Вам шашечки, чи їхати? Вам блакитно-зірковий флаг, чи заможно жити?

На цьому тижні стало відомо, що нова посилена угода між Україною та Євросоюзом матиме назву «Угода про асоціацію». Ця угода повинна замінити «Угоду про партнерство та співробітництво», термін дії якої закінчується в кінці цього року, але напевне буде продовжений як мінімум ще на один рік.

«Наша головна мета – наприкінці 2009 року отримати справді потужний інструмент реальної адаптації інтересів ЄС і України, взаємного проникнення, взаємного зближення, яке в підсумку приведе до повноправного членства України в цій організації», - заявив на прес-конференції у Києві міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО.

Українські політики за кожної нагоди говорять, що стратегічною метою України є повноправне членство в Євросоюзі. При цьому бюрократичний процес узгодження та підписання разом з представниками останнього будь-якого спільного документу вони намагаються представити як ще один важкий крок на героїчному шляху до цієї світлої мети. Але виявляється, що їхній завзятості та енергійності протистоять байдужість та упертість з боку єврократів, які здається прагнуть просто не допустити входження українців до так званого «золотого мільярду». Таким чином бачимо абияку активність українського найвищого керівництва, яка раз за разом не знаходить належного розуміння у керівництва Євросоюзу та більшості його країн-членів.

Так, Євросоюз вперто не хоче відкривати свої обійми для України. І досить ймовірно, що він не завжди справедливий по відношенню до неї. Але якщо тверезо проаналізувати вимоги і застереження Євросоюзу щодо українського членства, то найчастіше вони виявляються доволі доречними. А от вимоги, та виправдання української сторони, на жаль, дуже часто скидаються на шапкозакидацтво.

З прагматичної точки зору, просто неможливо уявити собі Україну з її нинішньою владою у складі ЄС. Хоча б тому, що там рішення з великої кількості питань приймаються консенсусом, тобто всі країни-члени (а сьогодні їх 27) повинні проголосувати «за». А коли останнього разу українські політики доходили згоди?

З іншого боку, Європейський Союз є далеко не єдиною формою європейського співіснування. Є й інші форми: такі як Шенгенська угода чи Європейська економічна зона. Наприклад, Норвегія входить до обох, але не є членом Євросоюзу; Швейцарія перебуває в процесі приєднання до Шенгенської угоди, хоча не є членом ніякого іншого європейського об’єднання. Та й сам Євросоюз ділиться на два табори: більшість країн, що перейшли на євро, чи прагнуть це зробити; та меншість, що складається з Великобританії, Швеції та Данії, які переходити на євро відмовилися. То чи є сам по собі факт приналежності до якогось європейського клубу гарантією високих стандартів життя? Скоріше навпаки: високі стандарти життя дають право на входження до будь-якого з цих клубів, якщо країна виявить до цього бажання.

І тим не менш, серед інших європейський організацій та об’єднань Європейський Союз вирізняється своєю здатністю до потужного позитивного впливу на країни, що претендують на членство в ньому. Перш за все через відпрацьований механізм адаптації країн-кандидатів до своїх стандартів у всіх сферах політичного та економічного життя. А також через наявність чітких критеріїв (так звані Копенгагенські критерії), після виконання яких будь-яка європейська країна отримує право на вступ. Проходячи всі етапи процедури вступу, намагаючись виконати критерії членства, країни-кандидати автоматично покращують якість своїх урядових інституцій, а разом з цим підвищують рівень життя своїх громадян.

Якщо спробувати «прочитати поміж строк» висловлювання представників Євросоюзу, головними проблемами, через які Україна на даному на етапі не може розглядатися як кандидат на вступ є: політична нестабільність, високий рівень корупції, недієздатна судова влада. Чи можна казати, що вимоги вирішити ці проблеми направлені проти України? Навпаки – вирішення цих проблем перш за все підвищить рівень життя самих українців!

У цьому сенсі будь-які заклики з боку українських керманичів прийняти до уваги «особливі українські умови» та скоротити і спростити для неї шлях до ЕС, «першими зробити кроки назустріч» є радше контрапродуктивними, бо дають їм нагоду уникнути складних та болючих реформ. Проте саме ці реформи будуть мати своїм наслідком покращення життя суспільства, а не факт досягнення політичної перемоги шляхом дочасного підписання якоїсь угоди! Тим більше, що вже є приклад Болгарії та Румунії, які формально прийняли до Євросоюзу закривши очі на очевидну невідповідність цих країн багатьом вимогам членства, якраз у сфері подолання корупції та якості судів. В результаті Євросоюз вимушений зараз констатувати, що за півтора роки перебування цих країн всередині Євросоюзу, ситуація у проблемних сферах здебільшого погіршилася! Напевне через те, що зник могутній стимул у вигляді необхідності відповідати критеріям членства, які діють тільки до моменту вступу. А механізму виключення із числа своїх членів Євросоюз не має.

