона щойно артистично повідомила в своєму телевізійному зверненні. Але Ернста Рахарова засмучують глибокі сумніви у тому, що Юлія Тимошенко дійсно зрозуміла весь рівень небезпеки для країни. Натомість звернення створило стійке враження, що пані Тимошенко вирішила використати «популярну» тему фінансової кризи для досягнення своїх особистих політичних цілей. Якщо це так, то за ступенем ризику для країни це нагадуватиме авіаційне шоу над атомною електростанцією.