неділя, 8 січня 2012 р.

Анті-страшилка

Кінець світу у 2012 малоймовірний. Чого, на жаль, не можна з такою ж впевненістю сказати про Україну.
«Страшилки» про те, що от-от настане кінець світу, дуже популярні і звичайно з’являються з будь-якого більш-менш придатного приводу. У цьому році такий привід надали древні Майя, які чомусь не надали собі клопоту прорахувати свій календар далі 2012 року. Чим несказанно порадували багатьох як професійних віщунів, так і аматорів жанру.
Тим більше, що цього року приводів для занепокоєння дійсно більше, ніж звичайно. Світова економіка та фінансова система проходять через турбулентну фазу трансформації, породжуючи масові протестні рухи у багатьох заможних індустріалізованих країнах. У менш багатих країнах соціальні мережі розбурхують активність до того пасивних громадян, яка призводить до несподівано швидкого повалення «забронзовілих» у стабільності режимів.
Автор, який у минулому (за власним визнанням – з перемінним успіхом) намагався робити прогнози на майбутнє, вирішив спробувати свої сили ще раз і зробити свій ненауковий прогноз на рік, що наступив.
Головними з них є: кінець світу в черговий раз зачекає, а от держава Україна цілком може постати перед гамлетівським питанням.
Спочатку розглянемо галузь політики: які дестабілізуючі події світові та Україні цього року?
Зміна керівництва у демократичних країнах дає привід для хвилювання, у недемократичних – для паніки
Цього року заплановані вибори, або планова зміна керівництва, у 5 великих країнах – США, Китаї, Франції, Росії та Мексиці – які охоплюють майже половину світової економіки. До того ж, 4 з цих країн (усі, окрім Мексики) входять до числа 5 постійних членів Ради Безпеки ООН.
· Росія
Ще півроку тому президентські вибори в Росії 4 березня цього року не обіцяли жодних сюрпризів: В.В. Путін, що і так де-факто керує країною вже 12 років, мав просто пересісти з прем’єрського крісла у президентське.
Але не судилося. У «стабільний» перебіг виборів у Думу, яким очевидно була відведена роль банального «розігріву» перед президентськими виборами, втрутилися непосидючі користувачі Facebook, Twitter та Live Journal, які оприлюднили факти численних масових фальсифікацій. Масові та голосні протести, до яких все це призвело, не могли не спричинити корекцію передвиборчих планів Кремля.
Щоб хоча б частково відновити довіру до себе російське керівництво могло у відповідь пообіцяти радикальні реформи. Але оскільки воно на це не пішло, то краще виходити з того, що воно сконцентрувалося на пошуку «асиметричної дії», яка дозволить швидко консолідувати більшість росіян на підтримку Володимира Путіна. Однією з таких «асиметричних дій» може бути сценарій захисту Росії від (реальної, або удаваної) зовнішньої загрози.
«Маленькі побідоносні» війни у Чечні та Грузії вже були, отже наступного «хлопчика для биття» путінські технологи змушені будуть шукати вже десь ближче до кордонів України.
Напевне передчуваючи це, білоруський диктатор Олександр Лукашенка, останнім часом намагається не надавати жодних приводів для атак і підкреслено демонструє Кремлю свою лояльність.
Тож вибір у технологів російського прем’єр-міністра скоріше за все невеликий: або якась з балтійських країн, або Україна. Перші, особливо Естонія, краще підходять під визначення «фашистського осиного гнізда, яке треба знищити». Проте вони не дуже відповідають поставленій задачі: з одного боку для великої Росії цілі начебто замаленькі, а з іншого – члени НАТО, тому затверді.
Відтак у разі домінування в команді Володимира Путіна прихильників «асиметричних дій» саме українцям може бути відведена роль «гарматного м’яса»...
Та досить нагнітати параною. Автору не відомі жодні конкретні темні плани російського керівництва і вищеописаний сценарій – це ні більше, ніж його особиста спекуляція. Яка своєю появою завдячує лише результатам багаторічних спостережень українського народу: «Царь батюшка в Москве чихнет иль п#кнет, а в Украине – ураган».
Тим не менш, суть у тому, що перипетії російських президентських виборів набагато ймовірніше справлять великий вплив на ситуацію в Україні, ніж уявний кінець світу.
· Китай
У жовтні на з’їзді Комуністичної партії Китаю розпочнеться плановий процес зміни верхівки китайського керівництва. Начебто ніяких несподіванок не має бути: наступник нинішнього керівника Китаю Ху Дзінтао вже визначений – ним має стати його нинішній заступник Сі Дзіньпін.
І все ж таки, в авторитарному Китаї процес зміни керівництва не завжди проходив гладко. До того ж, нинішня ротація у керівництві Народної Республіки знаменує дещо більше, ніж зміну керівних особистостей, бо на зміну старому поколінню керівників приходить нове.
