Про деякі відмінності між Україною та Америкою

Не все, що добре для Америки, добре і для України. Тим не менш, в американців є чого навчитися.

На цьому тижні компанія Крайслер (Chrysler), третій за розміром виробник автомобілів в Сполучених Штатах, який позаминулого року виробив більш ніж 2 млн. авто та має десятки тисяч працівників, оголосила себе банкрутом. Банкрутство в США часто використовується як механізм реструктуризації компанії, запроваджуючи тимчасовий захист від кредиторів, аніж як механізм її ліквідації. Банкрутство з метою реструктуризації планується і в цьому випадку. Але тим не менш, така процедура все одно означає, що багато заводів компанії буде зачинено і тисячі людей звільнено, як в самій компанії, так і на суміжних підприємствах, таких як виробники комплектуючих та автоділери.

Хоча що ж тут може бути цікавого для пересічного українця? Насамперед те, що це банкрутство, а відтак і закриття заводів та звільнення робітників, благословив сам президент Барак Обама. І його в цьому підтримали як більшість засобів масової інформації, так і більшість пересічних американських громадян.

Чому американці не захищають національного виробника та робочі місця? Тому що Америка – країна дикого капіталізму? Зовсім ні. Барака Обаму більше підтримують бідніші громадяни та профсоюзи, ніж заможніші громадяни та промислові лобі. Просто більшість американців добре розуміє, що на порятунок робочих місць підуть їхні гроші, які вони сплачують у вигляді податків. А відтак вони дуже не хочуть, щоб ці гроші витрачалися в пусту. А саме так вони були б витрачені, якщо б пішли на підтримання виробництва автомобілів, які мало хто хоче купувати.

В Америці за все платить платник податків, а в Україні – «держава»

Начебто всім все зрозуміло: уряд фінансує свої витрати за рахунок податків та зборів. Інколи, ще за рахунок одноразових доходів на кшталт доходів від приватизації. Але в довгостроковій перспективі інших донорів, окрім платників податків та зборів – тобто офіційно працюючих громадян та компаній – уряд не має і мати не може.

От тільки якщо в Сполучених Штатах уряд це відкрито визнає, то в Україні цей факт часто-густо сором'язливо замовчується. В той час, як в Америці будь-які урядові витрати, гарантії та підтримку навіть на побутовому рівні оцінюють в термінах, скільки все це коштуватиме платникам податків, то в Україні здебільшого користуються термінами на кшталт «державні витрати», «державні гарантії», «державна підтримка».

«Державу» за бороду не схопиш

Ернст Рахаров вважає, що термін «держава» має використовуватись виключно в політичному сенсі, а його використання в сенсі економічному потрібно почати послідовно викорінювати. Починаючи з Конституції, в якій трапляються такі терміни як «державне фінансування» та «державні стипендії».

Використання терміну «держава» в економічному сенсі в демократичній країні, якою все ж таки є Україна, є хибним. Адже в економічному сенсі демократичну державу представляють конкретні люди – члени уряду, а також керівники інших урядових структур, таких як Національний банк, Казначейство, Антимонопольний комітет тощо – які були обрані демократичним шляхом, або є призначеними на посаду особою, обраною демократичним шляхом.

Тобто ці люди отримують від виборців мандат та повноваження на витрачання коштів, отриманих від громадян та компаній у вигляді податків та зборів. І вони мають нести повну відповідальність перед виборцями за ці витрати. Коли ж вони починають називати витрачання коштів платників податків «державними витратами», то це є нічим іншим, як лукавим намаганням позбутися відповідальності. Така поведінка межує з шахрайством.

Відповідальні уряди рідко потребують кредитів МВФ

Скрутне соціально-економічне становище, в яке потрапила Україна внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи, є насамперед наслідком безвідповідальності українських урядовців. Які роздаючи популістські обіцянки виборцям покращити їхнє життя за «державний рахунок», чи повернути втрачені радянські заощадження «державним коштом», замовчували той факт, що платити за все це в кінцевому рахунку доведеться все тим же виборцям.

