понеділок, 29 червня 2009 р.

Про український інфантилізм

Українці занадто багато переймаються тим, ХТО буде наступним президентом, замість того, щоб думати про те, ЩО має змінитися в країні

«Инфантилизм (от лат. infantilis — детский) — отставание в развитии, сохранение в физическом облике или поведении черт, присущих предшествующим возрастным этапам.

В переносном смысле инфантилизм (как детскость) — проявление наивного подхода в быту, в политике и т. д.»

Вікіпедія

Коли під час спілкування Ернста Рахарова з його українськими рідними, друзями та знайомими мова заходить про загальний стан справ в Україні, дуже часто він чує з їхнього боку вислови на кшталт:

  • «Та нема кого обирати наступним президентом – всі вони однакові!»
  • «Не знаю, але може Яценюк дійсно краще за інших?»
  • «Нам нужен просвещенный деспот!»
  • ...і тому подібні тези, які говорять про те, що загальний стан справ в державі у співрозмовників Ернста Рахарова асоціюється з діяльністю найвищих посадових осіб, головною із якою вважається президент.

Президент – це батько (чи мати)?

Конституція України, особливо після реформи 2004 року – річ суперечлива. З одного боку – вона виголошує президента головою української держави. Але з іншого боку – згадана реформа в першу чергу позбавила президента впливу на бюджетні ресурсно-грошові потоки, а відтак – і більшої частини реальної влади. Наскільки можна бути реальним хазяїном (чи хазяйкою) в домі, не контролюючи родинний гаманець, читачі можуть судити самі...

На жаль, психологія більшості громадян України – річ ще більш суперечлива, ніж українська конституція. В президенті вони хочуть бачити «батька нації», навіть якщо цей «батько» їм зовсім не до вподоби. Напевне витоки цієї психології в православних традиціях, де верховний правитель іноді подавався як «помазаник Божий», а також у ще незабутих звичаях радянських часів, коли генеральний секретар мав практично безроздільну владу. Свіжі в народній пам'яті і згадки про президента Кучму, якого за очі багато хто називав не інакше як «Папа».

То чим же більшість українських громадян відрізняється від дітей, що сумують за щедрою та справедливою рукою любого батька, навіть якщо мова насправді йде про дорослих (або навіть літніх) людей?

Дітей виховують. А як виховати дорослих?

Дорослих виховувати важко, здебільшого неможливо, а багато хто скаже, що це й недоцільно. І все ж Ернст Рахаров вважає, що українські громадяни можуть подорослішати і без спеціального виховання. Більше того, це відбудеться автоматично, якщо вони:

  • «розсунуть» часові рамки свого кругозору – почнуть, як це звичайно роблять насправді дорослі люди, планувати на більш довгострокову перспективу, дбаючи про майбутнє, не тільки особисте, а майбутнє й своїх дітей та онуків;
  • подужають свій острах перед відповідальністю – надбавши взамін почуття власної гідності самодостатньої дорослої людини, цьому «подорослішанню» громадян активно сприяють нинішні українські керманичі, які старанно уникаючи відповідальності за будь-які свої дії, спонукають громадян до того, щоб брати свою долю у власні руки.

Незріле суспільство – незрілі політики. Але на щастя, останні є виборними.

Написати статтю на тему українського інфантилізму Ернста Рахарова спонукала стаття в Дзеркалі тижня, яка назвала байдужість та інфантилізм українських громадян в якості причин «болісних» результатів, які країна отримує на виборах.

Проте дивлячись вперед на майбутні президентські вибори Ернст Рахаров, впевнений, що цього разу надто «болісного» результату цілком можна уникнути. Бо в минулому такий результат був закономірним – як вінець «болісного» процесу виборів. А «болісним» цей процес був тому, що більшість його складових були штучними:

  • штучні партії та блоки, та штучні кандидати;
  • штучні передвиборчі програми;
  • штучні рекламні акції та платні прапороносці;
  • штучні (хоча б частково – всі ті, що за гроші) члени виборчих комісій та спостерігачі;
  • штучна (хоча б частково – за рахунок підкупів та маніпуляцій) підтримка виборців.

Сьогодні, дякуючи відносній свободі слова, ця штучність очевидна для все більшої кількості громадян, які вже подорослішали. І які, дякуючи новим можливостям наданим інформаційними та телекомунікаційними технологіям, мають все більше можливостей бути почутими. А говорять вони все частіше про те, що немає сенсу довго і безплідно дискутувати про уявні чи дійсні чесноти того чи іншого потенційного «батька нації».

Дорослій нації батьки не потрібні. Їй потрібні менеджери. Характерною рисою яких є те, що вони перш за все спираються на ефективну організацію, а не тільки на агітаційні технології.

Однією з перших ознак зародження такої організації стане зникнення платних прапороносців, а натомість поява активних добровільних агітаторів. Такі ознаки демонструватимуть можливості організації. Можливості організації є якраз тим, за ЩО можна голосувати. Замість чергового по-дитячому наївно-емоційного пошуку міфічного рятівника нації.

Немає коментарів: