Post-war Sloviansk / Післявоєнний Слов’янськ / Послевоенный Славянск

This is a special blog post in media format / Спеціальна оповідь в медійному форматі / Специальный рассказ в медийном формате

While still on the high-speed train from Kyiv to Sloviansk I red an intriguing FB post by Aleksandr Dugin – one of the main Putin’s ideologues behind the current conflict in Eastern Ukraine – about the current situation in my native town of Slovyansk.

Ще перебуваючи на швидкісному потязі Київ-Слов’янськ прочитав інтригуючий допис Олександра Дугіна на ФБ про поточну ситуацію в моєму рідному місті Слов’янську.

Еще по дороге в Славянск на поезде Киев-Славянск прочитал интригуючий пост Александра Дугина на ФБ о настоящей ситуации в моем родном городе.

For those who don’t speak Russian: Mr. Dugin proclaimed in his post that native population of Sloviansk had been eliminated or deported and replaced by the “actors of Kyiv’s junta”.

So on arrival I was relieved to discover that not all natives disappeared after all: two of my cousins living in the town from their birth were waiting for me at the train station.

Але прибувши у Слов’янськ я з полегшенням побачив, що таки не всі мешканці були кудись депортовані – двоє моїх двоюродних братів, що живуть у Слов’янську починаючи із дня їхнього народження, зустрічали мене на вокзалі.

Но прибыв в Славянск я с облегчением увидел, что все же не все жители были депортированы – двое моих двоюродных братьев, которые живут в Славянске со дня своего рождения, встречали меня на вокзале.

What I have found in Sloviansk was a more or less normal town with many people on the streets (despite intense summer heat), quite some cars, public transport already functioning, most banks, shops and even some cafes open for business.

Те, що я побачив, було вже більш-менш нормальне місто: незважаючи на сильну спеку, на вулицях було багато людей, немало машин, курсуючі маршрутки, відкриті магазини, банки, і навіть деякі кафе.

То, что я увидел, было уже более-менее нормальным городом: несмотря на сильную жару, на улицах было много людей, немало машин, курсирующие маршрутки, открытые магазины, банки, и даже некоторые кафе.

But still some buildings and especially the suburb of the town called Semenivka had been badly damaged during the two-months fighting between the Russian-backed separatists, who took the town as a hostage, and Ukrainian forces who clumsily tried to remove them.

Тим не менш, деякі будинки, і особливо приміський район Семенівка, за приблизно два місяці боїв постраждали дуже сильно.

Тем не менее, некоторые дома, а особенно пригород Семеновка, за приблизительно два месяца боев пострадали очень сильно.

”Negotiants’ house” / “Купецький будинок” / “Купеческий дом”

Bus stop in Semenivka / Тролейбусна зупинка в Семенівці / Троллейбусная остановка в Семеновке

Kindergarten in Semenivka / Дитсадок в Семенівці / Детский сад в Семеновке

Psychiatric clinic in Semenivka / Психіатрична лікарня в Семенівці / Психиатрическая больница в Семеновке

Here’s my first small video from Semenivka.

Моє перше невелике відео із Семенівки.

Мое первое небольшое видео из Семеновки.

Post-war situation in Semenivka / Післявоєнна ситуація в Семенівці / Послевоенная ситуация в Семеновке

One of the destroyed houses on the road Kharkiv-Rostov / Один із зруйнованих будинків на шляху Харків-Ростов / Один из разрушенных домов на трассе Харьков-Ростов

Car-washing station on the road / Автомийка біля дороги / Автомойка около дороги

Here’s my second video from Semenivka – bridge on the road Kharkiv-Rostov blown-up by the Russian-backed militants.

Моє друге відео із Семенівки – міст на шляху Харків-Ростов, підірваний проросійськими бойовиками.

Мое второе видео из Семеновки – мост на трассе Харьков-Ростов, подорванный пророссийскими боевиками.

Blown-up bridge near Semenivka / Підірваний міст біля Семенівки / Подорванный мост около Семеновки

Temporary floating bridge / Тимчасовий понтонний міст / Временный понтонный мост

After having seen all that damage we went to visit one of the historic sites near Sloviansk which can probably provide the best explanation of why this area is so symbolic – the village of Mayaky.

Побачивши на власні очі всі ці руйнування ми вирушили до одного з історичних місць навколо Слов’янська, яке напевне найкращим чином пояснює символічне значення цієї місцевості – село Маяки.

Увидев собственными глазами все эти разрушения ви отправились в одно из исторических мест около Славянска, которое наверное наилучшим образом объясняет символическое значение этой местности – село Маяки.

A privately reconstructed old Ukrainian farmyard is the right scenery to explain the historic background of these borderlands between settled European civilization and nomadic cultures of the Eurasian steppe.

Українська хата, відбудована коштом місцевого краєзнавця, є найкращим фоном для розповіді про ці землі, які історично грали роль прикордоння між осідлою європейською цивілізацією і кочовими звичаями євразійських степів.

Украинская хата, восстановленная одним местным краеведом, является наилучшим фоном для рассказа об этих землях, которые исторически играли роль приграничью между оседлой европейской цивилизацией и кочевыми традициями евразийских степей.

Historic sites near Sloviansk - village of Mayaky / Історичні місця навколо Слов'янська - село Маяки / Исторические места около Славянска – село Маяки

On our way back from Mayaky we visited a muss-grave in Sloviansk where bodies of 14 people killed by the pro-Russian militants have been found (in the video I say 18 but that was mistaken). Some of the bodies have already been identified: two of them – as priests of one of the evangelical churches and the other two – as sons of another evangelical priest.

Повертаючись з с. Маяки ми відвідали братську могилу, де було знайдено 14 тіл жертв проросійських бойовиків (на відео я кажу про 18 тіл, але це було помилкою). Деякі з тіл вже було ідентифіковано: двоє – як священники євангельської церкви, і два інших – як сини іншого євангельського священника.

Возвращаясь из с. Маяки мы посетили братскую могилу, где было найдено 14 тел жертв пророссийских боевиков (на видео я говорю о 18 телах, но это было ошибкой). Некоторые из тел уже было идентифицировано: двоих – как священников евангельской церкви, и двоих других – как сыновей евангельского священника.

Mass-grave of the victims of pro-Russians militants / Братська могила жертв проросійських бойовиків

As a conclusion of my report from Sloviansk I want to mention the question asked many times by different people there: Won’t THEY come back? This is an expression of a fundamental lack of security which hangs over people’s lives there like a large dark cloud. For more than 300 years people in and around Sloviansk live under such a cloud, which gets darker from time to time as it is the case right now. Can the civilized world help to dissipate that damned cloud once and for all?

На завершення мого репортажу із Слов’янська я хочу навести питання, яке і чув багато разів від різних людей: А ВОНИ не повернуться? В цьому питанні – відчуття небезпеки, що нависає над людським життям як велика чорна хмара. Вже більше 300 років люди у Слов’янську і в регіоні живуть під цією хмарою, котра інколи, як нині, стає ще чорнішою. Коли вже цивілізований світ допоможе розсіяти цю кляту хмару раз і назавжди?

В завершение моего репортажа из Славянска я хочу привести вопрос, который слышал много раз от разных людей: А ОНИ не вернутся? В этом вопросе – ощущение опасности, которое нависает над человеческой жизнью как большая черная туча. Уже более 300 лет люди в Славянске и регионе живут под этой тучей, которая иногда, как сейчас, становится еще чернее. Когда уже цивилизованный мир поможет рассеять эту проклятую тучу раз и навсегда?

Поспіх страшніший за другий тур

У неділю я з родиною поїду голосувати в посольство в Берн та підтримаю Анатолія Гриценка

Коротко про той вибір, який я зроблю 25-го травня.

Після відмови Петра Порошенка від публічних дебатів я вирішив, що я не готовий підтримати його в першому турі виборів. Аргумент щодо того, що Україні потрібен легітимний президент якнайскоріше я розумію, але для мене головним словом в цьому аргументі є слово легітимний. Я переконаний, що легітимність здобувається насамперед в публічних дискусіях. Якщо Петро Олексійович піде на публічні дебати перед другим туром виборів – тоді я цілком допускаю для себе можливість підтримки його в другому турі.

В першому ж турі я вирішив підтримати Анатолія Гриценка. Головні аргументи чому я так зроблю залишаються подібними до тих, які я вже наводив напередодні голосування у 2010 році.

Що ж стосується нагальності отримання Україною легітимного президента, то я переконаний, що додаткові три тижні країну не вб’ють. У зовнішній політиці нинішній тимчасовий український уряд вже й так виглядає досить впевнено. У внутрішній – не дуже впевнено, але тим не менш він досить впевнено контролює ситуацію у більшості областей. Я не думаю, що наявність президента, ким би він не був, здатна привести до швидкого покращення внутрішньої ситуації. Тому додаткові три тижні погоди не зроблять.

Багато хто висуває аргумент, що за наявності президента можна запровадити військовий чи надзвичайний стан на Донбасі і за рахунок цього швидко і успішно завершити АТО. Я такої думки не поділяю. Мені очевидно, що конфлікт на Донбасі скоріше за все не вдасться розрішити швидко за будь-яких умов, надто вже глибинні й широкі його причини. Я переконаний, що фактором успішного проведення АТО є не стільки офіційне запровадження військового стану, скільки наявність боєздатної армії, навченої воювати в умовах міста (чому в українській армії ніколи не навчали), наявність і добре володіння високоточною повітряною зброєю, а також наявність розгалуженої розвідувальної мережі на окупованій терористами території. Щоб отримати всі ці речі необхідно тривалий час наполегливо працювати. При чому працювати можна і треба вже зараз, наявність чи відсутність офіційного президента в цьому нічого принципово не змінює.

Якою б тривожною не була ситуація в Україні, але стару істину ніхто не відміняв: поспіх потрібний лише під час полювання на блох. Якщо буде другий тур виборів, кандидати в президенти зможуть краще підготуватися до майбутнього виконання президентських обов’язків, а суспільство – матиме додатковий час, щоб обрати кращого з них.

Eine Geiselstadt Slowjansk

Die Situation rund um die ostukrainische Stadt Slowjansk sollte zum Warnsignal für ganz Europa werden

Noch bis vor ein paar Monaten habe ich selten meinen Schweizer Bekannten gesagt aus welchem Ort in der Ukraine ich herkomme – kaum jemand hier hatte sich mit der Geografie der Ukraine ausgekannt, somit wäre das Erklären zu aufwendig. Nun aber hat fast jeder aus den Nachrichten den Namen meiner Heimatstadt gehört – sie heisst Slowjansk. Leider ist es keine gute Art der Weltberühmtheit, die diese Stadt derzeit „geniesst“.

Überraschenderweise ist Slowjansk, eine Mittelgrosse depressive Stadt in der Region namens Donbas in der Ostukraine, Mitte April zum Epizentrum des militanten separatistischen Aufstandes geworden.