Ще більшого значення ця подія набуває ще й через те, що Китай стоїть перед необхідністю великих структурних змін в економіці – переспрямування ресурсів з експортного виробництва на внутрішній ринок – тож певні потрясіння є можливими.
Китайський попит, прямо або опосередковано, є головним чинником, який визначає ціни на найважливіший продукт українського експорту – метал. Отже якщо політично Україна цього року залежатиме від «чихів» у Москві, то економічно – від здоров’я китайської економіки.
· США, Франція та Мексика
Усі три країни є достатньо демократичними, щоб не очікувати якихось великих катаклізмів в результаті виборів. Навіть якщо президент Саркозі програє вибори у квітні-травні, а президент Обама програє вибори у листопаді, навряд чи це спричинить різкі зміни у політиці Франції та США відповідно. Президент Філіпе Кальдерон переобиратися вже не має права, але і Мексиці навряд чи слід очікувати великих сюрпризів за результатами тамошніх президентських виборів у липні.
· ***
На цьому місці можна тільки порадіти тій відносній стабільності, яку забезпечує демократія у порівняннями з іншими формами правління. Хоча очевидно, що процес запровадження демократії – це процес трудомісткий та іноді болючий. Вибори в Єгипті, які відбуваються саме в цей час і на яких переконливу перемогу отримують ісламістські партії – тому підтвердження.
Наостанок слід сказати, що інші, майже традиційні, осередки нестабільності такі як палестино-ізраїльський конфлікт, Іран, Сирія, Північна Корея, Афганістан з Пакистаном тощо, і цьому році, на жаль, нікуди не подінуться. Цілком можливою є подальша ескалація нестабільності. Проте і світ, і Україна якось примудрялися жити з усім цим і раніше, тож напевне якось упораються і цього року.
Економіка: Україні б європейські проблеми!
Найбільшою загрозою для світової економіки цього року залишатиметься можливий колапс євро. На жаль лідери країн Євросоюзу виявилися неспроможними (або некомпетентними) для того, щоб знайти та задіяти ефективне рішення проблеми фінансування держборгу та/або дефіциту бюджету країн Південної Європи (Греція, Португалія, Іспанія та Італія). Максимум на що вони спромоглися – це якось відстрочити непрості рішення.
В усіх перелічених країнах минулого року змінилися уряди (планово: Португалія, Іспанія, або позапланово: Греція, Італія), і у кожному випадку нове керівництво пообіцяло жорсткі заходи заради приборкання боргової проблеми. Крім того є підстави вважати, що Європейський центральний банк (ЄЦБ) отримав політичний мандат на практично необмежену підтримку ліквідності європейських системних банків (одна з форм «друку» євро). Таким чином ЄЦБ намагається запобігти можливій кризі ліквідності у банківській системі, а також опосередковано підтримати ліквідність нових урядів у Південній Європі.
Все це говорить про те, що керівництво країн-лідерів Євросоюзу – Німеччини та Франції – напевне сподівається, що нові уряди південноєвропейських країн поступово якось самі упораються з проблемою. Самі ж Німеччина та Франція, а також інституції Євросоюзу пропонують лише обмежену підтримку.
Така тактика є ризикованою. Залишається ймовірність ескалації боргової кризи до такого ступеню, що вона вийде з-під контролю. Тоді спричинена нею ланцюгова реакція призведе до колапсу євро.
Та все ж ця ймовірність, на погляд автора, є дещо нижчою, ніж ймовірність дефолту України у результаті несприятливої зовнішньої кон’юнктури на метал, неврожаю, санкцій з боку Росії за «недоспожитий» згідно договору газ та/або традиційного напередодні виборів необґрунтованого підвищення соціальних виплат.
Чи розумно будувати плани порятунку світу, коли власній домівці загрожує пожежа?
Автор свідомий того, що з усілякими стереотипами, теоріями змов, а також «страшилками» з приводу чергового кінця світу боротися безглуздо. І все ж він сподівається, що ця оповідь хоча б морально допоможе тим, хто налаштований більш реалістично. Тим, хто вважає, що якщо й перейматися порятунком світу, то починати доцільніше з України.
Адже Україна багато у чому рухається всупереч світовим тенденціям. В світі відбувається масове повалення диктаторських режимів – Україна такий режим наполегливо будує. Світ прямує до більшої відкритості – в Україні зводяться все вищі паркани і в результаті Україна все нижче сповзає у рейтингу сприйняття корупції. Більшість урядів світу намагаються спростити умови ведення бізнесу – український уряд про це тільки говорить, а насправді представники родини та оточення президента ситуацію тільки погіршують.
За таких невтішних тенденцій українцям краще не надто непокоїтися через те, що календар Майя цього року добігає кінця. Краще пам’ятати про те, як архаїчна цивілізація авторів цього календаря програла конкурентну боротьбу представникам іншої цивілізації і в результаті зникла.

