середа, 22 грудня 2021 р.

Неприємна правда для Української правди

Порушивши власні правила та проваливши роботу із прихильниками Українська правда продемонструвала, що організаційно та ціннісно нічим не краща за "владу", яку нещадно критикує. Криза має стати поштовхом для внутрішньої реформи.

Українська правда (УП) - одне з провідних українських інформаційних видань, яке традиційно є критичним до будь-кого, хто перебуває біля керма України. В цьому УП є послідовною за будь-якого керівництва держави: від Кучми до Зеленського. Напевне так і має бути, якщо виходити із принципу, що журналісти є сторожовими псами демократії.

Втім, мій нещодавній особистий досвід продемонстрував, що УП здатна поводитись анітрохи не краще, та поважати власні Принципи та Правила анітрохи не більше, ніж поважають Конституцію та Закони України найодіозніші політики та чиновники.

Добрі наміри

Декілька років тому УП стала одним з перших українських видань, які почали формулювати та публікувати Принципи та Правила свої роботи. У сьогоднішній їх версії можна побачити шляхетні наміри та майже клятвені обіцянки, наприклад:

"1) Ми відповідаємо за точність інформації, яка поширюється нашим виданням

Ми завжди прагнемо точно та правдиво висвітлювати події. Точність для нас є важливішою за швидкість.[…] "

"2) Ми визнаємо свої помилки та перепрошуємо перед читачами

Якщо нашим виданням ненавмисно було поширено неправдиву або неточну інформацію, ми виправляємо її та перепрошуємо за помилку."

Трохи більше року тому Українська правда заснувала Клуб УП, до членів якого одразу приєднався і автор. За невелику грошову підтримку редакція УП обіцяла серед іншого радитися з членами Клубу та враховувати їхню думку. Протягом першого року редакція активно експериментувала з форматами залучення членів клубу: zoom-конференції на різні теми, зустрічі вживу. Але з вересня цього року активні заходи в рамках Клубу раптом припинилися.

Причиною цього скоріше за все стала інша ініціатива УП - посилений розвиток мультимедійного напрямку, насамперед YouTube-каналу.

Гонитва за рейтингом. Рейтингом YouTube

Більшість друкованих та електронних видань у світі сьогодні розвивають мультимедійний напрямок. Схоже, що після зміни головного акціонера влітку цього року в УП також вирішили посилено розвивати власний YouTube-канал, створений ще декілька років тому, але поки що не дуже популярний у рейтингах українського YouTube. Для підвищення його популярності на роботу у видання був запрошений Михайло Ткач - невтомний журналіст-розслідувач, який, втім, не дуже переймається точністю формулювань, коли презентує глядачам свої викриття. І пан Ткач активно взявся до роботи.

"Успіх" не змусив на себе чекати: ввечері 25 листопада пан Ткач випустив на YouTube-каналі УП майже 25-хвилинне відео-розслідування про польоти президента Зеленського та голови Офісу президента Єрмака до резиденції Синьогора начебто заради святкування 50-річчя останнього.

Розслідування на мій погляд дійсно містить суспільно-важливу інформацію і піднімає низку доречних питань до президента Зеленського та голови ОП Єрмака. Втім, у відео мене також вразило очевидне намагання журналіста роздмухати скандал за будь-яку ціну, не дуже переймаючись при цьому журналістською етикою: починаючи від дуже агресивного звукового супроводу і закінчуючи нагнітанням за допомогою маніпулятивного використання непов'язаних з розслідуванням тем - від пандемії до так-званого "Вагнергейту".

З цього приводу 28 листопада я вирішив написати редакції листа, в якому спробував звернути увагу редакції на шкідливі з моєї точки зору акценти, які розставляє це відео:

  1. Де-факто заперечення можливості надання українським президентам коштом платників податків якогось житла, яке забезпечить президентам та членам їх родини комфортні умови проживання, а також можливості надання їм належної охорони.
  2. Де-факто заперечення права українських президентів на приватність та відпочинок.
  3. Де-факто приставання на позицію людей, які роздмухують скандал навколо "Вагнергейту", без проведення редакцією власного розслідування та формування обґрунтованих висновків щодо усіх аспектів цього скандалу.