„Grüne Menschen“ vom heiteren Himmel

Noch Anfang April lautete die dort Antwort auf meine Frage „Wie läuft’s bei euch?“ typischerweise so: „Bei uns ist alles ruhig“. Umso tiefer war die Überraschung der Einwohner von Slowjansk, als Anfang April die ersten Paramilitärs mit Schusswaffen in der Stadt aufgetaucht sind. Allerdings die Art der Überraschung war unterschiedlich: einige haben sich gefreut, viele haben zum erstem Mal Angst richtig bekommen.

Schon während der Maidan-Proteste in Kiew in den Wintermonaten haben die russischen Fernsehkanäle sowie wie Internet-Medien einen umfangreichen Informationskrieg gegen die Protestbewegung entfesselt – sie wurde ausschliesslich als nationalistische „faschistische“ Bewegung porträtiert. Ende Februar, nachdem der prorussische Präsident Viktor Janukowytsch nach Russland geflüchtet ist, ist die Intensität der Informationsangriffe nochmals erhöht worden. Die neue ukrainische Regierung (die im Parlament ein deutliches Vertrauensvotum bekommen hat) wurde als „faschistische Junta“ bezeichnet, die nun alles tun wird, um die russischsprechende Bevölkerung auf Krim sowie im Osten und Süden der Ukraine zu vernichten. Zielpublikum dieser schamlosen Desinformationskampagne war natürlich nicht nur die russischsprechende Bevölkerung der Ukraine, sondern auch die einheimische Bevölkerung Russlands.

Unter Deckung dieser Propaganda ist Russland eine Annexion der ukrainischen Halbinsel Krim fast problemlos gelungen. Diese Annexion konnte aber nicht der finale Akt sein. Zum einen musste Putin alles tun, um die Ukraine weiter zu schwächeln, damit sie z.B. nicht um die Krim kämpfen kann. Zum anderen, die Mitglieder des russischen Geheimdienstes bzw. die durch sie trainierten Paramilitärs (auch „grüne Menschen“ genannt) waren voll Motivation für weitere „Heldentaten“ im Rahmen des „Sammeln der russischen Länder“.

So sind dann einige von „grünen Menschen“ in Slowjansk gelandet. Gemäss meiner Information von den Bekannten vor Ort sowie aus den Medienberichten scheint die Besetzung der Stadt wie folgt funktioniert zu haben. Eine Gruppe der sehr gut vorbereiteten und gut bewaffneten Paramilitärs aus Krim sind in die Stadt heimlich eingetroffen und haben sich zuerst einige Tage umorientiert. Gewohnt haben sie dabei in einer Herberge der Russischen Orthodoxen Kirche. Ausser dieser Kirche, die im Osten der Ukraine eine dominante Rolle spielt, haben die Diversanten ihre Aktionen mit dem russischen Generalstab, mit den lokalen Kriminalbanden sowie mit der Polizei vor Ort koordiniert. Die Polizei in der Ukraine ist generell schlecht bezahlt und korrupt, in Donbas aber – der Hochburg des masslos korrupten ex-Präsidenten Janukowytsch – war die Polizei vollkommen kriminalisiert (ich kenne das aus eigener Erfahrung – mein Cousin ist leider ein stellvertretender Polizeichef in Slowjansk). Man glaubt auch, dass die Polizei sowie die Kriminalität in Donbas nach wie vor von der Familie des ex-Präsidenten aus Russland kontrolliert wird. Daher ist es den Paramilitärs nicht schwierig gewesen, als die Zeit richtig war, die Stadt unter Kontrolle zu bekommen.

Am Samstag den 12. April sind die Diversanten, offensichtlich in Absprache mit Polizei, die Polizeistation in der Stadt übernommen. Die Polizisten haben ihnen die Waffendepos aufgemacht, und die Waffen wurden unter den Freiwilligen verteilt, unter anderem auch Kriminellen. Es wurde Angekündigt: „Die Selbstverteidigungstruppen werden nun Slowjansk vor den Rechtsradikalen schützen, die die neue Kiewer Regierung nach Osten schicken will“. Als die Nachricht sich verbreitet hat, sind hunderte exaltierte Leute unter Einfluss der russischen Propaganda zur Polizeistation gekommen, gejubelt, Lebensmittel gebracht sowie geholfen, Barrikaden zu bauen. Einige waren so indoktriniert, dass sie bereit waren „unsere Burschen“ mit eigenem Körper zu schützen. Dies im wahrsten Sinne der Putins Worte, die er in seiner Pressekonferenz am 4. März gesagt hatte:

„Soll jemand von den [ukrainischen] Soldaten versuchen, auf seine eigenen Leute zu schiessen, hinter denen wir stehen werden. Nicht vorne, sondern hinten. Sie sollen versuchen, auf Frauen und Kinder zu schiessen. Ich will sehen, wer so ein Befehl abgeben wird.“ (Original auf Russisch: „Пускай попробует кто-то из числа военнослужащих стрелять в своих людей, за которыми мы будем стоять сзади. Не впереди, а сзади. Пускай они попробуют стрелять в женщин и детей. Я хочу посмотреть, кто отдаст этот приказ.“)

100‘000 Geisel

Seitdem ist in Slowjansk die Hölle los.

Am Anfang war die Kiewer Regierung offensichtlich verblüfft und hilflos. Sie hat wohl gewusst, dass der reichste Mann der Ukraine, der Verbündete des ex-Presidenten Janukowytsch und der ungekrönte König von Donbas Rinat Akhmetow die Diversanten stillschweigend unterstützt hat, um seine Verhandlungsposition um die Erhaltung der Monopolstellung in vielen Wirtschaftsbranchen der Ukraine (Kohl- und schwere Industrie, Energie, Telekommunikation, Eisenbahn und a.m.) bei den Verhandlungen mit der Kiewer Regierung zu stärken.

Die Regierung war gezwungen, die einzigen zur Verfügung stehenden Mittel – die Armee und die Nationalgarde – für den Einsatz gegen die Diversanten zu mobilisieren. Vielen in der Ukraine ist es klar, dass (schlecht trainierte) Soldaten und (veraltete) Panzer und Hubschrauber in einem Krieg gegen Diversanten und Paramilitärs eher die falschen Mittel sind. In einem Informationskrieg sind diese Mittel sogar geradezu kontraproduktiv. Aber angesichts der maroden Polizeikräfte in Donbas hatte die Regierung keine andere Wahl.

Die ukrainischen Streitkräfte haben alle Wege nach Slowjansk erst seit ein paar Wochen mehr oder weniger effektiv mit Checkpoints blockieren können. In der Zwischenzeit stieg allerdings die Anzahl der Diversanten und ihrer Anhänger in Slowjansk deutlich – vor ca. 2 Wochen sind neue Gruppen aus Krim und Nordkaukasus gekommen. Zwischendurch war ihnen gelungen, den Fernsehturm in der Nähe von der Stadt zu besetzen, ukrainischen Kanäle auszuschalten und mit den russischen zu ersetzen. Seit ungefähr zwei Wochen ist der Fernsehturm von der Nationalgarde zurückerobert worden, er wird aber von den Diversanten immer wieder attackiert, letzte Woche sogar mit Hilfe der Minenwerfer. Wahrscheinlich aus diesen Gründen gibt es seit ein paar Tagen in Slowjansk überhaupt kein Funkfernsehen mehr. Soviel zur Wichtigkeit der Propagandamittel.

Während den fünf Wochen seit der Besetzung von Slowjansk sind dort viele Verbrechen und Terrortaten begangen worden: proukrainische Aktivisten entführt, einige davon grausam getötet, viele Journalisten, Offiziere der ukrainischen Armee und des Sicherheitsdienstes, sowie die OSZE-Beobachter als Geisel genommen (diese sind nach einer dubiosen Einmischung eines Vermittlers aus Russland einige Tage später wieder entlassen worden), Roma-Bevölkerung der Stadt vertrieben, Geschäfte geraubt, Geschäftsleute erpresst. Die Stadt ist in eine Festung umgewandelt worden: viele Checkpoints und Barrikaden überqueren die Strassen, einige aus Betonblöcken, einige aus Sandsäcke, einige – aus den gefällten Bäumen.

Hier ist eine kleine Geschichte meines Onkels, als Beispiel der Terroratmosphäre in der Stadt. Als er vor ein paar Wochen über den Hauptplatz gegangen ist, wo das Rathaus unter der russischen Fahne sowie einer sehr ähnlich aussehender Fahne der „Donezker Republik“ steht, ist er von einem französischen Journalisten über seine Meinung zur Situation in Slowjansk gefragt worden. Er hat offen gesagt, dass es ihm nicht gefällt, eine fremde Flagge auf dem Rathaus seiner Stadt zu sehen. Dabei hat aber jemand in der Umgebung gelauscht und rief: „Wir machen dich fertig...“. Der 65-järige Rentner hat schleunigst flüchten müssen. Er versteckte sich im Estrich eines Wohnhauses in der Nähe und rief per Handy seine Freunde an, die ihn dann mit dem Auto abholen kamen. Sicherheitshalber musste er sich am Boden zwischen den Sitzen verstecken.

Im Allgemeinen ist es schwierig, das Gefühl loszuwerden, dass die 100‘000 Einwohner der Stadt alle als Geisel genommen wurden. Unabhängig von ihren Ansichten, kann kaum jemand von ihnen dem üblichen Leben nachgehen. Weder jene ungefähr die Hälfte der Bevölkerung, die durch die Propaganda geradezu permanent hysterisch ist und eine Erlösung in dem Einmarsch der Russischen „Friedenstruppen“ sieht. Noch die andere Hälfte, die eher proukrainisch gestimmt ist, kann aber nichts gegen die Paramilitärs und ihre neue „Ordnung“ unternehmen. Alle bekommen Angstanfälle, wenn heftige Schiesserei rund um die Stadt ausbricht. Alle wollen, dass ihre Kinder endlich wieder friedlich zur Schule gehen können.

Sie sind aber alle Spielzeuge in einem Machtspiel, das von mächtigen Kräften weit weg von Slowjansk gespielt wird. Ausser den bereits erwähnten Rinat Akhmetov, Viktor Janukowytsch und Vladimir Putin, ist das bestimmt auch die ex-Premierministerin der Ukraine und die derzeitige Präsidentenkandidatin Julia Tymoschenko, sowie eine Reihe von kleineren Spielern wie der tschetschenische Präsident Ramsan Kadyrow und der „Premierminister“ der Krim Sergei Aksjonow. Bei so vielen externen Spielern mit widersprechenden Zielen ist es schwierig, eine schnelle friedliche Lösung der Krisensituation in Slowjansk (so wie auch in ganz Donbas) zu erwarten.

Pulverfass Donbas – eine Opfer der jahrzehntelangen Ausbeutung und Missmanagement

Die Tragödie der ganzen Donbas-Region ist – in der heutigen Form kaum jemand braucht sie wirklich. Die verlustmachenden Kohlengruben und viele veraltete Hütten-, Maschinenbau- und Chemiewerke aus der Sowjetzeit brauchen viel Investitionen, um rentabel zu werden. Viele solche Werke sind bereits Ruinen. Die Infrastruktur ist in den letzten 25 Jahren schlecht unterhalten worden, die Umwelt ist stark verschmutzt. Die Standards der Bildung sinken bereits seit 1980-er Jahren. Narkomanie und Alkoholismus sind weit verbreitet, Korruption und Kriminalität habe auch ich bereits erwähnt. Die demographische Entwicklung ist ernüchternd: viele Rentner, verhältnismässig wenig junge Erwerbstätige. Die Leute sind oft sehr paternalistisch und wenig bereit, sich öffentlich für besseres Leben einzusetzen. Der einzige Ort, wo man einigermassen gute Chancen auf einen verhältnismässig guten Job hat, ist die regionale Hauptstadt Donezk – meistens in den Geschäftszentralen des Akhmetov-Imperiums.

Immerhin hat die Region hat ca. 6.5 Millionen Menschen, ein gutes Verständnis der industriellen Prozesse und es gibt immer noch einige Zentren der Exzellenz, mindestens wenn man die ukrainischen Massstäbe anwendet. Es gibt dort auch motivierte ukrainische Patrioten, die sich v.a. über Facebook in die virtuellen Netzte organisiert haben und versuchen, den prorussischen Diversanten und den einheimischen Kriminellen zu widerstehen. Diese Leute haben auch gutes Verständnis, welche Reformen müssen durchgeführt werden, um Donbas wiederzubeleben.

Was derzeit benötigt wird, ist eine starke Unterstützung, v.a. durch die Industrieländer – ein Marshallplan für die ganze Ukraine aber mit dem besonderen Fokus auf Donbas. Dabei geht es in der ersten Linie um die Hilfe zum Aufbau der Institutionen: Beratung und Ausbildung der lokalen Beamten und Abgeordneten, tatkräftige Hilfe beim Aufbau des Rechtsstaates und nicht zuletzt – um die Förderung der Investitionen.

Gleichzeitig muss der Westen, v.a. aber Europa, die Gefahren realistisch einschätzen und eigene Schwächen adressieren.

Die Gefahr aus Putins Russland ist verdammt real!

Viele in der Schweiz und Deutschland haben die Illusion: der Konflikt um die Ukraine ist weit weg und wird kaum Implikationen auf uns hier haben. Dies aber, während z.B. Donezk geografisch weniger weit weg von Berlin liegt, als Lissabon!

Und was den politischen Einfluss Moskaus anbelangt, muss man vielleicht auch an die steigende Popularität der rechtsextremen und rechtsradikalen Parteien in vielen Länder Europas denken. Zufälligerweise weisen die meisten davon gewisse Beziehungen zum Kreml auf. Der bekannte Historiker Timothy Snyder schreibt in seinem fundierten Artikel unter anderem auch darüber, dass Vladimir Putin diese Parteien ausnutzen will, um die Europäische Union zu schwächeln, mit dem Ziel, seine alternative Eurasische Union zu stärken.

Die Kreml-Taktik in der Ukraine bezüglich einer marginalen rechtsextremen Partei namens Rechter Sektor ist sehr sprechend: einerseits wird diese Partei in den russischen Medien ständig dämonisiert (die zweitgrösste Anzahl der Nennungen in den russischen Medien im April, knapp übertroffen nur von der Regierungspartei Einiges Russland!), andererseits gibt es aber Anzeichen, dass ausgerechnet kremlnahe Kreise diese Partei unterstützen.

Viele im deutschsprachigen Raum mögen auch zu bezweifeln, ob es einen russischen Informationskrieg überhaupt gibt. Es gibt Meinungen: Russland wird in den europäischen Medien unfair und willkürlich kritisiert (z.B. im Gegensatz zu USA). Solchen Russlandversteher empfehle ich, einfach mal eine russische Nachrichtensendung, z.B. vom Perwyj Kanal, sich anzugucken und übersetzen zu lassen – sie werden sehr viel Neues erfahren. Für mich ist es auf jeden Fall klar: solange Russland die hysterische Propagandakampagne nicht einstellt, führt es einen Informationskrieg und darf somit mit wenig Verständnis rechnen.

Das wichtigste an dem Ganzen: gerade Russland hat sehr wenig Verständnis für Ideen und Ansichten, die während die letzten 70 Jahre die Grundlage der Europäischen friedlichen Ordnung gebildet haben. Wie dieses kurze Video zeigt, Russland findet die Idee einer Wirtschaftsunion von Lissabon bis Wladiwostok sehr gut. Nur ein kleines Detail: das Zentrum dieser Union soll unbedingt in Moskau sein, und schon gar nicht in Brüssel.

Diejenige, die denken, dass Vladimir Putin sich nur für Krim, oder nur für die Ukraine interessiert, müssen wissen: die russischen Beamten machen schon heute Scherze, bis zum Ärmelkanal und Lissabon kommen zu wollen. Dies sind natürlich nur Scherze…

Viele Deutsche meinen auch Verständnis für Russland zu haben, aus dem Schuldgefühl nach dem 2. Weltkrieg. Aber umso mehr sollten sie dann Verständnis für der Ukraine haben! Weil das ist die Ukraine (zusammen mit Weissrussland) gewesen, die in dem Krieg komplett zweimal überrannt worden ist: vom Westen nach Osten und vom Osten nach Westen. Die Ukraine hat infolge des 2. Weltkrieges zirka ein Viertel der Bevölkerung verloren, verhältnismässig viel mehr als Russland (oder Deutschland selber).

Und das schlimmste Erbe des 2. Weltkrieges für den postsowjetischen Raum ist die Rechtfertigung von Stalinismus. Während die Nazi-Ideologie nach dem Krieg überall verurteilt worden ist, ist Stalinismus nur gestärkt aus dem Krieg rausgekommen. Kein Wunder, dass diese ähnlich gefährliche Ideologie nun, kaum 70 Jahre nach dem Krieg, zurückkommt. Allein die Bezeichnung wäre heute eine andere: der Putinismus.

Die Rolle der Schweiz: bloss nicht nach dem (dreckigen) russischen Geld fragen!

Die Schweiz spielt bei der ukrainischen Krise eine besondere Rolle. Erstens, hat die Schweiz den Vorsitz der Organisation für Sicherheit und Zusammenarbeit in Europa (OSZE) im Dezember 2013 (ausgerechnet von der Ukraine) übernommen. Zweitens, die Schweiz (vor allem die Kantone Zug, Genf und Zürich) scheint eine Schlüsselrolle in den „kreativen Rohstoffexportschemen“ der grössten russischen Energiekonzerne wie Gazprom zu spielen.

Ausserdem ist die Schweiz bei den russischen Oligarchen und den hochrangigen Beamten sehr beliebt, als Land, wo ihre Kinder zur (Privat-)Schule gehen, wo sie ihre Zweitwohnungen haben und, man kann sich logischerweise denken – als Land, wo zumindest ein Teil ihres „schwer verdienten“ Geldes und Vermögens parkiert ist. Es ist denkbar, dass es dabei um die Summe in der Grössenordnung von 100 Milliarden Schweizer Franken gehen kann.

Das ganze macht die Schweiz in meinen Augen zu einem nicht unbedingt unparteiischen Vermittler zwischen der Ukraine und Russland. Die dubiosen Ergebnisse der Verhandlungen in Moskau zwischen Didier Burkhalter und Vladimir Putin am 7. Mai haben mich in meiner Auffassung nur bekräftigt. In der Pressekonferenz nach den Verhandlungen hat Putin folgendes verlauten lassen:

1. Das „Referendum“ um die Unabhängigkeit von Donbas müsste verschoben werden.

2. Die Präsidentenwahlen in der Ukraine wären eine gute Idee.

3. Die russischen Truppen sind von der ukrainischen Grenze bereits abgezogen worden.

Zehn Tage später stellt man aber fest, dass keiner diesen drei Punkte erfüllt worden ist. Das pseudo-Referendum ist am 11. Mai stattgefunden. Russland versucht weiterhin die Präsidentenwahlen in der Ukraine am 25. Mai zu unterminieren. Es gibt noch mehr russische Truppen an der ukrainischen Grenze als zuvor. Eigentlich noch schlimmer – neue „Manöver“ sind durch Putin angekündigt worden.

Also für mich ist kein positives Ergebnis des Besuches des Schweizer Bundespräsidenten in Moskau zu erkennen.

Dabei hat die Schweiz nicht mal der EU gefolgt bei der Einführung der Wirtschaftssanktionen gegen die russischen Politiker und Agenten, die bei der Aggression gegen die Ukraine beteiligt waren. Und sogar wenn die Wirtschaftssanktionen der EU selbst alles andere als scharf sind.

Aus meiner Sicht muss die Schweiz deutlich mehr dafür tun, um nicht das Gefühl zu erwecken: die OSZE-Vermittlerrolle in der Ukraine ist bloss ein glücklicher Zufall, damit die Schweiz dahinter ihre viel bedeutsamere Rolle bei den intransparenten Geschäften russischer Herkunft verschleiern kann.

Vermeintliches Dilemma für Europa: Werte gegen Wohlstand

Viele meine Bekannte in Europa sind der Meinung: „Was kann Europa gegen Russland tun? Europa ist ja schwach!“. Als ob Russland stark wäre!

Der brutale Fakt ist: Russland initiiert Kriege in den Nachbarländer wie Georgien und Ukraine genau deshalb, weil Russland selber kein nachhaltiges soziales und Wirtschaftsmodell hat.

Demgegenüber hat Europa die bewahrten europäischen Werte: den Rechtstaat, die Menschenrechte, die Marktwirtschaft und die Demokratie. Oder hat Europa diese Werte noch überhaupt?

Ich bin fest davon überzeugt, dass es diese Werte sind, die Europa in den letzten 70 Jahren zu einem – trotz all den Krisen – sehr erfolgreichen Kontinent gemacht haben.

Die Ukrainer auf dem Maidan in Kiew letzten Winter haben genau um diese Werte gekämpft. Mehr als hundert haben dafür ihr Leben geopfert.

Falls die Europäer (inkl. die Schweizer) jetzt nicht primär an diese Werte denken, sondern nur daran, ihren heutigen Wohlstand kurzfristig irgendwie aufrecht zu erhalten, dann verlieren sie langfristig nicht nur die Werte, sondern sicherlich auch den Wohlstand.

Не спешите хоронить Славянск

Славянск – слобожанский край. Тож ще не вмерла…

Мне «повезло», я родом из Славянска. Сейчас много времени провожу в разговорах с моими тамошними родственниками и знакомыми. Ниже – мои впечатления.

В городе, и так депрессивном, на той неделе начались перебои с поставками некоторых продуктов, наличностью в банкоматах, школы и детсады были закрыты, транспорт частично перестал ходить, некоторые магазины закрылись из-за страха перед грабежами, другие работают, но стараются закрыться до темна. Сейчас некоторые аспекты жизнедеятельности города снова как-то наладились, но до нормальной ситуации еще далеко.