неділя, 18 грудня 2011 р.

Occupy Vaduz?

Для виведення на світло тіньових мереж українського керівництва знадобляться засоби «асиметричної дії»

Минулого тижня Ураїнська правда оприлюднила чергове розслідування на тему тіньових статків чинного українського керівництва. На цей раз виявилося, що син прем’єр-міністра Миколи Азарова мешкає у Відні у будинку, якій належить підставній трастовій компанії з Ліхтенштейну. Причому ця компанія розташована за тією самою адресою, що і ще одна трастова компанія. Остання ж, згідно попередніх розслідувань, керує низкою інших підставних компаній, які в свою чергу володіють активами віце-прем’єра Андрія Клюєва, а також резиденцією Віктора Януковича «Межигір'я». Тобто майже в усіх розслідуваннях УП ультимативним керуючим тіньовими активами українського керівного клану є одна і та сама компанія з Ліхтенштейну під назвою P&A Corporate Services Trust.

Перебуваючи минулого тижня проїздом в князівстві Ліхтенштейн автор вирішив заїхати у Вадуц і зробити пару фотографій, щоб читачі мали нагоду подивитися, як виглядає «нервовий центр» тіньової мережі, що її сплело українське керівництво. Офіс P&A Corporate Services Trust знайшовся зовсім поряд із князівським замком.

За похмурої погоди та легкого снігопаду місцевість може справити дещо зловісне враження, але насправді це простий, переважно житловий квартал маленької столиці князівства. Скоромний офіс P&A Corporate Services Trust жодним чином не виказує того, що через цю компанію здійснює управління своїми тіньовими, можливо мільярдними, оборудками керівництво великої корумпованої країни, розташованої за 2 тисячі км на схід.

P&A Corporate Services Trust на тлі князівського замку

Вхід
P&A та сусідиВивіска

Поштова скринькаЗаґратований вхідПогляд зі ШтьоклервеґАдресний покажщик


Дуже креативний та діяльний професор

Компанію P&A Corporate Services Trust очолює такий собі подвійний доктор (в сфері права та комунікацій), громадянин Австрії Райнхард Прокш (DDr. Reinhard Proksch).

