неділя, 21 грудня 2008 р.

Маніфестом по некомпетентності та безвідповідальності?

На цьому тижні Українська правда оприлюднила так званий «Маніфест середнього класу України» під авторством Юрія Романенка. Ця стаття викликала настільки широкий резонанс, що була згадана навіть прем'єр-міністром України на ток-шоу у Савіка Шустера. З часів Помаранчевої революції це мабуть перший випадок, коли громадянське суспільство знову намагається голосно заявити про себе.

В «Маніфесті» та статтях-відгуках Ернсту Рахарову особливо імпонують заклики шукати подібних собі та самоорганізовуватись. Ернст Рахаров також впевнений, що демократія, стабільність та сталий розвиток завжди починаються знизу, а не як черговий владний «прорив». Широкий резонанс, який отримали подібні заклики свідчить про те, що в Україні дуже вагома частина суспільства відносить себе до середнього класу, який прагне висловлювати свою недовіру владі та свою незгоду її з діями в більш конструктивний спосіб ніж брутальний голодний бунт.

Але хотілося б також відмітити деякі аспекти «Маніфесту» які, на жаль, якраз більше відповідають філософії голодного бунту, ніж протесту середнього класу, який перш за все характеризується людською гідністю та відповідальністю перед суспільством. Негативний тон по відношенню до банківських інституцій, а більше того – заклик до силового протистояння у разі намагання банків законним чином (!) вилучити заставне майно у позичальників, які більше не в змозі виконувати свої зобов'язання за кредитними договорами, є закликом до анархії. Адже будь-який банк – це не тільки позичальники, а й величезна кількість вкладників, більшість з яких також зараховують себе до середнього класу. Якщо банки не зможуть повертати борги, то вони не зможуть розрахуватися і з вкладниками. Таким чином, приймаючи виключно сторону позичальників, пан Романенко, напевне сам того не відаючи, створює передумови конфлікту у лавах середнього класу, який він так прагне об'єднати.

Позичальники, які за нинішнього курсу гривні до іноземних валют, а також через зменшення рівня їхніх доходів, більше не можуть обслуговувати свої валютні кредити заслуговують на співчуття. Але враховуючи, що ці кредити вони брали абсолютно добровільно, вони мали усвідомлювати усі можливі ризики, пов'язані з фінансовим станом як економіки, так і їхнім особистим. Якщо вони дійсно не можуть розрахуватися з боргами – ці борги можуть бути реструктуровані, але ні в якому разі не прощені. А на самий крайній випадок, обов'язково повинна існувати процедура примусового вилучення заставного майна.

Середній клас, на відміну від люмпенів, також повинен розуміти, що той факт, що банки працюють з грошима, зовсім не обов'язково робить їх «жирними котами», які наживаються на бідах суспільства. Це приблизно те саме, якщо сказати, що шахтарі, які добувають золотоносну руду в Південноафриканській республіці є найбільшими багатіями світу. Банки є здебільшого приватними інституціями, але такими, діяльність яких звичайно дуже щільно регулюється з боку відповідних державних установ. Тобто якщо дійсно є великі підозри, що деякі з українських банків зловживають своїм становищем на валютному та кредитному ринках, треба розуміти, що це відбувається з відома, а можливо і за співучасті Національного банку, уряду чи президента (є підстави вважати, що в різних випадках «відзначилася» кожна з цих установ).

У підсумку, головною істиною для українського середнього класу все ж таки повинна бути така: без банків не буває середнього класу. Українські банки, заслуговують на великі нарікання у тому, що стосується якості та ціни їхніх послуг – в цьому Ернст Рахаров міг переконатися особисто кожного разу, коли мав з ними справу. Але з іншого боку треба також розуміти, що банківська сфера, незважаючи ні на що, є однією з більш конкурентних на тлі загалом оліго- та монополізованої української економіки. Тобто, якщо хоча б зберегти існуючий рівень конкуренції, якість банківських послуг неодмінно зростатиме, а ціни – зменшуватимуться.