Баррикады есть во многих местах, некоторые их них строили с помощью подъемного крана: около горисполкома, горотдела милиции, очень высокая около здания СБУ, где судя по сообщениям новостных сайтов удерживаются арестованные и заложники. Также баррикады есть на многих перекрестках. Некоторые из баррикад курьезны: состоят из шин, но вплотную подходят к жилым и административным зданиям. Т.е. если поджечь шины – то можно поджечь и здание.

«Зеленых человечков», или просто «зеленых» на виду не очень много. Несколько у горисполкома, несколько у горотдела, несколько на блок-постах, что на мостах через речку Торец. Все выглядят как профи, говорят с российским акцентом, поначалу часто спрашивали дорогу – в общем, самообороны такой не бывает. Хотя такая-сякая «самооборона» – часто юнцы не очень обнадеживающей внешности, но с автоматами – у них на подхвате тоже работает. Еще у блок-постов стоят подозрительные длинномеры – может на них и передвигались «зеленые»?

НАРЯДЫ МЕСТНОЙ МИЛИЦИИ ОХРАНЯЮТ «ЗЕЛЕНЫХ». На патриотичный вопрос старика-пенсионера «Кому вы тут несете службу, товарищ капитан?» – капитан милиции молчит и отворачивается.

Возле баррикады у горотдела поставили лавочки, чтобы пенсионерам, исполняющим роль живого щита, было где отдыхать.

Славянская телевышка на горе Карачун захвачена «зелеными человечками». Про телевышку в Краматорске в новостях – не верьте. В том районе только одна телевышка, упомянутая выше, и похоже ее никто не отбивал, как была она у «зеленых», так и осталась. Сейчас в телевизоре РОССИЙСКИЕ КАНАЛЫ, но есть и парочка украинских: Интер, ICTV, НТН. Тем не менее, откровенно пророссийски настроенных в городе – меньшинство, и это в основном агрессивный люмпен.

Но и киевская власть, справедливо или нет – точно не в фаворе. Особенно болезненно люди реагируют на лживые заявления киевских политиков, типа заявления Сергея Соболева про «хитрый маневр с маскировкой украинских БМП российскими флагами».

Частые полеты украинской авиации над городом людей тоже немало нервируют, хотя последние дни их стало меньше. Жителей Славянска также сильно беспокоят украинские войска, которые стоят в Харьковской области под Изюмом, в 40 км от Славянска – люди думают, что они готовятся ехать «зачищать» город.

«Несознанка» и ценностный конфликт

Люди, раньше в большинстве своем голосовавшие за Партию Регионов и ее кандидатов, сейчас находятся в состоянии, которое можно назвать «несознанкой». То, что они не признают и.о. президента Турчинова, и премьер-министра Яценюка, еще можно понять. Но они часто не признают даже легитимности Верховной Рады. Позволю себе привести одну цитату: «Сборище клоунов, которые лоббируют интересы разных олигархических кланов, и пока мы не отгоним олигархов от власти на пару шагов, не будет порядка в этой стране».

Наконец-то прозрели?

Напоминание о том, за кого дружно голосовал город Славянск в 2012 году, а также на более ранних выборах парламента, часто ставит людей в тупик. Подавляющее большинство людей просто не готово признать, что они сами прежде всего являются творцами тех проблем, на которые они сейчас так громко жалуются! Похоже, трезвое осознание этого займет еще долгое время. Пока же именно этой «несознанкой», как мне показалось, и обусловлено стремление многих убежать от реальности «в Россию», или «в федерализацию».

Мои земляки из Славянска часто употребляют лозунг «Киев не хочет нас слышать». Но при этом они часто черпают информацию о том, что происходит в Киеве из российских телеканалов, утверждая, что украинские все врут. Получается, что слышать не хотят прежде всего они. Инфантильно, они обвиняют воображаемую вторую сторону конфликта прежде всего в том, чем грешат сами.

Когда говоришь им, что Майдан в Киеве изначально собрался как раз по тем мотивам, которыми, по их мнению, сейчас руководствуются и они – многие просто отказываются верить, так глубоко в них засели российские «байки» про «фашистов» и Правый Сектор.

Также многие вспоминают «героев Беркута». При этом их не смущает откровенный логический диссонанс: Беркут, для них герои только до тех пор, пока они «мочат» «фашистов» и «бЕндеровцев». Многие не задумываются, что если в стране есть такое карательное подразделение, то оно может быть использовано на всю свою брутальную мощь против любых протестующих, в том числе таких, как они сами.

Когда имеешь дело с такими оппонентами, понимаешь, что конфликт между вами – ценностный. С одной стороны основополагающей истиной является верховенство «государства» (чтобы был порядок), с другой – верховенство права (чтобы все были равны перед законом). Трагедия в том, что ценностные конфликты такого рода обычно можно разрешить только в следующем поколении, когда на смену одному поколению приходит другое, впитавшее в себя уже другие ценности.

Но все же есть надежда, что пассивное большинство жителей города, которое все-таки склоняется к ценностям верховенства права, все же найдет в себе силы самоорганизоваться и проявить себя субъектом процесса.

Спасение – в самоорганизации

Беспорядок и страх от всего происходящего большинство трезвомыслящих людей уже здорово «достали». Протрезвели даже некоторые из тех, кто еще неделю назад бегал под захваченный «зелеными» и «самообороной» горотдел ликовать и приветствовать «наших освободителей».

Таким образом теоритически, если о себе наконец заявит пока еще пассивное большинство, есть шанс освободить город без особых жертв. При этом властям точно НЕЛЬЗЯ ИСПОЛЬЗОВАТЬ АРМИЮ – технику, авиацию и т.п. Армия – неподходящий инструмент. Нужна профессиональная полицейская операция. Надеюсь, в Украине все-таки существуют подразделения, которые могли бы это сделать.

Тем более, что «небайдужі» в городе уже начали самоорганизовываться: распространять украинскую символику, самодельные листовки, готовить почву для массовых проукраинских акций. Сейчас этим отважным жителям Славянска очень бы помогла помощь из Киева. Координат этих людей я здесь, руководствуясь соображениями их безопасности, не даю, но готов способствовать налаживанию диалога – пишите в комментариях и на ФБ: https://www.facebook.com/ernst.raxarov.

Также не помешало бы найти и собрать авторитетных в городе людей, которые, например, призовут жителей выйти на центральную площадь и потребовать от «зеленых» «валить куда подальше». Людей должно выйти ОЧЕНЬ МНОГО, чтобы их было много больше агрессивных люмпенов, тогда им будет не страшно.

В Славянске сложилась интересная ситуация: единую Украину там готовы отстаивать либо молодежь и подростки, родившиеся после обретения Украиной независимости, либо сознательные пенсионеры, которые несмотря на то, что большую часть жизни прожили в СССР и говорят на русском (т.е. местном суржике), видно в своей генетической памяти еще сохранили воспоминания о Славянском регионе как о вольном слобожанском крае.

Если славянцы смогут найти в себе силы и мужество, чтобы отвергнуть навязываемые им извне модели поведения, ведущие к дестабилизации и дальнейшему обнищанию региона, то они смогут заложить основу для настоящего местного самоуправления и получат исторический шанс возродить свой город, город-курорт, город-труженик.

Hitler 2.0

Putin versucht in der Ukraine das Tschechoslowakei-Szenario von 1938 zu realisieren. Die Welt darf nicht erneut den Fehler machen, den sie damals mit Hitler gemacht hatte – Putin muss jetzt gestoppt werden!

Ich bin ein Bürger der Ukraine, wobei meine Mutter eine ethnische Russin ist, aufgewachsen bin ich in dem „prorussischen“ Osten des Landes. Der Kollaps der die Sowjetunion hat mich bereits im bewussten Alter erwischt und hat mein Erwachsenwerden geprägt. Während der chaotischen 90-er Jahre studierte ich in Kiew und St. Gallen und lebe nun seit 2000 in der Schweiz. Meine Familie und viele Freunde leben aber immer noch in der Ukraine.

Ich unterstütze die Maidan-Protestaktionen während der letzten drei Monate und habe auch an den Aktionen der Ukrainischen Diaspora in der Schweiz teilgenommen. Ich bin froh, dass infolge der Proteste die korrupte und kriminelle Regierung des ex-Präsidenten Viktor Yanukowytsch gestürzt worden ist, es tut mir aber immens Leid, dass dies so viele menschliche Opfer gefordert hat.

Nun hat aber Russland gegen mein Heimatland einen echten Krieg entfesselt. Die Halbinsel Krim ist de-facto von den russischen Truppen okkupiert worden. Es gibt Meldungen, dass Putin auch weitere militärische Expeditionen in die östlichen und südlichen Gebiete der Ukraine plant. Ich bin empört und fordere die Welt – vor allem aber Europa und den Westen – auf, sofort wirksame Massnahmen gegen Putins Russland zu ergreifen! Aus der Geschichte haben wir gelernt, dass Hitler am besten vor der „Liquidation“ von Tschechoslowakei in 1938 gestoppt werden sollte. So gilt es auch Putin jetzt zu stoppen – jegliche Zögerung wird zu immer schwereren Konsequenzen für die ganze Welt führen.

In der Ukraine geht es um die Zukunft nicht nur der Ukraine, sondern auch die Zukunft von Russland

Geographisch und historisch ist die Ukraine die Region, aus der Russland sich „entpuppt“ hat. Ein Grossteil der russischen historischen Mythologie kommt aus der Ukraine. Dies ist wohl einer der Gründe, warum Vladimir Putin nicht zulassen will, dass die Ukraine sich zu einem demokratischen europäischen Land entwickelt – viel zu gross wäre dann der Kontrast zu seinem eigenen korrupten und autoritären Staat, dessen relativer Wohlstand hauptsächlich durch den Zufluss von Petrodollars erhalten wird.

Mehr als ein Drittel der Ukrainer spricht zu Hause Russisch. Diese Leute hält Putin für Russen. Eine grosse Misseinschätzung, behaupte ich, z.B. weil ich zu Hause auch Russisch spreche. Viele meiner Freunde und Verwandte auch. Dies ändert aber nichts an unserer Selbstidentifikation als Ukrainer.

Es gibt wohl aber zwei weitere, wichtigere Gründe, warum, aus meiner Sicht, Vladimir Putin jetzt die Situation in der Ukraine nicht der Selbstbestimmung des ukrainischen Volkes überlassen will.

Der erste Grund ist die Annahme, dass in einem der drei ostslawischen Länder (Russland, Weissrussland und Ukraine) die Zivilgesellschaft einen Sieg über den Repressionsapparat des Staates erringen kann. Der Staat, samt seinem Repressionsapparat, gilt in Russland als heilig und unantastbar, die Menschenrechte sind dagegen sekundär. Die Bilder der auf dem Maidan erschossenen Protester, die den Westen geschockt haben, haben wenig Sympathie in Russland erweckt. Die russischen Medien haben eher der „heldenhaften Leistung“ der Polizeispezialeinheiten applaudiert.

