Вибори закінчилися. Попереду дефолт?

Віктору Януковичу буде надзвичайно складно втриматися у кріслі всі 5 років президентського терміну повноважень

Віктор Янукович прогнозовано виграв президентські перегони. Але, як і прогнозував автор цього блога, пан Янукович отримав лишень меншість голосів виборців, а відтак не має суспільного мандата на правління без урахування думки своїх численних опонентів. Відтак Віктор Федорович наразі має усі передумови для того, щоб стати найслабшим президентом за всю історію незалежної України. Настільки слабким, що виникає думка про те, що пан Янукович може стати другим після Леоніда Кравчука президентом України, який змушений буде достроково залишити свою посаду.

Така думка ґрунтується на тому факті, що після 2004 року Віктор Янукович, навіть здебільшого перебуваючи у досить комфортній опозиції до надзвичайно хаотичної влади, і навіть завдяки несподіваній політичній допомозі з боку економічної кризи, так і не зміг наростити число своїх симпатиків: 7 лютого цього року він отримав майже на півмільйона голосів менше, ніж у третьому турі виборів 2004 року. Наразі немає жодних підстав вважати, що кількість прихильників пана Януковича зростатиме після того, як він заступить на президентську посаду. Скоріше навпаки – є багато підстав очікувати швидкого розчарування у стані його прихильників, адже більшість його передвиборчих обіцянок (найбільш кумедною з яких є обіцянка збільшити населення України у 2020 році до 50 млн.) є практично нездійсненними.

Будучи «кульгавою качкою» ще не заступивши офіційно на посаду президента, з перспективою швидкого розчарування великої кількості своїх прихильників, Віктор Янукович ризикує стати об'єктом народної помсти у разі, якщо економічна ситуація в країні знову погіршиться. На жаль, перспектива цього погіршення сьогодні є дуже ймовірною.

Тимошенко довела свою нездатність бути обраною. Тільки поки що не самій собі.

Не менш важливим результатом виборів стало доведення нездатності Юлії Тимошенко бути обраною президентом України. Тобто, висловлюючись англійською, пані Тимошенко виявилась unelectable. Перед виборами від багатьох спостерігачів звучала думка про те, що Віктор Янукович є дуже одіозним кандидатом, якому буде дуже важко добитися свого обрання через те, що добра половина населення його в якості голови держави просто не сприймає. При цьому звучали аргументи, що Віктор Янукович програє другий тур виборів практично будь-якому більш-менш прийнятному опоненту, на кшталт Сергія Тігіпка чи Арсенія Яценюка. Але при цьому він має добрі шанси виграти у Юлії Тимошенко, яка є не менш одіозною фігурою, принаймні для іншої доброї половини населення України.

Під час другого туру президентських виборів ця теза отримала своє підтвердження. Зависока недовіра до неї, породжена перш за все її кричущою непослідовністю, не дозволила Юлії Тимошенко мобілізувати достатню кількість своїх потенційних виборців. В результаті Тимошенко програла те, що для неї скоріше за все було найголовнішою в її житті битвою.

Спроби підтримувати у мобілізованому стані свій електорат, не визнаючи у радикальний спосіб результати виборів, виглядають спробами замаскувати свою розгубленість. Очевидно, що Юлія Тимошенко весь тиждень розмірковувала над метою, до якої вона (напролом) йшла майже все своє життя. Тож хочеться сподіватися, що вона добре засвоїть урок, отриманий від українського народу.

У Юлії Тимошенко немає майбутнього в українській політиці, якщо вона кардинально не змінить принципи, за якими працює вона сама та її команда. Позиціонуючи себе у якості «демократичного кандидата», Юлія Володимирівна в той же час по дорозі до омріяного президентства надто часто «зрізала кути», наприклад, укладаючи таємні угоди з фінансування своєї політичної діяльності з одіозними особистостями, не вітаючи демократію всередині своєї політичної сили, закриваючи очі на корупцію в очолюваному нею Кабінеті міністрів тощо. Пані Тимошенко, як це властиво багатьом українцям, надто поспішала досягти своєї мети. Тепер вона має зрозуміти, що головне не швидкість, а якість. Інакше її уділом буде повільна політична деградація.

