Показ дописів із міткою Українське суспільство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Українське суспільство. Показати всі дописи

середа, 22 липня 2009 р.

Щоб перестати бути бідним треба захотіти стати заможним

Стандарти життя визначаються вимогами суспільства до самого себе

«Краще погано їхати ніж добре йти» стверджує популярне східнослов'янське прислів'я. Дуже часто у сучасній Україні буквально так і відбувається – практично жодним транспортом добре їхати не виходить, а тільки погано.

Погано їздити в міських маршрутках: вони звичайно тісні, переповнені, влітку задушні – взимку холодні, непунктуальні, і судячи із статистики дорожньо-транспортних пригод, ще й смертельно небезпечні.

Погано їздити власним авто українськими дорогами: вони здебільшого не мають якісного покриття, розмітки та безпечних розв'язок, а у великих містах важко проїхати через великі пробки.

Не дуже добре їздити і українськими потягами: вони за з точки зору вимог 21 століття здебільшого повільні, некомфортні і в них не дуже добре пахне.

Українська міжміська авіація все ще в зародковому стані, за співвідношенням ціна-якість є надзвичайно дорогою, в той час як аеропорти справляють гнітюче враження.

Навіть метро (там, де воно є) – єдиний дуже ефективний, досить сучасний та швидкий вид транспорту, в часи пік є випробуванням нервів та м'язів.

Чому не виходить «добре їхати»?

Попри всі перелічені недоліки, усі згадані виду транспорту, за виключенням авіаційного, мають в Україні одну незаперечну перевагу – вони виглядають дешевими. Якщо порівняти ціни за проїзд в міському громадському транспорті чи залізницею в Україні та країні проживання Ернста Рахарова – Швейцарії, перерахувавши їх за поточним обмінним курсом гривні до швейцарського франка, то виявиться, що українські ціни нижчі в 5-10 разів. Те ж саме стосується податків на приватні авто та акцизів на паливо.

Але це тільки на перший погляд. Адже коректніше буде порівнювати не абсолютні ціни, а відносні, тобто з урахуванням середнього рівня доходів громадян. Який в Україні в середньому також в 5-10 разів нижче, ніж в Швейцарії, навіть якщо середній рівень доходів в Україні рахувати включаючи велику частку необрахованих доходів від неофіційної чи тіньової економіки.

Таким чином можна припустити, що відносний рівень цін на транспортні послуги, знову ж таки – за виключенням авіації, в Україні та Швейцарії приблизно однаковий. Але ж при цьому якість послуг є незрівнянною! В Швейцарії майже неможливо собі уявити, як можна «погано їхати».

Швейцарська залізниця – одна з найкращих в світі за розгалуженістю, пунктуальністю та якістю рухомого складу. Кондуктори – сама чемність.

Міські автобуси – великі, здебільшого напівпорожні, ходять за розкладом хвилина в хвилину. І водій з краваткою, який бажає вам приємного дня, коли ви виходите.

Автобани – не гірші за німецькі, міські дороги – гладенькі та яскраво розмічені. Світлофори звичайно запрограмовані на зелену хвилю, будмайданчики яскраво огороджені, а вночі – підсвічені.

Недоліки у всьому цьому господарстві присутні і в Швейцарії, але вони не є домінуючими і над їх усуненням систематично працюють.

Загалом, в Швейцарії, сплачуючи за високоякісну послугу високу ціну здебільшого відчуваєш, що ця ціна є справедливою. Не в останню чергу і тому, що надавач послуги звичайно надає і гарантію якості. Тобто, наприклад, якщо потяг спізнився і пасажир через це не встиг на пересадку в наступний потяг, швейцарська залізниця все одно знайде засіб доправити пасажира до місця призначення, навіть якщо для цього знадобиться оплатити йому таксі.

В Україні ж, навпаки, навіть за відносно набагато нижчої ціни, часто почуваєш себе ошуканим. Бо не завжди отримуєш навіть ту якість, яка передбачалася з самого початку. Класичним прикладом є, коли водій маршрутки з метою швидко заробити набирає більше пасажирів, ніж це є сумісним з більш-менш комфортним та безпечним проїздом. Але якщо при цьому заявити свої претензії – тобі дадуть зрозуміти, що ти повинен бути вдячний і за те, що є. Адже це ж дешево!

І неякісно, і дорого

Насправді така «дешевизна» є ілюзорною. Адже частки доходу, яку платять середній українець та середній швейцарець за дуже схожі за призначенням послуги є приблизно рівними, в той час як українці миряться з набагато більш низькою якістю цієї послуги.

Іноді ця якість є настільки низькою, що вона зводить нанівець корисність самої послуги. Наприклад, у випадку з транспортними послугами, це коли дорога є настільки розбитою, що проїхати нею можна лише коштом руйнування авто. У випадку з медичним обслуговуванням – коли життя людини ставиться під загрозу через непрофесійно поставлений діагноз. У випадку з комунальними послугами – коли нестабільне електропостачання вкорочує віку побутовій техніці, а нерегулярне водопостачання призводить до пришвидшеної корозії труб.

У підсумку, втримання низької ціни за рахунок зниження якості дуже часто є самообманом. Бо в результаті все суспільство приречує себе на більш низькі стандарти життя. Гонитва за низькою ціною шляхом зменшення якості виявляється безглуздою справою.

Вимагаймо достойної якості за справедливої ціни!

Маємо визнати, що якість багатьох послуг в Україні в радянські часи була кращою. Насамперед, якість медичних, комунальних послуг, послуг міського транспорту. Після розпаду Радянського Союзу та за умов затяжного глибокого економічного спаду, що за ним послідував, українське суспільство часто не наважувалося на підвищення цін на ці послуги до економічно обґрунтованого рівня. Натомість знижуючи їхню фактичну якість а відтак – і загальне сприйняття якості у суспільстві. Суспільство змирилося з нижчими стандартами життя.

Проте місцями ця корозія якості дійшла в Україні до абсурду: якість деяких послуг подекуди впала настільки, що зробила саму послугу негодящою. Тобто такою, що не несе в собі жодної вартості, хоча й продовжує чогось коштувати.

Таке становище не зможе не спонукати до змін. Найпершим критерієм оцінки для цих змін повинна стати не ціна, а якість. Орієнтиром же для ціни ж має бути не те, щоб втримати її низькою, а те, щоб зробити її справедливою. Тобто такою, якою вона є за умов чесної конкуренції.

Все суспільство матиме кращий добробут, якщо воно насамперед звертатиме увагу, чи достойна якість того, що воно споживає. І при цьому слідкуватиме за тим, щоб ціна була справедливою. Не низькою – бо як відомо, скупий платить двічі!

понеділок, 29 червня 2009 р.

Про український інфантилізм

Українці занадто багато переймаються тим, ХТО буде наступним президентом, замість того, щоб думати про те, ЩО має змінитися в країні

«Инфантилизм (от лат. infantilis — детский) — отставание в развитии, сохранение в физическом облике или поведении черт, присущих предшествующим возрастным этапам.

В переносном смысле инфантилизм (как детскость) — проявление наивного подхода в быту, в политике и т. д.»

Вікіпедія

Коли під час спілкування Ернста Рахарова з його українськими рідними, друзями та знайомими мова заходить про загальний стан справ в Україні, дуже часто він чує з їхнього боку вислови на кшталт:

  • «Та нема кого обирати наступним президентом – всі вони однакові!»
  • «Не знаю, але може Яценюк дійсно краще за інших?»
  • «Нам нужен просвещенный деспот!»
  • ...і тому подібні тези, які говорять про те, що загальний стан справ в державі у співрозмовників Ернста Рахарова асоціюється з діяльністю найвищих посадових осіб, головною із якою вважається президент.

Президент – це батько (чи мати)?

Конституція України, особливо після реформи 2004 року – річ суперечлива. З одного боку – вона виголошує президента головою української держави. Але з іншого боку – згадана реформа в першу чергу позбавила президента впливу на бюджетні ресурсно-грошові потоки, а відтак – і більшої частини реальної влади. Наскільки можна бути реальним хазяїном (чи хазяйкою) в домі, не контролюючи родинний гаманець, читачі можуть судити самі...

На жаль, психологія більшості громадян України – річ ще більш суперечлива, ніж українська конституція. В президенті вони хочуть бачити «батька нації», навіть якщо цей «батько» їм зовсім не до вподоби. Напевне витоки цієї психології в православних традиціях, де верховний правитель іноді подавався як «помазаник Божий», а також у ще незабутих звичаях радянських часів, коли генеральний секретар мав практично безроздільну владу. Свіжі в народній пам'яті і згадки про президента Кучму, якого за очі багато хто називав не інакше як «Папа».

То чим же більшість українських громадян відрізняється від дітей, що сумують за щедрою та справедливою рукою любого батька, навіть якщо мова насправді йде про дорослих (або навіть літніх) людей?

Дітей виховують. А як виховати дорослих?

Дорослих виховувати важко, здебільшого неможливо, а багато хто скаже, що це й недоцільно. І все ж Ернст Рахаров вважає, що українські громадяни можуть подорослішати і без спеціального виховання. Більше того, це відбудеться автоматично, якщо вони:

  • «розсунуть» часові рамки свого кругозору – почнуть, як це звичайно роблять насправді дорослі люди, планувати на більш довгострокову перспективу, дбаючи про майбутнє, не тільки особисте, а майбутнє й своїх дітей та онуків;
  • подужають свій острах перед відповідальністю – надбавши взамін почуття власної гідності самодостатньої дорослої людини, цьому «подорослішанню» громадян активно сприяють нинішні українські керманичі, які старанно уникаючи відповідальності за будь-які свої дії, спонукають громадян до того, щоб брати свою долю у власні руки.