Der zweite Grund ist, was dem Sturz des ukrainischen Präsidenten gefolgt hat – die Veröffentlichung der Bilder seiner üppigen Residenz. Das Regime von Putin ist ungefähr genauso korrupt, wie das ehemalige Regime in der Ukraine, nur viel reicher. D.h. rund um Moskau gibt es viel mehr solche Residenzen, als im Umkreis von Kiew. Alleine eine Annahme, dass eine Enthüllung solcher Residenzen möglich ist, ist für den inneren Kreis des Präsidenten Putin unerträglich.

Somit versucht Putin mit der militärischen Operation in der Ukraine offensichtlich eine Reihe der Ziele zu erreichen, viele davon innenpolitisch. Die hysterische anti-ukrainische Propaganda in den russischen Medien gilt dabei nicht nur als Waffe im Informationskrieg gegen die Ukraine sondern auch als Nebelwand für die russische Bevölkerung.

Keinen Krieg gegen Russland führen, sondern Wirtschaftssanktionen gegen Schlüsselpersonen einführen!

Hat Putin Angst vor einer militärischen Konfrontation mit dem Westen? Sicherlich. Er geht aber davon aus, dass der Westen keinen Krieg gegen Russland führen wird, sogar mit dem hehren Ziel, demokratische Ukraine aus den Pfoten des russischen Diktators zu retten.

Aus meiner Sicht ist aber keine Militäraktion gegen Putin seitens Westen wirklich notwendig. Wirtschaftsmassnahmen haben heutzutage eine stärkere Wirkung. Die russische Regierung ist von den Exporteinnahmen – v.a. von Erdöl und Erdgas – total abhängig. Rund um die Hälfte aller russischen Exporte geht an die europäischen Märkte. Europa muss Putin exporteinnahmen verweigern, mit denen er die Zustimmung der russischen Bevölkerung für seine rücksichtlosen Entscheidungen erkauft.

Am meisten fürchtet aber der innere Kreis rund um Putin die gezielten Wirtschaftssanktionen: Sperrung ihrer Privatkonten in westlichen Finanzinstitutionen sowie anderer Vermögenswerte in den Westlichen Ländern. Es ist kein Geheimnis, dass fast jeder russischer Oligarch oder hochrangiger Beamte Eigentum, Gelder und Vermögen im Westen hat. Sobald es ihnen klar gemacht wird, dass sie den Zugang dazu verlieren können, werden sie sich verdammt stark dafür einsetzen, dass der Putin sein Verhalten gegenüber Ukraine überdenkt.

Синьо-жовтий Давос

Українська громада Швейцарії організувала під час Всесвітнього економічного форуму Євромайдан в Давосі

Загострення «майданного протистояння» в Україні прийшлося якраз на час проведення Всесвітнього економічного форуму в швейцарському Давосі. Зізнаюсь, те, що цю нагоду необхідно використати, мені прийшло в голову не першому. На цю ідею мене наштовхнув один з друзів по FB Володимир Дубровський, який сконтактував мене з головою ДемАльянсу Василем Гацьком, який, в свою чергу, надав посилання на групу українських активістів в Швейцарії. На годиннику в цей час було близько опівночі.

Наступного дня відбулася зустріч в кафе в аеропорту Цюріха, де ми обговорювали плани і завдання мітингу в Давосі. Це була вже друга зустріч. На першій – яка пройшла без мене тижнем раніше – було вже прийнято рішення подавати заявку на невеликий мирний мітинг, яку і було подано. Так як відповіді ще не було, ми не знали де і в якій формі нам буде дозволено, але виходили з того, що мітинг таки відбудеться, і планували який матеріал ми зробимо, або замовимо з Києва, кого запрошуватимо, як залучатимемо ЗМІ. Великого практичного досвіду проведення масових акцій ні в кого не було, кожному довелося чомусь вчитися.

Під час зустрічі один з активістів подав ідею організувати «Український ланч». Поштовхом стала інформація про те, що Віктор Пінчук цього року скасував свій традиційний Український ланч в Давосі. Тому ми вирішили організувати «демократичну версію» Українського ланчу, на противагу «олігархічній версії» Пінчука. Як завжди, вирішити було простіше, ніж зробити. Ресторани, банкетні зали тощо в Швейцарії звичайно бронюються десь за місяць наперед. Крім того, не кожен ресторан погодиться організовувати в себе захід з політичним забарвленням, в той час, як у селищі підвищені заходи безпеки. Також дуже важко забезпечити присутність на заході важливих гостей, якщо запрошення надходить лише за декілька днів наперед.

Отримати дозвіл на мітинг в Давосі під час Всесвітнього економічного форуму, як виявилось, також дуже непросто. Але нам, стараннями однієї дуже наполегливої активістки, його таки надали. На жаль, не в безпосередній близькості від Конгресцентру, де відбувається Форум, але на тій же самій головній вулиці селища. Звичайно на мітинг також наклали певні обмеження: нам не можна було робити протестну ходу, не можна використовувати потужні гучномовці.

Члени нашої групи створили повідомлення для преси і весь тиждень перед заходом розсилали його усіляким ЗМІ в Швейцарії та за її межами. Видумували плакати та слогани для мітингу, обговорювали сценарії театралізованих акцій. Більша частина цього робилася ввечорі та по ночам, тому що вдень більшість активістів працюють. З іншого боку, сучасні технології значно полегшують координацію зусиль багатьох людей: Google Drive, Google Docs, Skype, Facebook на додачу до традиційних е-мейл та мобільних телефонів.

Ще минулої суботи ми домовилися, що в четвер я з родиною зроблю попередню «партизанську» акцію: ми поїхали до Давоса бігати на лижах, але при цьому захопили з собою великий український прапор, який, як виявилося, можна дуже добре прилаштувати на флагшток для маленького сигнального прапорця на дитячий причеп. Лижня в Давосі проходить через усе селище, а приміщення центру для бігу на лижах знаходиться майже поруч з Конгресцентром. Таким чином, увагу до українського питання ми вже привернули.

А в п’ятницю ми поїхали в Давос вже великою групою, навіть зарезервували для себе окремий вагон.

Цікавий типово український діалог відбувся, коли почали розсаджуватися:

«Дівчата, ой, дивіться – поліція!»

«Так шо – тікаємо?» :)

По дорозі проводили інструктаж, домалювали плакати, жували бутерброди.

Прибули на місце мітингу ми десь о 13 годині – саме з цього часу нам було дозволено мітингувати. Одна з учасниць, француженка, яка протягом стажування у посольстві Франції в Києві стала дуже завзятою українкою, сказала, що отримала запрошення на інтерв’ю з кореспондентом однієї з швейцарських франкомовних газет в кафе поряд з Конгресцентром, і я пішов з нею туди, тому що попередньо мене визначили однією з осіб, на яку поклали обов’язок спілкування з журналістами. Ми дали інтерв’ю, а коли повернулися, наш мітинг був вже повністю розгорнутий. Мітингуючи зробили звернення на трьох мовах – українською, англійською та німецькою, почтили хвилиною мовчання пам’ять загиблих на Євромайдані в Києві, та виконали гімн України.

Потім була проведена театралізована акція, що символізує політичні репресії, а також ще одна – яка унаочнює утиски на свободу слова. Прохожим роздавалися листівки, ми скандували гасла переважно англійською: “EU where are you?“, „Freeze their assets!“, „Keep Azarov in Davos!“ та інші.

Через деякий час на своїй відомій помаранчевій машині приїхав один з лідерів Автомайдану Сергій Коба.

Відверто кажучи, наш протест не привернув до себе надто посилену увагу маститого «давоського контингенту», але наявність на Форумі величезної кількості журналістів, а також нагальність українського питання все одно зіграли свою роль: до нас часто приходили журналісти, фотографували, а також пропонували висловлюватися.

На початку четвертої частина учасників пішла на «Український ланч», який вдалося провести у приміщенні, що належить євангелістській церкві неподалік від місця протесту. Меню складали канапки, майже як на Майдані в Києві. Жодного великого гостя, типу Петра Порошенко до нас не завітало, але з іншого боку – це дало нагоду заслухати представників Громадського сектору майдану, які розповіли багато цікавого з поза-лаштунків Майдану, а також про плани Громадського сектору на майбутнє.

Решта учасників мужньо дотримали пікет до п’ятої вечора, за що їм велика пошана.

Кажуть, що загалом нас було близько 70 людей. Мені на початку здалося, що більше, але можливо в оману вводила велика кількість плакатів.

Головним результатом заходу для мене стало встановлення декількох десятків нових контактів та посилення вже наявних. Відтак, єднаючись, та допомагаючи один одному, ми українці, справді маємо можливість збудувати нову країну, за яку більше ніколи не буде страшно або соромно.

Ну і звісно, тепер ми зможемо готувати подальші, більш резонансні акції, які, як підказує відчуття – не забаряться.

PS до оповіді від грудня 2011 року Occupy Vaduz?

У своїй оповіді від грудня 2011 року під назвою «Occupy Vaduz?» автор переповів публікації Української Правди щодо участі ліхтенштейнської P&A Corporate Services Trust та її директора д-ра Райнхарда Прокша в управлінні активами керівників України та членів їхніх родин, а також оприлюднив фотографії офісу компанії в Ліхтенштейні.

Сьогодні, більше ніж через два роки після її первинної публікації, цю оповідь побачив і д-р Прокш. Через Facebook він пригрозив судовими позовами в Швейцарії і висловив думку, що ці публікації не мають сенсу – все можна було б обговорити, вийшовши на прямий контакт. Можливо тут д-р Прокш має рацію: все виглядає таким чином, що ані Українська Правда, ані інші ЗМІ з України до пана Прокша по особистий коментар раніше не зверталися.

Проте цього не можна сказати про автора. Який того ж 2011 року зв’язався з паном Прокшем через Facebook і спитав його коментар на звинувачення щодо того, що його трастова компанія, як видається, керує активами членів родин Януковича, Азарова, братів Клюєвих. На той час пан Прокш відповів ухильно і згадав, що його родина має соціалістичні традиції.

Щодо погрози пана Прокша мушу зазначити, що готовий зустрітися з ним у суді будь-якої юрисдикції. Якщо пан Прокш вважає, що тодішня моя публікація порушила його право на приватне життя, або щось подібне – я з готовністю розгляну його претензії та готовий, у разі потреби, видалити відповідний матеріал і/або оприлюднити відповідне спростування. Але очевидно, що при цьому я також буду керуватися моїм правом на свободу слова.

До чого я звісно зовсім не готовий – це до замовчування фактів наявності дивного зв’язку між високопосадовими українськими чиновниками, починаючи з президента, та членами їхніх родин, і трастовою компанією пана Прокша в Ліхтенштейні. Ці факти залишаються для мене фактами до тих пір, поки вони переконливим чином не спростовані. Поки що повідомлення від пана Прокша таких спростувань не містять.