Погіршення дефолтного прогнозу

Попри те, що один з його прогнозів, зроблених на початку року повністю справдився, автор вважає за потрібне поставити під сумнів інший свій прогноз зроблений у тій же самій статті: на жаль ймовірність дефолту України протягом найближчого року наразі здається вище, ніж ймовірність його уникнення. Причин у цього дві:

1. Нездатність «фіналістів» президентських перегонів вийти зі стану передвиборчої кампанії та вгамувати свій популізм.
   

   Віктор Янукович та його команда не усвідомили примарності своєї перемоги, а відтак і необхідності простягнути руку виборцям свого опонента. Натомість у своєму інтерв'ю російському телеканалу пан Янукович висловив декілька тез, неприйнятних для більшості виборців із протилежного табору. Зі свого боку Юлія Тимошенко вирішила наполягати на масштабних фальсифікаціях виборів, яких не було. Її невизнання своєї поразки є спробою де-факто затягнути передвиборчу кампанію.
   

   В результаті обидві сторони не можуть знайти в собі сили відмовитися від згубного популізму. В той час як в Держказначействі вже зовсім немає грошей, сторони продовжують змагатися у прийнятті законопроектів, спрямованих на подальше збільшення вже й так дуже й дуже роздутих (з огляду на можливості економіки) соціальних виплат. Усвідомлюючи відсутність неінфляційних джерел фінансування цих виплат, деякі провідні політики відверто заговорили про можливість «друкування» грошей на ці цілі.
   

   В результаті з високою вірогідністю можна очікувати зростання інфляції, а також подальшої дестабілізації української фінансової системи. Про отримання подальшої підтримки від МВФ за умови відвертого ігнорування його умов не варто навіть і згадувати. Натомість прогнозованою є остаточна втрата довіри інвесторів до української держави. За таких умов оголошення нею своєї неплатоспроможності за зовнішніми зобов'язаннями є лише справою часу.
   

2. Лихоманка на світових фінансових ринках через боргові проблеми країн, що живуть невідповідно до своїх статків.
   

   Починаючи з середини січня цього року світові фінансові ринки знову почало лихоманити. Цього разу в епіцентрі нестабільності опинилися не «токсичні» цінні папери, пов'язані з іпотечним ринком Сполучених Штатів, а державні боргові зобов'язання декількох країн, які характеризуються великим зовнішнім боргом та великим дефіцитом бюджету на тлі поганих показників економічного зростання. Найпершою у переліку таких країн є Греція, за якою йдуть Ірландія, Португалія та Іспанія.
   

   Враховуючи певну «стадність» поведінки інвесторів, слід очікувати їхнього вкрай негативного ставлення до будь-яких країн, які демонструють схожі симптоми з країнами, що вже потрапили до списку «важких пацієнтів». І в такій ситуації Україну зовсім не обов'язково врятує той факт, що на сьогодні сума, яку український уряд має повернути кредиторам цього року, не перевищує суми золотовалютних резервів Нацбанку. Адже якщо, все ж таки намагаючись перестрахуватися на випадок дефолту, приватні інвестори почнуть виводити гроші з України, резерви Нацбанку почнуть танути швидше ніж сніг навесні.
   

   Таким чином, якщо український уряд розраховує «протягнути» певний час, «проїдаючи» золотовалютні резерви Нацбанку, то він скоріше за все буде неприємно здивований тим, що претензії на ці резерви мають також численні (як зовнішні, так внутрішні) приватні інвестори. В такій ситуації, проміжок часу, який країна зможе протриматися за рахунок резервів, може виявитися набагато коротше, ніж він міг би бути без впливу зовнішньої нестабільності. Не залишаючи собі запасу міцності на випадок світових фінансових штормів, країна може однією з перших швидко піти на дно.
   

Щоб уникнути дефолту, що автоматично означатиме втрату частини суверенітету, західноєвропейські країни в зоні найбільшого ризику, насамперед Ірландія та Греція, вимушені скорочувати видатки бюджету, знижуючи заробітну платню та підвищуючи пенсійний вік державних службовців. Підписавши угоду про кредитування з МВФ, Україна де-юре вже погодилась на таку часткову втрату суверенітету, хоча наразі з'ясовується, що українські політики, саботуючи умови МВФ, поки що не погоджуються на це де-факто. Проте їхня нездатність приборкати власний популізм сьогодні, призведе до ще більшої втрати суверенітету завтра.

Навіть потонувши, краще скинути баласт, щоб швидше сплисти знову

Провідній парі українських політиків, що продовжують займатися поборенням один одного не звертаючи уваги на засоби, ще не пізно схаменутися. Але час для цього нестримно спливає. Як два впертих капітани, які продовжують змагатися за штурвал незважаючи на те, що запаси палива на човні закінчуються, а попереду насувається шторм, Віктор Янукович та Юлія Тимошенко випробовують нерви як власної команди (своїх виборців), так і команди потенційних рятівників (МВФ).

Втім, немає худа без добра: довівши країну до дефолту, пан Янукович та пані Тимошенко створять найкращі передумови для форсованого закінчення їхньої політичної кар'єри і звільнять дорогу для наступного, хочеться сподіватися – більш відповідального, покоління політиків.

Час висловити свій ПРОТЕСТ

У другому турі президентських виборів Ернст Рахаров вибере опцію «Не підтримую жодного кандидата»

В першому турі президентських виборів українці прогнозовано віддали перевагу відомому перед менш відомим. Таким чином на цих виборах поки що продовжує домінувати звичка українців банально обирати те, що їм частіше за все показують по телебаченню.

Зробивши прагматичну оцінку наслідків обрання наявних кандидатів, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства, що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Тож остаточний висновок стосовно доцільності вибору меншого зла Ернст Рахаров робив, керуючись власними оцінками і принципами.

Юлія Тимошенко – «демократичний кандидат» з авторитарним мисленням

Якось під час своєї участі у передачі Шустер Live Юлії Тимошенко вказали на те, що слова, які вона щойно говорила, є передвиборчою агітацією, якою, згідно Закону про вибори президента, на цій передачі займатися не можна. Її першою спонтанною реакцією на це зауваження було щось на кшталт: «А на інших каналах також забороняють займатися агітацією, чи це тільки на вашому?». Така реакція наочно продемонструвала зневажливе ставлення пані Тимошенко до Закону. Адже вона не спитала, в чому саме вона порушує Закон і яким чином вона має себе вести, щоб порушень уникнути. Замість цього вона по суті спитала: «Чому на інших каналах можна порушувати Закон, а у вас – ні?». До речі, за цей Закон практично у повному складі голосувала також і її фракція у Верховній Раді. На жаль, крім цього є безліч інших прикладів зневажливого ставлення пані Тимошенко до Закону.

Крім верховенства права, Юлія Тимошенко схоже ще й в гріш не ставить і відкриту дискусію, а відтак – і свободу слова. Інакше форуми найпопулярніших новосних сайтів України не засмічувалися б так безсоромно штабними полюцерами Юлії Володимирівни. Дійсно, з полюцерами можна боротися організаційними та технічними засобами, але навіщо «демократичному кандидату» доводити ситуацію до такого абсурду, що з її полюцерами необхідно боротися? Схоже, що пані Тимошенко та її штабам і на думку не спало, що коли вони заважають вести відкриту дискусію – це повністю протирічить принципу свободи слова. Виходить, що прагнення вести агітацію за себе в будь-який спосіб, у пані Тимошенко не визнає жодних обмежень.

А демократія – це перш за все обмеження: система стримувань та противаг. Людина, яка це не розуміє та не живе цим, не може вважатися демократом. Юлія Тимошенко, голосно декларуючи свою демократичність, і одночасно дискредитуючи ці слова негідною демократа поведінкою, заслуговує на те, щоб бути покараною виборцем – адже з демократа і спрос вищий.

Декому з читачів наведені вище закиди можуть здатися дріб'язковими, а більш вагомими, натомість, будуть звинувачення, пов'язані зі злочинами депутата від БЮТ Лозінського, або зловживаннями інших депутатів від БЮТ: Губського, Яценка, Осики тощо, або звинувачення щодо явно неправдивої декларації про доходи самої Юлії Володимирівни. Без сумніву Юлія Тимошенко має відповідати і за своїх депутатів, і за свою декларацію, але що стосується вибору між кандидатами, то краще оцінювати їх за їхньою найбільш визначною характеристикою. Для Юлії Тимошенко – це її удавана демократичність.