Що ж до заклику протягом трьох хвилин тиснути на клаксон свого авто опівдні 22-го грудня – Ернст Рахаров вважає його ексцентричним, трохи пафосним і не дуже доцільним. Адже звук автомобільного клаксону звичайно є дратівливим для оточуючих і викликає агресію. Підвищення рівня агресії в суспільстві навряд чи прискорить процес подолання фінансово-економічної кризи. Скоріше навпаки. Тому автомобільний клаксон є скоріше суперечливим способом демонстрації що «нас багато, нас не подолати».

Якщо згадати походження цього слогану, то у його витоків стояли помаранчеві стрічки, які багато українців (включаючи Ернста Рахарова) носили на своєму одязі та прив'язували до антен своїх авто. Ці помаранчеві стрічки надихали хоробрістю боязких громадян України, які бачили, що таких як вони навкруги дуже багато. Чи не подібну мету переслідує ініціатива пана Романенка? То може краще запропонувати українцям, які хочуть солідаризуватися один з одним з метою подолання кризи та перетворення України на заможну стабільну країну, наприклад, поставити на свої авто маленькі українські прапорці? А тим, хто пересувається громадським транспортом, пов'язати на своєму одязі стрічки кольору українського прапора?

Вже мало для кого в Україні є секретом, що провідні українські керманичі некомпетентні, безвідповідальні та неадекватні для керування країною. «Кидальна» історія та егоїстичні навички, набуті ними протягом мародерських 90-х років, навчили їх думати лише сьогоднішнім днем, не планувати на далеку перспективу та зневажати суспільство. Останні декілька років «дикої демократії» позбавили їх будь-якої здатності домовлятися та йти на поступки один одному заради загального блага. Але також не буде секретом і те, що замінити цих керманичів поки ніким. Зрозуміло тільки, що ті, хто колись прийдуть на заміну, повинні бути здатними визнавати власні помилки, а не тільки звинувачувати. Ділитися, а не тільки перерозподіляти. Радитися, а не тільки наказувати. Чи стане протест середнього класу України шляхом до визначення таких лідерів, а також механізмів суспільного контролю за їхньою майбутньою діяльністю, визначить не автомобільний клаксон, а реальні непрості та нетеатральні дії, які послідують за першою гучною акцією.

неділя, 14 грудня 2008 р.

Профілактика авторитарного синдрому

Десь через рік в Україні відбудуться чергові президентські вибори. Так склалося, що найбільш ймовірні переможці цих виборів вже відомі: Юлія Тимошенко, Віктор Янукович та Віктор Ющенко. Незважаючи на те, що деякі українські журналісти та політики, такі як Анатолій Гриценко, вважають що цим трьом політикам варто було б відмовитися від балотуватися на пост президента, розраховувати не це, на жаль, не доводиться.

Якщо ж оцінювати перспективи цих трьох політиків, а також суспільні тенденції пов'язані з наявною фінансово-економічною кризою, то найкращі шанси напевне матиме той із них, хто зможе найбільш привабливо запропонувати на перший погляд прості способи вирішення складних проблем. Іншими словами – той, хто виявиться найкращим майстром популізму.

На сьогодні здається, що найкращим таким майстром з великим відривом є Юлія Тимошенко. Проте поки що передчасно оголошувати її переможцем. Її конкуренти до цього іноді демонстрували неабиякі здібності концентрації волі та зусиль, щоб вирвати перемогу у здавалося б безнадійній ситуації.

Головною особливістю поточної ситуації в українській політиці є те, що через брак компетентних та ефективних команд, здатних вирішувати надскладні проблеми, які через кризу тільки додатково загострилися, провідна політична трійця найймовірніше в своєму популізмі намагатиметься йти ще далі, ніж вони це робили до теперішнього часу. А неприборканий популізм страшний тим, що наступне неминуче невиконання нереальних обіцянок популіст-політик намагатиметься звалити на когось іншого, вишукуючи внутрішніх та зовнішніх ворогів.

На перешкоді цьому процесу сьогодні стоїть наявна в країні жвава свобода слова – будь-хто, кого якась владна інституція намагатиметься «призначити» ворогом, має можливість вільно і відкрито відповісти на всі звинувачення. При цьому засоби масової інформації скоріше всього будуть на боці несправедливо обвинувачуваного. Звідси наступний висновок: невгамовний популізм та свобода слова є несумісними і в довгостроковій перспективі залишиться тільки одне з цих явищ. Якщо ймовірним є зростання популізму, то автоматично зростає загроза свободі слова, а разом із нею – і демократії.