Незріле суспільство – незрілі політики. Але на щастя, останні є виборними.

Написати статтю на тему українського інфантилізму Ернста Рахарова спонукала стаття в Дзеркалі тижня, яка назвала байдужість та інфантилізм українських громадян в якості причин «болісних» результатів, які країна отримує на виборах.

Проте дивлячись вперед на майбутні президентські вибори Ернст Рахаров, впевнений, що цього разу надто «болісного» результату цілком можна уникнути. Бо в минулому такий результат був закономірним – як вінець «болісного» процесу виборів. А «болісним» цей процес був тому, що більшість його складових були штучними:

  • штучні партії та блоки, та штучні кандидати;
  • штучні передвиборчі програми;
  • штучні рекламні акції та платні прапороносці;
  • штучні (хоча б частково – всі ті, що за гроші) члени виборчих комісій та спостерігачі;
  • штучна (хоча б частково – за рахунок підкупів та маніпуляцій) підтримка виборців.

Сьогодні, дякуючи відносній свободі слова, ця штучність очевидна для все більшої кількості громадян, які вже подорослішали. І які, дякуючи новим можливостям наданим інформаційними та телекомунікаційними технологіям, мають все більше можливостей бути почутими. А говорять вони все частіше про те, що немає сенсу довго і безплідно дискутувати про уявні чи дійсні чесноти того чи іншого потенційного «батька нації».

Дорослій нації батьки не потрібні. Їй потрібні менеджери. Характерною рисою яких є те, що вони перш за все спираються на ефективну організацію, а не тільки на агітаційні технології.

Однією з перших ознак зародження такої організації стане зникнення платних прапороносців, а натомість поява активних добровільних агітаторів. Такі ознаки демонструватимуть можливості організації. Можливості організації є якраз тим, за ЩО можна голосувати. Замість чергового по-дитячому наївно-емоційного пошуку міфічного рятівника нації.

понеділок, 15 червня 2009 р.

Ода «Трубі»

Щоб стати справжньою державою, Україні краще змінити один із своїх символів

Кожна непересічна країна має свої неформальні символи. Наприклад:

  • у Німеччини це автобани, сосиски та пиво;
  • у Франції – вино, багети та швидкісні поїзди TGV;
  • у Великобританії – чорні кеби, віскі та поліцейські;
  • у Росії – водка, пельмені та балістичні ракети;
  • у США – біг-мак плюс кока-кола, Голівуд та Facebook (глобальний аналог odnoklassniki.ru);
  • у Японії – роботи, суші та кімоно;
  • у Китаю – чай, комуністична партія та дешеві товари;
  • у Індії – карі (curry – традиційна їжа), сарі (традиційний одяг) та програмісти;
  • у Швейцарії – сир, шоколад, армійські ножі та годинники;
  • а у України – вишиванки, вареники та «Труба»...

«Трубний» парадокс

Ще десять років тому, газо- та нафтопроводи в Україні здебільшого так прозаїчно і називалися: газо- та нафтопроводи. Але поступово, спочатку на розмовному рівні, потім у журналістських статтях, а потім вже й навіть у неофіційних висловлюваннях офіційних осіб, в якості збірного терміну для позначення як усього українського комплексу з транспортування нафти та газу, так і окремих його частин почало використовуватися грубе та зневажливе «Труба».

Але що цікаво, це термінологічне «опростолюднення» відбувалося на тлі все голосніших офіційних тверджень про те, що певні газо- чи нафтогони (тобто певні частини «Труби») є стратегічним надбанням української держави, що її (тобто «Труби») подальше перебування в державній власності є гарантією незалежності України.

В чому причина такого контрасту: з одного боку офіційна точка зору, згідно якої українці мають мало не молитися на вітчизняну газо- та нафтотранспортну систему; а з іншого – у приватних розмовах тих же високопосадовців та ж сама система не заслуговує на кращий епітет, ніж поблажливе «Труба»?

Біографія «Труби»

Ернст Рахаров має з цього приводу власну теорію, яку він і пропонує читачеві.

На початку 90-х після розпаду Радянського Союзу і утворення формально незалежної української держави, українською частиною радянської газо- та нафтотранспортної системи продовжували де-факто керувати із Москви. В Україні в той час ще панували романтичні незалежницькі настрої і мало хто міг оцінити той усю коштовність того скарбу, який країна отримала у спадщину. Але ті, хто це зрозумів, стали одними з перших великих підприємців України.

Будь-який успішний бізнес може бути представлений як грошовий потік: гроші – капітал – ресурси – товар чи послуга – гроші і т.д. В цьому сенсі українська трубопровідна система була готовим бізнесом з найвищим ступенем готовності: капітал вже був у наявності у вигляді існуючих потужностей; сировинні ресурси вже закачані в систему з російського боку, а людські ресурси – наявні з радянських часів та дуже невибагливі. Треба було тільки створити товар – просто написати на папері контракти на постачання енергоресурсу – та отримати за них гроші. Цей процес потім назвуть «сісти на Трубу».

Таким чином навіть протягом досить нетривалого періоду «сидіння на Трубі» можна було заробити чималі гроші. Достатні для того, щоб увійти до вузького кола найбагатших людей країни. Чи навіть посісти якусь чільну в країні посаду.

Але через те, що «сидіння на Трубі» по суті є процесом отримування ренти, воно практично не створює додаткової вартості. Тобто в людини, що «сидить на Трубі» немає стимулів до якісного розвитку. Натомість є потужні стимули закріпити статус-кво, щоб не допустити до «Труби» конкурентів.

Таким чином, молода українська держава отримала керманичів, які не спроможні створювати нове, а вміють лише збирати ренту. Тому без «Труби» свого майбутнього не уявляють.

Але при цьому і вони, і суспільство підсвідомо розуміють всю ущербність такого способу заробляння грошей. І це розуміння яскраво проявляється в поблажливо-презирливому слові «Труба».

Чи є в «Трубі» майбутнє

Починаючи з 2000 року в Москві при владі знаходяться ще кращі збирачі ренти, ніж більшість їхніх українських колег. При цьому інтереси московських збирачів ренти знаходяться у повному протиріччі з інтересами київських: чим більше ренти дістається Києву, тим меншою є частка Москви. Тому із року в рік громадяни України стають свідками успішного посилення тиску Москви та відчаю українських керманичів, які, як їм здається, втрачають основи української державності.

Насправді, з точки зору Ернста Рахарова, вони втрачають усього лише основу свого панування. Українська державність, побудована за моделлю «Труба» – гроші – політичний вплив», все одно не має шансів на сталий розвиток. Тому Ернста Рахарова не турбує, в чиїх руках опиниться врешті-решт українська «Труба». Головне – щоб в Україні було знайдено модель побудови державності незалежно від «Труби» та тих, хто нею володіє та експлуатує.

«Трубі» прийде труба, а українська держава залишиться

Який символ повинен замінити «Трубу» в якості одного із провідних символів України? Найперше, що спадає на думку – це паляниця. Україна колись мала славу житниці Європи. За винятком ефективної влади, вона сьогодні має все для того, щоб цю славу відродити.

Якщо країна буде відкритою до всього нового, то вона напевне зможе створити і інші цікаві та привабливі символи, які ми поки що не можемо собі й уявити.

неділя, 10 травня 2009 р.

Важко здобувати нові перемоги, не усвідомивши минулих поразок

Хоч Німеччина і досі не стала «нормальною» країною, вона є чудовим прикладом того, як можна вчитися на власних поразках

Ернст Рахаров виріс у Радянському Союзі і з дитинства звик до святкування Дня Перемоги 9 травня. Особливо за радянських часів, ці святкування справляли глибоке враження своєю серйозною урочистістю, а трансляція святкового мітингу та військового параду із Москви створювали відчуття гордості за свою країну, віри в її непереможну миролюбність.

Народившись 30 років після закінчення війни, Ернст Рахаров всю інформацію про цю війну, як і переважна більшість радянських громадян, спочатку отримував із радянських фільмів про неї, як художніх, так і документальних, з радянських книжок та підручників історії. В радянській версії історії про війну нічого не викликало сумнів – все було узгоджено між собою, все мало своє пояснення.

Єдині легкі сумніви породжували тільки серійні анекдоти про Штірліца, які самою своєю цинічністю натякали, що можливо не все в історії було так чисто. І можливо ще певна скупість на слова з боку ветеранів, яких запрошували в школу, щоб розповісти про війну. Ернст Рахаров, як і інші учні, очікував від них захоплюючих розповідей, на кшталт телевізійних, і кожного разу був трохи розчарований, коли розповіді виявлялися не дуже конкретними та героїчними.

А потім Радянський Союз драматично розпався, а разом з ним зникла беззастережна віра в усе радянське, особливо в радянську версію історії. Натомість з'явилася велика кількість знаків запитання, багато з яких залишаються такими і досі. Ці запитання є важкими та болючими для величезної кількості людей, особливо похилого віку, які сформувалися як особистості на основі тієї версії історії і іншої вивчати не схильні. Тим не менш, Ернст Рахаров впевнений, що запитання ставити необхідно, як необхідно шукати на них відповіді, прийнятні для всього суспільства.

Перемога – але якою ціною?

Це питання, щонайменш за своєю постановкою, з часом схоже викликає найменше суперечок. Мало в кого вже викликає сумніви, що командуванням Червоної армії була допущена велика кількість помилок, які часто призводили до того, що битви якщо і вигравалися, то за допомогою тактики «втопити супротивника у нашій крові», а також завдяки виключному індивідуальному героїзму окремих воїнів.

Але незважаючи на те, що питання є більш-менш загальноприйнятним, конкретні загальноприйнятні відповіді на це питання є маловідомими. Чому здавалося б навіть успішні операції Червоної армії, наприклад, такі як Курська битва, характеризувалися набагато більшими втратами людських життів, а також техніки, з радянської сторони, ніж з боку супротивника? Якщо в цьому було винне командування, то де головна помилка у системі визначення командирів? А якщо хибною була вся система визначення керівництва країни загалом, то які конкретні висновки з цього повинні зробити сучасні покоління?

На жаль, прагматична дискусія навіть навколо цього питання є дуже важкою. Даються взнаки і звичка пафосного відношення до воєнної історії, і політичні мотиви, і закритість, перш за все – сучасного російського керівництва, для дискусії на цю тему. Не кажучи вже про все ще обмежений доступ до військових архівів в Росії.

Велика Вітчизняна чи Друга світова?

За межами колишнього Радянського табору про Велику Вітчизняну війну не чув ніхто. Всі знають про Другу світову. Чому на пострадянському просторі і подалі використовується сталінська сором'язлива назва, очевидно покликана розмежувати ганебні для Радянського Союзу епізоди Другої світової війни, такі як участь нацистсько-радянському у розчленуванні Польщі, захоплення Прибалтики та Радянсько-фінську війну, і справді визвольну війну проти німецько-нацистських загарбників? Чим ще це можна пояснити, крім як спробою захистити радянську пропагандистську ілюзію про непереможну миролюбність СРСР?

Напевне це є питання, що великою мірою стосується шкільних підручників історії. Причому в усіх колишніх республіках Радянського Союзу. Так, більшість людей пізніше у своєму житті не схильні переосмислювати історичні назви, які вони колись вивчили у школі. Так, важко сперечатися з великим впливовим сусідом на північному сході, сучасне політичне керівництво якого схоже має свої політичні резони і відповідно прагне зберегти історичний статус-кво.

Але Україна має життєву необхідність у тому, щоб якнайближче підійти до справжньої історичної правди. Хоча б тому, що волею долі багато українців опинялися по обидва боки фронтів Другої світової. Наблизитись до історичної правди можна тільки за допомогою якомога більш відкритої прагматичної дискусії. Великий сусіда на північному сході має право, за дотримання правил відкритості та прагматичності, долучатися до цієї дискусії. Але він ні в якому разі не має права заборонити таку дискусію всередині України.

Чому переможці живуть гірше переможених?

Те, що сучасні німці живуть заможно і загалом краще ніж їхні колишні переможці, переконувати нікого не треба. Достатньо походити трохи по якомусь німецькому парку в час, коли матері звичайно гуляють з дітьми, і через деякий час обов'язково почуєш російську мову. Російськомовних у сучасній Німеччині дуже багато, майже стільки, скільки турецькомовних. І всі вони приїхали до Німеччини добровільно (ба більше – доклали до цього значних зусиль), шукаючи кращого життя від відносних злиднів та безталання на теренах колишнього СРСР. Як таке могло трапитись?

Ернст Рахаров має своє пояснення цього феномену – німці живуть краще, тому що вони:

  1. дуже добре усвідомили свої помилки, яких вони припустилися у 20 сторіччі, найбільшими з яких було розпочати дві Світові війни;
  2. провели відкритий прагматичний аналіз тих помилок і зробили ґрунтовні висновки.

Ернст Рахаров має два яскравих приклади цього. Перший стосується його літньої практики в Німеччині наприкінці 90-х. Ернст Рахаров тоді знімав невелику квартиру у німецької родини у Східній Німеччині. Якось у неділю хазяї влаштували невелику сімейну вечірку з грилем на подвір'ї родинного будинку і запросили на неї Ернста Рахарова. У відповідь на таку гостинність Ернст Рахаров запропонував наступної неділі зварити український борщ та почастувати хазяїв.

Борщ вийшов дуже смачний і всім дуже сподобався – у застіллі прийняла участь уся німецька родина: батьки та їхні четверо дітей, деякі з них приблизно одного з Ернстом Рахаровим віку. Але якимось чином розмова під час застілля зайшла про Другу світову. І тут слово взяв батько, простий, але при цьому поважний німець десь під 60. Сказав він приблизно таке: «Німецька нація у неоплатному боргу перед усім світом за те, що вона розпочала дві Світові війни і спричинила мільйони жертв. Кожен німець має пам'ятати про цю пляму та сором, які лежать на всьому німецькому народові. Тому німці мають бути завжди першими, коли мова йде про збереження миру та недопущення нових війн.» При цьому всі четверо дітей сиділи дещо похнюпившись, але дуже уважно і серйозно слухали батька. Ернсту Рахарову стало дещо не по собі. Від того, що таке казав німець, і від того, що було очевидно, що і він, і вся його родина, насправді так вважали.

Другий приклад стосується того, як сьогоднішні німці сприймаються у світі. Один добрий знайомий Ернста Рахарова – американець, який викладає в одному із німецьких вищих навчальних закладів, якось поділився своїми спостереженнями, що стосується сучасного німецького менталітету. Він сказав: «Ти знаєш, ця нація сьогодні неймовірно покірлива та миролюбна. Наприклад, якщо пересічного американця десь за кордоном обізвуть Янкі, він буде огризатися та може полізти у бійку. Якщо ж пересічного німця обізвуть Наці – він найймовірніше потупить очі та мовчки піде геть.»

Сьогодні і в самій Німеччині, і в інших країнах Євросоюзу йде дискусія стосовно того, чи не час Німеччині потроху позбавлятися свого почуття провини, адже після Другої світової вже пройшло більше 60 років і живих свідків, а тим більше – учасників, тих подій вже залишилось дуже мало, а онуки не мають відповідати за гріхи своїх дідів. Сам факт цієї дискусії демонструє, що Німеччина все ще не є «звичайною» країною, в якій звичайна демонстрація патріотизму не ризикує часом наразитися на осуд своїх же співгромадян, які страшенно бояться, щоб країна «не взялася за старе». Але на цьому фоні не можна не помітити, що дякуючи чесному та прагматичному аналізу минулого, німці були здатні сконцентруватися на побудові кращого майбутнього для своєї здавалося б розчавленої війнами країни.

Що важливіше: остання перемога, чи результат останньої війни?

Важко не помітити, що історія Великої Вітчизняної війни була націєутворюючим чинником для Радянського Союзу і певною мірою залишається таким чинником для сучасної Росії. І у цьому напевне полягає суть конфліктів, які останнім часом регулярно виникають між Росією та деякими іншими пострадянськими республіками, насамперед Україною та країнами Прибалтики, навколо трактування історії. Російську владу можна зрозуміти: «спроби переписати спільну історію» напевне дійсно є загрозою їхньому пануванню. Хоча б через те, що іншої націєутворюючої ідеї для Росії вони поки що не придумали.

Але поважаючи інтереси Росії, та навіть російської влади, Україна перш за все повинна дбати про власне майбутнє. А це майбутнє не в останню чергу залежатиме від адекватності оцінки минулого.

З точки зору Ернста Рахарова, перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні на сьогодні вже не є найголовнішою визначальною подією в історії як України, так і Росії. Натомість такою подією є розпад Радянського Союзу. Який, у свою чергу, відбувся великою мірою внаслідок поразки Радянського Союзу у Холодній війні. Ось ця поразка, з точки зору Ернста Рахарова, є найважливішою визначною подією сучасної історії для країн-нащадків Радянського Союзу.

І в цьому контексті найважливішими запитаннями є:

  • Яким чином ми вплуталися в цю війну?
  • Чи була ця війна з нашого боку справедливою (згадаємо гонку озброєнь, Будапешт 1956, Прагу 1968, берлінську стіну, підтримку Радянським Союзом сумнівних режимів в усьому світі, аби тільки на зло США тощо)?
  • Що призвело до нашої поразки?

Якщо Україна ініціює відкриту чесну дискусію на ці теми (відкриту також і для Росії), то можна сподіватися, що результатом стане скоріше перегортання контроверсійних сторінок історії, а найголовніше – визначення обрисів української національної ідеї, яку Україна так болісно шукає протягом всього періоду своєї незалежності.

вівторок, 21 квітня 2009 р.

Політична культура, як і будь-яка культура, культивується часом

З запровадженням відкритих публічних дебатів в Україні з'являється основа для прискореного розвитку політичної культури

Телеведучий Савік Шустер ініціював справжню революцію в українському телевізійному просторі. Його політичні ток-шоу спочатку на телеканалі Інтер, а потім на каналі Україна створили новий стандарт проведення вільних політичних дебатів в прямому ефірі. Мабуть вперше в історії в одній із країн СНД політики отримали можливість дебатувати, а громадяни – спостерігати за цими дебатами, не тільки в рамках парламенту, де більшість промов є завчасно підготовленими, а вплив аудиторії – не такий значний. Натомість формат ток-шоу Савіка Шустера, а також відповідних проектів-копій на інших телеканалах, вимагає здебільшого вільної мови, швидкої реакції, шанування думки аудиторії.