Віктор Янукович – «міцний господарник» на позавчорашній день

Слід одразу зазначити: репутація депутатів фракції Партії Регіонів зовсім не краща за репутацію депутатів від БЮТ, утім як і декларація Віктора Януковича не є більш правдивою, ніж декларація його головної опонентки.

Але при цьому в якості своєї найсильнішої сторони Віктор Янукович презентує своє вміння досягати економічних успіхів для країни. Проте ані його програма, ані його біографія, ані його останні публічні виступи не спонукають до думки, що перед нами український Рузвельт. Обіцянки вчергове радикально підвищити соціальні виплати, на тлі скорочення ставок податків, за вже наявного рівня дефіциту бюджету та жалюгідного стану державних фінансів, є безсоромним та безвідповідальним популізмом. Котрий, замість пожвавлення економіки, скоріше за все призведе до швидкого дефолту України з катастрофічними наслідками для більшості громадян.

Приклад заволодіння у явно корупційний спосіб державною резиденцією Межигір'я не є аргументом на користь того, що за президента Януковича в українській економіці встановлюватимуться чесні, однакові для всіх та прозорі правила гри, які є такими важливими для підвищення інвестиційної привабливості країни.

Тобто за президента Януковича українська економіка якщо і поновить всій розвиток (велике «якщо»), то скоріше за все за олігархічною моделлю, яка наразі практично вичерпала свій конструктивний потенціал. Таким чином мільйони громадян України і надалі матимуть великі складності із самореалізацією, а також матимуть мало можливостей досягти гідного рівня життя.

Доповнюють безрадісну характеристику Віктора Януковича його безграмотність, невміння висловлюватися, невпевненість у собі та мужланство. Його відмова від обіцяних раніше дебатів перед другим туром виборів є скандальною, а також останнім свідченням кричущої невідповідності кандидата Віктора Януковича посаді президента, посісти яку він так прагне.

Протестний голос сьогодні найцінніший

Остаточне рішення емігрувати з України Ернст Рахаров прийняв 15 листопада 1999 року, наступного дня після другого туру тодішніх президентських виборів. Днем раніше, під час голосування, він не підтримав жодного з кандидатів, бо обидва тодішні «фіналісти» – і Леонід Кучма, і Петро Симоненко – на переконання Ернста Рахарова не заслуговували на підтримку. Усвідомлюючи, що переважна більшість українців все ж таки змогла голосували «ЗА» одного з кандидатів, Ернст Рахаров дійшов висновку, що найчеснішим для нього буде не жити в суспільстві, вибір якого він не підтримує. На щастя, певні можливості практично реалізувати це своє рішення на той час в Ернста Рахарова вже були...

Нині ситуація дещо нагадує ситуацію 10 років тому: Ернст Рахаров знову не бачить кандидатів, гідних підтримки, а більшість українців без сумніву, проголосують «ЗА» одного з кандидатів.

Тож з одного боку Ернст Рахаров пересвідчується, що для нього ще не час повертатися в Україну. З іншого ж боку, сьогоднішня ситуація здається далеко не такою безнадійною, як десять років тому.

Замість напівавторитарного режиму в Україні сьогодні досить жвава, хоча і відверто дика, демократія. В Україні є також хоч і дуже деформована, але свобода слова. Ці фактори вже до кінця цього року зіграють свою роль у тому, що довіра в суспільстві до новообраного президента кардинально знизиться, і це суттєво обмежить його можливості негативного впливу на ситуацію в державі.

А великий протестний потенціал, вкупі з великим запитом на нові обличчя та ідеї, які на цих виборах продемонструють керуючому класу українські громадяни, що проголосують «проти всіх», стимулюватимуть розвиток якісної опозиції та громадянського суспільства. А це саме те, чого сьогодні найбільш потребує Україна, щоб забезпечити свій сталий розвиток на довгострокову перспективу.