В Інтернеті пан Прокш (поки що) не дуже ховається:

· він має свій професійний сайт: http://www.proksch.com/

· має свою сторінку на фейсбуці: http://www.facebook.com/rjproksch

· а також має сторінку на LinkedIn: http://www.linkedin.com/in/proksch

Цікаво, що на останній є наступна рекомендація пана Прокша вочевидь від одного з колишніх колег:

«[...]Reinhard is extremely creative, with a very active mind and full of energy. He sees new angles (and solutions) to all kinds of problems and has the drive to implement his ideas. He is also very friendly and easy to workl with

«[...]Райнхард надзвичайно креативний, сповнений енегрії, має дуже живий розум. Він віднаходить нові погляди (і рішення) до будь-яких проблем і йому вистачає запалу реалізувати свої ідеї. Також він дуже приязний і з ним легко працювати!»

Українці прийшли на допомогу ліхтенштейнським ділкам після німецького «наїзду»?

Наскільки легальною є діяльність пана Прокша в інтересах його високопосадових українських клієнтів?

Автор намагатиметься дослідити це питання. Поки що йому відомо, що навіть непрозорі трасти «офшорного» Ліхтенштейна мають дотримуватись певних правил «респектабельної поведінки» – існують певні «чорні списки» осіб, яким вони не можуть пропонувати свої послуги.

Автор також пригадує великий скандал, який трапився декілька років тому, коли німецькі правоохоронці придбали у колишнього працівника однієї з ліхтенштейнських фінансових інституцій дані про численні випадки ухиляння від сплати податків, найяскравішим з яких був випадок голови правління Німецької пошти (Deutsche Post AG). Цей скандал на певний час суттєво погіршив відносини між Німеччиною та Ліхтенштейном. Наразі наслідком того скандалу є заключення угоди про обмін інформацією про можливі спроби ухиляння від сплати податків. До підписання також готується нова угода про уникнення подвійного оподаткування між двома країнами.

Але у випадку з Україною зрозуміло, що найвище керівництво держави ніколи саме не порушить питання про перегляд діючих угод, від яких ці люди особисто отримують великий зиск. Цей висновок підтверджує і відсутність прогресу у перегляді діючої неадекватної угоди про уникнення подвійного оподаткування, яку Україна має з Кіпром.

Якщо фінансова столиця України знаходиться у Вадуці, то може є сенс «окупувати Вадуц»?

Різного роду офшорні зони є ключовою ланкою побудови і консервації створенного в Україні невтішного статусу-кво:

1. отримані непрозорим (або корупційним) шляхом гроші виводяться в офшор;

2. ці гроші «відмиваються»;

3. частина цих грошей повертається в Україну під час виборів і використуються для «купівлі» потрібних результатів: як напряму у недалекоглядних несвідомих виборців, так і з допомогою найнятих маніпуляторів та фальсифікаторів.

Тому очевидно, що щоб змінити ситуацію активним громадянам доведеться в неї втрутитися. Зрозуміло, що оголошувати війну Ліхтенштейну та фізично окуповувати Вадуц ніхто не збирається. Набагато ефективніше за допомогою могутніх ресурсів Інтернету створити таку публічну атмосферу, коли і Ліхтенштейн, і увесь світ змушені будуть по іншому подивитися на діяльність пана Прокша та його українських клієнтів.

неділя, 11 грудня 2011 р.

Треснувшее ЕдРо

Уроки выборов в России: политика стает более конкурентной, но до настоящей демократии еще очень далеко

На протяжении последних нескольких лет отвык интересоваться новостями из России. Потому что развилось стойкое чувство, что основные тамошние события сводятся к очередному показательному трюку телегеничного Владимира Владимировича. Неким исключением, только подтверждающим правило, стала пронзительная статья президента Медведева двухгодичной давности «Россия, вперед!», которая на поверку вышла лишь пустым сотрясанием Интернета.