Мало хто заперечуватиме, що ці ток-шоу спричинили великі зміни на поверхні української політики. Раптом почали виходити з моди «непублічні політики» – люди, які стверджували, що вони є досвідченими «міцними господарниками», тому «не є навченими красиво говорити». Тепер суспільству стає дедалі більш зрозуміло, що «непублічний політик» – це взагалі-то нонсенс. Адже політика є виключно публічною справою. А «непублічні політики» на відкритих дебатах балів не набирають і підйому рейтингу популярності своєї політичної сили не сприяють.

Тому на перший план у всіх політичних силах вийшли найбільш підготовлені до публічних дебатів політики, які можуть більш-менш зрозуміло сформулювати та викласти свої думки. Більш-менш. Тому що добрих ораторів не дуже готували в радянські часи. За виключенням функціонерів ідеологічних відділів Компартії, одним з яких, наприклад, був перший Президент незалежної України Леонід Кравчук. І їх зовсім ніде не готували протягом першої десятирічки незалежності, що пройшла під знаком первинного «хапального» переформатування капіталу з урядової у приватну форму. У непрозорих та тіньових оборудках публічність зайва, навіть шкідлива.

В результаті публічними «комунікаторами» провідних політичних сил здебільшого стали або «старі кадри», на кшталт все того ж Леоніда Кравчука, Валентини Семенюк-Самсоненко, чи Михайла Чечетова, або комунікабельні вихідці з середи нуворішів (від французьського nouveau riche – новий багатий), такі як Нестор Шуфрич, Наталія Королевська або Арсеній Яценюк. Або, зрідка, це є вихідці з журналістського або іншого гуманітарного середовища, колись «кооптовані» політичними силами якраз із завданням працювати «комунікаторами». Це такі політики як Ганна Герман, Андрій Шевченко та Лілія Григорович. Ну і нарешті, в національно-патріотичному таборі ще збереглися свої «старі кадри» – колишні поборники комуністичного режиму, такі як Володимир Яворівський та Степан Хмара, або ж їхні молоді ідейні послідовники такі як В'ячеслав Кириленко чи Андрій Шкіль.

Ці «комунікатори» досить непогано виглядають на тлі своїх все ще доволі «непублічних» колег. А Арсеній Яценюк навіть «докомунікувався» до того, що на сьогоднішній день він є одним із реальних претендентів на президентську посаду. Проте на тлі більшості своїх колег із країн з більш тривалою традицією демократії, навіть найпублічніші українські політики часто виглядають незграбно.

Наступні речі найбільш кидаються у вічі, коли дивишся (в Інтернеті) українські «Свободи»:

Емоції все спрощують, заважаючи знайти рішення

За відсутністю фахових знать, а також за слабких ораторських якостей, які б дозволили доступно пояснити аудиторії складні речі, єдина можливість, яка залишається горе-політику – радикально спростити дискусію, перевівши її на емоційний рівень. Часто на рівень того, що в соціальних науках називається ціннісними судженнями. Такі судження автоматично сприймаються певною частиною аудиторії, якій вони є близькими. Але вони є контрапродуктивними для подальшої дискусії, бо роблять непотрібною логіку. А відтак – блокують шлях до будь-якого порозуміння.

Крім того, українські політики дуже зловживають «абсолютизмами»: абсолютно корупційний, повністю безвідповідальний, зовсім некомпетентний тощо. Це сприяє тимчасовому підвищенню уваги аудиторії, але в довгостроковій перспективі демонструє некомпетентність самого політика. Адже дякуючи сучасним технологіям всі заяви політиків є задокументованими навічно. Тому за допомогою «абсолютизмів» політик сам себе заганяє у глухий кут – через неможливість з часом відкорегувати свою думку. Адже журналісти колись обов'язково попросять прокоментувати, чому, наприклад, сьогодні ти співпрацюєш з тією самою політичною силою, яку ще вчора називав «абсолютно кримінальною».

Доктринизація під гамір опонентів

Коли ти настійливо продовжуєш розвивати свою думку, коли вся аудиторія вже давно її зрозуміла – аудиторія починає нудитись та нервувати. До цього часто додається ще нестриманість опонентів, які починають перебивати промовця. В результаті дискусія перетворюється на фарс, викликаючи обурення та досаду. Перш за все, в аудиторії, яка за всім цим спостерігає. Чи не тому рейтинги провідних політичних сил з моменту появи в ефірах «Свобод» переважно знижуються?

Я Вас дуже поважаю, АЛЕ...

Навмисна демонстрація неповаги до опонента викликає відразу у більшості людей. Тому українські політики, які представляють провідні політичні сили, поступово відвикають це робити. Натомість демонстрація неповаги залишається в більш завуальованих формах. Наприклад, останнім часом українські політики завели моду казати щось на кшталт: «я Вас дуже поважаю, АЛЕ...» – і далі слідує пояснення незгоди з позицією опонента. Схоже, нікому було пояснити цим політикам, що оте АЛЕ на ментальному рівні найчастіше сприймається аудиторією як заперечення попереднього речення. Тобто незважаючи на удавану коректність формулювання, із-за лаштунків проступає справжнє ставлення до опонента.

Всі згадані недоліки наявних українських політиків чітко проявилися тільки після появи перших майданчиків для відкритих публічних дебатів. В напівавторитарному режимі Леоніда Кучми здібності до цивілізованої публічної дискусії були зайвими. Коли Енрст Рахаров в кінці 90-х приїхав на рік на навчання до Санкт-Галленського університету в Швейцарії він був уражений тим, що виступи під час семінарів в цьому університеті оцінювалися за двома критеріями: за змістом, та за якістю презентації. І на початку було дуже важко виступати, адже за весь час навчання в Україні якість презентації мало кого цікавила.

Але сьогоднішні часи виставляють зовсім інші вимоги. Вже ставши на шлях демократії українцям доведеться привчатися вести публічні дискусії. Не це знадобиться довгий час. Але політики, які найшвидше опановуватимуть нову науку, будуть найуспішнішими.

неділя, 22 березня 2009 р.

На зміну «веселим часам» приходять часи смути

Повна відповідальність і за власний добробут, і за всю країну переходить до свідомих українців

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить.

Іван Франко, «Каменярі»

Влада «випаровується»

Останнім часом загальним місцем стало казати, що влади в Україні немає. Схоже, що ні президент зі своїм секретаріатом, ні уряд, ні парламент, ні опозиція, ні разом, ні поодинці є здатними розробити дієвий план виходу України з фінансово-економічної і політичної кризи. А тим більше – впровадити такий план у життя.

Президент вже декілька місяців закликає переглянути бюджет і зробити його реальним. При цьому ніхто так і не побачив від президента реальний проект такого бюджету.

Уряд декілька місяців розповідає про підготовку сотень інфраструктурних проектів, направлених на пожвавлення економічної активності, а також планів залучення інвестиційних коштів під ці проекти. При цьому ніхто так і не побачив офіційного опублікованого переліку цих проектів. Натомість рухи уряду викликають стійку асоціацію з поведінкою, яка на менеджерському жаргоні називається headless chicken (анг.: курча без голови). Спочатку підвищення транспортного збору, а потім похаплива його відміна, запровадження додаткового імпортного мита в розмірі 13%– а практично вже через тиждень терміновий перегляд цієї норми і т.д.

На цьому тлі опозиція мляво критикує «діючу владу» та неправдоподібно розповідає, наскільки краще у них все виходило, коли при владі були вони. І при цьому вони вже другий місяць поспіль обіцяють, що «на наступному тижні» оприлюднять свій план антикризових заходів.

Розчарування спіткало також тих, хто сподівався, що великий український капітал, нехай не заради порятунку країни, а заради збереження власних статків, втрутиться в суперечки політиків і змусить останніх до конструктивної співпраці. Але ті, кого ще рік тому вважали українськими олігархами, втратили в середньому від 50 до 90% своєї тогорічної вартісної «ваги». Якщо ці люди виявились некомпетентними менеджерами навіть свого власного багатства, вони ніколи не зможуть взяти на себе відповідальність за цілу країну.

Святе місце порожнім не буває

Тим часом, хоча треба усіляко вітати, що вибори до Тернопільської обласної ради все ж таки так-сяк відбулися, факт перемоги на них праворадикальної партії «Свобода» вітати не доводиться.

Хоча стосовно цілей та організаторів акції «Геть усіх!» існує багато запитань, факт розгрому наметового містечка цієї акції на Майдані Незалежності в Києві вночі напіввоєнізованими бойовиками викликає глибоке занепокоєння. Особливо коли правоохоронні органи заявляють, що їм про цих бойовиків та відповідну організацію начебто нічого не відомо.

Розвиток подій, коли аномальні суспільні явища починають домінувати, дійсно підтверджує, що легітимна влада в Україні скорочується, «збігається» та «зсихається». За відсутності більш достойної альтернативи на передній план виходять радикали, авантюристи та відвертий кримінал. Як це вже було у 90-х роках минулого сторіччя.