Переможений має зробити історичний дзвінок опоненту і поздоровити того з перемогою

Незважаючи на істерію, які зараз нагнітають обидва недостойні кандидати, очевидно з метою нарощування явки своїх прихильників на виборчі дільниці, головне не те, хто стане наступним президентом України, а що громадяни України будуть робити, для того щоб змусити і президента, і інших державних чиновників працювати на громаду.

Перша ж річ, яку свідомі громадяни мають допомогти забезпечити – це визнання переможеним кандидатом перемоги свого опонента, одразу як тільки в переважної більшості громадян питань щодо результатів виборів більше не залишиться.

Just stick to the procedure! – Просто дотримайтесь процедури!

Якщо вибори президента в два тури не закінчаться – кінець загрожуватиме всьому проекту під назвою «Україна»

Перший тур президентських виборів став розчаруванням для великої кількості виборців, які до останнього моменту сподівалися, що якимось дивом все ж таки удасться уникнути другого туру за участю саме Віктора Януковича та Юлії Тимошенко, які є дуже неоднозначними фігурами – принаймні кожний для відповідної половини населення України.

Ернст Рахаров до розчарованих не відноситься. З одного боку – тому що отриманий в першому турі виборів результат був цілком передбачуваним. З іншого – Ернст Рахаров завжди намагається уникати стану «очарованості», особливо по відношенню до політиків.

Прагматично оцінюючи чесноти та команди провідних кандидатів в наступні президенти, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Таким чином, є сенс замислюватись лише над тим, яким чином цю шкоду мінімізувати.

В Україні нема кого захищати. Крім демократичного процесу.

Головне надбання України, якому загрожує ця шкода – це відносна демократичність виборчого процесу. Принаймні у порівнянні з тим, яким цей процес був до 2004 року, а також у порівнянні з демократичним процесом у східнослов'янських сусідів України – в Росії та Білорусії. Демократичність українських виборів після 2004 року є практично
єдиним аргументом європейських адвокатів України, які продовжують виступати за надання Україні реальної європейської перспективи.

Для прикладу: недемократичний розгін антиурядових протестів у Грузії в листопаді 2007 року дав Європі (а також і Америці) зручне виправдання, щоб не займати жорсткої позиції щодо захисту суверенітету Грузії під час російсько-грузинської війни в серпні 2008 року. Жорстка позиція вимагає добрих аргументів, які західні лідери мали б навести своїм виборцям. Наприклад, чому їхні солдати мають ризикувати своїм життям, захищаючи суверенітет іншої далекої країни? Після ж подій листопада 2007 року аргумент на кшталт «необхідно будь-що захистити грузинську демократію від кремлівського авторитаризму» перестав бути правдоподібним. Тож ризикувати життям своїх громадян заради захисту режиму Саакашвілі просто через його голосну прозахідну риторику ніхто не став.

Європейці переконані: окремі особистості в політиці не потребують захисту, натомість захисту потребує демократичний процес. Якщо українці зможуть самостійно захистити цей процес під час другого туру президентських виборів – ставки у якому вищі, а кандидати все ще не можуть похвалитися загальноукраїнськими симпатіями – це буде найвагомішим доказом української «європейськості» за весь період української незалежності. Якщо українці зможуть змиритися з вибором, який визначить нехай навіть невелика відносна більшість громадян – з цим вибором змириться і Європа. Яка продовжить курс поступового зближення з Україною, не дуже зважаючи на особу президента.

Якщо ж переможець виборів визначатиметься не на виборчих дільницях, а під час нескінченних судових процесів, а також якщо справа дійде до третього і т.д. туру виборів – Україна ризикує закріпити за собою статус failed state (анг.: держава, що не відбулася) з відповідними катастрофічними наслідками як для української держави, так і для добробуту більшої частини населення.

На українському обрії – перші чорні хмари

Після відносно спокійного і впорядкованого першого туру президентських виборів спочатку здавалося, що і другий тур може пройти в такому самому ключі. Але на минулому тижні відбулася низка подій, які змусили думати, що заспокоюватись ще зарано:

1. Це спроба рейдерського захоплення поліграфічного комбінату «Україна», який друкує виборчі бюлетені: якщо уряд України насправді при цьому мав на меті боротьбу зі зловживаннями під час виготовлення закордонних паспортів – він вибрав для цього дуже невдалий час.
   
2. Це відставка міністра внутрішніх справ: якщо опозицію дратувала дійсно багато в чому надто провокаційна публічна позиція Юрія Луценка – все одно зовсім не обов'язково було домагатися його відставки саме зараз. Тим більше, що свідчень втручання міліції у виборчий процес, на відміну від кампанії 2004 року, практично не існує.
   
3. Це спроби і ПР, і БЮТ похапцем між першим та другим турами внести власні зміни до закону про вибори президента: після того, як ці дві політичні сили влітку минулого року разом ухвалили чинний закон, вони мали б з усіх сил намагатися його виконувати. Причому не тільки букву, а й дух закону. Ніхто не забороняє штабам обох кандидатів зустрітися і досягти джентльменської угоди щодо виконання не дуже чітких норм діючого закону. Більше того – якраз цього і можна було б очікувати від справді проєвропейських кандидатів.
   
4. Це постійне намагання двох провідних політичних сил поставити виключно під свій власний контроль Вищий адміністративний суд України: таким чином обидві політичні сили позбавляють себе можливості неупередженого розгляду спірних питань, які завжди можуть виникнути під час виборів. Вони мають припинити ці спроби, щоб не ставити під сумнів легітимність перемоги на виборах будь-кого з них.
   
5. Це скандальна відмова Віктора Януковича від відкритих телевізійних дебатів перед другим туром виборів: цим пан Янукович зганьбив і принизив перш за все сам себе, але разом із собою – і всю Україну. Йому ще не пізно переглянути своє рішення і проявити справді лідерські якості. Якщо Юлія Тимошенко дебатує не за правилами – це значить, що її буде легко перемогти.
   

На цьому тижні кандидати намагатимуться зробити фінішний ривок до перемоги. Якщо вони відчуватимуть, що ця перемога під сумнівом, вони та їхні команди навряд чи довго розмірковуватимуть, чи варто йти на протиправні кроки. В цій ситуації дуже важливою є позиція свідомих українських громадян – вони мають чітко і голосно заявити, що реакцією на подібні дії буде рішучий і дієвий протест.

Не тільки Рінат Ахметов вважає, що демократія складає значну частину капіталізації України

П'ять років тому Ернст Рахаров був на київському Майдані серед тих, хто протестував проти брутальної маніпуляції волевиявленням громадян, яку спробувала тоді зробити команда Віктора Януковича. Підтримувати Віктора Ющенка означало тоді – підтримувати демократію в Україні. Якщо на цих виборах знову один з кандидатів спробує досягти вирішальної переваги шляхом маніпуляцій – Ернст Рахаров буде на боці його опонентів. Тобто Ернст Рахаров готовий підтримувати і Віктора Януковича, якщо цього разу жертвою маніпуляцій стане він.

На жаль, наразі ситуація виглядає таким чином, що домагатися перемоги шляхом маніпуляцій можуть спробувати обидва кандидати. В такій ситуації громадянське суспільство не повинно чекати моменту, коли маніпуляції вже стануть довершеним фактом. Утримавшись від участі в цих маніпуляціях, викриваючи та засуджуючи їх, нарешті відкрито і голосно протестуючи проти них, свідомі громадяни зможуть забезпечити демократичне майбутнє України. Постаті обох кандидатів на посаду наступного президента надто дрібні, щоб заради них ризикувати цим стабільним та заможним майбутнім.

Змова між Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко навесні минулого року щодо кулуарної реформи Конституції не відбулася багато в чому завдяки активній критичній позиції, що її зайняло українське громадянське суспільство по відношенню до цього «розподілу країни на двох». Зараз настає той час, коли громадянське суспільство має знову зіграти активну роль і примусити обох кандидатів, а також їхні команди, залишатися в рамках закону та здорового глузду.

Культура обслуговування вартує найдорожче

Не від президента залежить, як заможно живе країна, або як Ернст Рахаров проходив технічний огляд свого авто

Результат першого туру президентських виборів в Україні не став великою несподіванкою. Тим не менш, багатьом свідомим українцям прикро усвідомлювати, що вибір, наявний у другому турі, дуже сильно нагадує на вибір «між чумою та холерою», або іншими словами: між «гидким» з одного боку, та «страшною» – з іншого.