В результаті з настанням кризи їм дуже важко почати пояснювати громадянам, що «державні гроші» скінчилися. І що тепер необхідно підвищувати податки, збори та пенсійний вік. З відповідями на складні запитання можна ще якийсь час потягнути, звинувачуючи Міжнародний валютний фонд у висуванні неприйнятних для України умов надання чергового траншу рятівної позики.

Але ж насправді громадяни України мають подякувати Фондові за ці умови! Адже це ті самі умови, які свідомі громадяни повинні були б самі висувати до українських урядів. Бо повертати усі урядові борги доведеться саме їм.

Щоб зрозуміти всю абсурдність ситуації уявіть собі, що вам дзвонить Прем'єр-міністр України (до речі якій ви, як і більшість українських громадян, не дуже довіряєте) і просить позичити грошей. А на резонне зустрічне запитання, чим пані Прем'єр гарантуватиме повернення позики ви отримуєте відповідь, що це не ваша справа...

Час відповідальних слів та справ

Радянський державний патерналізм все ще міцно вкорінений в уяві багатьох громадян України, особливо тих, хто належить до старших поколінь. За псевдодемократичного радянського режиму урядові витрати цілком можна було називати хоч «державними витратами», хоч «манною небесною». Адже пересічні громадяни не мали практично ніякого контролю за тими витратами. Хоча такий контроль мала Комуністична партія. І поки партійний контроль був хоч трохи ефективний – той патерналізм був хоч якось життєздатний.

Сьогодні, в демократичній Україні, іншої відповідальності, ніж перед виборцями, українські посадовці не мають і не можуть мати. Тому час почати називати речі своїми іменами. Замість «державні кошти» – гроші платників податків, замість «державна допомога» – урядова допомога. За прозорість надання та ефективність використання якої урядовці мають головою відповідати перед виборцями!

Не дати їм наробити біди

Політична ситуація в Україні має всі шанси на поступове покращення, якщо провідна «трійця» політиків, у відчаї від майбутньої поразки, не наробить дурниць

Цікаві речі відбуваються в Україні останніми місяцями. Політична криза то загострюється, то трохи «попускає», але головні політичні гравці різких рухів, як в кінці минулого року, більше не роблять. Схоже, з одного боку дається взнаки міжнародний тиск, а з іншого – початок розуміння того, що такі кроки є шкідливими для рейтингу довіри до відповідного політика. Економіка України хоч і сильно потерпає від фінансово-економічної кризи, але до тієї бездни, в якій вона побувала протягом 90-х років ще дуже далеко. При цьому з'являються перші ознаки її стабілізації. Звісно, не завдяки антикризовим діям уряду, а скоріше через те, що незважаючи ні на що, українська економіка стала більш ринковою та більш гнучкою, ніж вона була 10 років тому.

Та є підстави припускати, що сьогоднішнє відносне затишшя є затишшям перед новою політичною бурею. І що після травневих свят політичний істеблішмент вибухне черговою кризою. Адже тоді президентська передвиборча кампанія має перейти в активну фазу. А президентські рейтинги головних гравців раптом почали демонструвати жваву динаміку.

Стрімке падіння рейтингу Юлії Тимошенко змушує її оточення шукати «креативні» способи збереження нею влади. Стагнація рейтингу Віктора Януковича, одночасно із збільшенням його власної строптивості, стимулює його соратників до пошуку альтернатив. А Віктор Ющенко не хоче миритися із своєю роллю «кульгавої качки» та з перспективою до кінця року втратити останній вплив, тому може наважитись на останній «феєрверк». Ці фактори вкупі з відсутністю в Україні демократичних традицій, враховуючи невисокий ступінь поваги провідних українських політиків до закону, та їхньої поваги до суспільного блага, може штовхнути одного чи одразу декількох із провідної «трійці» на радикальні кроки з метою різко перемоделювати ситуацію на власну користь.

Такими кроками можуть бути:

• Швидке протягання конституційної реформи, яка законсервує провідні позиції когось одного, двох, або навіть всієї «трійці»
  
• Введення Ющенком надзвичайного стану та прямого президентського правління
  
• Роздмухування хвилі соціальних протестів
  
• Спроби взяти під контроль медіа-простір, насамперед телеканали, для маніпулювання громадською думкою перед виборами
  
• Маніпуляція передвиборчою кампанією, в першу чергу за допомогою судових рішень, з метою недопущення вступу на посаду свого конкурента
  

Кроки загрозливі і потенційно дуже шкідливі для майбутнього країни. Проте є добрі підстави сподіватися, що всі ці, а також інші радикальні комбінації, так і залишаться на рівні нездійсненних фантазій.

Конституція на «трьох»

Ернст Рахаров впевнений, що вдвох Юлія Тимошенко та Віктор Янукович конституційну реформу провести не зможуть. Для цього їм знадобиться Віктор Ющенко. Третім. А тому можна бути спокійним: адже ці троє людей ніколи між собою домовитися не зможуть. Просто не здатні. І це навіть не враховуючи того, що у них здебільшого діаметрально протилежні інтереси. Тому нової редакції Конституції цього року за всіма ознаками прийнято не буде.

Пряме правління «голого» Президента

Як у казці про голого короля, нинішній український Президент до останнього не хоче помічати, що він «голий». Тобто, що реальної влади у нього майже не залишилося. Не тому, що геть зникли повноваження, а тому – що зник авторитет. Тому невиконання президентських наказів стає майже добрим тоном. Це жахливо, коли Президент ініціюватиме якісь кроки, дійсно потрібні суспільству. Але це добре, якщо Президент замислить щось для суспільства шкідливе. Відтак пряме президентське правління цього Президента є дуже малоймовірним.

Коли капіталісти кличуть на барикади

Партія Регіонів вже спробувала провести масові протестні акції. В результаті наразилася скоріше на сарказм засобів масової інформації та свідомих громадян. Зараз час для «весняного наступу пролетаріату» вже втрачено. Чи вдасться роздмухати протести восени? Навряд чи. Адже головною причиною їхнього провалу є недовіра громадян до організаторів акцій. За таких умов ніякого Майдану 2 не буде.

Інтернет проти Інтера

Боротьба за телеканал Інтер, яка згідно Інтернет-ЗМІ наразі точиться між оточенням Юлії Тимошенко та групою Дмитра Фірташа (якому, в свою чергу, приписують то підтримку Віктора Януковича, то Віктора Ющенка), показує, що провідна «трійця» потенціал інших каналів інформації, перш за все Інтернету, ще не усвідомила. А дарма. Адже Інтернетом на сьогодні користується щонайменше чверть потенційних виборців України. Напевне найбільш активна чверть, яка має великий вплив на формування політичних уподобань решти громадян.

Ернст Рахаров прогнозує, що прийдешні вибори стануть першими в історії незалежної України, на яких вплив телебачення у порівнянні з попередніми виборами зменшиться. За рахунок зростання впливу інтернетних та мобільних технологій. Тому може і добре, що провідна «трійця» витрачає свій час на боротьбу за все менш критичний ресурс.

Але все одно, рейдерські захоплення є дуже негативним явищем. Особливо, коли вони стосуються телеканалів – все ще суспільно впливових інституцій. Тому широке висвітлення цього конфлікту у всіх інших ЗМІ, в той час, як цілковите дотримання законності вже не видається вірогідним, має забезпечити хоча б прозорість процесу. А ця прозорість не дозволить ключовим гравцям «пойти по безпределу».

Обрання Президента в судах?