Україна – це ти

На сьогодні єдиним стабілізуючим чинником в Україні видається закордонний вплив. Європейські політики витвережують та мирять українських високопосадовців. Міжнародний валютний фонд піклується про структурні реформи та контроль за борговим навантаженням на наступні покоління українців. Навіть Росія йде на певні поступки з переуступки газу, завезеного до України дочірньою структурою Газпрому РосУкрЕнерго. При цьому очевидно, що ці гравці виконують свою стабілізуючу роль не заради України чи українців, а насамперед заради мінімізації власних можливих втрат від сценарію, коли події в Україні почнуть розвиватися непередбачуваним чином.

Дуже шкода, що стабілізуючі чинники, які генеруються зсередини самої України на сьогодні, є на порядок слабшими за закордонні. І це в той час, коли очевидним стає те, що українці через свою бездіяльність вже багато втратили: велику частину збережень, заставлені під кредити нерухомість та авто, впевненість у завтрашньому дні в кінці кінців. Вже не кажучи про такі «абстрактні» речі як частину суверенітету країни та права на самовизначення.

Свідомі українці дуже повільно «ворушаться» навіть коли більшість з них має прагматично усвідомлювати: втрати на цьому навряд чи закінчаться. І сховатися від них ніде. Наприклад, який сенс знімати гроші з депозиту та перекладати їх готівкою у банківську ячейку в тому ж банку? Якщо банк насправді стане банкрутом, доступ до тієї ячейки також може виявитись заблокованим.

В той же час велика кількість фахівців усвідомлює, що банківську систему України все ще цілком можна врятувати. За застосування комплексу заходів: законодавчо врегульованих реструктуризації кредитних договорів, рекапіталізації урядом банківської системи, прозорої схеми викупу Нацбанком проблемних активів. Через те, що більшість з цих заходів будуть непопулярними, без консолідованого тиску експертного середовища на уряд та Верховну Раду вони прийняті не будуть.

І тоді всі втратять все. І банківський експерт, і пенсіонер. За сьогоднішніх тенденцій може виявитись, що українцям вдасться врятувати тільки той самий клаптик землі, який їх прогодував картоплею протягом «руїнних» 90-х.

Звісно, не кожен є банківським експертом. Але майже кожний свідомий українець є спеціалістом у якійсь сфері. І може добровільно запропонувати суспільству свої здібності на декілька вільних від роботи годин на тиждень. Ви є будівельником – полагодьте дитячий майданчик під вашим вікном. Ви є бухгалтером – разом з колегами візьміть участь в обговоренні законодавчих пропозицій зі спрощення української надскладної системи бухгалтерського обліку та оподаткування. Ви спеціаліст з Інтернет-технологій – зробіть сайт, де будуть записуватись усі обіцянки майбутніх кандидатів на посаду Президента України та джерела фінансування їхньої кампанії. Ви є простим продавцем-реалізатором – спитайте сусідку-пенсіонерку, чи не допомогти їй робити покупки. І усі разом не забувайте, що результат роботи політиків – це результат вашого на них тиску. Не буде тиску – не буде результату.

Коли ви почнете щось активно робити, ви побачите, що і у вас, і у оточуючих покращиться настрій, з'явиться оптимізм та впевненість у власних силах. З'явиться більш глибокий сенс життя, більша довіра до оточуючих. А відтак зменшиться вплив кризи, яка в своїй основі є кризою довіри.

Якщо ж сьогодні нічого не робити, то зростає ризик того, що завтра буде війна. Коли втратять усі, чи майже усі. Все, чи майже все. Того краю, де типовий українець полюбляє будувати собі хату, більше немає. Тим, хто сьогодні нічого не робитиме щоб запобігти деструктивному розвитку подій, потім винити буде нікого. Крім самих себе.

неділя, 4 січня 2009 р.

Демократична і незалежна Україна можлива тільки якщо демократичною буде і Росія

Зберігаючи, як на початок року, почуття гумору, можна сказати, що протягом нинішніх новорічних свят громадяни України, Росії та Євросоюзу мали нагоду подивитися «рімейк» популярного епічного «бойовику» під назвою «Битва за газ» перша частина якого вийшла на блакитні екрани на початку 2006 року. Незважаючи на певне додаткове захоплення через кращу підготовку до бою обох сторін, і відповідно – більш рівні сили у двобої, спостерігачу важко позбутися присмаку комедійності. Мабуть через деяку театральність дій бійців, а також через те, що «бойовик» наразі загрожує перетворитись на серіал, і відповідно – на фарс.

Через це, а також тому, що технічно ситуація на сьогодні поки що не виглядає критичною, Ернст Рахаров ходу цього «бойовика» коментувати не буде. А натомість спробує представити більш ширший погляд на довгострокову перспективу україно-російського сусідства, як це бачиться з деякої відстані.

Економічно, політично і ментально Україна та Росія в очах як зовнішніх спостерігачів, так і власних громадян навіть майже через 20 років після розпаду Радянського Союзу виглядають як дуже пов'язані між собою країни. Ментальна схожість – як позитивні риси, так і не дуже – найбільше кидається у вічі, коли зустрічаєш українців та росіян за кордоном. Коли в нас так мало по-доброму різного, стає зрозумілим, що ми маємо більш-менш спільний інформаційний та культурний простір (історично більшою частиною контрольований із Москви) не тільки через спрямовану політику Кремля, зацікавленого в цьому. Мабуть в такій формі він поки що найкраще відповідає і внутрішнім потребам українського народу.

Проте наразі ми маємо ситуацію, коли цілі української та російської держав стають дедалі несумісними. Російська держава є яскравим прикладом міцної побудови «згори донизу», а в Україні така модель очевидно не працює і єдиною життєздатною альтернативою уявляється побудова «знизу догори». В Росії суттю існування держави уявляється її велич, в Україні – тихий добробут окремих громадян. В Росії нинішня владна команда не зможе керувати в умовах справжньої демократії, а в Україні авторитарне керівництво наразі не уявляється можливим через брак необхідного для цього вишколу КДБ СРСР – отже якась із форм демократичного правління (нехай навіть дика) в Україні є вимушеною.

Таким чином, враховуючу згадані вище культурну та ментальну спорідненість українського та російського народів, і в той же час – несумісність цілей української та російської держав, можна зробити висновок: за існуючого стану речей в Росії, Україна ризикує знову припинити своє існування як незалежна та демократична держава, причому – не безкровно. Тому щоб зберегти самостійність, демократичний устрій та мир свідомим українцям час починати «демократичну експансію» в інформаційний простір Росії.

У статті за підписом Юлії Тимошенко (справжнім автором напевне є Григорій Немиря) на сайті британського часопису The Economist висловлюються схожі думки, щоправда метою статті є закликати до дій на російсько-українському напрямку Європейський Союз. Ернст Рахаров цілком підтримує цей заклик. Тільки вважає, що заклики до Євросоюзу можуть бути дієвими тільки тоді, коли Євросоюз має довіру до політика, від якого виходять ці заклики, а також, коли ці заклики підкріплені конкретними прикладами власних дій. Що стосується пані Тимошенко, ці речі, на жаль, є відсутніми. Як вони, за великим рахунком, є відсутніми і щодо інших політиків із провідної п'ятірки (крім Тимошенко це є також Ющенко, Янукович, Литвин та Симоненко).

Але ж це зовсім не привід для сумування для свідомих українських громадян. Бо як згадувалося вище, справжня життєздатна українська держава повинна бути побудована «знизу догори». Просто, будуючи демократичну українську державу, справжнім українським достойникам слід не забувати приділяти належну увагу великому північному сусідові.

Росія – великий, заможний, але можливо десь хворий брат. Брат – і від цього нікуди не подінешся. А якщо так – то українці не можуть відноситися до нього агресивно чи зі злобою. До потерпаючого від авторитаризму брата слід відноситися без образ, а з максимальним терпінням та підкресленою коректністю. Адже пам'ятаймо: майбутнє України залежатиме від її вправності по відношенню до великого брата. Якщо поводитимемо себе вправно – напевне отримаємо підтримку і Євросоюзу.

Представники Грузії на київському Майдані свого часу стояли насамперед за незалежність Грузії, бо розуміли, що одна Грузія не зможе протистояти авторитарній Росії. Інтелектуалам України час почати боротися за демократію в Росії заради самого існування незалежної української держави. І для початку не треба навіть їхати до Москви, а розпочати справжній чемний та коректний діалог із проросійськи налаштованими громадянами України. Тож щиро поздоровте з Різдвом родичів на Сході та Півдні України!

понеділок, 29 грудня 2008 р.

2009-й: досить клянчити рибу, час вимагати вудку!

Ернст Рахаров має прикмету: коли журналіст Дзеркала тижня Сергій Рахманін починає замість статей писати вірші чи вистави – Україна стоїть на порозі доленосних подій. В останньому номері ДТ вийшов його вірш «Край, который покинул бог...», перша «неформатна» стаття Рахманіна, якщо Ернст Рахаров не помиляється, з 2004 року...

Схоже, що вперше з часів Помаранчевої революції, рівень збудження українського суспільства досяг межі, коли велика кількість людей більше не згодна пасивно терпіти, критикуючи ситуацію по кухнях, а вже готова діяти. Багато хто готовий приймати участь у законних акціях протесту, дещо менше число тих, хто готовий протестувати навіть незаконно, а дехто готовий приймати участь навіть у незаконних збройних угрупуваннях. А ще дехто замислюється над тим, що привело країну до кризи, і готовий змінювати свою поведінку, щоб майбутні світові кризи виявилися для України не такими болючими, а економічні буми – більш корисними.