Політик-популіст не зможе залишитися демократом. Щоб залишитися при владі вона чи він неодмінно почнуть дрейфувати в бік авторитаризму. Якщо суспільство дозволить такий розвиток подій, воно позбавить себе останнього незаперечного здобутку «помаранчевої революції», а разом з цим і перспективи в осяжному майбутньому стати частиною заможної європейської цивілізації.

Ернст Рахаров впевнений, що такому розвитку подій зовсім не пізно запобігти. Не шляхом відміни виборів президента чи маніпулювання конституцією з метою залишити при владі діючого президента на другий строк без проведення виборів, а шляхом проведення профілактичних заходів з метою недопущення авторитаризму.

Першим з цих заходів є підтримка тих сил, які виступають за подальшу демократизацію політичного процесу в Україні. Необхідно підтримувати всі партії та суспільні рухи, які демонструють більшу демократичність ніж ті, які представлені сьогодні в Верховній Раді. Будь-яка партія, в якій лідери місцевих осередків та кандидати на участь у виборах будуть відкрито обиратися рядовими партійцями шляхом так званих «праймеріз» чи «чорних рад», заслуговує на підтримку більше, ніж поки що найбільш популярні політичні сили, збудовані за ієрархічним та персоніфікованим принципом. З цього погляду, цікавими є приклади ініціатив Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Миколи Катеринчука.

Другим заходом є вдосконалення політичних правил гри. Враховуючи невисоку ймовірність його переобрання на президентську посаду, для президента Ющенка було б вкрай нерозумно і надалі блокувати прийняття закону про спеціальні слідчі комісії та інших законів, покликаних регламентувати процедуру імпічменту президента. Тому президенту потрібно частіше нагадувати його відповідну передвиборчу обіцянку і змушувати її виконати хоча б під кінець строку його повноважень.

І третім, найголовнішим, заходом повинна стати згуртованість журналістського середовища та інших інститутів громадянського суспільства з метою підготовки до більш важких часів. Всі здорові сили українського суспільства повинні бути готові повстати на захист молодих демократичних традицій, за перших ознак зазіхання на них з боку владних інституцій. Популізм є хворобою з довгим періодом розвитку, яку не можна запускати. Якщо політику якмога частіше нагадувати її чи його власні слова, сказані колись раніше, це автоматично змушує до більшої послідовності та поміркованості. Відповідно у політика зменшується спокуса до на перший погляд простих (але у достроковій перспективі – руйнівних) способів вирішення складних проблем.

Події можуть скластися таким чином, що майбутній президент України може почати схилятися до авторитаризму. Ернст Рахаров не виключає такого випадку навіть якщо на зміну сьогоднішньому за українськими мірками дуже толерантному та демократичному президенту Ющенку-1 прийде президент Ющенко-2, але з радикально іншими переконаннями. Вже не кажучи про більш ймовірні сценарії приходу на президентську посаду когось іншого із провідної трійці –Тимошенко або Януковича, які до теперішнього часу демонстрували набагато більш авторитарний стиль керівництва, ніж діючий президент. Тим не менш, ці побоювання не є приводом для блокування демократичного процесу зміни президента шляхом виборів. Краще вже зараз створювати умови для того, щоб президентське крісло стало прокрустовим ліжком, здатним перевиховати авторитарного кандидата на демократичного президента. А за впертого небажання перевиховуватись – перетворитись на в'язничні нари.

неділя, 7 грудня 2008 р.

Про американські борги, «економічний Армагеддон» та статистику, частина 2

Продовження статті, першу частину якої Ернст Рахаров оприлюднив минулого тижня.

Зустрічаючи приклади досить абсурдних статей (таких як статті пана Василишина та пана Морозова) на тему причин глобальної фінансово-економічної кризи, Ернст Рахаров кожного разу намагався зрозуміти, що такі статті спричиняє. З самого початку, він був далекий від думки, що автори таких статей свідомо намагаються маніпулювати суспільною думкою, було зрозуміло, що це скоріше думки авторів зазнали маніпуляції. Допоміг великий огляд, присвячений Росії, у номері британського часопису The Economist, що вийшов минулого тижня.