Ця загроза поки що віддалена, але вона виглядає найбільш реальною та небезпечною. Тому до протидії цій загрозі слід завчасно ретельно готуватися. Альтернативним «трійці» кандидатам необхідно домовитись між собою і розробити новий законопроект про вибори Президента, який повинен врахувати досвід останніх двох парламентських кампаній. Їм також необхідно домовитись про координацію один з одним з метою недопущення застосування «трійцею» свого «судового ресурсу». Крім того, вже зараз потрібно розпочинати кампанію з роз'яснення виборцям та потенційним членам виборчих комісій їхніх прав та обов'язків.

Повільний але впевнений поступ демократії

Багато українських коментаторів сьогодні пишуть про незбалансованість української системи влади і про нагальну необхідність її збалансування та покращення. Погоджуючись з такими закликами, Ернст Рахаров все ж хоче вказати на декілька прагматичних речей:

• В Україні наразі відсутня еліта, яка має необхідну довіру громадян, щоб запропонувати зміни до системи влади таким чином, щоб ці зміни сприйняло суспільство. В такій ситуації краще користуватися лікарським принципом: «не нашкодь!».
  
• Діюча Конституція є доброю хоча б у тому, що вона знизила ціну президентської посади. Тому «війна на знищення» заради цієї посади великою мірою втратила сенс.
  
• Останні президентські вибори в Україні були форс-мажорними і дуже не бездоганними з правової точки зору. Якщо наступні вибори просто пройдуть за законом – це для України вже буде великим кроком вперед на шляху до демократії.
  

Тому Ернст Рахаров сподівається, що мудрий український народ традиційно для себе вирішить «аби не було гірше» і не підтримає жодних закликів до різких змін у рік президентських виборів. Цього року така обачність видається найбільш доречною. Хоча є одне АЛЕ: цього року для збереження статус-кво простої бездіяльності може виявитись недостатньо. Цілком ймовірно, що цей статус-кво ще доведеться активно захищати.

Політична культура, як і будь-яка культура, культивується часом

З запровадженням відкритих публічних дебатів в Україні з'являється основа для прискореного розвитку політичної культури

Телеведучий Савік Шустер ініціював справжню революцію в українському телевізійному просторі. Його політичні ток-шоу спочатку на телеканалі Інтер, а потім на каналі Україна створили новий стандарт проведення вільних політичних дебатів в прямому ефірі. Мабуть вперше в історії в одній із країн СНД політики отримали можливість дебатувати, а громадяни – спостерігати за цими дебатами, не тільки в рамках парламенту, де більшість промов є завчасно підготовленими, а вплив аудиторії – не такий значний. Натомість формат ток-шоу Савіка Шустера, а також відповідних проектів-копій на інших телеканалах, вимагає здебільшого вільної мови, швидкої реакції, шанування думки аудиторії.

Мало хто заперечуватиме, що ці ток-шоу спричинили великі зміни на поверхні української політики. Раптом почали виходити з моди «непублічні політики» – люди, які стверджували, що вони є досвідченими «міцними господарниками», тому «не є навченими красиво говорити». Тепер суспільству стає дедалі більш зрозуміло, що «непублічний політик» – це взагалі-то нонсенс. Адже політика є виключно публічною справою. А «непублічні політики» на відкритих дебатах балів не набирають і підйому рейтингу популярності своєї політичної сили не сприяють.

Тому на перший план у всіх політичних силах вийшли найбільш підготовлені до публічних дебатів політики, які можуть більш-менш зрозуміло сформулювати та викласти свої думки. Більш-менш. Тому що добрих ораторів не дуже готували в радянські часи. За виключенням функціонерів ідеологічних відділів Компартії, одним з яких, наприклад, був перший Президент незалежної України Леонід Кравчук. І їх зовсім ніде не готували протягом першої десятирічки незалежності, що пройшла під знаком первинного «хапального» переформатування капіталу з урядової у приватну форму. У непрозорих та тіньових оборудках публічність зайва, навіть шкідлива.