Переважна більшість українських громадян абсолютно не розуміють принципів та механізмів функціонування Євросоюзу (цього не розуміє навіть переважна більшість самих громадян Євросоюзу). Мабуть через це далеко не всі українці висловлюються позитивно щодо членства у ньому. Проте можна бути певним, що переважна більшість українців хоче заможно жити в заможній країні. Тобто заможне життя та членство в Євросоюзі для них не є речами абсолютно взаємозалежними. На протилежність до цього, постійно педалюючи тему про вступ до Євросоюзу, українські правителі намагаються цю взаємозалежність всіляко підкреслити. Схоже, що таким чином вони просто намагаються відвернути увагу суспільства від власної безпорадності у справі підвищення рівня його життя шляхом проведення складних та не завжди популярних реформ. Адже у невдачах на шляху до Євросоюзу завжди можна хоча б приховано звинуватити останній. І навпаки, навіть незначний поступ на шляху до ЄС можна представити як велику перемогу, яка виправдує відсутність необхідних перетворень всередині країни.

Факт активної підготовки нової посиленої угоди з ЄС є загалом дуже позитивним. Але наразі є деякі ознаки того, що Угода про асоціацію з ЄС може бути використана нинішніми українськими керманичами як фіговий листок, щоб прикрити свою корумпованість та некомпетентність в плані організації давно назрілих реформ. Але тоді вони не повинні дивуватися, якщо пересічний українець звично зітхне і скептично скаже: «Угоду про асоціацію з ЕС на хліб не намазати».

Realpolitik: вивід ЧФ з Криму в обмін на відмову України від негайного повноправного членства в НАТО?

На минулому тижні відомий американський політик Генрі Кісінджер висловив свій погляд та побажання щодо розвитку американо-російських відносин. У своїй статті (див. також відповідний коментар на радіо Свобода) серед іншого він закликав наступну американську адміністрацію сконцентруватись на прагматичному співробітництві з Росією у питаннях безпеки та Ірану, а у питанні відносин Росії з іншими складовими частинами радянського блоку, і перш за все – Україною, проявляти певну стриманість. Тобто не форсуючи питання членства України в НАТО, натомість сконцентруватись на підтримці «справжньої незалежності України» та її членства в Європейському Союзі. На цьому тижні він повторив свої думки у ще одній статті в іншому виданні.

До думки старого аксакала міжнародної політики, який був держсекретарем Сполучених Штатів в часи Холодної війни і є відомим прихильником Realpolitik (реальна політика, нім.) звикли прислухатися не тільки в Вашингтоні, а й в усьому світі. Ернсту Рахарову також імпонує прагматичний, на противагу від ідеологічного, підхід до міжнародної політики, щоправда в даному конкретному випадку поради Генрі Кісінджера сприймаються дещо неоднозначно.

Він аргументує, що для Росії питання України насамперед є питанням визнання болісного історичного зламу. Тому подальше наближення кордонів НАТО безпосередньо до Москви на даному етапі зробить скорочення російських кордонів і впливу настільки очевидним, що це неодмінно спричинить емоції, які стануть на заваді конструктивній співпраці Росії та Америки над вирішенням усіх інших світових проблем. Натомість маючи принципову згоду НАТО на майбутнє членство України, зараз немає ніяких причин, щоб цю згоду прискорено втілювати в життя.

Впадає в очі те, що подібні погляди також неодноразово висловлювали деякі представники нинішньої української опозиції, особливо Партії регіонів. Досить ймовірно, що і деякі представники БЮТ підтримають таку зовнішньополітичну доктрину для України. Це не дивно, бо на поверхні така доктрина виглядає дуже привабливо, особливо коли згадати, що рівень підтримки членства в Євросоюзі серед українських виборців є набагато вищім, ніж рівень підтримки членства в НАТО. Проте якщо трохи замислитись над деталями, то з’являється низка зауважень.

Українське членство в Євросоюзі поки що виглядає малореальним. Очевидно те, що і Євросоюз, і Україна мають жорстокий ДЕФІЦИТ ЛІДЕРСТВА, щоб вирішити це питання. В керівних лавах з обох сторін практично відсутні люди, чий горизонт мислення та дій лежить далі, ніж дата майбутніх виборів. Використовуючи на свою користь практику консенсусного прийняття рішень в Євросоюзі та ж Росія, за допомогою важелів у вигляді поставок енергоносіїв, завжди може стимулювати окремі країни Євросоюзу до «чутливого» ставлення до її «стратегічної зони впливу», таким чином гальмуючи просування України до членства в ЄС. Америка ж на сьогодні має в ЄС скоріше погану репутацію і відповідно дуже невеликий вплив на його рішення. Наступній президентській адміністрації США знадобиться дуже багато часу, щоб цю ситуацію змінити. Тож на сьогодні дуже важко собі уявити, яким чином Америка може прискорити процес вступу України в Євросоюз.

