Мій лист до редакції УП "Щодо "влади" та журналістики в Україні" від 28 листопада 2021р.

Шановна редакція УП, шановний пане Михайло Ткач!

Вирішив, що маю написати щодо останнього розслідування УП про польоти Президента та керівника його Офісу до резиденції Синьогора начебто заради святкування 50-річчя останнього.

Почну з того, що як член Клубу УП я підтримую подібні розслідування, але вважаю за необхідність публічно висловити мою незгоду щодо деяких акцентів у цьому розслідуванні, які я вважаю надзвичайно шкідливими для України та її майбутнього.

Підкреслюю, мова не стільки про якісь прямі твердження у відео-розслідуванні, а скоріше про акценти. Але акценти інколи важливіші за твердження, особливо якщо ці акценти повторюються різними українськими журналістами в різних контекстах:

 

1. Житло Президента. Михайло Ткач доречно закинув Зеленському, що він не виконав своєї обіцянки позбавитися усіх так званих "держдач" та "держрезиденцій". Також він доречно закидає Зеленському, що попри свою обіцянку той вже понад рік живе на "держдачі" в Кончі-Заспі. Але як на мене, закидаючи це пан Ткач мав би сказати, що обіцянка Зеленського - популістська, тому вимагати буквального виконання цієї обіцянки - безглуздя.
   
   Натомість українцям треба шукати якесь системне рішення: де мають жити та відпочивати українські президенти, разом з родинами і домашніми тваринами, якщо вони у них є?
   
   Ну не може ж бути рішенням всупереч духу Конституції запровадження де-факто специфічного майнового цензу для шукачів президентської посади: "Наявність у власності окремо розташованих двох будинків у Києві чи неподалік від нього: одного - для Президента та родини, іншого - для дежрохорони"?
   
   Врешті решт, такий майновий ценз заборонив би і практично будь-якому журналісту УП можливість участі у президентських виборах.

 

2. Право Президента на приватність та відпочинок. Схоже, що пан Михайло притримується думки, що Президент - настільки публічна посада, що він та його родина де-факто не мають права на приватність. Враховуючи, що в Україні більшість людей і так дуже фривольні у порівнянні із більшістю європейських країн по відношенню до приватності - як власної, так і чужої - то на мій погляд така вимога є дуже гіпертрофованою.
   
   Дійсно, бажання Президента відпочити з родиною та паралельно відсвяткувати день народження керівника свого Офісу може здатися  дивним і тому може викликати доречні запитання, але я б спочатку більш детально розібрався, що там насправді відбулося, і отримав би відповідь Офісу. Те, що ви дали Офісу на відповідь лише 7 годин - із Швейцарії виглядає смішно і безвідповідально з Вашого боку.
   
   Але найбільш неприродним за моєю оцінкою є "праведний гнів" журналіста, що Президент начебто на цілі 4 дні відбув на відпочинок коли в країні - критична ситуація і "ворог на кордонах". По-перше, тут чисто математично присутня маніпуляція: з вечора п'ятниці до другої половини понеділка - це менше ніж 72 години, тобто менше ніж 3 дні, а при цьому Президент ще й повертався у неділю до Києва на офіційні заходи. По-друге, я особисто, особливо з початком пандемії, далеко не завжди працюю в офісі, пан Ткач скоріше за все - також. Тому мені дуже дивно, що від Президента він де-факто очікує постійного перебування на Банковій (з її дуже несучасною робочою інфраструктурою). Ну і по-третє, маючи родину і дітей, я цілком можу собі уявити інші причини літати туди-сюди до родини в Синьогору (наприклад, обіцянку дітям повернутися до Києва разом з ними), аніж банальне "побухати з Єрмаком та друзями із "Кварталу", що як підтекст читається і із розслідування, і з наступних коментарів пана Ткача.
   
   Тому на моє переконання в Україні має бути знайдений здоровий баланс між людською потребою президентів у приватності і відпочинку, та запитом суспільства на їхню підзвітність та відкритість. Для прикладу, журналісти у Франції, країни зі схожою президентською посадою, звичайно добровільно не пишуть про приватні афери їхніх президентів, хоча про них знають. Тому широке суспільство дізналося про позашлюбну доньку Жака Ширака вже тоді, коли та стала дорослою. Також журналісти не писали про позашлюбну аферу президента Оланда, знаючи про це.