Но накануне думских выборов, что прошли в прошлое воскресенье, происходящее в России стало снова привлекать внимание. Просто как человек, проводящий много времени в Интернете, не мог не почувствовать какой-то жар, источаемый российским его сегментом. Возможно еще и из-за контраста с сегментом украинским, который все еще пребывает в холодном оцепенении, парализованный неразрешимым вопросом: «Янукович – подонок, но какой не подонок может взять на себя ответственность за такую страну?!».

Поэтому решил одним глазом посмотреть, как таки пройдут на первый взгляд совсем малозначимые парламентские выборы в стране «суверенной демократии».

День выборов начинается залпами DDoS-овских атак

Вечером 3-го декабря заглянул на сайт Эха Москвы – как там начались выборы в самой обширной стране мира? – Во Владивостоке все спокойно. Да какие в стране Путина могут быть сюрпризы! С этой мыслью и заснул.

И все же наутро на всякий случай решил обновить сайт Эха – как там голосуют в Белокаменной? Oops, а сайт Эха не отвечает. Спросил Гугл – а оттуда: сайт Эха, а также ряд других (по случайному совпадению – критичных к руководству России) сайтов подверглись массированной атаке хакеров. Wow, скучные выборы так не начинаются!

После этого начал следить за ситуацией более пристально. Описывать подробно нет смысла, далее в сжатой форме основные уроки.

Twitter и блоги – твой главный помощник!

Когда автор в 2004-м работал наблюдателем на участке во время президентских выборов в Украине, то получил инструкцию, сообщить результаты подсчета голосов, как только они станут известны, в штаб по одному из нескольких номеров телефонов. Нужно ли говорить, что дозвониться по этим номерам было очень трудно?

Наблюдатели же в России в 2011-м просто публиковали Twitter-е в результаты со своих участков – таким образом результаты мгновенно становились известными всем желающим.

Подробные же отчеты о дне, проведенном на участке, подсчете и нарушениях, появившиеся вскоре после выборов на блогах, являются бессмертными документами, очень полезными для будущих избирательных кампаний. Некоторые из этих, без преувеличения – душераздирающих, историй, как например вот эта, за прошедшую неделю уже успели стать легендарными.

Ну а что касается организации последующих акций протестов через Facebook, то тут пример показали еще участники арабских революций в начале года.

К сожалению, на этом позитивная часть подмеченного автором опыта заканчивается. Далее идет опыт негативный и большей частью он касается недоскональности российского закона о выборах. Даже по сравнению с недавно принятым украинским. Эта недоскональность привела к тому, что фальсифицировать выборы в относительно богатой России оказалось удивительно дешево.

Фальшивые голоса по 0,5$ за штуку

Благодаря тому, что избирательные урны в России по-прежнему не прозрачные, возможностей для вброса фальшивых бюллетеней намного больше. Причем этот вброс мог быть банально произведен еще до начала голосования и у наблюдателей далеко не всегда была возможность его предотвратить.

Другой технологией массового вброса фальшивых бюллетеней были «бригады голосовальщиков», члены которых, согласно репортажам из Интернета, нанимались для вброса порядка 70-ти фальшивых бюллетеней каждый: по 10 на семи различных участках. При этом такому «голосовальщику» обычно выдавалось всего лишь одно открепительное удостоверение, которое у него во время голосования почему-то никто не отбирал. И за эту «работу» каждый «голосовальщик» получал всего лишь 1000 рублей, т.е. такая фальсификация обходилась в менее чем 0,5$ за один голос (Андрей Клюев стонет от зависти)!

Ну и, похоже, главной технологией фальсификаций стал «правильный» подсчет в территориальных избирательных комиссиях. Как получилось, что оппозиция не имеет практически никакого гарантированного законом контроля над этим этапом подсчета голосов?

Очень молодые и зеленые ростки демократии

Когда наблюдаешь за возмущенной реакцией молодого российского гражданского общества на факты топорной фальсификации народного волеизъявления, в первую очередь бросается в глаза наивность большинства его представителей. Люди, решившие выступить наблюдателем за ходом избирательного процесса, в первый раз в своей жизни увидели и оказались шокированы уровнем цинизма, которым сопровождается борьба за власть в их стране.