Ернсту Рахарову найбільш імпонує позиція цих останніх. Бо здебільшого це люди, які, як і він, приймали активну участь у Помаранчевій революції, а потім виявилися неспроможними домогтися реального втілення у життя ідеалів Майдану. Певною мірою через те, що економіка України зростала швидкими темпами «всупереч діям уряду». На цьому фоні, перманентна політична криза хоча і завдавала великого клопоту свідомим українцям, але цей клопіт знаходив недостатню підтримку в широкої маси суспільства, бо «хіба ревуть воли, як ясла повні»? Таким чином світовий економічний бум, який мав місце в 2004-2007 роках, в якійсь мірі обернувся лихим жартом для тих громадян України, які прагнули модернізації своєї країни. Через те, що стимули для проведення необхідних реформ були дуже слабкими.

Тому Ернст Рахаров певною мірою тішиться від того, що наявна економічна криза, наприклад, нарешті змушує великих українських промисловців тиснути на фінансованих ними політиків з метою проведення реформ, що хоч якоюсь мірою повинні привести до підвищення конкурентоспроможності економіки і країни. Але в Ернста Рахарова є певні побоювання через те, що ця криза може закінчитися надто швидко для того, щоб необхідні реформи були впроваджені, а громадяни України змінили свою поведінку на більш відповідальну. Справа тут не в злорадстві – Ернст Рахаров готовий в міру своїх сил допомагати тим, кого економічна криза залишить зовсім без засобів для існування. Справа у тому, що в Україні необхідно запровадити зовсім іншу модель урядування, що є можливим тільки в ті часи, коли альтернативою реформі є повний хаос і тотальне зубожіння.

Багато хто в Україні переконаний, що зараз прийшов якраз такий час. Ось тільки сподіватися виключно на ініціативи олігархів та їхніх кишенькових політиків не варто. Бо справжні зміни завжди відбуваються не зверху, а знизу. Які це можуть бути зміни? Перш за все такі, які призводять до переходу повноважень від київських політиків до місцевих громад свідомих українців. Процес це буде дуже болючий, адже місцеві громади боятимуться відповідальності в той час як київські «хазяї життя» триматимуться за відповідні грошові потоки. Але коли громада зрозуміє, що це – єдина альтернатива повній розрусі, вона не матиме іншого вибору.

Приклад: на останній програмі Свобода на Інтері під час прямого включення з Феодосії якась жінка поскаржилася президенту України на те, що фасад історичного будинку, в якому вона проживає, перебуває в аварійному стані вже 10 років і місцева влада ніяк не може провести ремонт. Цей епізод викликав у Ернста Рахарова низку запитань. Перше, чому вся громада (міська, чи навіть всеукраїнська) повинна сплачувати за ремонт фасаду будинку, в якому розташовані (найймовірніше – приватизовані) помешкання певних громадян? Від чого напряму виграють перш за все ці громадяни, адже їхні помешкання після ремонту виростуть у ціні? Друге, яку перспективу матиме держава Україна, якщо її президент весь час займатиметься питаннями ремонту окремих фасадів у різних містах? Третє, чи не приходило в голову мешканцям того історичного будинку, що ремонт фасаду повинен бути перш за все їхньою особистою справою, заради якої їм би не заважало самоорганізуватися? І що тільки в тому випадку, якщо цій самоорганізації перешкоджають якісь закони, норми чи правила, вони повинні голосно звернутися до владних інституцій, але не з жебраченням щодо проведення ремонту коштом громади, а з вимогою зняти відповідні перешкоди?

Зустрічний приклад: у будинку в Швейцарії, в якому орендує свою квартиру Ернст Рахаров є конкретний приватний власник, який за рахунок орендної платні турбується про фасад і все інше, включаючи страховку на випадок пожежі чи стихійного лиха. Все, що відбувається навколо будинку та орендних відносин, регулюється двосторонніми договорами між власником будинку і орендарями. Жодного втручання в цей процес навіть з боку місцевої влади селища, де проживає Ернст Рахаров, зазвичай немає! Вже не кажучи про центральну владу швейцарської конфедерації в Берні! Тому що швейцарці впевнені: будь-яке питання найефективніше вирішувати на найнижчому із усіх можливих рівнів, в багатьох випадках – взагалі без оперативного втручання владних інституцій, чиє завдання полягає тільки в створенні правових рамок. То чим українці гірші за швейцарців?

Якщо сьогодні вже зрозуміло, що центральні київські владні інституції скоріше дадуть будинку розвалитися, ніж організують кошти на ремонт, то чим скоріше мешканці візьмуть ситуацію в свої руки, тим краще для будинку і для них.

Там же, де роль владних інституцій є незамінною, в Швейцарії діє правило максимальної прозорості. Наприклад, під кінець кожного року Ернст Рахаров безкоштовно отримує в свою поштову скриньку брошуру (на дешевому папері, адже за кошти громади), яка містить повну фінансову звітність місцевої виконавчої влади, а також проект бюджету на наступний рік. Стосовно якого, громадяни, які мають право голосу (Ернст Рахаров, як іноземець, такого права не має), можуть висловитися та проголосувати на послідуючому зібранні громади. На контраст до цього, в селищі на Київщині, де проживають батьки Ернста Рахарова, вся фінансова звітність є таємницею за сімома печатками. То хто ж змусить сільраду та сільського голову оприлюднити цю інформацію, як не громада, яка їх обирає?

Останніми тижнями тональність новин з України мала тенденцію від поганого до гіршого. Схоже, що довгий період бравурного впертого непомічання українцями світової фінансово-економічної кризи, через півтора року після її початку змінився періодом безпросвітного песимізму. Як і оптимізм рік тому, цей песимізм напевне є сильно перебільшеним. І світ, і Україна із економічної кризи ймовірно вийдуть скоріше, ніж зараз малює песимістична уява. Тому головними питаннями зараз повинні бути: чи встигне Україна модернізуватися під час кризи настільки, щоб ті заробітчани які зараз повертаються з інших країн через брак роботи там, не почали знову полишати Україну десь в кінці наступного року через гірші перспективи, ніж в інших країнах? Чи зможе Україна покращити свою конкурентну позицію у боротьбі за серця та уми у безповоротно глобалізованому світі? Переконливої відповіді на ці питання ніколи не дадуть українські владні інституції, які б геніальні політики не стояли у них на чолі. Ці відповіді зможе і повинна дати українська громада.

Тому Ернст Рахаров бажає громаді України в 2009 році перш за все мужності та відповідальності, щоб все частіше твердо говорити українським владним інституціям: «Дякуємо, але ми добре впораємося і без вас!». Будьмо!

неділя, 14 грудня 2008 р.

Профілактика авторитарного синдрому

Десь через рік в Україні відбудуться чергові президентські вибори. Так склалося, що найбільш ймовірні переможці цих виборів вже відомі: Юлія Тимошенко, Віктор Янукович та Віктор Ющенко. Незважаючи на те, що деякі українські журналісти та політики, такі як Анатолій Гриценко, вважають що цим трьом політикам варто було б відмовитися від балотуватися на пост президента, розраховувати не це, на жаль, не доводиться.

Якщо ж оцінювати перспективи цих трьох політиків, а також суспільні тенденції пов'язані з наявною фінансово-економічною кризою, то найкращі шанси напевне матиме той із них, хто зможе найбільш привабливо запропонувати на перший погляд прості способи вирішення складних проблем. Іншими словами – той, хто виявиться найкращим майстром популізму.

На сьогодні здається, що найкращим таким майстром з великим відривом є Юлія Тимошенко. Проте поки що передчасно оголошувати її переможцем. Її конкуренти до цього іноді демонстрували неабиякі здібності концентрації волі та зусиль, щоб вирвати перемогу у здавалося б безнадійній ситуації.

Головною особливістю поточної ситуації в українській політиці є те, що через брак компетентних та ефективних команд, здатних вирішувати надскладні проблеми, які через кризу тільки додатково загострилися, провідна політична трійця найймовірніше в своєму популізмі намагатиметься йти ще далі, ніж вони це робили до теперішнього часу. А неприборканий популізм страшний тим, що наступне неминуче невиконання нереальних обіцянок популіст-політик намагатиметься звалити на когось іншого, вишукуючи внутрішніх та зовнішніх ворогів.

На перешкоді цьому процесу сьогодні стоїть наявна в країні жвава свобода слова – будь-хто, кого якась владна інституція намагатиметься «призначити» ворогом, має можливість вільно і відкрито відповісти на всі звинувачення. При цьому засоби масової інформації скоріше всього будуть на боці несправедливо обвинувачуваного. Звідси наступний висновок: невгамовний популізм та свобода слова є несумісними і в довгостроковій перспективі залишиться тільки одне з цих явищ. Якщо ймовірним є зростання популізму, то автоматично зростає загроза свободі слова, а разом із нею – і демократії.

Політик-популіст не зможе залишитися демократом. Щоб залишитися при владі вона чи він неодмінно почнуть дрейфувати в бік авторитаризму. Якщо суспільство дозволить такий розвиток подій, воно позбавить себе останнього незаперечного здобутку «помаранчевої революції», а разом з цим і перспективи в осяжному майбутньому стати частиною заможної європейської цивілізації.