 

3. Last but not least: "Вагнергейт". У розслідуванні цей скандал згадується двічі - на початку та наприкінці із звинувачувальним акцентом. Це я вважаю неприпустимим непрофесіоналізмом. Я розчарований, що УП не спромоглася зробити власного розслідування цього інциденту, або хоча б зробити правовий аналіз того можливого порушення міжнародного права (із загрозою для мирних пасажирів цивільного літака), яке могло би відбутися в результаті спроби довести операцію "Авеню" до кінця.
   
   Провівши цей аналіз редакція УП мала б виробити спільну консолідовану позицію з цього приводу і лише після цього відповідно згадувати цей скандал у своїх матеріалах.
    

Мені здається, в Україні вже понад 2 десятиріччя йде таке заочне перекидання своєрідної "гарячої картоплини" між умовною "владою" та умовним журналістським середовищем. Ця гаряча картоплина називається "просвітництво". Суть просвітництва на пострадянському просторі найчастіше зводиться до того, аби спонукати людей змінити своє ставлення до багатьох звичних їм, але шкідливих для загалу, речей. Починаючи від думки, що політика - то брудна справа, до небажання платити податки, до недбалого ставлення до навколишнього середовища, до марнотратства у побуті.

Журналісти провокують умовну "владу" аби вона "розбиралася" з цими питаннями. Але не вважають себе зобов'язаними у цьому допомагати. Можливо тому, що їхня дуже критична позиція нерідко торує шлях самим журналістам в умовну "владу": наприклад, колишні журналісти традиційно понадпропорціонально представлені в українській Верховній Раді. Можливо тому, що просто бояться розгубити читацьку аудиторію.

Але якщо останнє, тоді яке у Вас є моральне право робити праведні закиди будь-якій "владі".

Тому давайте разом шукати можливості як контролювати "владу" та водночас займатися просвітництвом. Повірте, якщо ми з Вами на цьому шляху досягнемо успіху і українська "влада" стане менш корумпованою, і більш відповідальною та ефективною - у Вас все одно залишиться безліч тем, на які треба буде писати та говорити. От тільки жити українці при цьому стануть краще.

Десакралізація влади

У другому турі президентських виборів, з великими застереженнями, автор проголосує за Володимира Зеленського

(стаття написана вже після голосування, але на суть написаного це не впливає)

На президентських виборах звичайно голосують за особистості. Але навіть під час першого туру, участь у якому приймали аж 39 кандидатів, я вже не бачив тієї особистості, за яку міг би беззастережно проголосувати. Коли ж вибір звузився до лише двох претендентів, особистісне голосування за одного з них стало взагалі неможливим.

Проте ще раніше я для себе визначився, що головне на цих виборах: їхня легітимність. Пізніше я визначив ще один критерій голосування: який вибір сприятиме посиленню посиленню інституцій української держави?

Легітимність

На сьогодні очевидно, що переважна більшість українців перемогу чинного Президента як легітимну вже не сприймуть. Тому що українці переважно більше не довіряють Петру Порошенку. І те, що ця недовіра має здебільшого ірраціональну природу, ніякої ролі вже не грає.

Як після скандалу з Юлією Тимошенко у 2015 році, Петру Порошенку доведеться взяти паузу, якщо він знов хоче тріумфально повернутися в українську політику.

Натомість Володимир Зеленський - той кандидат, перемоги якого очікує переважна більшість українців. І незважаючи на те, що вибір Зеленського знову ж таки має здебільшого ірраціональну природу, українці мають отримати Президента Зеленського.

Досвід швейцарської демократії тут також однозначний: легітимність вибору важливіша, ніж якість результату. Адже якщо більшість не має сумнівів у легітимності - вона має всі шанси наступного разу виправити можливу помилку, якої припустилися зараз. У будь-якому іншому випадку самого інструменту виправлення помилки - вільних виборів - вже більше не існуватиме.