Но есть надежда, что скоро эти люди поймут, что такой циничной их страна стала с их же молчаливого согласия, когда они пассивно отдали страну на тотальный откуп «доброму царю». А также поймут то, что настоящая, а не «суверенная» демократия – это трудоемкий процесс, который никогда не заканчивается.

Хотя до этого, скорее всего, еще далеко. А пока реакция большинства россиян, которым, похоже, просто приелся навязчивый телевизионный образ их премьер-министра, скорее напоминает каприз ребенка, которому надоела ранее любимая игрушка.

Тем не менее, уже то, что российская политика по итогам этих выборов и послевыборных протестов станет более конкурентной, вселяет осторожный оптимизм. Есть надежда, что под воздействием факторов политической конкуренции в России будет дальше развиваться гражданское общество, а значит, начнут появляться демократические институции, наличие которых абсолютно необходимо для гарантирования долгосрочной стабильности страны.

Неожиданный подарок для Украины

Для Украины пробуждение гражданского общества в России случились как нельзя более кстати.

Не только украинские гражданские активисты получат дополнительный моральный импульс в своей деятельности, но и «встречный ветер» из России в виде пропаганды перекособоченных советских ценностей, а также культа «сильной руки» по российскому телевидению, скорее всего ослабнет. Или, по крайней мере, утратит свое прежнее влияние.

Белые ленточки на участниках акций протеста в России во многом реабилитируют украинскую «Оранжевую революцию». А падение доверия к Путину делигитимизирует его (параноидальные) обвинения в адрес «западных спецслужб» в создании нестабильности на постсоветском пространстве путем организации «цветных революций».

После того как на улицу вышла Москва, Киеву протестов уже не избежать

Неожиданное появление трещин в системе власти, которую Янукович и его окружение по своей близорукости выбрали для себя в качестве модели, делает необходимость смены курса для Януковича еще более острой, чем для Путина.

Вот только серьезно рассчитывать на то, что у Януковича, а уж тем более – у построенной им безмозглой «вертикали власти», проснется инстинкт самосохранения, не приходится.

Наиболее вероятным сценарием пока выдается такой, когда «вертикаль» будет все чаще давать поводы для сомнений в своей адекватности. «Выездное судебное заседание» в камере Юлии Тимошенко на этой неделе – один из таких поводов.

При всем этом суть проблемы, стоящей сегодня и перед Украиной и перед Россией, но перед Украиной – куда острее, скорее всего не в этом. Неадекватность «вертикали» для большинства думающих граждан и так очевидна уже сегодня. Но на этом фоне лишь немногие могут внятно ответить, на каких других, более адекватных требованиям времени принципах, можно построить государственную модель, которая сможет успешно заменить постылую «вертикаль»?

На то, чтобы сформулировать эти принципы у российских гражданских активистов, как ни крути, скорее всего, есть еще целых 6 лет. Чего не скажешь об активистах украинских, которым, вполне возможно, придется заполнять вакуум власти в Украине уже в конце следующего года. Во всяком случае, при сохранении всех нынешних трендов, режим Виктора Януковича сильно рискует не дожить даже до начала 2013 года.

неділя, 4 грудня 2011 р.

Чорні ради як початок антикорупційної революції

Та партія, яка першою в Україні проведе праймеріз, зробить перший важливий крок в подоланні корупції. І автоматично отримає перевагу над іншими партіями.

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2011 рік. В ньому Україна посіла 152 місце поміж 183 країн, охоплених дослідженням, навіть позаду Росії та Білорусі. Рік тому Україна ще перебувала на 134 місці серед 178 країн.

Відтак вже зараз можна констатувати, що попри антикорупційну риторику, антикорупційна політика президента Януковича досягла протилежного результату. І найгірше в цій ситуації те, що цей результат був цілком прогнозованим.