Мені здається, честь, гідність та ділову репутацію пана Прокша порочать заме ці зв’язки, а не журналістські розслідування в українських електронних ЗМІ, або моя оповідь дворічної давнини.

Якщо ж пан Прокш нарешті надасть інформацію, яка переконливо доведе, що подібних зв’язків не існувало і не існує, я звичайно ж готовий вибачитися перед паном Прокшем, а також оприлюднити відповідне спростування.

Хроніка боротьби. Епізод 1: ПРОПОЗИЦІЯ ПЛАНУ ДІЙ

В Україні ДЕ-ФАКТО надзвичайний стан. Реагувати треба відповідно. Ось мій план.

Жодних вступів.

Українська опозиція на чолі з Яценюком, Кличком і Тягнибоком, згідно їхніх сьогоднішніх виступів на Майдані, очевидно «дещо» неадекватно оцінює ситуацію. Можливо зрив традиційних п’ятничних «собачих боїв» на Шустер LIVE їх частково протверезить. В країні ДЕ-ФАКТО надзвичайний стан. Який, якщо цьому не зарадити, триватиме до 2015 і надалі.

Резолюція небайдужих громадян на Євромайдані є більш адекватною.

Пропозиції політолога Андрія Окари – ще більш адекватні.

Спробую все це синтезувати із моїми власними думками на цю годину у короткий ПЛАН ДІЙ:

1. СТВОРИТИ ПРОЦЕДУРУ І ДЕМОКРАТИЧНО ОБРАТИ на Майдані (замість призначення невідомо ким невідомо кого) Раду Майдану, яка ЗА ДЕМОКРАТИЧНИМ РЕГЛАМЕНТОМ візьме на себе обов’язок вироблення колективних рішень і координації дій.

2. Вимагати негайної відставки Януковича. За державну зраду (або нехай оприлюднить деталі тайних домовленостей з Путіним), за порушення чинного Закону «Про основи зовнішньої та внутрішньої політики», за застосування найманців-бойовиків («титушків») проти мирних громадян.

a. Янукович, звісно, не погодиться. Тоді межа компромісу – його публічна відмова від балотування у 2015 році.

3. Вимагати відставки уряду і формування тимчасового уряду народної довіри, що складається з найменш одіозних технократів з усіх сторін: Пасхавер, Пинзеник, Тігіпко і т.п.

4. Вимагати позачергових виборів до Верховної Ради.

5. Вимагати негайної демобілізації «титушок», покарання тих (А. Клюєв, В. Захарченко?), хто їх підкупав та споряджав на провокації проти мирних громадян.

На сьогодні досить. Рада Майдану запропонує наступні кроки.

Епізод останній: НЕ СИДИ ВДОМА. ІДИ!

Тільки вийшовши на вулицю українці перестануть бути масою пасивних заручників і змусять рахуватися із собою

Янукович зірвав підписання угоди про асоціацію з ЄС. Для автора – прогнозовано. Але все одно дуже неприємно. Напевне, ще й тому, що зробив він це з притаманним йому особливим цинізмом.

Формулювання «Призупинити процес підготовки до укладання Угоди» не повинно нікого вводити в оману – це просто спроба показати Росії, що ми все ще можемо від неї «втекти» і таким чином «видурити» у Путіна ще більшого відступного.

Янукович не переймається цивілізаційним вибором. Лише власним виживання та збагаченням.

Після подій цього тижня стало остаточно зрозуміло, що Янукович ніколи не переймався якимось там цивілізаційним вибором. Для нього мова йшла і йде виключно про його власну матеріальну вигоду та перспективу довічного володіння головним кріслом в Україні.

Довічного, тому що він розуміє, на які ризики наражатиметься, як тільки втратить владу.

Тому в найближчій перспективі, найбільший клопіт Януковича – це президентські вибори у 2015 році.

Очевидно, що в контексті цього «клопоту» він останнім часом і зважував переваги та недоліки різних сценаріїв зовнішньої політики. Головними серед цих сценаріїв скоріше за все є наступні:
1. Підписання угоди з ЄС.
2. Вступ до МС.
3. Третій шлях.

Підписання угоди з ЄС зробила би Януковича більш прийнятним кандидатом для виборців Заходу та Центру України, підвищуючи ймовірність відносно чесної перемоги. Але з іншого боку, Тимошенко на свободі могла цю перевагу певним чином нівелювати. В той час як відверто ворожі дії Росії на торгівельному та пропагандистському фронті спричинили б падіння популярності у базових для Януковича Східних та Південних регіонах. Тож можна припускати, що президент вирішив, що угода з ЄС не допоможе йому чесно виграти вибори. В той час як «гамівна сорочка» угоди з ЄС обмежувала б свободу дій під час вибору сценаріїв їх фальсифікації.

Схоже, що вступ до МС з самого початку вважався Януковичем найбільш радикальним сценарієм. Тому що в такому випадку великий вплив на його особисту долю матиме Путін, якому Віктор Федорович не довіряє. Крім того, в міру поглинання України Росією, цей сценарій має найбільший потенціал розколу України, в результаті якого рідні Януковичу Єнакієве та Донецьк можуть опинитися по інший бік фронту від милого Януковичу Межигір’я.

Тому виглядає, що Янукович, як і українська козацька старшина у 17-18 сторіччях, намагається обрати третій шлях: бути незалежним, але спертися на Росію. Проте з історії очевидно, що цей шлях звичайно закінчується поглинанням України Росією. Тобто все одно поступово перетвориться на сценарій №2. Напевне Віктор Федорович розраховує, що йому до кінця йти не доведеться. А там якось воно буде. Те ж саме мислення, як і в сумнозвісної козацької старшини…

Досить перейматися Януковичем. Час подбати про мирне майбутнє власних дітей.

У будь-яких розкладів, які зважує Янукович є один дуже вразливий бік – він не вважає за потрібне заважувати на думку людей, особливо інтелектуалів. До цього часу така поведінка президента була цілком оправданою – за виключенням декількох не надто резонансних акцій, українська громадськість переважно залишалася пасивною до будь-яких зловживань владою, до яких вдавався Янукович.

Але схоже, що зараз багато людей почали усвідомлювати як вони дали себе ошукати. І з’явилася надія, що громадяни, хоч і запізніло, але гучно нагадають про себе.

Я не вірю, що Янукович змінить своє рішення щодо підписання угоди з ЄС під тиском Майдану. В його очах це було б сигналом відвертої слабості, що ще більше заохотив би численних його опонентів домагатися повалення його влади вже зараз.

Але побачивши багатолюдний збурений Майдан Янукович може змиритися з іншим вкрай важливим рішенням: почати готуватися до мирної та планомірної передачі влади у 2015 році.
І якраз заради цього сьогодні варто йти на Майдан!

Бо якщо Януковича не змусити відступитися у 2015 році, то все більш реальним стає наступний жахливий сценарій: вщент сфальшовані вибори – стихійна громадянська непокора на Заході та в Центрі – заохочувані Росією сепаратистські рухи на Сході та Півдні – розкол країни і кривава громадянська війна.

Запобігти війні – дуже шляхетна та надзвичайно корисна справа. І не важливо, чи реалістичні на сьогодні заклики до Януковича про поновлення шляху на євроінтеграцію. Головне – країна, в якій громадяни вважають за потрібне самоорганізовуватися та впливати на своє керівництво, автоматично стає частиною Європи.

Епізод передостанній: Ми її втрачаємо…

Якщо українці хочуть стабільного майбутнього, їм краще про це подбати. Негайно.

Довго нічого не писав про Україну та перспективи української євроінтеграції, бо додати до вже сказаного в попередніх епізодах було майже нічого, навіть попри те, що розвиток ситуації в Україні мені і не надто подобався. Але при цьому все ж таки було враження, що попри гальмування реформ з боку керівництва України, український потяг, нехай повільно – через саботаж та несправності – але більш-менш впевнено рухається в бік Європи.

Проте сподівання на послідовність у діях українського президента вчергове не справдилися. Пан президент продовжує діяти так само ірраціонально, як і раніше. Наразі ця ірраціональність ставить під загрозу стабільність в Україні і робить катастрофічні сценарії все більш ймовірними. Тому я вирішив знову оприлюднити свою думку, тому що хотів би, щоб попри всі складнощі повсякденного життя, які не дозволяють планувати далеко наперед, українці все ж задуватися: «А чи можна довіряти власну долю, долю своїх дітей і долю своєї країни недалекій людині з купою фобій та ірраціональним мисленням? А якщо не можна, то що треба робити?»

Питання не стільки про асоціацію з ЄС, скільки про уникнення громадянської війни

Україна все ще є країною, що формується. І часто переживає при цьому свої міні-катаклізми. Здебільшого у питаннях мови, історії та цінностей. Перетворити черговий міні-катаклізм на справжній громадянський конфлікт може збіг кількох обставин, наприклад, проблеми в економіці, супроводжувані колапсом політики, а також зловживаннями так званих правоохоронних органів. І такий збіг обставин вже прозоро проглядається вже на початку 2015 року:

1. Вже зараз очевидно, що суттєвих позитивних змін в українській економіці до того часу не відбудеться. Причому незалежно від того, чи буде підписана угода про асоціацію з ЄС, чи угода про вступ в МС, або не буде підписано нічого взагалі. Просто часу для поліпшення інвестиційного клімату і «розгону» економіки залишилося надто мало, а такі гальмуючі фактори, як підірвані внаслідок деградації судової системи права власності і всеохоплююча корупція також нікуди не подінуться. Окрім того, до цих факторів додастся ще й зростання політичної нестабільності напередодні президентських виборів.

2. Також очевидно, що внаслідок фальсифікації цих виборів політична нестабільність дуже ймовірно перетвориться вже на повний колапс політики. Фальсифікація наразі виглядає неминучою, тому що жодна «вертикаль влади» організувати чесні вибори просто не здатна, «вертикаль влади» вміє їх тільки фальсифікувати і робить це навіть тоді, коли особливої потреби в цьому немає (для прикладу згадайте президентські вибори в Росії у 2012 році). Що ж говорити про ситуацію, коли без фальсифікацій чинний президент виграти вибори вже ніяк не може. В результаті в якийсь момент навесні 2015 року в Україні зникнуть навіть відносно легітимні центральні органи виконавчої влади через те, що легітимність цих органів не визнаватиме добра половина країни на чолі зі столицею.