Я написав листа журналістам УП не в останню чергу тому, що в їхній гонитві за рейтингом YouTube я побачив паралелі з поведінкою багатьох українських політиків, які в своїй гонитві за рейтингом довіри громадян здатні на будь-який популізм та маніпуляції. Виявилося, що аби був рейтинг, за яким треба гнатися - і маніпуляції навернуться на язика самі собою!

Why don't you go f.. yourself? "Мастер-клас" по реакції на критику від власних спонсорів

Адресу для надсилання листа до редакції я шукав на сторінках Клубу УП і вирішив використати адресу, на яку УП пропонує надсилати їм свої пропозиції для статей. Мені здалося, що мій лист мав би підштовхнути редакцію до написання власного правового дослідження ситуації навколо "Вагнергейту", а також до внутрішньої дискусії на умовну тему "Скандальність vs. Просвітництво", наслідком якої мала б стати відповідна стаття, або навіть низка статей.

Реакція УП мене вразила. Точніше - спочатку дещо вразила відсутність цієї реакції. Тож через 5 днів довелося написати нагадування, надіславши копію ще й на стару відому мені адресу Олени Притули.

Цього разу відповідь надійшла швидко, від керівниці Клубу УП Олександри Гайворонської, втім така, що дуже сильно нагадує звичайну бюрократичну відписку:

"Дякую за ваші думки, вони слушні. Ми беремо їх до уваги.

Також за бажання ви можете опублікувати ваш лист як пост у закритій групі Клубу УП, аби дізнатися думки інших учасників спільноти, можливо, подискутувати.

Дякую за підтримку УП, редакція це дуже цінує!"

Тобто керівниця клубу дала мені зрозуміти, що дискутувати мого листа по суті (а може й взагалі його читати) в редакції ніхто не планує. Врешті-решт, після додаткових наполягань з мого боку, керівниця Клубу в тому ж "радянсько-бюрократичному" стилі пообіцяла мені "зорієнтувати [мене] по датах/часу зустрічі після 15.12." Нарешті 20 грудня вона запропонувала мені особисту зустріч в zoom, яка скоро має відбутися, але на жаль не зустріч з релевантними членами редакції. Після того, як я показав їй цю публікацію в якості підготовки до нашої віртуальної зустрічі, пані Гайворонська ту зустріч скасувала.

Паралельно з очікуванням запрошення на зустріч з представниками редакції, я спробував зав'язати дискусію з Михайлом Ткачем та Севгіль Мусаєвою у Фейсбуку (ФБ). Цій темі буде присвячено наступний розділ. Під час цих дискусій відкрився маленький брудний секрет (від англійського dirty little secret) Української правди.

НЕправдива арифметика

Спостерігаючи за постами Михайла Ткача в ФБ, присвяченим "святкуванню ювілею Єрмака", мені впала в око постійно повторювана ним фраза про "4 дні", протягом яких начебто відбувалося це святкування. У другій частині розслідування, що вийшла 9 грудня (яка, попри тривалість у понад 28 хвилин, майже не додала жодної нової інформації) пан Ткач знову не зміг утриматися від того, аби не сказати про "4 дні".

Аби бути точним, у двох відео про польоти президента Зеленського та голови Офісу президента Єрмака до державної резиденції Синьогора, Михайло Ткач робить наступні стверджувальні висловлювання про тривалість відпочинку Зеленського на цій дачі.

Перше відео:

  • "Скільки державному бюджету коштувало 4-денне святкуваня [дня народження Єрмака] у державній резиденції?"
  • "Президент […] літав у гори на дачу на 4 дні."

Друге відео:

  • "Президент полетів у п'ятницю вдень, а повернувся у понеділок - а це 4 дні"

Насправді ж із самого розслідування УП виходить, що родина Зеленського перебувала на цій дачі лише з вечора п'ятниці до понеділка опівдні, тобто 3 ночі і неповних 3 дні. При цьому сам Зеленський, разом з Єрмаком, у неділю повертався до Києва на урочисті заходи із приводу Дня Гідності та Свободи, тож на дачі вони були три ночі та близько двох повних днів. Крім того, УП не надала жодних доказів, що святкування дня народження Єрмака дійсно відбувалося хоча б в оці неповні 3 дні.

