Стандарти життя визначаються вимогами суспільства до самого себе
«Краще погано їхати ніж добре йти» стверджує популярне східнослов'янське прислів'я. Дуже часто у сучасній Україні буквально так і відбувається – практично жодним транспортом добре їхати не виходить, а тільки погано.
Погано їздити в міських маршрутках: вони звичайно тісні, переповнені, влітку задушні – взимку холодні, непунктуальні, і судячи із статистики дорожньо-транспортних пригод, ще й смертельно небезпечні.
Погано їздити власним авто українськими дорогами: вони здебільшого не мають якісного покриття, розмітки та безпечних розв'язок, а у великих містах важко проїхати через великі пробки.
Не дуже добре їздити і українськими потягами: вони за з точки зору вимог 21 століття здебільшого повільні, некомфортні і в них не дуже добре пахне.
Українська міжміська авіація все ще в зародковому стані, за співвідношенням ціна-якість є надзвичайно дорогою, в той час як аеропорти справляють гнітюче враження.
Навіть метро (там, де воно є) – єдиний дуже ефективний, досить сучасний та швидкий вид транспорту, в часи пік є випробуванням нервів та м'язів.
Чому не виходить «добре їхати»?
Попри всі перелічені недоліки, усі згадані виду транспорту, за виключенням авіаційного, мають в Україні одну незаперечну перевагу – вони виглядають дешевими. Якщо порівняти ціни за проїзд в міському громадському транспорті чи залізницею в Україні та країні проживання Ернста Рахарова – Швейцарії, перерахувавши їх за поточним обмінним курсом гривні до швейцарського франка, то виявиться, що українські ціни нижчі в 5-10 разів. Те ж саме стосується податків на приватні авто та акцизів на паливо.
Але це тільки на перший погляд. Адже коректніше буде порівнювати не абсолютні ціни, а відносні, тобто з урахуванням середнього рівня доходів громадян. Який в Україні в середньому також в 5-10 разів нижче, ніж в Швейцарії, навіть якщо середній рівень доходів в Україні рахувати включаючи велику частку необрахованих доходів від неофіційної чи тіньової економіки.
Таким чином можна припустити, що відносний рівень цін на транспортні послуги, знову ж таки – за виключенням авіації, в Україні та Швейцарії приблизно однаковий. Але ж при цьому якість послуг є незрівнянною! В Швейцарії майже неможливо собі уявити, як можна «погано їхати».
Швейцарська залізниця – одна з найкращих в світі за розгалуженістю, пунктуальністю та якістю рухомого складу. Кондуктори – сама чемність.
Міські автобуси – великі, здебільшого напівпорожні, ходять за розкладом хвилина в хвилину. І водій з краваткою, який бажає вам приємного дня, коли ви виходите.
Автобани – не гірші за німецькі, міські дороги – гладенькі та яскраво розмічені. Світлофори звичайно запрограмовані на зелену хвилю, будмайданчики яскраво огороджені, а вночі – підсвічені.
Недоліки у всьому цьому господарстві присутні і в Швейцарії, але вони не є домінуючими і над їх усуненням систематично працюють.
Загалом, в Швейцарії, сплачуючи за високоякісну послугу високу ціну здебільшого відчуваєш, що ця ціна є справедливою. Не в останню чергу і тому, що надавач послуги звичайно надає і гарантію якості. Тобто, наприклад, якщо потяг спізнився і пасажир через це не встиг на пересадку в наступний потяг, швейцарська залізниця все одно знайде засіб доправити пасажира до місця призначення, навіть якщо для цього знадобиться оплатити йому таксі.
В Україні ж, навпаки, навіть за відносно набагато нижчої ціни, часто почуваєш себе ошуканим. Бо не завжди отримуєш навіть ту якість, яка передбачалася з самого початку. Класичним прикладом є, коли водій маршрутки з метою швидко заробити набирає більше пасажирів, ніж це є сумісним з більш-менш комфортним та безпечним проїздом. Але якщо при цьому заявити свої претензії – тобі дадуть зрозуміти, що ти повинен бути вдячний і за те, що є. Адже це ж дешево!
І неякісно, і дорого
Насправді така «дешевизна» є ілюзорною. Адже частки доходу, яку платять середній українець та середній швейцарець за дуже схожі за призначенням послуги є приблизно рівними, в той час як українці миряться з набагато більш низькою якістю цієї послуги.
Іноді ця якість є настільки низькою, що вона зводить нанівець корисність самої послуги. Наприклад, у випадку з транспортними послугами, це коли дорога є настільки розбитою, що проїхати нею можна лише коштом руйнування авто. У випадку з медичним обслуговуванням – коли життя людини ставиться під загрозу через непрофесійно поставлений діагноз. У випадку з комунальними послугами – коли нестабільне електропостачання вкорочує віку побутовій техніці, а нерегулярне водопостачання призводить до пришвидшеної корозії труб.
У підсумку, втримання низької ціни за рахунок зниження якості дуже часто є самообманом. Бо в результаті все суспільство приречує себе на більш низькі стандарти життя. Гонитва за низькою ціною шляхом зменшення якості виявляється безглуздою справою.
Вимагаймо достойної якості за справедливої ціни!
Маємо визнати, що якість багатьох послуг в Україні в радянські часи була кращою. Насамперед, якість медичних, комунальних послуг, послуг міського транспорту. Після розпаду Радянського Союзу та за умов затяжного глибокого економічного спаду, що за ним послідував, українське суспільство часто не наважувалося на підвищення цін на ці послуги до економічно обґрунтованого рівня. Натомість знижуючи їхню фактичну якість а відтак – і загальне сприйняття якості у суспільстві. Суспільство змирилося з нижчими стандартами життя.
Проте місцями ця корозія якості дійшла в Україні до абсурду: якість деяких послуг подекуди впала настільки, що зробила саму послугу негодящою. Тобто такою, що не несе в собі жодної вартості, хоча й продовжує чогось коштувати.
Таке становище не зможе не спонукати до змін. Найпершим критерієм оцінки для цих змін повинна стати не ціна, а якість. Орієнтиром же для ціни ж має бути не те, щоб втримати її низькою, а те, щоб зробити її справедливою. Тобто такою, якою вона є за умов чесної конкуренції.
Все суспільство матиме кращий добробут, якщо воно насамперед звертатиме увагу, чи достойна якість того, що воно споживає. І при цьому слідкуватиме за тим, щоб ціна була справедливою. Не низькою – бо як відомо, скупий платить двічі!
Публікації