3. Єдиним засобом втримати контроль, якщо відсутня легітимність, є використання сили. Щодо того, чи здатні нинішні українські деморалізовані «правоохоронні» органи дотримуватися законів, у автора ілюзій немає. Натомість є передчуття, що для гасіння спалахів громадянського протистояння в Україні, сусідня на Сході країна оперативно доправить свої цистерни з керосином…

На сьогодні чітко зрозуміло, що єдиною можливістю уникнути такого сценарію можна, провівши у 2015 відносно чесні президентські вибори. Не демонтувавши «вертикаль влади» зробити це буде неможливо. Єдина ж можливість демонтажу «вертикалі влади», з одночасним збереженням керованості, є поступове запровадження європейських за суттю інституцій, побудованих за принципом стримувань та противаг. Це можна зробити лише підписавши угоду про асоціацію з ЄС у листопаді. Звісно, це не призведе до моментальної появи в Україні європейських за якістю судів, рад народних депутатів, державних адміністрацій і т.д. – на це потрібен довгий час. Але вже саме підвищення впливу на Україну з боку центральних інституцій ЄС здатне зіграти велику стабілізуючу роль.

Справа далеко не в одній Тимошенко

У питанні перспективи підписання угоди про асоціацію з ЄС іноді може виникнути враження, що світ клином зійшовся на справі Юлії Тимошенко. І що ЄС, захопившись цією справою, махнув рукою на інші власні вимоги, що називалися в якості передумов для підписання угоди, наприклад, реформи виборчого законодавства, судової системи та прокуратури. Враховуючи ж, що постать Тимошенко викликає неоднозначні почуття, українці здебільшого не відчувають особистої зацікавленості в цій справі.

А дарма. Тому що справа Тимошенко з низки причин є найяскравішим індикатором євроінтеграційної придатності України.

Це тому, що більшість принципових реформ, проведення яких вимагає ЄС (як до речі, і українське громадянське суспільство), неможливо провести швидко. Адже більшість з них вимагає внесення змін до Конституції, або узгодження з Венеціанською комісією, або знаходження консенсусу з опозицією. Натомість вибіркове правосуддя є єдиною принциповою проблемою, швидке розв’язання якої технічно є цілком можливим. Для її рішення достатньо політичної волі одного лише Віктора Януковича.

Змусити Януковича до євроінтеграції може лише українська громада

Факт того, що пан Янукович цієї волі не виявляє, є красномовним доказом неприйняття ним європейських цінностей. Що в силу ірраціональності цієї людини напевне не повинно дивувати. Очевидно, що свою відданість цінностям правової держави пан президент демонструє і демонструватиме виключно на словах. До якихось дій у цьому напрямку він вдасться лише якщо не матиме іншого виходу.

Чи зможуть європейські політики поставити Януковича у таку безвихідь? Однозначно – ні. Тому що таке не вдалося навіть неперебірливому у засобах Володимиру Путіну.
Єдиним, хто має можливість змусити Януковича розблокувати євроінтеграцію і звільнити Тимошенко є українська громада. Тому що масових громадянських виступів Віктор Янукович боїться найбільше.

Та мовчазна більшість в Україні, яка хоче зближення з Європою (до якої належить і переважна більшість киян), має голосно заявити про свої інтереси. Заявити в позитивному ключі, виступаючи за європейські цінності в Україні, а не проти чогось. Зробити це необхідно просто тому, що через бездіяльність можна втратити дуже багато.

А що ж сам Віктор Янукович, спитаєте ви? Навіщо йому йти на якийсь крок, який скоріше за все вже зараз перекреслить його другий президентський термін? А тому, що легітимних шансів отримати цей термін пану Януковичу не залишили його та його команди некомпетентність та жадібність. У той час як нелегітимний шлях загрожує в кінці кінців втратою свободи або навіть життя.

Янукович, що захопився зловживанням президентською владою та самозбагаченням, не дослухатиметься ні до закликів європейських політиків, ні до погроз бутафорської української опозиції. Тільки громада, вийшовши на вулицю, може змусити президента грати за правилами. Навіть якщо це означає дуже болючий для Януковича перехід від стратегії максимізації статків до стратегії мінімізації збитків.

Епізод 3: Сніговий душ для розімлілої жабки

Раптовий снігопад наприкінці березня активізує київське громадянське суспільство

Місяць пройшов з моменту публікації попереднього епізоду української битви за цивілізаційний вибір. За цей час автор встиг традиційно взяти участь у Енґадінському лижному марафоні: цього року забіг вийшов навіть ще більш швидким ніж торік, тож результат вдалося покращити ще на 9 хвилин до 2 годин 5 хвилин – черговий особистий рекорд. Проте 1918-те місце у загальному заліку серед чоловіків все ж виявилося трохи нижче минулорічного 1821-го.

Україна ж в цей час взяла участь у черговому саміті Україна – ЄС. Але по прошесті місяця з того часу можна робити висновок, що практичних результатів саміт на жаль не мав. Віктор Янукович вперто не розуміє ні дипломатичної, ні навіть вже прямої мови європейських чиновників, навіть тих, кого прийнято вважати друзями України, або ж навіть особистими друзями пана Януковича.

Для автора така поведінка українського «царя», не стала несподіванкою. Втім все одно прикро було спостерігати відносну бездіяльність української громади, яка так легко погоджувалася на те, що стратегічний цивілізаційний вибір країни (очевидно, що на користь нового союзу з Росією) буде зроблено без її участі.

Цю ситуацію влучно прокоментував один з друзів автора: «Україна перебуває у стадії класичного застою. Але українці намагаються цього не помічати, як ті жабки в каструлі, яку повільно підігрівають на слабкому вогні».

І ще два тижні тому, практично не було ніякої надії на те, що цих жабок щось здатне ошпарити так, щоб спрацював рефлекс самозбереження і вони вистрибнули із згубної каструлі.

Аж раптом тиждень тому в Києві добряче захурделило, в результаті чого, щонайменше київська громада відчула різкий «температурний шок». І нехай замість черпака з окропом цей шок спричинили холодний сніг та пронизливий вітер – разом із відверто неадекватною реакцією на них з боку місцевого керівництва, що призвела до колапсу всієї транспортної інфраструктури Києва – але результат той самий: громада почала розуміти, що «це також і наша війна» і що намагаючись відсторонитися від тривожних подій в країні, вона в цій війні точно програє. А так громада поки що має свій шанс змінити ситуацію на свою користь.

Краще погані вибори, ніж добра війна

Дуже символічно – сніговий шок трапився менш ніж через тиждень після того, як провладні фракції у Верховній Раді відмовилися призначати чергові вибори мера Києва та Київради, маніпулятивно апелюючи до Конституційного Суду, який начебто спочатку має винести своє рішення про дату цих виборів. Враховуючи, що Конституційний Суд де-факто перебуває під контролем президента Януковича, можна сміло прогнозувати, що його рішення було б про відстрочення виборів у Києві до 2015 року – тобто збереження нинішнього нелегітимного (але водночас – підконтрольного президенту) керівництва міста, щоб створити кращі передумови для маніпуляцій з метою переобрання Януковича на другий президентський термін.

Про один з варіантів такої маніпуляції – вибори президента в один тур – нещодавно написав в своєму блозі журналіст Української правди Сергій Лещенко.

Таким чином поставала реальна перспектива того, що більш-менш демократичних виборів в Україні в осяжному майбутньому взагалі не буде. А відтак суттєво зростав ризик майбутніх великих потрясінь. Адже історичний досвід свідчить, що якщо немає виборів, то рано чи пізно відбувається або революція, або війна. І те, і інше найчастіше має руйнівні наслідки для країни. Хто не вірить – хай подивиться на арабські країни, де позаминулого року розпочалася хвиля революцій, а особливо – на Сирію.

В цьому сенсі зловісні пророцтва Михайла Дубинянського на Українській правді у статті «Запах крові» можливо і є дещо перебільшеними, але і необґрунтованими їх назвати дуже важко.

Тож шокована наслідками снігопаду громада Києва крім неефективності нинішнього керівництва міста має ще один вагомий аргумент на користь проведення виборів у Києві у червні цього року: тому що інакше готуватися в Україні доведеться вже не до виборів, а до чогось набагато гіршого…

Тому автор підтримує тих громадянських та опозиційних активістів, які наступного вівторка 2 квітня прийдуть під Верховну Раду вимагати призначення виборів в Києві на 2 червня цього року.

Кіпрський шок для українського бізнесу

В той час, як громада Києва потерпала від наслідків рекордного березневого снігопаду, деякі більш заможні громадяни України мали інший клопіт: вони переживали за долю своїх статків на Кіпрі, який став черговою жертвою фінансової кризи в Єврозоні. Наразі ситуація виглядає так, що власники, які мають більше 100 тис. євро на рахунках у якомусь із двох найбільших кіпрських банках, втратять щонайменше половину своїх грошей. За різними оцінками, прямі втрати українського бізнесу від цього «підстриження» вкладів (від англійського haircut) можуть скласти від 1 до 3 млрд. євро.

Але ситуація суттєво ускладнюється ще й тим, що решта фінансових активів на Кіпрі також виявилась де-факто заблокованою через запровадження урядом острова контролю над грошовими потоками. Отже відпрацьовані схеми «оптимізації оподаткування» за використанням кіпрських «прокладок» виявилися також зруйнованими.

В короткостроковій перспективі все це скоріше за все негативно відіб’ється на ситуації в українській економіці, яка і без того вже перебуває у «колаптоїдному стані».

Але у більш довгостроковій перспективі, кіпрські події цілком можуть справити і позитивний вплив на Україну (а також Росію – найбільшого клієнта кіпрських «оптимізаторів»). Бо бізнесмени на пострадянському просторі вперше отримали болючий урок: хоч якими б привабливими не виглядали умови оподаткування та ведення бізнесу, які пропонує карликова офшорна юрисдикція, вона ніколи на зможе гарантувати захист капіталу порівняний з тим, який може запропонувати велика респектабельна країна, фінансова стабільність якої гарантується стабільними податковими надходженнями.

Загалом існують три категорії юрисдикцій, де українські олігархи, мінігархи та просто бізнесмени можуть зберігати свої активи:

1. У себе в країні. Так, для цього потрібно інвестувати свій час та гроші у запровадження стабільних прав власності та прозорих правил гри. І тому все це більшість цинічних бізнесменів пострадянської доби донедавна вважали відверто зайвим. Але кіпрське «підстриження» може допомогти їм усвідомити очевидну істину: потенційно найнадійнішим місцем зберігання статків є своя власна країна.

2. В іншій країні – стабільній і респектабельній. Тільки тоді треба потурбуватися про те, щоб у тамошніх правоохоронних органів не виникло недобрих підозр щодо походження розміщуваних там активів – підозр щодо їхньої незаконності або корупційності. При цьому місце здійснення незаконних або корупційних дій поступово ролі не грає. Відтак і в цьому випадку краще зробити так, щоб твоя країна також сприймалася як стабільна та респектабельна.

3. На «чудо-острові» типу Кіпру. Але при цьому слід усвідомлювати суттєвий ризик того, що рано чи пізно, всі свої активи на такому острові можна втратити.

Смерть Олігарха

Автор не може згадати, коли саме будучи студентом у «бурхливі 90-ті» він почув новомодне тоді слово «олігарх», але він точно пам’ятає, що спочатку це слово найчастіше асоціювалося з Борисом Абрамовичем Березовським. Чи може так статися, що безславна і «нагла» смерть Олігарха №1 ознаменує початок кінця олігархів на пострадянському просторі?