Тим не менш, обидва відео редакція активно "розганяла" по Інтернету використовуючи саме твердження про "4 дні".

Ігнорування неприємних питань

Спочатку я спробував вказати журналістам на їхню помилку під їхніми постами у ФБ, при цьому намагаючись не провокувати навколо цього скандалу. Більшу частину наших ФБ дискусій наводжу нижче.

  • 4 грудня під постом Севгіль Мусаєвої в мене з нею відбулася дискусія і про питання, які стали предметом мого листа, і про те, як рахувати "4 дні":


  • Дискусія продовжилася 8 грудня спочатку під постом Михайла Ткача, в якому він чомусь обурювався постом Зеленського про ранкове тренування, та знову згадав про "4 дні", що в свою чергу обурило мене. Важливою віхою під час цієї дискусії стало наведення редакторкою УП посилання на Правила редакції:

  • Ну і нарешті ввечері того ж 8 грудня, під постом Севгіль Мусаєвої про другу частину розслідування я ще раз безуспішно спробував отримати від неї змістовні відповіді від на усі свої питання:

Ховання голови в пісок та утиск дискусії всередині Клубу

Після цих непродуктивних дискусій на ФБ мені спало на думку дійсно скористатися запрошенням керівниці Клубу та спробувати дізнатися думку інших його членів.
  • Почати я вирішив з опитування про відношення членів Клубу до УП. Більшість з тих, хто проголосував, відповіли, що вважають УП провідним інформаційним порталом України. А з провокативним варіантом відповіді, що УП скоріше є "жовтим" виданням, погодилась лише одна людина:

  • Далі я запитав членів Клубу, наскільки важливим для УП є на справі чітко дотримуватися власних Принципів та Правил. Очевидно, що більш складні питання викликають менше зацікавленості висловлювати власну думку, але тим не менш, тренд можна вловити: більшість з тих, хто висловився, вважає, що УП має чітко дотримуватися букву і духу власних Принципів та Правил:

Цікаво, що серед 3 людей, що проголосували за варіант "Життя складне", згідно з їхнім профілем у ФБ, були 2 працівники УП або дочірніх видань.
  • Наступне питання було ключовим, аби зрозуміти, чи поділяють інші члени Клубу мою оцінку, що твердження пана Ткача є маніпулятивними. Чи вони скоріше поділяють оцінку головної редакторки, що твердження про 4 дні є загалом відносно коректним:

Тут відповідей було ще трохи менше, але тим не менш: навіть я був дещо здивований, що більшість тих, хто проголосував, бачать проблему так само, як і я. А натомість оцінка, схожа до оцінки головної редакторки, не знайшла жодної підтримки. 

Наступним я хотів задати питання про те, що робити в наявній ситуації, запропонувавши 4 варіанти відповіді:
Зважаючи на те, що більшість вважає твердження журналіста УП Михайла Ткача про святкування ювілею Єрмака у Синьогорі протягом 4 днів маніпулятивними, а також що УП має чітко дотримуватись букви і духу власних Принципів та правил, чи слід УП звернутися до Правила 2): "Ми визнаємо свої помилки та перепрошуємо перед читачами"?
  1. Так. УП має перепросити і видалити обидві відео. Натомість можна створити нове відео, або текстовий матеріал, але вже без маніпуляцій. Таке принципове та мужнє рішення лише посилить репутацію УП.
  2. Так. УП має написати якесь формальне спростування та вибачення, але оприлюднити його так, щоб майже ніхто його не побачив. Надто відкрите визнання помилки сильно зашкодить репутації УП.
  3. Так. Але достатньо визнати свою помилку лише серед своїх - тобто членів Клубу УП. Будь-яке публічне визнання помилки завдасть шкоди репутації УП.
  4. Ні. Жодної маніпуляції не було, тож немає за що перепрошувати.
Але це питання... мені поставити не дали! Його двічі тихо заблокували адміністратори групи. І при цьому навіть не вважали за потрібне відверто повідомити мене про це!