Посилення інституцій

Володимир Зеленський, хоча б лише через недостатній досвід, не зможе бути "мікроменеджером" на кшталт Порошенка, а відтак буде змушений більше делегувати. Він навряд чи матиме більшість у Верховній Раді, не матиме "своїх" суддів, прокурорів чи представників у Антимонопольному комітеті. А відтак він змушений буде працювати у рамках системи стримувань і противаг, інституційно укріплюючи її.

Повернення до традиції мирної передачі влади за результатом виборів, після хаотичного її транзиту у 2014-му внаслідок зради і втечі Януковича, є дуже позитивним для укріплення інституту виборів в Україні.

А прецедент програшу виборів дуже потужним і грошовитим чинним президентом створює кращі передумови для чесних і конкурентних парламентських виборів, на яких "нові обличчя" матимуть вищі шанси потіснити старих представників "порядку із обмеженим доступом".

Шанс на повернення окупованих територій

Ну і на завершення: феномен Зеленського створює (маленький) шанс на повернення окупованих територій в результаті перемоги в інформаційній війні.

Петро Порошенко за словами політичного консультанта Олексія Ковжуна "вирвав сторінку із путінського підручника, і запустив оцю історію, що можна сформулювати як: Немає Порошенка - немає України."

Кампанії Зеленського вдалося по-справжньому розгромити цей наратив. А під час свого інтерв'ю РБК Зеленський прямо дав зрозуміти, що він сподівається виграти інформаційну війну з Москвою, щонайменше на Донбасі.

В цьому сенсі навіть дебати на стадіоні - досить безглузда ідея з точки зору української кампанії, перестають виглядати настільки безглуздо з огляду на великий інтерес, який ці дебати викликали по той бік "порєбріка".

Зародження мрії?

Президентські вибори не стали змаганням кращих з кращих. Тим не менш, для багатьох українців вони стали першим прикладом соціального ліфту

Уявимо собі неймовірне: у другий тур президентських виборів вийшли два кандидати, яких суспільство вважає кращими із кращих.

Наприклад, один із них - один з найкращим Міністрів діючого уряду, який до того ж працює у сфері повноважень Президента, схожий на Павла Клімкіна. А інший - схожий на Славка Вакарчука, тільки на відміну від останнього є головою потужної молодої політичної сили, яку часто неформально називають Партією Майдану. Уявили?... Ні! Бо це нереально, правда?

Тому що Павлу Клімкіну схоже навіть в голову не приходило балотуватися. А Славку Вакарчуку, хоч і приходило, але за відсутності тієї самої "Партії Майдану" іти у Президенти він не наважився.

Тому в результаті "маємо те, що маємо" і якщо можна якось колективно охарактеризувати обох кандидатів, які вийшли у другий тур, то як найбільш вправних маніпуляторів.

Володимир Зеленський під час кампанії маніпулював тим, що його серіали і концерти, які де-факто є агітацією, де-юре нею не є. А Петро Порошенко поряд з типовим для діючого Президента гіперактивним створенням інформаційних приводів по всій країні, скористався ще й "діркою" у законі щодо фінансування передвиборчої агітації, яке обмежується і контролюється для будь-кого, окрім самого кандидата. Тож коли сам кандидат є більш-менш легальним "грошовим мішком" - він отримує у цьому величезну перевагу у порівнянні з іншими кандидатами.

Ну і на додачу: обидва кандидата ще й мають привілейований доступ до окремих телеканалів.

Відтак попри майже зразкове (за українськими мірками) дотримання виборчих процедур, ці вибори породжують дуже багато негативної енергії в суспільстві. В результаті купа людей через тиждень почуватиметься по-справжньому ображеними підсумком виборов. І їх доведеться якось знову реінтегровувати до українського суспільства.

І тим не менш, ці вибори можуть стати для України великим кроком вперед.