Ернст Рахаров впевнений, що такому розвитку подій зовсім не пізно запобігти. Не шляхом відміни виборів президента чи маніпулювання конституцією з метою залишити при владі діючого президента на другий строк без проведення виборів, а шляхом проведення профілактичних заходів з метою недопущення авторитаризму.

Першим з цих заходів є підтримка тих сил, які виступають за подальшу демократизацію політичного процесу в Україні. Необхідно підтримувати всі партії та суспільні рухи, які демонструють більшу демократичність ніж ті, які представлені сьогодні в Верховній Раді. Будь-яка партія, в якій лідери місцевих осередків та кандидати на участь у виборах будуть відкрито обиратися рядовими партійцями шляхом так званих «праймеріз» чи «чорних рад», заслуговує на підтримку більше, ніж поки що найбільш популярні політичні сили, збудовані за ієрархічним та персоніфікованим принципом. З цього погляду, цікавими є приклади ініціатив Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Миколи Катеринчука.

Другим заходом є вдосконалення політичних правил гри. Враховуючи невисоку ймовірність його переобрання на президентську посаду, для президента Ющенка було б вкрай нерозумно і надалі блокувати прийняття закону про спеціальні слідчі комісії та інших законів, покликаних регламентувати процедуру імпічменту президента. Тому президенту потрібно частіше нагадувати його відповідну передвиборчу обіцянку і змушувати її виконати хоча б під кінець строку його повноважень.

І третім, найголовнішим, заходом повинна стати згуртованість журналістського середовища та інших інститутів громадянського суспільства з метою підготовки до більш важких часів. Всі здорові сили українського суспільства повинні бути готові повстати на захист молодих демократичних традицій, за перших ознак зазіхання на них з боку владних інституцій. Популізм є хворобою з довгим періодом розвитку, яку не можна запускати. Якщо політику якмога частіше нагадувати її чи його власні слова, сказані колись раніше, це автоматично змушує до більшої послідовності та поміркованості. Відповідно у політика зменшується спокуса до на перший погляд простих (але у достроковій перспективі – руйнівних) способів вирішення складних проблем.

Події можуть скластися таким чином, що майбутній президент України може почати схилятися до авторитаризму. Ернст Рахаров не виключає такого випадку навіть якщо на зміну сьогоднішньому за українськими мірками дуже толерантному та демократичному президенту Ющенку-1 прийде президент Ющенко-2, але з радикально іншими переконаннями. Вже не кажучи про більш ймовірні сценарії приходу на президентську посаду когось іншого із провідної трійці –Тимошенко або Януковича, які до теперішнього часу демонстрували набагато більш авторитарний стиль керівництва, ніж діючий президент. Тим не менш, ці побоювання не є приводом для блокування демократичного процесу зміни президента шляхом виборів. Краще вже зараз створювати умови для того, щоб президентське крісло стало прокрустовим ліжком, здатним перевиховати авторитарного кандидата на демократичного президента. А за впертого небажання перевиховуватись – перетворитись на в'язничні нари.

неділя, 2 листопада 2008 р.

Антологія українського цинізму

Зашкалює...

Останнього тижня Ернст Рахаров спілкувався телефоном з двома своїми друзями-земляками з України. І як людина, яка не має змоги безпосередньо відчувати пульс українського суспільного буття, почув декілька цікавих і вражаючих речей, що стали вже незвичними для українця, який більшу частину свого часу проводить поза межами України. Серед цих речей найбільш шокує надзвичайно високий рівень цинізму, якого Ернст Рахаров більше не зустрічав ніде в світі поза межами колишнього Радянського Союзу. Цей цинізм звичайно проявляється невимушено і опосередковано, найчастіше у загальних судженнях.

Так один з друзів, який має певний досвід спілкування з нинішнім вищим політичним керівництвом України, буденно зауважив приблизно таке: «Мало хто в Україні збирається виконувати умови Міжнародного валютного фонду, під які пропонується рятівний кредит. Також є великі сумніви щодо того, що цей кредит, у разі його отримання, буде використаний за призначенням, а не, наприклад, на президентську кампанію одного з провідних українських політиків. Тому багато хто серед української еліти вважає, що в такій ситуації дефолт України може бути не найгіршим сценарієм».

Те, що у випадку дефолту, вже друге поспіль покоління українців втратить свої збереження і країна відповідно відкотиться до стану, в якому перебувають найбідніші країни світу, з малими шансами звідти знову піднятися, багатьох українських політиків схоже не сильно турбує. Мабуть тому, що у них самих або є «запасні аеродроми» за кордоном, або вони просто живуть одним днем чи виключно процесом боротьби за владу заради самого процесу.

Але найшокуючим у тому коментарії була якраз його спокійна буденність! Тільки легка цинічна тональність коментаря виявляла особисту незгоду співрозмовника з такою поведінкою згаданих політиків. В той же час маскуючи його небажання хоч якось протидіяти відвертому божевіллю в українських «верхах».

Під час бесіди з іншим другом, розмова пішла про президентські вибори у Сполучених Штатах, під час якої друг зауважив приблизно наступне: «Обама провів добру кампанію і, можливо наступного разу, він зможе отримати президентську посаду. Але цього разу Буш в останній момент напевне задіє «адміністративний ресурс» і перешкодить приходу до влади чорного президента».

Для людини, хоч трохи обізнаної з механізмами функціонування американської політики та виборів, подібна заява є повним нонсенсом. Адже в Сполучених Штатах «адмінресурс» практично дозволений! Тільки за умови, повної прозорості його застосування. Тобто президент Буш має повне право особисто агітувати за свого улюбленого кандидата. Але враховуючи відносно низьку популярність Буша серед виборців, він краще декілька раз зважить, чи є сенс це робити. До того ж зважити на те, що вільні американські медіа будуть це відповідним чином висвітлювати, підкреслюючи, що президент був найнятий платниками податків для того, щоб виконувати інші завдання. Те ж саме стосується губернаторів штатів – вони в США також всенародно обираються, тому змушені набагато більше зважати на думку своїх виборців, ніж на думку голови держави. Але при цьому ніхто не заважає американським ЗМІ повідомляти про те, що вони вважають випадками застосування «адмінресурсу». Просто коли українські ЗМІ ретранслюють такі повідомлення, вони рідко пояснюють своїй українській аудиторії різницю між українським та американським «адмінресурсом».

Дуже часто Ернст Рахаров стикається з ситуацією, коли українці оцінюють події у зовнішньому світові через викривлені скельця української реальності. Схоже, що некоректно інтерпретуючи західні (переважно американські) фільми, критичні повідомлення західних журналістів про події у своїх країнах, а також завдяки специфічному формату висвітлення новин, насамперед на багатьох російських телеканалах, коли увага глядача концентрується на негативних зовнішніх подіях (на фоні добре поданого внутрішнього позитиву), українці часто вирішують, що правила гри в усьому світі такі самі погані, як і в Україні. Знову ж таки неявно припускаючи, що в умовах, коли весь світ такий недосконалий, немає сенсу намагатися щось змінити в і Україні – адже весь світ не зміниш.

Генерація тих, для кого «бабло перемагає зло»

Тепер подивимось на ситуацію з іншого боку. Вихідці з колишнього Радянського Союзу вперше спілкуючись з західними людьми зачасту з подивом відкривають для себе, наскільки «наївними» та «ідеалістичними» є їхні співбесідники – вони не ставлять під сумнів закони, набагато більше довіряють здавалося б зовсім незнайомій людині (хто поселявся в західних готелях, той знає), пильнують за дотриманням правил. Одним словом – є людьми, що «не знали тягот життя».

В чому ж причини такої разючої «особливості» пострадянських людей в сприйнятті світу та собі подібних? На думку Ернста Рахарова, витоки цього феномену лежать у радянському минулому, особливо в останніх роках існування Союзу. Тоді для більшості вже було очевидно, що радянська пропаганда відверто бреше, але мало хто зважувався про це заявити прямо і вголос. Натомість люди завзято, хоча здебільшого і пошепки, переповідали один одному цинічні анекдоти.

Всі, хто протиставляв себе тій брехливій системі, автоматично ставали героями в очах простих громадян. Великої шани удостоювались навіть відверті злочинці, тільки через те, що вони здебільшого демонстрували свою зневагу до системи. Коли ж система таки розвалилася наприкінці вісімдесятих – початку дев'яностих, у суспільства залишилось небагато авторитетів, які б користувалися пошаною, крім кримінальних та напівкримінальних «авторитетів», яких Ернст Рахаров називає «дев'яностодесятниками». Про рівень пошани до криміналітету побічно свідчить популярність у дев'яностих бандитського епосу – пісні Шуфутинського лунали майже з кожного вікна.

«Дев'яностодесятники» прийшли не заміну ненависній системи, хоча багато у чому вони навіть гірші за неї. Не маючи «зайвих» моральних запобіжників, вони виявились найбільш підготовленими до боротьби без правил, і вийшли в ній переможцями. Вони здатні миттєво реагувати та перерозподіляти, але не здатні планувати на довгострокову перспективу і втілювати заплановане. Вони – руйнатори системи, але ніколи не збудують нової.