В той же час більшість пересічних громадян надалі інфантильно сподіваються, що перемога лише їхнього кандидата забезпечить їхній майбутній добробут і процвітання.

Таке ставлення виглядає верхом наївності, особливо коли за цим спостерігаєш із Швейцарії – країни, де з усіх країн світу напевне найбільше влади належить народові і найменше – президенту.

Заможним самовпевненим гномам президент для щастя не потрібен

Вже в перший рік свого перебування в Швейцарії Ернст Рахаров дізнався, що в Швейцарії таки є свій президент. Проте протягом усіх 10 років, скільки він тут мешкає, Ернст Рахаров ніяк не міг запам'ятати ім'я цього політика. Справа в тому, що посада президента є переважно церемоніальною і перехідною: кожного року вона по черзі переходить від одного міністру уряду конфедерації, який складається з 7 осіб, до іншого. І президентом ця посада називається скоріше лише у розумінні: той, хто головує на засіданнях уряду.

Утім, готуючи цю статтю, Ернст Рахаров нарешті мав гарний привід поцікавитися, хто ж сьогодні обіймає посаду швейцарського президента. У 2010 році цей титул має пані Доріс Лойтхард (Doris Leuthard), яка в уряді виконує роль міністра економіки.

Ернст Рахаров впевнений, що його «ганебне» довготривале незнання імені президента країни, в якій він постійно живе, нехай і як іноземець, не є таким вже й ганебним – він знає декількох справжніх громадян Швейцарії, які також не знають імені свого президента. Просто в Швейцарії більшість питань, від яких залежить добробут пересічної людини, вирішується на рівні громади, або щонайвище – кантону (напівнезалежна складова одиниця Швейцарської конфедерації), а не в Берні, де знаходяться органи управління конфедерацією.

Технічний огляд по-швейцарські: прискіпливо, але чемно і гіпер-ефективно

Нещодавно приватному автомобілю Ернста Рахарова виповнилися 5 років і таким чином він мав пройти перший обов'язковий технічний контроль з боку кантональної установи в справах транспорту.

Відповідне запрошення, на конкретний день та час
(на 15:15, якщо бути точним), Ернст Рахаров отримав поштою за 2 місяці до цього терміну. В запрошенні також надавалися номер телефону та адреса в Інтернеті, де можна було перепланувати цей термін, у рамках двотижневого періоду, якщо запропоновані день або час з якихось причин не влаштовують. Якщо ж найпізніше за тиждень до запропонованого терміну, альтернативних пропозицій від власника авто не поступить, то термін вважається прийнятим. В запрошенні також була вказана ціна послуги – 65 франків (приблизно 520 грн. за поточним ринковим курсом), а також висловлювалося прохання, щоб надане для огляду авто було чистим.

Відтак кантональна установа в справах транспорту чекає на вашу появу точно в узгоджений термін. І попереджає, що у разі неприїзду або запізнення, вона залишає за собою право стягнути з власника авто 30 франків (240 грн.) за втрачений на очікування та перепланування час.

Приїхавши точно в призначений час (а толерантність щодо запізнень в Швейцарії складає максимум одну-дві хвилини), Ернст Рахаров віддав документи діловоду, і до нього тут же вийшов механік-інспектор, який представившись, попросив ключі від машини. Зробивши на ній маленьке тестове коло, механік заїхав до гаража, в якому один за одним були розташовані три різноманітні тестові стенди. Там він спочатку поцікавився книжкою сервісного обліку, де під час кожного технічного обслуговування майстернею ставляться відповідні штампи, а потім розпочав тести. Протестувавши двигун та ходову частину, механік підняв автомобіль за допомогою гідравлічного пресу і проінспектував його також і знизу. Наостанок він попросив Ернста Рахарова сісти в машину і поперемикати сигнали повороту, фари і т.п.

В кінці кінців механік сказав, що все в порядку і спитав, яким чином Ернсту Рахарову краще оплатити означені 65 франків: отримати рахунок поштою, або заплатити касиру на місці.

Вся процедура зайняла всього 20 хвилин, а разом дорогою туди та назад – менше однієї години!