1. Вибори виявилися єдиним дієвим механізмом зворотного зв'язку для діючого Президента та його команди. Для Президента Порошенка, який є дуже затятим у своїй правоті (навіть коли він помиляється), програшний результат першого туру виявився єдиним засобом, що змусив його усвідомити хоча б деякі з власних помилок. Для будь-якого наступного Президента це стане уроком і він матиме швидше брати до уваги критику своїх дій, яка лунатиме із суспільства.
2. Ці вибори показали величезній кількості українців, що можна не бути олігархом, можна вирости у звичайній родині у бетонному "мурашнику" в одному із сірих індустріальних центрів країни, ходити до звичайної школи, але досягти успіху завдяки власним талантам і зрештою стати головним претендентом на президентську посаду.
3. Вибори пробудили зацікавленість до політики серед молодих українців, яких ще рік тому вважали індиферентними до неї. Попри неминуче розчарування, яке досить швидко наступить після виборів, більшість з них скоріше за все зберігатимуть свою зацікавленість до подій у політиці, а дехто, можливо, перейде й до активної в ній участі.
4. Монополія (олігархічного) телебачення в сфері (дез)інформування суспільства почала руйнуватися. Інтернет-технології далеко не є панацеєю від розповсюдження маніпуляцій та брехні, але вони набагато більше відповідають моделі "відкритого доступу", ніж технології телевізійні.
5. Суспільство виробило певний імунітет від брудних інформаційних технологій. Тому вони працюють все гірше, а інколи спрацьовують навіть проти того, хто цей бруд розповсюджує. 

Звичайно, як і випадку з дитиною, яка лише вчиться ходити, цей крок уперед багато у чому неусвідомлений та загрожує втратою рівноваги. Тому усім в Україні, хто вважає себе вже дорослими громадянами, доведеться згуртуватися, щоб втримати країну від болісного падіння.

І щоб наступного разу запропонувати суспільству більш рівні умови. А відповідно - і набагато кращий вибір.

Важкий вибір

Після тривалих роздумів, я вирішив 31 березня проголосувати за Анатолія Гриценка

Вступний передвиборчий блог був про найважливіше, цей же блог - про особистий вибір автора. В якості претендентів на його вибір я розглядав лише 4 лідерів перегонів: Петра Порошенка, Юлію Тимошенко, Володимира Зеленського та Анатолія Гриценка.

Порошенко - "отець нації", що уникає відвертого спілкування

Петро Порошенко - найбільш кваліфікований кандидат у наступні президенти, як за знаннями, так і за досвідом. Відомі публічні діячі, такі як Олександр Пасхавер, Ярослав Грицак висловлювалися на підтримку його кандидатури. Інтелектуальні прихильники Порошенка визнають, що реформи за Порошенка відбуваються скоріше повільно, але головне - що у правильному напрямку. Крім того, постколоніальне травмоване українське суспільство швидкого прогресу може і не витримати. Тому повільний прогрес може навіть краще, ніж швидкий, якого суспільство може і не витримати, що призведе до гострої кризи та відкоту назад.

З цим аргументом важко не погодитись, адже один із головних постулатів економічного розвитку є: "Стабільність понад усе!". Але на противагу цьому можна сформулювати і один із головних постулатів політики: "Розвиток понад усе!". Коли розвиток зміняє стагнація - з економічної точки зору це все ще стабільність, але з політичної - це криза. В Україні політика поки що явно домінує над економікою, тож стагнація реформ може бути більшою загрозою, ніж їх прискорення. 

В той же час, опоненти Порошенка наголошують на слабких сторонах Порошенка, які є джерелом ризиків для країни та збереження в ній демократично устрою: 

• Його схильність до авторитаризму та мікроменеджменту, чим гальмується розвиток сталих інституцій.
• Схильність призначати лояльних замість професійних, що вже призвело до серйозних кадрових помилок.
• Уникання прямого відкритого спілкування з журналістами та громадянами, через відверто зверхнє ставлення до них. Таким чином Президент уникає головної неофіційної функції Президента: бути комунікатором змін, через які має пройти суспільство.
• Нерозбірливість у засобах, що особливо рельєфно проявилася під час передвиборчої кампанії: діючий Президент не гребує жодним із відомих брудних методів, як "старих" - таких як адмінресурс та утиски опонентів, до новітніх, таких як "сітки" підкупу виборців та маніпулювання соцмережами.

