неділю, 10 травня 2009 р.

Важко здобувати нові перемоги, не усвідомивши минулих поразок

Хоч Німеччина і досі не стала «нормальною» країною, вона є чудовим прикладом того, як можна вчитися на власних поразках

Ернст Рахаров виріс у Радянському Союзі і з дитинства звик до святкування Дня Перемоги 9 травня. Особливо за радянських часів, ці святкування справляли глибоке враження своєю серйозною урочистістю, а трансляція святкового мітингу та військового параду із Москви створювали відчуття гордості за свою країну, віри в її непереможну миролюбність.

Народившись 30 років після закінчення війни, Ернст Рахаров всю інформацію про цю війну, як і переважна більшість радянських громадян, спочатку отримував із радянських фільмів про неї, як художніх, так і документальних, з радянських книжок та підручників історії. В радянській версії історії про війну нічого не викликало сумнів – все було узгоджено між собою, все мало своє пояснення.

Єдині легкі сумніви породжували тільки серійні анекдоти про Штірліца, які самою своєю цинічністю натякали, що можливо не все в історії було так чисто. І можливо ще певна скупість на слова з боку ветеранів, яких запрошували в школу, щоб розповісти про війну. Ернст Рахаров, як і інші учні, очікував від них захоплюючих розповідей, на кшталт телевізійних, і кожного разу був трохи розчарований, коли розповіді виявлялися не дуже конкретними та героїчними.

А потім Радянський Союз драматично розпався, а разом з ним зникла беззастережна віра в усе радянське, особливо в радянську версію історії. Натомість з'явилася велика кількість знаків запитання, багато з яких залишаються такими і досі. Ці запитання є важкими та болючими для величезної кількості людей, особливо похилого віку, які сформувалися як особистості на основі тієї версії історії і іншої вивчати не схильні. Тим не менш, Ернст Рахаров впевнений, що запитання ставити необхідно, як необхідно шукати на них відповіді, прийнятні для всього суспільства.

Перемога – але якою ціною?

Це питання, щонайменш за своєю постановкою, з часом схоже викликає найменше суперечок. Мало в кого вже викликає сумніви, що командуванням Червоної армії була допущена велика кількість помилок, які часто призводили до того, що битви якщо і вигравалися, то за допомогою тактики «втопити супротивника у нашій крові», а також завдяки виключному індивідуальному героїзму окремих воїнів.

Але незважаючи на те, що питання є більш-менш загальноприйнятним, конкретні загальноприйнятні відповіді на це питання є маловідомими. Чому здавалося б навіть успішні операції Червоної армії, наприклад, такі як Курська битва, характеризувалися набагато більшими втратами людських життів, а також техніки, з радянської сторони, ніж з боку супротивника? Якщо в цьому було винне командування, то де головна помилка у системі визначення командирів? А якщо хибною була вся система визначення керівництва країни загалом, то які конкретні висновки з цього повинні зробити сучасні покоління?

На жаль, прагматична дискусія навіть навколо цього питання є дуже важкою. Даються взнаки і звичка пафосного відношення до воєнної історії, і політичні мотиви, і закритість, перш за все – сучасного російського керівництва, для дискусії на цю тему. Не кажучи вже про все ще обмежений доступ до військових архівів в Росії.

Велика Вітчизняна чи Друга світова?

За межами колишнього Радянського табору про Велику Вітчизняну війну не чув ніхто. Всі знають про Другу світову. Чому на пострадянському просторі і подалі використовується сталінська сором'язлива назва, очевидно покликана розмежувати ганебні для Радянського Союзу епізоди Другої світової війни, такі як участь нацистсько-радянському у розчленуванні Польщі, захоплення Прибалтики та Радянсько-фінську війну, і справді визвольну війну проти німецько-нацистських загарбників? Чим ще це можна пояснити, крім як спробою захистити радянську пропагандистську ілюзію про непереможну миролюбність СРСР?