В результаті публічними «комунікаторами» провідних політичних сил здебільшого стали або «старі кадри», на кшталт все того ж Леоніда Кравчука, Валентини Семенюк-Самсоненко, чи Михайла Чечетова, або комунікабельні вихідці з середи нуворішів (від французьського nouveau riche – новий багатий), такі як Нестор Шуфрич, Наталія Королевська або Арсеній Яценюк. Або, зрідка, це є вихідці з журналістського або іншого гуманітарного середовища, колись «кооптовані» політичними силами якраз із завданням працювати «комунікаторами». Це такі політики як Ганна Герман, Андрій Шевченко та Лілія Григорович. Ну і нарешті, в національно-патріотичному таборі ще збереглися свої «старі кадри» – колишні поборники комуністичного режиму, такі як Володимир Яворівський та Степан Хмара, або ж їхні молоді ідейні послідовники такі як В'ячеслав Кириленко чи Андрій Шкіль.

Ці «комунікатори» досить непогано виглядають на тлі своїх все ще доволі «непублічних» колег. А Арсеній Яценюк навіть «докомунікувався» до того, що на сьогоднішній день він є одним із реальних претендентів на президентську посаду. Проте на тлі більшості своїх колег із країн з більш тривалою традицією демократії, навіть найпублічніші українські політики часто виглядають незграбно.

Наступні речі найбільш кидаються у вічі, коли дивишся (в Інтернеті) українські «Свободи»:

• Схильність політиків до емоційних суперечок замість змістовних дебатів;
  
• З одного боку – схильність до зловживання увагою аудиторії, а з іншого – відповідна звичка перебивати співрозмовника;
  
• Неявна, а іноді і умисна, демонстрація неповаги до опонента.
  

Емоції все спрощують, заважаючи знайти рішення

За відсутністю фахових знать, а також за слабких ораторських якостей, які б дозволили доступно пояснити аудиторії складні речі, єдина можливість, яка залишається горе-політику – радикально спростити дискусію, перевівши її на емоційний рівень. Часто на рівень того, що в соціальних науках називається ціннісними судженнями. Такі судження автоматично сприймаються певною частиною аудиторії, якій вони є близькими. Але вони є контрапродуктивними для подальшої дискусії, бо роблять непотрібною логіку. А відтак – блокують шлях до будь-якого порозуміння.

Крім того, українські політики дуже зловживають «абсолютизмами»: абсолютно корупційний, повністю безвідповідальний, зовсім некомпетентний тощо. Це сприяє тимчасовому підвищенню уваги аудиторії, але в довгостроковій перспективі демонструє некомпетентність самого політика. Адже дякуючи сучасним технологіям всі заяви політиків є задокументованими навічно. Тому за допомогою «абсолютизмів» політик сам себе заганяє у глухий кут – через неможливість з часом відкорегувати свою думку. Адже журналісти колись обов'язково попросять прокоментувати, чому, наприклад, сьогодні ти співпрацюєш з тією самою політичною силою, яку ще вчора називав «абсолютно кримінальною».

Доктринизація під гамір опонентів

Коли ти настійливо продовжуєш розвивати свою думку, коли вся аудиторія вже давно її зрозуміла – аудиторія починає нудитись та нервувати. До цього часто додається ще нестриманість опонентів, які починають перебивати промовця. В результаті дискусія перетворюється на фарс, викликаючи обурення та досаду. Перш за все, в аудиторії, яка за всім цим спостерігає. Чи не тому рейтинги провідних політичних сил з моменту появи в ефірах «Свобод» переважно знижуються?

Я Вас дуже поважаю, АЛЕ...