Саме тому, витрачаючи шалені кошти (як легальні, так і нелегальні) на кампанію, Порошенко за відчуттям пливе проти течії. Можна сказати, що маючи відчутну перевагу за сенсами, Порошенко дуже сильно втрачає за стилем. Щоб компенсувати це, політтехнологи Порошенка пішли ва-банк, позиціонуючи свого кандидата як такого собі "отця нації" ("Армія! Віра! Мова!", "Президент один!"), без якого країна не виживе. Це автоматично створило і поглибило черговий штучний розкол у суспільстві. Відтак за головним критерієм цих виборів - їхньою легітимністю - перемога саме Порошенка може виявитися найбільш небезпечною, тому що він налаштовує проти себе більшість населення України, які відмовлять йому у визнанні у випадку перемоги.

Політтехнологи Порошенка часто прибігають до аргументації, що Порошенко - це кандидат, якого більше за все боїться Кремль, а тому його треба підтримувати.

З цією аргументацією є дві проблеми:

1. Голосування "назло" комусь легко зрозуміти емоційно, але таке голосування не є раціональним.
2. "Любов" або "нелюбов" Кремля самі по собі є речі ірраціональні, щоб серйозно звертати на них увагу. Достатньо згадати підтримку Кремлем Трампа на виборах в США "назло" Гілларі Клінтон. В результаті Кремль отримав президента США, який без застережень підтримав усі санкції проти Москви, які пропонував Конгрес. Натомість не факт, що президент Клінтон поводилась би так само, адже це саме вона вийшла з ініціативою "перезавантаження" з Москвою у 2009 році - лише через рік після грузинської війни!

Ну і останній вагомий аргумент, який часто наводять на користь Порошенка (і який протирічить першому про поступовість його реформ): це буде останній термін його повноважень, тому він буде навіть кращий за перший, адже Петру Олексійовичу вже не треба буде діяти з оглядкою на наступні вибори.

На жаль, цей аргумент не витримує перевірки досвідом інших як інших демократичних країн, так і країн пострадянського простору, включаючи саму Україну (другий термін Кучми), який каже, що у переважній більшості випадків, другий строк повноважень керівника країни виявляється гіршим за перший. Якщо ж зважити на те, що навіть у своїй передвиборчій риториці кандидат Порошенко не обіцяє пришвидшити реформи, то цілком раціонально буде очікувати в кращому випадку стагнації позитивних змін під час другого терміну Порошенка.

На завершення дебатів самим із собою щодо кандидатури Порошенка додам, що змінюваність влади звичайно важливіша, ніж конкретна особистість на чолі держави. Тому враховуючи все вищесказане я виключаю для себе підтримку Петра Порошенка у першому турі виборів. Щодо другого туру визначатимуся окремо, хто зна, може пан Порошенко змінить свій стиль, якщо туди потрапить?

Тимошенко - нав'язлива "матуся", яка ніяк не "удочерить" непокірну націю

Нехай мені вибачає Юлія Володимирівна та її прихильники, але я зекономлю час своїх читачів і не буду довго розписувати її сильні та слабкі сторони як потенційного Президента, тому що вважаю її президенство вкрай небажаним. І тут головна причина зовсім не в стилі - з цим у Тимошенко (окрім пріторної гламурності) все непогано.

А от із сенсами у неї просто біда - слідкуючи за її політичною активністю майже все своє свідоме життя (бо воно почалося незадовго до того, як пані Юлія більше 20 років тому вперше з'явилася в українській політиці) я все ще не знаю, чи існують хоч якісь принципи, яких вона щиро дотримується. Складається враження, що Тимошенко так нав'язливо намагається сподобатися усім, з ким в даний конкретний час спілкується - будь то сільська бабця, антикорупційний активіст, Путін під час спільної прес-конференції, чи Генсек НАТО - що їй доводиться брехати частіше, ніж говорити щиро.

Ще у 2009 році я визначав цю звичку брехати як загрозу існування держави Україна. З тих пір людей, яким так чи інакше збрехала пані Тимошенко лише побільшало. Тож її перемога у сприйнятті українського суспільства навряд чи буде набагато легітимніша, ніж перемога Порошенка.