Технічний огляд в Україні – один із приводів для збору податей

При цьому Ернст Рахаров згадує розповіді свого батька, що мешкає в в Київській області, і якому останнього разу знадобився цілий день для того, щоб пройти технічний огляд свого авто. При цьому суть процедури, як це найчастіше і буває в Україні, дуже мало стосувалася справжньої перевірки технічного стану авто, з метою забезпечення безпеки дорожнього руху, а більше зводилася до бюрократичної причіпки, спрямованої на «вибивання» грошей з автомобілістів – адже якщо людина може собі дозволити авто, вона може собі дозволити і заплатити...

Скоріше за все якраз з цієї ж причини – максимізації грошового потоку – технічний огляд авто в Україні проводиться набагато частіше, ніж в Швейцарії. Але при цьому на дорогах України повно автомобілів в передаварійному або несправному стані. Тобто громіздка і в усіх аспектах дуже витратна процедура дуже погано служить тій меті, заради якої ця процедура власне і створювалася – сприяння безпеці дорожнього руху через контроль справності транспортних засобів.

Процедура, продиктована зверху, завжди неефективна

В чому секрет ефективності швейцарської процедури техогляду? В тому, що федеральний уряд на чолі з президентом з Берну її мудро прописав до самих тонкощів, а потім розіслав її в усі пункти проведення техогляду, наказуючи суворо дотримуватися? Звичайно ні. Федеральний уряд такими речами не займається, напевне тому він і складається всього з семи осіб.

Уряд затверджує лише загальні вимоги до процедури технічного огляду автомобілів, а організацією процесу займаються кантони. При цьому кантональні уряди дуже добре враховують те, що вони конкурують між собою за платників податків – громадян та підприємства, які є досить мобільними, щоб змінити своє місце проживання чи реєстрації з одного кантону до іншого, у разі якщо вони будуть незадоволені послугами та «цінами» на ці послуги – кантональними податками та зборами.

Якось працюючи консультантом на кантональні установи кантону Цюріх, Ернст Рахаров стикався з випадками, коли співробітники казали: «Ми – не чиновницька контора, ми є фірма з надання певних послуг».

Таким чином, зберігаючи на місцях повноваження, які не потребують централізованого координування, таких як оборона або підписання міжнародних угод, швейцарці забезпечують конкуренцію на місцях. А ця конкуренція, вкупі з толерантністю маленької, але багатомовної країни, затиснутої між великими сусідами, виховали в швейцарців відмінну культуру обслуговування. Яка, в свою чергу, є найпершим гарантом дуже високого рівня життя, який ніякий президент гарантувати не зміг би.

Жоден президент не змінить життя людей – тільки вони самі це можуть. Якщо захочуть.

Практично протягом всього періоду української незалежності, спостерігається поступова деградація системи влади в Україні, яка є занадто централізованою. Наразі цей процес просунувся так далеко, що під загрозою є подальше існування української держави. Проте цей факт поки що не очевидний для більшості українців, які апатично утримуються від активних громадських дій та самоорганізації на місцях, все ще сподіваючись на те, що центральна київська влада якось дасть країні лад.

Проте, як це не парадоксально, результати сьогоднішніх президентських виборів можуть допомогти українцям швидше подорослішати. Для більшості українців президент все ще уособлює центральну владу в країні. А вже сьогодні можна з легкістю прогнозувати, що наступний президент буде найслабшим за всю історію незалежної України, незалежно від того хто переможе в другому турі виборів:

• він чи вона отримає найменшу перевагу над своїм суперником за всю історію президентських виборів в Україні – лише декілька відсотків;
  
• він чи вона з усіх українських президентів отримає підтримку найменшої кількості виборців – дай Боже, щоб це були хоча б 10 млн. голосів;
  
• відсоток, тих, хто не підтримає жодного з кандидатів (протестне голосування), обіцяє бути найвищим за всю історію українських виборів.
  

Таким чином, на ранок понеділка 8 лютого багато українців матимуть добру нагоду замислитися над тим, чого можна очікувати від такого президента, якого вони щойно обрали. І буде дуже добре, якщо більшість з них не тільки справедливо вирішіть, що нічого доброго очікувати не слід, а й зроблять висновок: щоб мати можливість хоч колись заможно жити, треба повертати собі владу назад!