«Дев'яностодесятники» зараз при владі в Україні і більшості інших країн пострадянського простору, але з тією різницею, що в Україні між ними є конкуренція, в той час як в решті пострадянських країн її немає. Не маючи можливості запропонувати інші цінності окрім легендарного «бабло перемагає зло», «дев'яностодесятники» у кожній країні намагаються створити у своїх громадян ілюзію того, що це гасло править усім світом. Але ця ілюзія має шанси протриматися хоч якось довго тільки там, де немає політичної конкуренції, тобто не в Україні.

Конфлікт між переконаннями і діями

Коли людина має переконання, які вона «змушена» постійно ігнорувати в своїх діях, цинізм є тією захисною реакцією, яка дозволяє здоровій людині не збожеволіти. Проте дякуючи політичній конкуренції в Україні є свобода слова та хоч дика, але демократія. В результаті цей «примус» до цинізму зараз набагато слабший, ніж будь-коли принаймні за останні сто років. Сьогодні українці мають добру нагоду перестати ховатися за цинічними фразами, та «засміювати» наявні суспільні проблеми в анекдотах, а почати ці проблеми дієво вирішувати.

Починати краще на місцевому рівні. Один знайомий американець, який побував в Україні декілька років тому, вражено розповідав, як в маленькому провінційному містечку ліхтарі вночі горіли на одній-єдиній вулиці – тій, де жили «господарі міста»: мер, суддя, прокурор і т.д. На його думку, в Америці таке було б неможливим: або ліхтарі повинні горіти на всіх вулицях, або люди прийдуть і поб'ють їх також і «господарям життя». Радикально – але дієво.

неділя, 21 вересня 2008 р.

Гідна поведінка робить щасливіше, а з часом – також і багатше

Декілька років тому Ернст Рахаров разу забув свій гаманець в телефонній кабінці в місті Ст. Галлен в Швейцарії і згадав про це тільки годиною пізніше. Повернувшись, він знайшов свій гаманець в касі продажу автобусних квитків, що знаходилась неподалік. Повертаючи гаманець у недоторканому вигляді з усіма грішми, платіжними картками та документами, касир буденно сказав, що гаманець віддала в касу якась жінка.

Схожі випадки траплялися і з залишеними у потязі документами – їх віддали у службу знахідок при залізній дорозі, і з загубленими ключами – їх також хтось повернув поштою через відповідну службу. У підсумку, у Швейцарії з Ернстом Рахаровим ще не трапилось жодного випадку, коли загублені чи забуті десь навіть цінні речі були кимось привласнені.

Справа не в тому, що привласнення чужого гаманця чи інших речей, навіть знайдених безгосподарними на вулиці, все одно вважається в Швейцарії крадіжкою і, якщо це зможе хтось довести, карається відповідно до кримінального кодексу. Річ у тім, що люди не беруть чужого перш за все тому, що мають сильне почуття власної гідності. Переважна більшість людей у Швейцарії задоволені своїм життям, вважають себе достатньо забезпеченими, а тому не потребують сумнівних подарунків долі.

Ситуація в Україні, загальновідомо, є дещо іншою: що з воза впало – то пропало. Хоча в Ернста Рахарова є привід думати, що так погано було не завжди. Ще в кінці 80-х та на початку 90-х маючи неохоронювану присадибну ділянку, можна було не тільки не дуже турбуватися за дозріваючий врожай, а й залишати незамкненими досить дорогий реманент та поливне устаткування. Але вже під кінець 90-х з ділянки батьків Ернста Рахарова почали тягнути усе: від труб та шлангів для поливу до старих кривих алюмінієвих виделок. До певної міри це можна зрозуміти: через втрату роботи, дуже низькі пенсії та соціальні виплати багато людей просто страшенно озлидніли і були вимушені стати на кримінальний шлях дрібного злодія. Але корінь проблеми мабуть навіть не в цьому, а в тому, що в цей же самий час по всій Україні спритні ділки та корумповані чиновники тягли будь-яку власність, яку тільки могли потягти, зачасти створюючи для цього псевдозаконне прикриття. На той час в Україні не залишилось жодного морального авторитета який міг би правдоподібно засудити поведінку дрібних та великих злодіїв, а також подати приклад гідної поведінки.

Чи є взірці моральної поведінки зараз? Хочеться сподіватися, що вони нарешті з'являються. Нещодавнє рішення Славка Вакарчука скласти з себе депутатські повноваження через його незгоду з ситуацією у Верховній Раді є певним прецедентом. Напевне є також також досить багато людей і не на такому високому рівні, які підкреслено дотримуються законів (щонайменше до тих пір, поки ці закони мають хоч якусь рацію), з усіх сил намагаються не давати хабарів та готові, в разі необхідності, також активно протидіяти злодійству, хабарництву та беззаконню. Ці люди скоріше за все працюють в конкурентному секторі економіки (на відміну від так званого «державного», та тих секторів, де урядові структури зберігають визначний вплив, таких як газопостачання), вже відбулися як професіонали своєї справи і мають досить відносно добрий заробіток. Дякуючи вірі у свої власні сили та певній правовій грамотності, вони вважають неправедні поступки такими, що принижують їхню гідність, а відтак заважають їх особистому щастю.

Напевне таких людей в Україні все ще мізерна меншість. Але є велика надія, що їхня кількість зростатиме хоча б в арифметичній прогресії. Адже великий перерозподіл власності започаткований розпадом Радянського Союзу невпинно наближається до свого кінця, економічне зростання останніх років нарешті породило прошарок середнього класу, а новітні інформаційні та телекомунікаційні технології роблять приховування будь-яких злочинів все більш складним завданням.

Як демонструє приклад перш за все скандинавських країн, та і тієї ж Швейцарії –гідна поведінка переважної частини населення призводить не тільки до більш щасливого буття, а й до дуже низького рівня корупції, який, у свою чергу, забезпечує дуже високий рівень добробуту нації. Таким чином, свідомі громадяни, котрі в умовах наявної на сьогодні в Україні невгамовної матеріальної жадоби, знаходять в собі сили, демонструвати гідну поведінку, дбають не тільки про своє внутрішнє відчуття щастя, а й закладають основу добробуту своїх дітей та онуків.

понеділок, 23 червня 2008 р.

Чи справді українці в душі ненавидять своїх онуків?

Як виглядає класичний випадок корупції? Людина, яка має доступ до якогось суспільного ресурсу вирішує, що їй він потрібен більше, ніж суспільству. Ментальним підґрунтям при цьому найчастіше слугує радянське сприйняття маленьких крадіжок по місцю роботи як необхідність, а то й як одного із способів «спротиву режимові», який несправедливо недооцінив здібності людини. При цьому є й зручне виправдання – інший на моєму місці поступив би так само. І до того ж: не для себе стараюся, а для дітей чи навіть онуків, які безсумнівно заслуговують на краще життя.

В сьогоднішніх реаліях під «суспільством» треба розуміти не тільки «державу», тобто уряд, а й територіальні громади чи навіть фірми або партії – будь-які форми суспільної організації. За радянських часів крали, чи просто «несли» практично усі та звідусіль, звідки було можливо: з заводів, виконкомів та колгоспів. В загальному розумінні все було «державне»... Зараз де-юре існує багато суспільних форм власності, але суть сприйняття не змінилася: для більшості українців суспільна – то просто проміжкова стадія приватної власності. Тобто рано чи пізно вона стане чиєюсь приватною, тому єдина з неї користь – зробити моєю, поки не пізно. Проте суспільні види власності необхідні – без них не буває заможного суспільства.

Судячи з наявного рівня корупції, більшість українців, що опиняються в ситуації, коли можна трохи позловживати суспільним ресурсом, не довго думаючи роблять це. І мало того, що після цього найчастіше все ж таки страждають від комплексу «поневільного грішника», тобто в глибині душі визнають, що вчинили неправедним чином. Вони при цьому позбавляють майбутнього тих самих своїх онуків та більш далеких нащадків, про яких за власною логікою вони так намагаються потурбуватися. Бо вкраденого вистачить лише, щоб на якийсь час матеріально підтримати своїх дітей, але тільки на якийсь час. На онуків напевне вже не вистачить – на відміну від чесного заробляння, красти вічно не можна: або ресурс скінчиться, або інший корупціонер виживе з поживного місця. Тобто реальний спадок, що залишиться онукам – це проблемна нещасна корумпована країна, з якої хочеться щонайшвидше поїхати. Як ще можна назвати таку недалекоглядність старшого покоління, ніж прихована ненависть до своїх власних онуків?

Добре те, що одразу зрозуміло, як можна боротися з корупцією: треба пересунути якнайдалі в майбутнє той часовий обрій, на який люди орієнтуються, тобто змусити їх частіше згадувати своїх (іноді ще ненароджених) онуків та правнуків. Особливо в ті моменти, коли є спокуса швидко набити кишеню неправедним способом. Просто спитати себе: а не станеться так, що мої власні онуки мене ж (або скоріше – усе моє покоління) і проклянуть?
Звичайно, в суспільстві, яке звикло жити лише сьогоднішнім днем, дуже непросто почати мислити більш довгостроково, проте на переконання Ернста Рахарова, це єдиний шлях, яким треба йти, щоб перетворити Україну на стабільну, заможну та щасливу країну. За критеріями матеріального статку українці живуть не гірше, ніж в середньому по всьому світу. Щоб стати щонайменш такими ж щасливими, як в середньому по світу, нам треба почати частіше згадувати про своїх більш далеких нащадків.