Коли ж я напряму запитав про це у ФБ месенджері керівницю клубу пані Гайворонську - то отримав вбивчу відповідь (причому двічі): "
У публікації цього опитування немає сенсу, тому що редакція не має наміру видаляти розслідування.".


Найбільш вражаюче у цій відповіді те, що редакція схоже є впевненою, що члени Клубу висловляться за видалення маніпулятивних відео, тому вона вирішила просто заблокувати мені можливість поставити відповідне питання.

Оновлення: Після того, як я показав їй цю публікацію пані Гайворонська звинуватила мене в публікації цієї переписки, назвавши її приватною. Також вона заявила, що мої повідомлення схожі на шантаж.

На сьогодні я все ще намагаюсь отримати можливість відкрито продискутувати з редакцією УП ситуацію, що склалася, але вже майже втратив на це надію. Тим не менш, скандалу я також не прагну і сподіваюсь, що насамперед внутрішні сили в редакції змусять керівництво видання змінити лінію поведінки. 

Сектантство та месіанство

Я далекий від того, аби вважати таку поведінку редакції УП якоюсь злонаміреною. Я також із розумінням та співчуттям ставлюся до журналістів видання, чий редактор-засновник був вбитий понад 20 років тому на догоду тодішньому керівництву країни, а інший провідний журналіст - став жертвою цілеспрямованого теракту відносно нещодавно. Для мене буде природним, якщо у такому виданні журналісти відчуватимуть себе певними месіями, а редакція дещо нагадуватиме секту (умовну секту "правдистів").

Однак заради збереження довіри читачів, вплив таких речей має обмежуватись інституційно. Саме для цього, наскільки я розумію, в УП і запровадили Принципи та Правила. І саме тому неприпустимим є свідоме їх порушення, як це відбулося цього разу!

Проблема месіанства на мій погляд великою мірою стосується і об'єкту найжорсткішої критики журналістів УП - українських президентів. Мені очевидно, що в українських реаліях - а особливо в умовах небезпечної гібридної війни з боку РФ, яка триває вже майже 8 років - будь-який український президент з часом починає відчувати себе месією.

В цьому сенсі показовою є бурхлива та надто емоційна дискусія Михайла Ткача та Володимира Зеленського піч час прес-конференції 26 листопада - мені це не дуже приємне видовище найбільше нагадувало сварку двох месій: один вважає, що його плечах тримається вся Україна, а інший - що він є світочем правди для українських громадян.

У випадку з президентами є інституційний запобіжник: аби умовний "месія" не перетворився та тирана вже за 5 років після обрання замість нього можна обрати іншого президента.

У випадку ж із журналістами має діяти жорсткий контроль з боку їхньої аудиторії за тим, щоб вони неухильно дотримувалися журналістських стандартів. Які, у випадку з УП, є чітко сформульованими у вигляді Принципів та Правил.

На жаль, в Україні дуже погано розуміють англійський термін "integrity". У нього немає прямого перекладу як на українську, так і на російську. Прямий переклад "цілісність" не передає повного значення. Суть терміну "integrity" полягає у тому, наскільки наші дії відповідають нашим же словам та поглядам. Однак у випадку з виданням, яке дало собі клопіт сформулювати та оприлюднити власні Принципи та Правила, "integrity" можна визначається відносно просто: як постійне суворе дотримання букви та духу цих правил.

Боротися з викривленнями, а не з їхніми наслідками

Керування українською державою все ще великою мірою побудоване на корупції. Цей термін походить від латинського corrumpere. Одне із первісних значень латинського слова corrumpere - це "викривлення". І саме різні викривлення в українській суспільній свідомості найчастіше є першоджерелами послідуючих корупційних дій, наприклад:

  • Викривлене очікування, що чиновникам чи керівникам держпідприємств можна не платити достойні зарплати, і при цьому очікувати, що вони будуть чесними.
  • Вважати, що президенти відповідальні практично за все, але при цьому обурюватись, коли президенти - один за одним(!) - намагаються перевищити власні конституційні повноваження.
  • Обманювати під час складання іспитів і при цьому очікувати високої якості освіти, а потім - високої якості продуктів та послуг, які вироблятимуть випускники навчальних заходів, де обман толерується.
І точно так же у випадку з УП: декларування шляхетних Принципів та Правил, з подальшим їх порушенням та намаганням просто прогнати від себе цю проблему є корупцією у широкому сенсі.