Навмисна демонстрація неповаги до опонента викликає відразу у більшості людей. Тому українські політики, які представляють провідні політичні сили, поступово відвикають це робити. Натомість демонстрація неповаги залишається в більш завуальованих формах. Наприклад, останнім часом українські політики завели моду казати щось на кшталт: «я Вас дуже поважаю, АЛЕ...» – і далі слідує пояснення незгоди з позицією опонента. Схоже, нікому було пояснити цим політикам, що оте АЛЕ на ментальному рівні найчастіше сприймається аудиторією як заперечення попереднього речення. Тобто незважаючи на удавану коректність формулювання, із-за лаштунків проступає справжнє ставлення до опонента.

Всі згадані недоліки наявних українських політиків чітко проявилися тільки після появи перших майданчиків для відкритих публічних дебатів. В напівавторитарному режимі Леоніда Кучми здібності до цивілізованої публічної дискусії були зайвими. Коли Енрст Рахаров в кінці 90-х приїхав на рік на навчання до Санкт-Галленського університету в Швейцарії він був уражений тим, що виступи під час семінарів в цьому університеті оцінювалися за двома критеріями: за змістом, та за якістю презентації. І на початку було дуже важко виступати, адже за весь час навчання в Україні якість презентації мало кого цікавила.

Але сьогоднішні часи виставляють зовсім інші вимоги. Вже ставши на шлях демократії українцям доведеться привчатися вести публічні дискусії. Не це знадобиться довгий час. Але політики, які найшвидше опановуватимуть нову науку, будуть найуспішнішими.

Коли нестерпно хочеться щось швидко покращити...

Впровадження певного механізму відкритих виборчих списків в Україні необхідне. Але цей механізм повинен перейняти плюси існуючої виборчої системи.

Останнім часом від різних політиків, органів влади та громадських організацій виголошуються вимоги провести в Україні чергову реформу виборчого законодавства та запровадити так звані «відкриті списки». Перш за все це стосується виборів до Верховної Ради України. На сьогоднішній день у Верховній Раді зареєстровані вже 8 законопроектів, які передбачають ту чи іншу систему обирання народних депутатів України за відкритими списками.

Напевне для більшості українців на сьогодні вже зрозуміло, що наявна система виборів до Верховної Ради та місцевих рад потребує щонайменше великого вдосконалення. Схожої думки дотримується також велика кількість спостерігачів за ситуацією в Україні із-за кордону. Ернст Рахаров теж виступає за те, що виборчу систему України необхідно серйозно вдосконалювати, про що він вже писав у своїх статтях раніше.

Єдине, що викликає здивування Ернста Рахарова – відсутність згадок про позитиви існуючої пропорційної системи виборів. Невже всі аспекти цієї системи є погані чи дуже погані? Ернст Рахаров переконаний, що ні. Позитивних аспектів досить багато і було б несправедливим, на початку розмови про необхідні реформи про них не згадати. І тільки потім слід переходити до критики.

Якщо починати з плюсів

Коли в Україні запроваджувалася чинна пропорційна система виборів, одним із головних аргументів на її користь було те, що ця система запровадить політичну відповідальність політичних партій перед виборцями, на противагу до мажоритарної системи, коли деякі депутати спочатку «купували» виборчі округи, а потім «вільно торгували» своєю фракційною приналежністю. Зараз же більшість критиків закидають діючій системі низький моральний та професійний рівень великої кількості депутатів, що були обраними до парламенту та місцевих рад за «закритими списками», які формувалися партійної верхівкою чи лідером особисто без врахування думки рядових членів партії та простих виборців.

Ернст Рахаров, як і ці критики бачить у цьому велику проблему. Але він також не може не бачити, що ця проблема, принаймні частково, вирішується сама собою. Адже більшості громадян наразі зрозуміла відповідальність політичних сил, а перш за все – їхніх лідерів, за такий стан речей. І громадяни, відповідно, відмовляють цим політичним силам та лідерам у своїй довірі. Що виливається в дуже низькі рейтинги довіри до них, і відповідно – дуже високі рейтинги недовіри. Тобто можна стверджувати, що запровадження певної політичної відповідальності насправді відбулося. Просто, як переважна більшість будь-яких структурних реформ, ця реформа приносить свої плоди з відстрочкою у часі розміром у декілька років.