А яким чином можна забезпечити «справжню незалежність України»? Вже сам факт ставлення питання таким чином свідчить про те, що Генрі Кісінджеру зрозуміло, що Україну на сьогодні не можна вважати повністю незалежною. Тому є очевидною потреба деталізувати конкретні кроки, які Захід і НАТО можуть зробити щоб укріпити українську незалежність.

Щонайперше вже сьогодні є очевидним, що без дієвої підтримки країн НАТО Україна НІКОЛИ не зможе позбавитися Чорноморського флоту Російської Федерації. Виходячи з сьогоднішніх тенденцій, після 2017 року він просто залишиться в Севастополі, навіть якщо для цього не буде ніяких правових підстав. Більше того, цю відсутність правових підстав росіяни напевне ще й трактуватимуть на свою користь, аргументуючи, що всі обмеження на діяльності ЧФ на території України втратили чинність після закінчення термінів дії договору про оренду.

Годі й думати, що Україна зможе силовими методами змусити ЧМ залишити Севастополь – це завдання є непосильним для української армії, яка на противагу російській не має зброї масового знищення. Таким чином вже зараз можна прогнозувати звернення України за підтримкою до країн Заходу, які свого часу виступили ґарантами її незалежності: США та Великобританії. Тобто було б дуже добре, якщо ці країни вже зараз почали готуватися до цього звернення.

Ернст Рахаров відноситься до відвертих прихильників українського членства в НАТО. Виходячи із міркувань, що якраз перебуваючи в лавах НАТО Україна буде здатна забезпечити свою «справжню незалежність». Але він допускає, що деякий час треба буде «щадить чувства» російських громадян і утримуватися від активних кроків в цьому напрямку. Проте це ні в якому разі не повинно означати просте перенесення строків приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Навпаки, в цьому випадку між Україною і НАТО повинен бути розроблений інший не менш детальний і чіткий план, який повинен передбачити спільне вирішення проблеми ЧФ.

Більш загально, цей план також повинен включати роботу лідерів країн НАТО з російським керівництвом з тим, щоб останні припинили стимулювання з популістською метою тих самих російських історичних «почуттів», які Генрі Кісінджер наразі закликає поважати. Не треба забувати, що ці «почуття» ґрунтуються на десятиріччях радянської пропаганди, а їх використання повністю протирічить принципам Realpolitik, прибічником якої він є.

Щоб Україну скоріше сприйняли в Європі, українські політики повинні більше цікавитись європейськими подіями

Перебуваючи у Брюсселі цього тижня Юлія Тимошенко зробила перед європейськими політиками та чиновниками багато голосних заяв. Які здебільшого зводилися до яскравих розповідей про її бачення політичної та економічної ситуації в Україні, триумфальної обіцянки завалити Євросоюз продовольством а також палкого заклику інвестувати в українську вугільну галузь. Схоже, що бажаючи використати європейську трибуну для звернення до української аудиторії, пані Тимошенко навіть не подумала зарані перевірити, як сприймуть такі заяви її безпосередні слухачі.

Зрозуміло, що в Європі дуже занепокоєні перманентною політичною кризою в Україні, та заяви Юлії Володимирівни аж ніяк не сприяли заспокоєнню, скоріше навпаки. При цьому європейські лідери зараз найбільш стурбовані негативними результатами референдуму в Ірландії щодо Лісабонського договору. Публічно висловлене розуміння нагальної проблеми в європейському домі було б напевне високо оцінено його хазяями.

Що стосується продовольства, то немає ніяких підстав вважати, що Євросоюз, на відміну від багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки, потерпає від його нестачі і потребує збільшення імпорту. Скоріше навпаки: останні протести виробників молочної продукції в Бельгії, Німеччині та інших країн з вимогами підняття цін вказують на те, що європейські фермери посилюють тиск на своїх політиків з вимогою захисту ринку. І взагалі, політик з будь-якої країни, яка намагається наблизитись до Євросоюзу повинен добре розуміти суть його Спільної сільськогосподарської політики (Common Agricultural Policy, CAP), яка, на жаль, не сприяє імпорту сільськогосподарської продукції з-поза меж ЄС. Навіть скритикувавши цю політику, як це роблять більшість ліберальних економістів світу, Юлія Тимошенко продемонструвала би своє знання європейських реалій і менше виглядала би як гість, що впав з Місяця.