Вітер зі Сходу

Автори огляду в The Economist констатували, що російським журналістам «порекомендували» не пов'язувати слова «Росія» та «криза», таким чином підконтрольні Кремлю ЗМІ весь час кажуть про «світову кризу» та російські «антикризові заходи». Загалом це великою частиною відповідає дійсності: ніхто не заперечує американське походження кризи. Але тим не менш за таким поданням інформації проглядається спроба російського керівництва відвернути увагу свого власного народу від того факту, що воно недостатньо зробило для того, щоб наслідки світової кризи були меншими. Наприклад, що не були проведені заходи з підвищення конкурентоспроможності економіки, такі як демонополізація та зменшення рівня корупції.

Здається, що «перевести стрілки на когось іншого» дуже не проти і в керівництві України. Незважаючи на те, що на відміну від Росії, де на протязі останніх років виключно сприятливої зовнішньої кон'юнктури хоча б створили та наповнили стабілізаційний фонд, українські керманичі не мають жодного морального права на те, щоб в усьому звинувачувати Америку. Адже вони під час потужного глобального економічного підйому останніх років, що був не в останню чергу спричинений іпотечним бумом в Сполучених Штатах, весь позитив в українській економіці приписували виключно собі і не не зробили абсолютно нічого, щоб підготувати країну до складніших часів.

Проте чи має політик моральне право, щось стверджувати, чи ні – питання риторичне. Головне в тому, які є шанси, що їй чи йому все одно повірять. І тут виявляється, що ці шанси є не такими і поганими, особливо якщо звернутися до досвіду тієї ж сучасної російської пропаганди. Відмінність якої від того виду, який застосовувався у Радянському Союзі, згідно того ж таки The Economist в тому, що радянські пропагандисти говорили людям, що їм думати, а нинішні російські кажуть те, що людям подобається чути.

Анекдот про три конверти. Конверт другий: звалюй все на Америку.

Враховуючи, що у підсвідомості багатьох українських громадян Сполучені Штати почасти все ще асоціюються з образом ворога, випестуваним ще радянською пропагандою, представлення США в якості «світового лихваря» має всі шанси сподобатись більшості населення. Навіть багатьом проєвропейські налаштованим громадянам. Адже ніде правди діти: все ще діюча американська адміністрація примудрилася дуже суттєво занапастити репутацію своєї країни в більшій частині світу. Тому Сполучені Штати зараз ідеально підходять на роль універсального цапа-відбувайла. Особливо коли, якщо згадати старий анекдот про три конверти, конверт перший (хто забув: в першому конверті рекомендувалося валити все на попередника) вже використано.

Заради справедливості треба зазначити, що відвертою брехнею навіть найбільш перекручені статті назвати складно. Адже байки про «надроздутий невиробничий сектор» Сполучених Штатів дійсно мають під собою певну основу: частка фінансового сектора в ВВП США протягом останніх передкризових років суттєво зросла до рекордних більше ніж 8% від ВВП. І нинішня криза якраз викликана болючим процесом скорочення цього сектора. «Стратосферна заборгованість» Сполучених Штатів є темою більш суперечливою, але у будь-якому випадку вона змушує інвесторів замислитися. Проте показовим є те, що в жодній статті не аналізуються суто українські причини кризи. Автори чомусь не хочуть помічати, що саме Україна однією із перших в світі була вимушена звернутися про кредитну підтримку Міжнародного валютного фонду (якій налічує майже 200 країн-членів). Чому саме Україна опинилася серед лише чотирьох країн (решта три «щасливчики»: Угорщина, Ісландія та Пакистан), які наразі потребували такої допомоги?