Замість того, аби вирішувати кризу, створену маніпулятивними твердженнями пана Ткача та спробами редакції їх виправдати, редакція УП минулого тижня помпезно роздавала "Премії УП". Xоваючи голову в пісок та намагаючись зам'яти скандал, редакція самозакохано віддалася самовітанню (від англійського self-congratulation).

Проступок редакції УП можливо і не є таким вже й великим, але він є показовим. Це та сама ложка дьогтю яка здатна геть зіпсувати велику діжку меду.

Я сподіваюсь, що ця криза в редакції матиме наслідком не просто виправлення неправдивого твердження, а дасть можливість розпочати широку та глибоку дискусію: як зробити так, щоб українська журналістика стала більш чесною сама з собою, і як наслідок - менше гналася за дешевими сенсаціями та скандалами, і натомість більше сприяла просвіті суспільства. 

Вихід для УП: криза як поштовх до оновлення

На мою думку журналісти УП мають зібратися і ґрунтовно продискутувати, як їм жити далі:

  • А) Дотримуватися (і букви, і духу) власних Правил, як проголосувала більшість членів Клубу УП?
  • Б) Змінити правила, аби вони не були такими обтяжливими для практичного виконання, але при цьому усвідомлювати, що це призведе до "пожовтіння" видання?
  • В) Залишити все як є, хоча очевидно, що результат буде такий самий, як і варіанті Б), тільки швидше?

Якщо більшість журналістів висловиться за варіант А), то в такому випадку важко очікувати, що свої робочі місця збережуть Севгіль Мусаєва, Михайло Ткач та Олександра Гайворонська.

Очевидно, що варіант А) - це складне і важке рішення. Подальший успіх видання за такого рішення аж ніяк не гарантований, а всім задіяним доведеться багато і важко працювати. Втім, якщо щиро звернутися по допомогу до тих же членів Клубу УП та інших небайдужих читачів - то цілком можна її отримати. Щонайменше автор свою підтримку гарантує. 

...

Я у цьому матеріалі подекуди користуюся різкою мовою, схожої до тієї, що найчастіше використовують журналісти-розслідувачі. Мені така мова не дуже подобається, зловживаю нею навмисне, аби це стало певним контрастним душем для цільової аудиторії.

понеділок, 20 грудня 2021 р.

Мій лист до редакції УП "Щодо "влади" та журналістики в Україні" від 28 листопада 2021р.

Шановна редакція УП, шановний пане Михайло Ткач!

Вирішив, що маю написати щодо останнього розслідування УП про польоти Президента
 та керівника його Офісу до резиденції Синьогора начебто заради святкування 50-річчя останнього.

Почну з того, що як член Клубу УП я 
підтримую подібні розслідування, але вважаю за необхідність публічно висловити мою незгоду щодо деяких акцентів у цьому розслідуванні, які я вважаю надзвичайно шкідливими для України та її майбутнього.

Підкреслюю, мова не стільки про якісь прямі твердження у відео-розслідуванні, а скоріше про акценти. Але акценти інколи важливіші за твердження, особливо якщо ці акценти повторюються різними українськими журналістами в різних контекстах:

 

  1. Житло Президента. Михайло Ткач доречно закинув Зеленському, що він не виконав своєї обіцянки позбавитися усіх так званих "держдач" та "держрезиденцій". Також він доречно закидає Зеленському, що попри свою обіцянку той вже понад рік живе на "держдачі" в Кончі-Заспі. Але як на мене, закидаючи це пан Ткач мав би сказати, що обіцянка Зеленського - популістська, тому вимагати буквального виконання цієї обіцянки - безглуздя.

    Натомість українцям треба шукати якесь системне рішення: де мають жити та відпочивати українські президенти, разом з родинами і домашніми тваринами, якщо вони у них є?

    Ну не може ж бути рішенням всупереч духу Конституції запровадження де-факто специфічного майнового цензу для шукачів президентської посади: "Наявність у власності окремо розташованих двох будинків у Києві чи неподалік від нього: одного - для Президента та родини, іншого - для дежрохорони"?