Щодо всього простору – не певен. Але певен, що більшості нинішніх українських олігархів доведеться або піднапружитися і постаратися стати більш-менш респектабельними європейськими бізнесменами, або звикати до більш частих викликів «на ковер», причому вже до Кремля, або як Березовський – безславно і безпорадно добувати свій вік в екзилі.

Епізод 2: Напередодні саміту

Пристрасті розпалюються напередодні саміту Україна – ЄС

Огляд подій минулого тижня, які мають стосунок до цивілізаційного вибору України починаю з обкладинки останнього номеру журналу The Economist. Вона присвячена Сирії, з підзаголовком «Загибель країни».

До чого тут Сирія? Авторові Сирія здається дуже схожою на Україну. Дуже довга і важка історія. Імперське минуле (як частина Османської імперії). Етнічне, релігійне розмаїття. Домінування в керівництві невеликої потужної національної меншини, яке не сприймає компроміс і натомість послуговується силою. Потужний вплив Росії. Економічна стагнація, яка передувала громадянській війні. Не маючи міцного якоря, який би тримав країни на шляху поступового розвитку, країна з цього шляху зійшла і стала на шлях самознищення.

Європейський якір

І от у цій останній тезі полягає ключова відмінність між Сирією та Україною: в України цей якір є. Принаймні поки що. Це європейська інтеграція. Автор не знає іншої ідеї, навколо якої могли б об’єднатися більшість українських інтелектуальних, економічних та політичних еліт. Можливо читачі мають такі ідеї?

Митний Союз? Тим більше, що у Європейського Союзу, як відомо, великі проблеми. Давайте уявимо собі просту ситуацію: в Євросоюзі перестануть відкрито обговорювати власні проблеми, а натомість почнуть відкрито обговорювати проблеми Митного Союзу. Наполегливо транслюючи ці обговорення на Україну. Уявили?..

Тож коли прихильники різних Союзів в Україні діляться рівно у пропорції 50/50, то напевне це свідчить таки про привабливість Євросоюзу, адже він зберігає її незважаючи на постійну критику зсередини та ззовні. В той час як Митний Союз таку критику, принаймні зсередини, м’яко кажучи не вітає.

Натомість можна згадати, що в той час, як зближення з Євросоюзом категорично не сприймає дуже невелика частка українського населення, зближення з Митним Союзом напевне дуже критично сприйме щонайменше значна частина мешканців Західної України та киян. Тому і згадка про Сирію на початку цього епізоду…

Епізод 2: Ударна європейська агітація

Напередодні саміту Україна – ЄС у Брюсселі хроніка цивілізаційної боротьби виглядає наступним чином.

Тиждень, вперше тривалий період, ознаменувався доброю новиною з України: схоже злякавшись того, що процес «лякання один одного голим задом» може і насправді призвести до дочасних парламентських виборів, українські депутати раптом досягли певного компромісу і розблокували Верховну Раду. Тож є надія, що після трирічної ординської оргії Україна починає – поволі, а як же інакше – повертатися до парламентаризму, а разом з ним і поволі повертатися до демократії. Взагалі ж, компроміс – це основа європейської політики, побажаємо депутатам досягати його якомога частіше.

Демонструвати, що Україна справді небайдужа ЄС взялися найвищі керівники Євросоюзу: Президент Європейської Ради Герман Ван Ромпей та Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу оприлюднили в українських ЗМІ свій коментар, в якому підкреслюють важливість України, але нагадують українському керівництву, що настав час для проведення попередньо погоджених ним же реформ, які стосуються, зокрема, питань вибіркового правосуддя, парламентських виборів та всієї правоохоронної системи (див. Епізод 1).

Навіть ще більш вагомою здається автору стаття у Дзеркалі тижня Єврокомісара з енергетики Ґюнтера Оттінґера. І не тільки тому, що стаття стосується реальної справи – газової співпраці між Україною та ЄС. А тому, що закоренілий шваб Günther Öttinger, який ще п'ять років тому напевне навіть не підозрював про існування десь далеко на сході від свого Штуттґарта держави Україна, взагалі взяв на себе клопіт агітувати за Енергетичне співтовариство ЄС на шпальтах українського видання. Вже сам по собі цей факт вартий уваги.

На шпальтах того ж ДТ Володимир Дубровський завершив серію статей про політекономію незалежної України конкретною ідеєю на майбутнє. Ідея полягає в тому, що група просунутих українських олігархів має дійти висновку: «Если пьянку (революцию) нельзя предотвратить – ее нужно возглавить». Тож разом з групою просунутої інтелігенції вони мають розробити приблизно такий план:

1. «Багаті поділяться з бідними», погодившись платити суттєво більші податки, а також вони відмовляться від подальшого збагачення рейдерським шляхом.

2. За це бідні погодяться не відбирати в багатих усе «нажите непосильною працею».

3. Головним «терпилой» усі разом призначать Януковича (вибачте, Віктор Федорович, але з Тимошенко, то ж була ваша ідея?)

А що, може і спрацювати! Але на моє переконання, лише у тому випадку, якщо підготовчий крок цього плану не буде пропущено: угоду про асоціацію з ЄС необхідно підписати! Тоді автоматично з'являться передумови революційної ситуації на інституційному рівні: тому що Орда та вільний європейський ринок між собою несумісні.

Ну а хто на справі хоче зробити свій маленький внесок у справу євроінтеграції, може в понеділок 25 грудня приєднатися до акції, яку організовує партнерство Новий громадянин. Автор буде щиро вдячний комусь із друзів, хто піде на Майдан і репрезентує його на цій акції.

Орда завдає удару у відповідь

У неділю журналісти повідомили про те, що останній номер журналу Фокус від 21.02.2013 № 8 був знятий з продажу зі всіх точок розповсюдження по всій Україні. Цей номер також зник і з веб-сторінки видання. Головна версія причини – цензура, насамперед в зв’язку інфографікою, присвяченою третій річниці президенства Віктора Януковича.

Певні рештки електронної версії журналу зберіглися в кеші Google. Ось також посилання на 4 статті журналу, які, на думку багатьох, стали першопричиною акту цензури:

Президентский профиль. Три года правления Януковича в цифрах и фактах.

Папа может. Фокус назвал самые выдающиеся качества Януковича.

Три из пяти. 10 очевидных достижений Виктора Януковича.

Дорогой наш президент. На что можно было бы потратить деньги, расходуемые на Януковича.

Можливо, звичайно, це зовсім і не цензура, а щось зовсім інше. Що б там як, але можна припустити, що тепер цей номер Фокуса стане хітом. Новий спосіб скандальної розкрутки «від протилежного» – «метод ординський»?

Битва за цивілізаційний вибір: Епізод 1

Українська громадськість, налаштована на інтеграцію з Європою, протистоїть, керівництву країни, що тяжіє до Євразії

Схоже, що Україна наближається до епохального рішення, яке цілком може виявитись найважливішим колективним рішенням в житті сучасних українців. Це рішення багато в чому визначить, як будуть жити майбутні українці. 25 лютого в Брюсселі відбудеться довгоочікуваний саміт Україна – Європейський Союз, на якому європейські лідери в останній раз спробують пояснити українському президенту, що треба робити, щоб виконати положення діючого українського законодавства, а також цілі із євроінтеграції України, що їх декларує правляча Партія Регіонів вкупі з більшістю опозиційних партій.

Прогноз автора, детальований у попередній статті: за існуючих тенденцій Янукович європейські умови виконувати НЕ буде. Не тому, що головною умовою ЄС наразі є звільнення Тимошенко, що а-пріорі є неприйнятним для Януковича. А тому, що виконання європейських умов перетворить Україну на країну, якою чинний президент, що знається лише на радянських методах керівництва, просто не зможе керувати.

Що такого вимагає ЄС

Ось короткий перелік, про що йдеться в попередніх висновках ЄС по Україні, прийнятих Радою Міністрів закордонних справ ЄС 10 грудня 2012 року (оригінал англійською – тут):

1. Прийняття у консенсусі з опозицією нового Виборчого кодексу.

2. Реформа за євростандартами, а також за участі опозиції, дискредитованих нині судової системи, Вищої ради юстиції, прокуратури, міліції.

3. Європейські умови утримання ув’язнених.

4. Відмова України від її нинішніх намагань підвищити ввізні мита.

Взамін, крім власне підписання Угоди про асоціацію та зони вільної торгівлі, ЄС пропонує фінансову допомогу та сприяння в досягненні безвізового режиму.

Підписання угоди можливе у листопаді цього року. При цьому, як дав зрозуміти Єврокомісар з розширення ЄС Штефан Фюле, Україна має продемонструвати відчутний прогрес у виконані перелічених вище вимог вже до початку літа, а непідписання угоди у листопаді цілком може її взагалі поховати. А разом з нею – і перспективу євроінтеграції України.

Тим більше, що Франція цього тижня вирішила розблокувати процес євроінтеграції Туреччини. Відтак Україна знову отримує певного конкурента на своєму євроінтеграційному шляху, адже ЄС навряд чи зможе інтегрувати дві великі проблемні країни – Україну та Туреччину – одночасно.

Що, якщо не Європа?

Очевидно, що проваливши підписання Угоди про асоціацію з ЄС, українське керівництво швидко відмовиться від своїх і так декларативних європейських прагнень і буде вимушене повернутися до Московської орбіти, перетворивши Україну на другу Білорусь.

Багато хто, автор в їх числі, вважає, що таких поворот призведе до сильної дестабілізації ситуації в Україні, аж до громадянського конфлікту.

Тож багато хто вирішив, що настав час щось робити. А автор вирішив зробити власну підбірку найбільш важливих, на його погляд, ініціатив.

Підбірка першого епізоду битви за цивілізаційний вибір

Владика Любомир Гузар написав для ДТ передовицю «Про свободу», де розмірковує, як українські природні умови та історія сприяли тому, що українці не схильні до самоорганізації і закликав усіх небайдужих «йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи».

В тому ж номері ДТ небайдужий українізований німець Андреас Умланд закликає українців не втратити історичної можливості.

Там же, Володимир Дубровський аргументує, чому навіть феодалізм та роздробленість прогресивніші за імперію.

Олеся Яхно на Українській правді пояснює, чому ті, хто називає себе українськими політиками в переважній своїй більшості ніякими політиками не є, а є акторами, тролями, клоунами.

Ну а що собою може уявляти справжня політика та ж Українська правда демонструє на прикладі активістів, які об’єднуються та змушують органи влади якісніше виконувати їхні функції: ремонтувати дороги та комунальну інфраструктуру.

Поки що проєвропейськи налаштованим українцям протистоять переважаючі сили тих, хто байдужий, затурканий і для кого «бабло побеждает зло». Проте до початку літа в нас усіх ще є шанс об’єднатися і домогтися того, щоб декларативний європейський вибір України таки був реалізований.