На думку Ернста Рахарова, якраз у цьому і полягає шкідливість згаданих статей: у відволіканні від роботи над помилками. Бо Ернст Рахаров впевнений: глобальна криза має настільки важкі наслідки для України виключно через внутрішні причини. Відповідальність за ці наслідки мають нести усі без виключення провідні політичні сили в Україні, адже усі вони встигли побувати при владі протягом останніх 4 років. Якраз про це у дуже дипломатичній формі висловився на сторінках Дзеркала тижня представник Світового банку, відповідальний за регіон Європи та Середньої Азії: «Однак (Україна) мусить також розплачуватися і за кілька років незбалансованого економічного зростання, двигуном якого було споживання, та за непослідовну макроекономічну політику, яка не була виваженою, а радше залежала від економічних циклів, що призвело до збільшення масштабів необхідних коригувань».

Проте було б короткозорим всю провину звалювати на політиків. Враховуючи, що останні 4 роки політична система України є достатньо демократичною, політичні лідери є легітимними на всенародно обраними, то в кінцевому підсумку відповідальність лежить на самих рядових українцях. Маємо те, що маємо. Тепер, якщо зробимо правильні висновки, то на наступних виборах будемо більш пильно придивлятися до політичних сил та до окремих кандидатів у виборчих списках, а також скептичніше ставитись до обіцянок «солодкого життя».

Сильні від криз страждають найменше

Ще одним цікавим спостереженням The Economist стосовно Росії було: «Америка займає думки росіян набагато більше, ніж Росія хоч колись займала думки американців». Можливо однією з причин американського успіху протягом такого тривалого періоду в історії є те, що американці концентруються на тих проблемах, які можна безпосередньо вирішити? В Швейцарії також більшість громадян набагато більше переймається локальними питаннями, які стосуються їхнього району, міста чи селища, і набагато менше цікавляться подіями в Берні, до якого більшість ставиться з певною підозрою, особливо коли мова заходить про передачу туди хоч незначної частки локальних повноважень. То може і українцям, які як і росіяни за радянською інерцією під час посиденьок на кухні полюбляють покритикувати Америку, почати замислюватись, як перейти від безплідних дискусій про абстрактні проблеми до практичного вирішення проблем конкретних?

Для того, щоб краще жити, кожному українському громадянинові для початку ліпше перенести свою увагу на один щабель нижче. Наприклад, тим, хто переймається світовою фінансовою системою – на фінансову систему України; тим, хто дуже нервується щодо недієздатності українського парламенту – на діяльність місцевої ради; а тим, хто бідкається стосовно якості доріг у своєму місті чи селищі – прослідкувати за тим, щоб частина тротуару перед їхнім особистим подвір'ям була завжди чистою та охайною. В німецькій мові є гарне прислів'я, яке перекладається наступним чином: «Якщо кожен вимітатиме перед своїм подвір'ям – весь світ буде чистим».

неділя, 30 листопада 2008 р.

Про американські борги, обіцянки «економічного Армагеддону» та статистику, частина 1

Люди, які часто мають справу зі статистичними даними полюбляють повторювати старий жарт: «Не довіряй ніякій статистиці окрім тієї, яку сам сфабрикував». Як у кожному жарті, в цьому також є велика доля правди. І тут річ не тільки в тому, що статистика завжди є недосконалою через використання припущень та узагальнень, а й у тому, що загалу звичайно дуже важко зрозуміти, яким чином продукуються статистичні дані. В той час, як цей механізм зачасти є визначним для коректного розуміння суті цих даних.

Останнім часом в Україні вийшла велика кількість публікацій стосовно суті сьогоднішньої глобальної фінансово-економічної кризи. В одній із них автор робить дуже далекосяжні висновки після побіжного аналізу структури валового внутрішнього продукту (ВВП) Сполучених Штатів Америки, а також багато інших провокаційних заяв на основі дуже поверхневого аналізу інформації. В іншій шановний український банкір Олександр Морозов спекулює на тему відмови Сполученими Штатами від долара на користь нової валюти «амеро». Ернст Рахаров вважає такі статті переважно абсурдними, непрофесійними а найголовніше – шкідливими.

Для початку, щоб довести абсурдність подібних статей, якраз і потрібен невеликий екскурс до підвалин економічної статистики. А у своїй наступній статті Ернст Рахаров викладе власні думки щодо походження таких публікацій та обґрунтує їхню шкідливість.

Що таке послуги?