І нарешті, у своїй заяві щодо вугільної галузі, пані Тимошенко увійшла у відкритий дисонанс з домінуючим на сьогодні в ЄС сприйняттям вугілля як найбільш «брудного» палива. В Європі вважають глобальне потепління, спричинене насамперед зростаючою концентрацією вуглекислого газу в атмосфері, однією з найпекучіших проблем сьогодення. Вугілля спричиняє найбільші викиди вуглекислоти, тому пропозиції його більш посиленого використання в якості палива у традиційний спосіб, в Європі є своєрідним табу. За винятком обговорень можливостей спалення вугілля у спосіб, за якого викидам вуглекислого газу можна запобігти. Пані Тимошенко ніяк не обмовилася про ці (поки що чисто теоретичні) можливості, тому їй те треба дивуватися, чому деякі європейські політики її вкотре сприйняли як зовнішньо привабливу нечему зі сходу. Обставини склалися таким чином, що Україні не треба докладати жодних зусиль, щоб виконати умови Кіотського протоколу. Але в більшості країн ЄС ситуація протилежна, і українським політикам потрібно було б на це зважати.

Юлія Тимошенко є гарним прикладом, що ілюструє правило, з якого, на жаль, практично не спостерігається винятків. Наприклад, пан Ющенко свого часу дуже потішив європейців розповідями про трипільску культуру в той час, як їх набагато більше цікавили його плани реформ, та гарантії стабільного газопостачання. А Віктор Янукович і зовсім був нездатний підтримати самостійну бесіду. І це при тому, що сама необхідність спілкування з ним сприймалася європейськими політиками як образа.

Кругозір сучасних українських політиків, на жаль, обмежується тільки Україною і їх особистим місцем у ній. Тому вони використовують європейських політиків та чиновників лише в якості «масовки» чи інформаційного фону для своїх внутрішньополітичних заяв. Природно, що за такого стану речей Україна вкрай повільно наближається до Європи. Цей процес тільки тоді стане достатньо швидким та незворотнім, коли на чолі української держави постануть політики з кругозором, що поширюється щонайменше на весь європейський континент. Гість є тільки тоді бажаним, коли він вміє підтримати бесіду на теми, які по-справжньому цікавлять господаря.

Лужков повинен частіше приїздити в Україну!

Україні йдуть на користь висловлювання таких політичних «відвідувачів» як Лужков, який 11-го травня в Севастополі заявив, що Севастополь як військово-морська база СРСР і Росії ніколи не передавався Україні й повинен бути повернутий Росії. Такі висловлювання більше консолідують українську націю, ніж будь які дії українських політиків. Бо є образливими навіть для більшості виборців Партії Регіонів, принаймні тих, що проживають за межами Криму.

Українських виборців ображає зверхньє ставлення «великого брата» на кшалт: «хохли, будете погано себе вести – заберемо назад Севастополь і Крим». Українську ж владу ображає таке нагле посягання на її «вотчину». Незважаючи на те, що деякі сили демонструють лояльність до Москви, з метою заробити на ностальгічних почуттях свого електорату, ділитися з Москвою, а тим більше – лягати під неї – ніхто не збирається.

А що ж робити кримчанам, які дійсно симпатизують Росії та не хочуть вчити українську? Просто уявити собі, що якщо над ними була б Москва, а не Київ, то можливостей заявити про свої права у них було б набагато менше: централізація влади та чиновницька бюрократія в Росії куди більша, а кримську землю московські хазяї дерибанили б ще безбожніше. Зараз кримчани мають ту владу, яку вони обрали в 2006-му. То може краще просто почати змушувати її діяти на користь своїх виборців?

Передмова

Ернст Рахаров вже давно думав, що було б гарно розповісти українцям, якою він побачив Західну Європу, а також якою Україна бачиться очами їх співвітчизника, що призвичаївся жити там. Не для того, щоб лаяти чи повчати, а просто щоб створити свій струмочок інформації, який допоможе з часом зробити всю Європу зрозумілішою, а значить і ближчою для українців, які поки що в своїй більшості бачать Європу далеким і чужим краєм, хоча географічно Україна лежить практично в її центрі.

Ернст Рахаров переконаний, що після більш детального знайомства з Європою українці побачать, що європейська культура є їм дуже близькою, і тільки завдяки багаторічній «залізній завісі» вони зараз почуваються в ній чужими. Тож ціль цих публікацій допомогти співвітчизникам разом із усією країною повернутися в Європу.