Прогнозованим тому, що відновивши «вертикаль влади» пан Янукович суттєво обмежив політичну конкуренцію в країні, що дало змогу монополізованій «вертикалі» різко підняти ставки «корупційного податку», який вона екстрагує із економічно-активної частини суспільства. І навряд чи гучні, але безсистемні, арешти, такі як арешт цього тижня голови державної служби зайнятості Володимира Галицького, здатні суттєво змінити ситуацію. Для лікування цієї хронічної хвороби потрібні більш дієві ліки.

Все починалося із закритості та страху програти

Всі ми, починаючи зі школи, привчалися до закритості:

· остерігайся казати все, що думаєш;

· не задавай зайвих питань, адже цим ти демонструєш, який ти дурний;

· не поспішай виказувати свою згоду, або незгоду – а то мало чи що;

· прочитай з папірця, бо виступаючи вільно можна оговоритися чи наговорити дурниць.

В результаті десятиріч культивування «непублічних» невігласів, чи слід дивуватися, що в Україні дуже мало людей, здатних сформулювати свою думку і конструктивно домовлятися з іншими, тобто мають якості, життєво необхідні для урядування в сучасному суспільстві?

Ми також намагалися усіляко обмежити можливість будь-якого програшу, який завжди можливий у чесній боротьбі, шляхом уникання цієї боротьби як такої:

· запобігти отриманню низької оцінки на іспиті шляхом списування, або підкупу викладача;

· уникати уроків фізкультури – щоб ніхто не побачив, які ми немічні;

· сфальсифікувати результати голосування на творчому конкурсі на користь своєї дитини;

· не шукати роботу на ринку праці, намагаючись «влаштуватись» «по-блату».

В результаті чи слід дивуватися, що українці, як нація, дуже рідко виграють? Адже для того, щоб виграти, треба грати і інколи програвати, а не уникати гри як такої.

Тому розраховувати на стале покращення ситуації в Україні можна лише тоді, коли українці навчаться бути відкритими та полюблять змагальність.

Проведи праймеріз – здивуй країну!

Після того, як владна та дві опозиційні партії в парламенті вирішили «розписати пулю на трьох» і змовилися прийняти нову редакцію закону про вибори, яка обмежує можливості всіх інших партій, останнім не залишається нічого іншого, як спробувати чимось позитивно здивувати країну.

Таким сюрпризом могло б стати формування як партійних списків, так і висування кандидатів на мажоритарних округах за результатами відкритих праймеріз, або попередніх виборів, або чорних рад, як їх колись називали у козацькі часи. Більше того, автор переконаний, що такий механізм – єдиний з усіх, що має шанси на успіх.

Адже очевидно, що для подолання 5% прохідного бар’єру позапарламентським опозиційним партіям доведеться об’єднуватись. Єдиною можливістю досягти цього об’єднання на практиці є створення легітимного механізму узгодження спільних кандидатів як у списку, так і на мажоритарних округах. Забезпечити ж легітимність можна лише шляхом безпрецедентної відкритості. А визначити сильного кандидата, спроможного перемогти провладного кандидата на окрузі можна лише за результатами чесного змагання.

Таким чином, поєднавши в одному процесі відкритість та змагальність, позапарламентські опозиціонери мають можливість не тільки отримати велике представництво в новій Верховній Раді, а й стати законодавцем нової політичної культури в країні.

У цьому світлі дуже відрадно, що наприклад Віталій Кличко в своєму інтерв’ю цього тижня твердо висловився за проведення виборів за відкритими списками. Але пану Віталію та його політичній силі зовсім не обов’язково чекати, коли в Україні приймуть відповідний закон. Адже будь-яка партія завжди може добровільно запровадити всередині себе відкритий і змагальний механізм висування кандидатів на вибори.

І попри очевидні великі організаційні складнощі проведення праймеріз вперше в Україні, той хто на це наважиться, цілком заслуговуватиме на славу творця антикорупційної революції. А можливо й навіть батька нової української нації.