В те, що Юлія Володимирівна здатна змінитися, якщо потрапить у другий тур я не вірю, тож навіть у другому турі я за неї проголосувати не зможу, як не зміг за неї проголосувати навіть за більш скрутного вибору у лютому 2009-го.

Зеленський - невіглас, який став спільним знаменником для багатьох

Володимир Зеленський - це той кандидат, який за стилем дасть фору усій решті кандидатів разом узятій! І хоча він насправді поводиться не набагато відкритіше за Порошенка, для своїх прихильників він виглядає дуже відкритим, дякуючи своєму віртуальному телевізійному образу.

Також у пана Зеленського чудова за стилем передвиборча програма, неймовірна іновативна агітаційна кампанія, побудована не в останню чергу на нових медіа, та (у порівнянні з рештою провідних кандидатів) майже бездоганна репутація.

Але от що стосується змістовного наповнення - команда, політичний, дипломатичний, військовий досвід - все це виглядає як стоси чистого паперу поверх яких лежать чудово оформлені титульні сторінки.

Через те, що жодної серії із серіалів Слуга народу я не бачив, а концерти Кварталу-95 дивився давно, та і то епізодично, то ця частина принад кандидата залишає мене байдужим.

Відтак я не маю достатньо інформації про кандидата і від кандидата, щоб прийняти відповідальне рішення. Чи з'явиться ця інформація хоча б до другого туру, куди Зеленський ймовірно потрапить? Питання до нього. Визначальною може стати його участь у дебатах. Тож одразу попереджаю: уникнення дебатів буде мною трактуватися як "незалік".

Гриценко - рішучий полковник, який не створив і батальйона

Ну і нарешті ми добралися до Анатолія Гриценка - кандидата, за якого автор голосував як у січні 2010-го, так і у травні 2014-го.

Після 2014-го моє критичне ставлення до діяльності і висловлювань пана Гриценка, навіть призвело до того, що він забанив мене у ФБ (здається за мою критику його тодішньої позиції із підтримки мораторію на продаж с/г земель) - один з небагатьох банів, під який я потрапив за багато років користування цією соцмережею. Але я радий, що сьогодні позиція пана Анатолія щодо того клятого мораторію вже дещо трансформувалася в бік запровадження ринкових відносин. 

Як і у 2010 я свідомий того, що Гриценко - слабкий економіст. Він надав гарний приклад, відкрито назвавши своїх кандидатів на ключові посади із сфери відповідальності Президента, але при цьому його кандидатура на посаду голови Нацбанку Олександр Савченко є м'яко кажучи контраверсійною. Залишається сподіватися, що у разі виходу до другого туру у Гриценка з'являться кращі кандидати на цю посаду.

Гриценко цього разу дуже відчутно посилив свою команду за рахунок партій Самопоміч та ДемАльянс, Андрія Садового, Віктора Чумака, Єгора Фірсова та Світлани Заліщук. Попри те, що він очевидно веде президентську кампанію також за гроші з не дуже прозорих джерел, масштаб цього непрозорого фінансування в його випадку на порядок менший ніж у випадку Порошенка або Тимошенко. Ніякий адмінресурс та "сітки" підкупу Гриценко застосовувати не може, надто поляризуючу агітацію не використовує, а тому його перемога скоріше за все набагато спокійніше сприйматиметься суспільством, ніж перемога Порошенка, або Тимошенко, роблячи такий вибір більш легітимним.

Крім того, за даними більшості соціологічних опитувань, Гриценко у другому турі був би найсильнішим конкурентом для Зеленського.

Думаю, що у Анатолія Гриценка, попри те, що він у буремні 2014 та 2015 не знайшов себе і не зміг створити для нової Армії навіть батальйона, зараз є шанс стати Верховним Головнокомандуючим, який викликатиме найменшу ідіосинкразію у суспільстві. Так, у уяві автора Анатолій Гриценко за 10 років перетворився із кандидата, який подає найбільші надії, у кандидата, який уособлює найменше зло, але трагедії у цьому точно немає. Врешті-решт долю України віднині визначатиме не стільки Президент, скільки сила чи слабкість її громадянського суспільства.

Головне - не дати президентським кандидатам пересварити між собою його активних членів.