    Врешті решт, такий майновий ценз заборонив би і практично будь-якому журналісту УП можливість участі у президентських виборах.

 

  1. Право Президента на приватність та відпочинок. Схоже, що пан Михайло притримується думки, що Президент - настільки публічна посада, що він та його родина де-факто не мають права на приватність. Враховуючи, що в Україні більшість людей і так дуже фривольні у порівнянні із більшістю європейських країн по відношенню до приватності - як власної, так і чужої - то на мій погляд така вимога є дуже гіпертрофованою.

    Дійсно, бажання Президента відпочити з родиною та паралельно відсвяткувати день народження керівника свого Офісу може здатися  дивним і тому може викликати доречні запитання, але я б спочатку більш детально розібрався, що там насправді відбулося, і отримав би відповідь Офісу. Те, що ви дали Офісу на відповідь лише 7 годин - із Швейцарії виглядає смішно і безвідповідально з Вашого боку.

    Але найбільш неприродним за моєю оцінкою є "праведний гнів" журналіста, що Президент начебто на цілі 4 дні відбув на відпочинок коли в країні - критична ситуація і "ворог на кордонах". По-перше, тут чисто математично присутня маніпуляція: з вечора п'ятниці до другої половини понеділка - це менше ніж 72 години, тобто менше ніж 3 дні, а при цьому Президент ще й повертався у неділю до Києва на офіційні заходи. По-друге, я особисто, особливо з початком пандемії, далеко не завжди працюю в офісі, пан Ткач скоріше за все - також. Тому мені дуже дивно, що від Президента він де-факто очікує постійного перебування на Банковій (з її дуже несучасною робочою інфраструктурою). Ну і по-третє, маючи родину і дітей, я цілком можу собі уявити інші причини літати туди-сюди до родини в Синьогору (наприклад, обіцянку дітям повернутися до Києва разом з ними), аніж банальне "побухати з Єрмаком та друзями із "Кварталу", що як підтекст читається і із розслідування, і з наступних коментарів пана Ткача.

    Тому на моє переконання в Україні має бути знайдений здоровий баланс між людською потребою президентів у приватності і відпочинку, та запитом суспільства на їхню підзвітність та відкритість. Для прикладу, журналісти у Франції, країни зі схожою президентською посадою, звичайно добровільно не пишуть про приватні афери їхніх президентів, хоча про них знають. Тому широке суспільство дізналося про позашлюбну доньку Жака Ширака вже тоді, коли та стала дорослою. Також журналісти не писали про позашлюбну аферу президента Оланда, знаючи про це.

 

  1. Last but not least: "Вагнергейт". У розслідуванні цей скандал згадується двічі - на початку та наприкінці із звинувачувальним акцентом. Це я вважаю неприпустимим непрофесіоналізмом. Я розчарований, що УП не спромоглася зробити власного розслідування цього інциденту, або хоча б зробити правовий аналіз того можливого порушення міжнародного права (із загрозою для мирних пасажирів цивільного літака), яке могло би відбутися в результаті спроби довести операцію "Авеню" до кінця.

    Провівши цей аналіз редакція УП мала б виробити 
    спільну консолідовану позицію з цього приводу і лише після цього відповідно згадувати цей скандал у своїх матеріалах.
     

Мені здається, в Україні вже понад 2 десятиріччя йде таке заочне перекидання своєрідної "гарячої картоплини" між умовною "владою" та умовним журналістським середовищем. Ця гаряча картоплина називається "просвітництво". Суть просвітництва на пострадянському просторі найчастіше зводиться до того, аби спонукати людей змінити своє ставлення до багатьох звичних їм, але шкідливих для загалу, речей. Починаючи від думки, що політика - то брудна справа, до небажання платити податки, до недбалого ставлення до навколишнього середовища, до марнотратства у побуті.

Журналісти провокують умовну "владу" аби вона "розбиралася" з цими питаннями. Але не вважають себе зобов'язаними у цьому допомагати. Можливо тому, що їхня дуже критична позиція нерідко торує шлях самим журналістам в умовну "владу": наприклад, колишні журналісти традиційно понадпропорціонально представлені в українській Верховній Раді. Можливо тому, що просто бояться розгубити читацьку аудиторію.