Скептики зауважать, що падіння рейтингів довіри до провідних політичних сил нічого не значить, бо альтернативи практично відсутні. І у разі проведення дочасних виборів до Верховної Ради її персональний склад має всі шанси на 80% залишитися таким же самим, як і сьогодні. Наразі це дійсно схоже на правду. Але якщо спробувати спрогнозувати на деяку перспективу, то з огляду на доволі бурхливий розвиток новітніх політичних проектів, таких як «Фронт Змін» Арсенія Яценюка, «Громадянська Позиція» Анатолія Гриценка, «За Україну!» В'ячеслава Кириленка, нарешті праворадикальної «Свободи» Олега Тягнибока, можна очікувати, що, наприклад, у разі проведення наступних парламентських виборів через півроку-рік – що і є найбільш ймовірним сценарієм – провідним політичним силам буде надзвичайно важко зберегти їхні сьогоднішні мега-фракції в парламенті через те, що доведеться дещо поступитися місцем новим проектам.

Що ж стосується президентських рейтингів, то вже сьогодні перемога одного із представників провідної політичної трійки (Тимошенко, Ющенко, Янукович) зовсім не виглядає такою вже й гарантованою, як це було ще півроку тому. Тому Ернст Рахаров має підстави стверджувати: із запровадженням пропорційної системи виборів відповідальність політичних сил та їхніх лідерів перед виборцями дійсно підвищилася!

Не все погано, що погано починається

Без сумніву, прикро, що усвідомлення своєї політичної відповідальності приходить до українських партійних ватажків із запізненням на декілька років, які певною мірою можна вважати втраченими для всього українського суспільства. Але ж це суть людського життя: наука найкраще засвоюється через піт та сльози.

Відсутність вже на протязі досить тривалого відрізку часу реальної відповідальності влади перед суспільством є надзвичайно руйнівним для останнього. Але з іншого боку на це можна дивитися як на звичайну дитячу хворобу. Щоб одужати від якої насамперед потрібен час.

Це одужання полягатиме у виникненні політичних сил, побудованих за радикально іншими принципами, ніж ті, які є в наявності сьогодні. Замість згори-донизу – знизу-догори. Замість пірамідальної ієрархічної структури – «пласка» ієрархія. Замість непрозорого фінансування олігархами – публічні пожертви від найширшого кола громадян. Замість «гнучкості» у питаннях ідеології та абстрактних передвиборчих гасел – ідеологічна визначеність та чіткі обіцянки, які потім можна перевірити.

Прецеденти організацій, побудованих за цими новими принципами, в сучасній Україні поки що відсутні. Тому велика кількість громадян ще має пройти через складний процес переосмислення суспільних відносин, переоцінки власного світогляду. Для чого знадобиться тривалий час, подекуди навіть зміна поколінь.

Але Ернст Рахаров впевнений, що цей процес вже йде. Тому сьогодні дуже важливо не загальмувати його, сподіваючись знайти якесь міфічне ідеальне рішення, що миттєво дасть позитивний результат.

Шукати шляхів вдосконалення існуючої системи виборів необхідно. Але робити це треба спочатку зафіксувавши позитиви того, що вже маємо на сьогодні. Під цим кутом зору не таким вже безспірним виглядає навіть запровадження законодавчо продиктованого механізму «відкриття» виборчих списків. Бо якщо виборці дійсно цінуватимуть цю відкритість, вони автоматично нададуть перевагу більш відкритим політичним силам. А відтак бідною буде та політична сила, яка не запровадить у себе часто згадувані останнім часом «праймеріз» (від англійського primaries або primary election – попередні вибори) чи «чорні ради» – тобто демократичні механізми формування передвиборчих списків низовими партійцями чи навіть простими виборцями. Навіть якщо ця сила зветься Партія Регіонів чи Блок Юлії Тимошенко.