Автор першої статті пише про неприродно великий обсяг послуг в структурі ВВП (за його даними – 82%), а також вказує на величезну сукупну заборгованість США (100 трильйонів доларів), роблячи висновок, що Сполучені Штати за такого рівня «реального виробництва» ніколи не зможуть розрахуватися з такими боргами. Автор другої статті також згадує суму сукупної заборгованості США в 100 трильйонів доларів в якості аргументу, що такий борг вже неможливо погасити, тому його можна лише списати, перейшовши на іншу валюту.

Почнемо з послуг, які велика кількість людей на пострадянському просторі зачасти розуміє як «торгівлю повітрям». Відповідно до такого розуміння, а також посилаючись на цифру 82%, що їх нібито складають послуги в американській економіці, робиться закид, що Сполучені Штати вже давно насправді «нічого не виробляють».

Спочатку розглянемо цю цифру: 82%. Напевне, автор статті дійшов цією цифри, віднявши від 100% обсяги валової доданої вартості створені наступними видами економічної діяльності (всі дані за 2006 рік, в дужках, для порівняння, показники України від Держкомстату):

  • промисловістю – 12,6% (27,7%);
  • будівництвом – 5,4% (1,7%);
  • та сільським, лісовим господарством і рибальством – 0,8% (3,3%);
  • загалом – 18,8% (32,7%).

При цьому шановний пан мабуть чомусь забув про 1,8% (в Україні – 1,9%) видобувної галузі, але це не вже не суть важливо. Тому що набагато грубішою помилкою є узагальнення решти до поняття «послуги». Адже решта складається з:

  • торгівлі – 13,8% (4,3%);
  • транспорту та складського господарства – 2,9% (діяльність транспорту та зв'язку – 4,1%);
  • виробництво та розподілення електроенергії, газу та води – 1,7% (2,3%);
  • урядовий сектор – 11,7% (відповідна стаття відсутня);
  • фінансовий сектор, страхування та торгівля нерухомістю – 17,1% (відповідна стаття відсутня);
  • інші приватні послуги – 32,4% (відповідна стаття відсутня).

Ернст Рахаров визнає, що деякі позиції в статистиці двох країн не абсолютно відповідають одна одній, але тим не менш дозволяє собі зробити такий висновок: навіть якщо всі майже 80%, які в Сполучених Штатах складають в сумі останні шість позицій, вважати «послугами», то виявиться, що і в Україні такі «послуги» теж складають майже дві третини ВВП. Тобто забагато «послуг» і в Україні? Навіть враховуючи, що готелів, закладів громадського харчування та стадіонів в Україні явно недостатньо?

Тим не менш, останні дві позиції, які в сумі складають майже половину американського ВВП заслуговують окремого коментаря. Адже ці позиції дійсно є послугами у будь-якому розумінні цього слова. Але щоб зрозуміти природу їхнього походження спочатку треба зрозуміти суть статистичних методів, використовуваних для обчислення ВВП.

Використовуваний (в тому числі і Держкомстатом України) для визначення ВВП за видами економічної діяльності виробничий метод «полягає у визначенні валової доданої вартості за видами економічної діяльності як різниці між вартістю виробленої продукції в основних цінах і вартістю матеріальних витрат та послуг, спожитих у процесі виробництва». Таким чином, чим більш структурованим та спеціалізованим є процес виробництва, тим більшою буде частка послуг.

Наприклад, якщо металургійне підприємство має на своєму балансі, скажемо, їдальню чи дитячий садок, і при цьому трудові книжки їхніх працівників лежать у відділі кадрів металургійного підприємства, то додана вартість, вироблена цим металургійним підприємством буде більшою (і, відповідно, дещо більшою в ВВП буде частка промислового виробництва порівняно з часткою послуг), ніж у випадку, коли ці їдальня та дитячий садок є самостійними підприємствами, що надають свої послуги металургійному підприємству на комерційній основі. В останньому випадку, навпаки, дещо більшу частину ВВП будуть складати послуги ніж промислове виробництво. Аналогічним прикладом може бути будівельна організація з власним відділом архітектурного планування та юридичним відділом, проти випадку, коли будівельна організація замовляє архітектурний проект у незалежного архітектурного бюро, а юридичний супровід проекту – в адвокатській конторі. В першому випадку доля будівництва в ВВП буде дещо вищою у порівнянні з долею послуг, ніж у другому.