Але якщо останнє, тоді яке у Вас є моральне право робити праведні закиди будь-якій "владі".

Тому давайте разом шукати можливості як контролювати "владу" та водночас займатися просвітництвом. Повірте, якщо ми з Вами на цьому шляху досягнемо успіху і українська "влада" стане менш корумпованою, і більш відповідальною та ефективною - у Вас все одно залишиться безліч тем, на які треба буде писати та говорити. От тільки жити українці при цьому стануть краще.

неділя, 21 квітня 2019 р.

Десакралізація влади

У другому турі президентських виборів, з великими застереженнями, автор проголосує за Володимира Зеленського

(стаття написана вже після голосування, але на суть написаного це не впливає)

На президентських виборах звичайно голосують за особистості. Але навіть під час першого туру, участь у якому приймали аж 39 кандидатів, я вже не бачив тієї особистості, за яку міг би беззастережно проголосувати. Коли ж вибір звузився до лише двох претендентів, особистісне голосування за одного з них стало взагалі неможливим.

Проте ще раніше я для себе визначився, що головне на цих виборах: їхня легітимність. Пізніше я визначив ще один критерій голосування: який вибір сприятиме посиленню посиленню інституцій української держави?

Легітимність

На сьогодні очевидно, що переважна більшість українців перемогу чинного Президента як легітимну вже не сприймуть. Тому що українці переважно більше не довіряють Петру Порошенку. І те, що ця недовіра має здебільшого ірраціональну природу, ніякої ролі вже не грає.

Як після скандалу з Юлією Тимошенко у 2015 році, Петру Порошенку доведеться взяти паузу, якщо він знов хоче тріумфально повернутися в українську політику.

Натомість Володимир Зеленський - той кандидат, перемоги якого очікує переважна більшість українців. І незважаючи на те, що вибір Зеленського знову ж таки має здебільшого ірраціональну природу, українці мають отримати Президента Зеленського.

Досвід швейцарської демократії тут також однозначний: легітимність вибору важливіша, ніж якість результату. Адже якщо більшість не має сумнівів у легітимності - вона має всі шанси наступного разу виправити можливу помилку, якої припустилися зараз. У будь-якому іншому випадку самого інструменту виправлення помилки - вільних виборів - вже більше не існуватиме.

Посилення інституцій

Володимир Зеленський, хоча б лише через недостатній досвід, не зможе бути "мікроменеджером" на кшталт Порошенка, а відтак буде змушений більше делегувати. Він навряд чи матиме більшість у Верховній Раді, не матиме "своїх" суддів, прокурорів чи представників у Антимонопольному комітеті. А відтак він змушений буде працювати у рамках системи стримувань і противаг, інституційно укріплюючи її.

Повернення до традиції мирної передачі влади за результатом виборів, після хаотичного її транзиту у 2014-му внаслідок зради і втечі Януковича, є дуже позитивним для укріплення інституту виборів в Україні.

А прецедент програшу виборів дуже потужним і грошовитим чинним президентом створює кращі передумови для чесних і конкурентних парламентських виборів, на яких "нові обличчя" матимуть вищі шанси потіснити старих представників "порядку із обмеженим доступом".

Шанс на повернення окупованих територій

Ну і на завершення: феномен Зеленського створює (маленький) шанс на повернення окупованих територій в результаті перемоги в інформаційній війні.

Петро Порошенко за словами політичного консультанта Олексія Ковжуна "вирвав сторінку із путінського підручника, і запустив оцю історію, що можна сформулювати як: Немає Порошенка - немає України."

Кампанії Зеленського вдалося по-справжньому розгромити цей наратив. А під час свого інтерв'ю РБК Зеленський прямо дав зрозуміти, що він сподівається виграти інформаційну війну з Москвою, щонайменше на Донбасі.

В цьому сенсі навіть дебати на стадіоні - досить безглузда ідея з точки зору української кампанії, перестають виглядати настільки безглуздо з огляду на великий інтерес, який ці дебати викликали по той бік "порєбріка".

неділя, 14 квітня 2019 р.

Зародження мрії?

Президентські вибори не стали змаганням кращих з кращих. Тим не менш, для багатьох українців вони стали першим прикладом соціального ліфту

Уявимо собі неймовірне: у другий тур президентських виборів вийшли два кандидати, яких суспільство вважає кращими із кращих.

Наприклад, один із них - один з найкращим Міністрів діючого уряду, який до того ж працює у сфері повноважень Президента, схожий на Павла Клімкіна. А інший - схожий на Славка Вакарчука, тільки на відміну від останнього є головою потужної молодої політичної сили, яку часто неформально називають Партією Майдану. Уявили?... Ні! Бо це нереально, правда?

Тому що Павлу Клімкіну схоже навіть в голову не приходило балотуватися. А Славку Вакарчуку, хоч і приходило, але за відсутності тієї самої "Партії Майдану" іти у Президенти він не наважився.


Тому в результаті "маємо те, що маємо" і якщо можна якось колективно охарактеризувати обох кандидатів, які вийшли у другий тур, то як найбільш вправних маніпуляторів.

Володимир Зеленський під час кампанії маніпулював тим, що його серіали і концерти, які де-факто є агітацією, де-юре нею не є. А Петро Порошенко поряд з типовим для діючого Президента гіперактивним створенням інформаційних приводів по всій країні, скористався ще й "діркою" у законі щодо фінансування передвиборчої агітації, яке обмежується і контролюється для будь-кого, окрім самого кандидата. Тож коли сам кандидат є більш-менш легальним "грошовим мішком" - він отримує у цьому величезну перевагу у порівнянні з іншими кандидатами.

Ну і на додачу: обидва кандидата ще й мають привілейований доступ до окремих телеканалів.

Відтак попри майже зразкове (за українськими мірками) дотримання виборчих процедур, ці вибори породжують дуже багато негативної енергії в суспільстві. В результаті купа людей через тиждень почуватиметься по-справжньому ображеними підсумком виборов. І їх доведеться якось знову реінтегровувати до українського суспільства.

І тим не менш, ці вибори можуть стати для України великим кроком вперед.

  1. Вибори виявилися єдиним дієвим механізмом зворотного зв'язку для діючого Президента та його команди. Для Президента Порошенка, який є дуже затятим у своїй правоті (навіть коли він помиляється), програшний результат першого туру виявився єдиним засобом, що змусив його усвідомити хоча б деякі з власних помилок. Для будь-якого наступного Президента це стане уроком і він матиме швидше брати до уваги критику своїх дій, яка лунатиме із суспільства.
  2. Ці вибори показали величезній кількості українців, що можна не бути олігархом, можна вирости у звичайній родині у бетонному "мурашнику" в одному із сірих індустріальних центрів країни, ходити до звичайної школи, але досягти успіху завдяки власним талантам і зрештою стати головним претендентом на президентську посаду.
  3. Вибори пробудили зацікавленість до політики серед молодих українців, яких ще рік тому вважали індиферентними до неї. Попри неминуче розчарування, яке досить швидко наступить після виборів, більшість з них скоріше за все зберігатимуть свою зацікавленість до подій у політиці, а дехто, можливо, перейде й до активної в ній участі.
  4. Монополія (олігархічного) телебачення в сфері (дез)інформування суспільства почала руйнуватися. Інтернет-технології далеко не є панацеєю від розповсюдження маніпуляцій та брехні, але вони набагато більше відповідають моделі "відкритого доступу", ніж технології телевізійні.
  5. Суспільство виробило певний імунітет від брудних інформаційних технологій. Тому вони працюють все гірше, а інколи спрацьовують навіть проти того, хто цей бруд розповсюджує. 

Звичайно, як і випадку з дитиною, яка лише вчиться ходити, цей крок уперед багато у чому неусвідомлений та загрожує втратою рівноваги. Тому усім в Україні, хто вважає себе вже дорослими громадянами, доведеться згуртуватися, щоб втримати країну від болісного падіння.

І щоб наступного разу запропонувати суспільству більш рівні умови. А відповідно - і набагато кращий вибір.