До чого все це? Для того, щоб продемонструвати, що частка послуг в економіці зростатиме разом із зростанням частки спеціалізації. Враховуючи те, що потужна конкуренція в економіці Сполучених Штатів (однієї з найбільш конкурентних в світі) призводить до все більшого поглиблення ступеню спеціалізації, дуже висока частка послуг в американському ВВП не повинна дивувати. Це зовсім не «торгівля повітрям». Такі речі як передача спеціалізованим фірмам неключових функцій (аутсорсінг), на Заході є дуже розповсюдженими. В Сполучених Штатах нікого не здивуєш тим, що велика компанія може вичленити і продати фірмі-спеціалісту такі речі як власний підрозділ інформаційних технологій, бухгалтерію чи навіть відділ кадрів. Не кажучи вже про такі випадки, коли фірма може сконцентруватися, наприклад, на дизайні чипів для мобільних телефонів, фізичне виробництво яких буде доручено за контрактом тайванській компанії. В останньому випадку в США залишається найбільш працеємна частка послуг, а частка промислового виробництва «експортується» до Тайваню.

Як виміряти глибину боргової ями?

Навіть за умови того, що як виявилось, буде некоректним спрощенням казати що Сполучені Штати «нічого не виробляють», треба все ж таки розглянути питання американських боргів. Може вони все одно є завеликими, навіть для такої економічно потужної країни, як Сполучені Штати?

За інформацією Ернста Рахарова, дискусія на цю тему йде і серед економістів та інвесторів зі світовим ім'ям і поки що не можна казати про якийсь консенсус. Але при цьому можна з усією певністю стверджувати, що цифра 100 трильйонів доларів є провокаційно завищеною. Адже вона є простою сумою окремих позицій із категорій боргів приватного та державного секторів, що однозначно є некоректним, бо багато з цих боргів «перетинаються», а отже деякі борги рахуються щонайменш двічі. До того ж, в калькуляцію включені такі позиції як «зобов'язання медичного обслуговування в майбутньому» (37 трлн. доларів), що по-перше, є оціночною цифрою, а по-друге, означає приблизно те ж саме, якщо до українського державного боргу додати пріснопам'ятну суму знецінених внесків Ощадбанку СРСР. Це вже не кажучи про те, що в оригінальному документі Ернст Рахаров знайшов дещо інші цифри (для державного сектору – нижчі, для приватного – дещо вищі), ніж ті, що наведені автором статті.

Загалом, більшість економістів все ж таки погоджується, що борги в США є темою проблемною. Хоча деякі аспекти боргової проблеми Сполучених Штатів є менш гострими, ніж відповідні аспекти боргових проблем Японії чи Італії. У будь-якому випадку, казати про «економічний Армагеддон» через надвеликі американські борги наразі виглядає некоректним. Тим більшепрогнозувати відмову США від долара, щоб разом списати ці борги. Це – взагалі нонсенс, який можуть висловлювати тільки дуже далекі від економіки люди.

Фактом є те, що курс долара протягом минулих місяців суттєво зріс, в тому числі, дуже суттєво, і в Україні. Такий розвиток подій напевне віддзеркалює переконаність інвесторів в тому, що якщо вже весь світ підхопить економічну нежить, то Сполучені Штати мають у порівняні з іншими країнами дуже непоганий імунітет у вигляді конкурентноздатності та порівняно дуже компетентного економічного керівництва, які дозволять цій країні перебороти цю нежить однією з перших.

Чому так багато розмов про Америку?

Ернст Рахаров не є сліпим адвокатом Сполучених Штатів, він просто є прихильником прагматичного погляду на речі. Він також не наполягає, що існуюча глобальна фінансова система є доброю, адже в наявності факт її відмови. Але для того, щоб визначити правильні методи лікування цієї системи, треба спочатку поставити коректний діагноз. На жаль, що стосується цього діагнозу, то перекручуючи факти, автори багатьох статей в українських виданнях йдуть хибним шляхом і вводять в оману своїх читачів. Про те, що він вважає причиною цього маніпулювання фактами, читайте в наступній статті Ернста Рахарова.