Напевне це є питання, що великою мірою стосується шкільних підручників історії. Причому в усіх колишніх республіках Радянського Союзу. Так, більшість людей пізніше у своєму житті не схильні переосмислювати історичні назви, які вони колись вивчили у школі. Так, важко сперечатися з великим впливовим сусідом на північному сході, сучасне політичне керівництво якого схоже має свої політичні резони і відповідно прагне зберегти історичний статус-кво.

Але Україна має життєву необхідність у тому, щоб якнайближче підійти до справжньої історичної правди. Хоча б тому, що волею долі багато українців опинялися по обидва боки фронтів Другої світової. Наблизитись до історичної правди можна тільки за допомогою якомога більш відкритої прагматичної дискусії. Великий сусіда на північному сході має право, за дотримання правил відкритості та прагматичності, долучатися до цієї дискусії. Але він ні в якому разі не має права заборонити таку дискусію всередині України.

Чому переможці живуть гірше переможених?

Те, що сучасні німці живуть заможно і загалом краще ніж їхні колишні переможці, переконувати нікого не треба. Достатньо походити трохи по якомусь німецькому парку в час, коли матері звичайно гуляють з дітьми, і через деякий час обов'язково почуєш російську мову. Російськомовних у сучасній Німеччині дуже багато, майже стільки, скільки турецькомовних. І всі вони приїхали до Німеччини добровільно (ба більше – доклали до цього значних зусиль), шукаючи кращого життя від відносних злиднів та безталання на теренах колишнього СРСР. Як таке могло трапитись?

Ернст Рахаров має своє пояснення цього феномену – німці живуть краще, тому що вони:

  1. дуже добре усвідомили свої помилки, яких вони припустилися у 20 сторіччі, найбільшими з яких було розпочати дві Світові війни;
  2. провели відкритий прагматичний аналіз тих помилок і зробили ґрунтовні висновки.

Ернст Рахаров має два яскравих приклади цього. Перший стосується його літньої практики в Німеччині наприкінці 90-х. Ернст Рахаров тоді знімав невелику квартиру у німецької родини у Східній Німеччині. Якось у неділю хазяї влаштували невелику сімейну вечірку з грилем на подвір'ї родинного будинку і запросили на неї Ернста Рахарова. У відповідь на таку гостинність Ернст Рахаров запропонував наступної неділі зварити український борщ та почастувати хазяїв.

Борщ вийшов дуже смачний і всім дуже сподобався – у застіллі прийняла участь уся німецька родина: батьки та їхні четверо дітей, деякі з них приблизно одного з Ернстом Рахаровим віку. Але якимось чином розмова під час застілля зайшла про Другу світову. І тут слово взяв батько, простий, але при цьому поважний німець десь під 60. Сказав він приблизно таке: «Німецька нація у неоплатному боргу перед усім світом за те, що вона розпочала дві Світові війни і спричинила мільйони жертв. Кожен німець має пам'ятати про цю пляму та сором, які лежать на всьому німецькому народові. Тому німці мають бути завжди першими, коли мова йде про збереження миру та недопущення нових війн.» При цьому всі четверо дітей сиділи дещо похнюпившись, але дуже уважно і серйозно слухали батька. Ернсту Рахарову стало дещо не по собі. Від того, що таке казав німець, і від того, що було очевидно, що і він, і вся його родина, насправді так вважали.

Другий приклад стосується того, як сьогоднішні німці сприймаються у світі. Один добрий знайомий Ернста Рахарова – американець, який викладає в одному із німецьких вищих навчальних закладів, якось поділився своїми спостереженнями, що стосується сучасного німецького менталітету. Він сказав: «Ти знаєш, ця нація сьогодні неймовірно покірлива та миролюбна. Наприклад, якщо пересічного американця десь за кордоном обізвуть Янкі, він буде огризатися та може полізти у бійку. Якщо ж пересічного німця обізвуть Наці – він найймовірніше потупить очі та мовчки піде геть.»

Сьогодні і в самій Німеччині, і в інших країнах Євросоюзу йде дискусія стосовно того, чи не час Німеччині потроху позбавлятися свого почуття провини, адже після Другої світової вже пройшло більше 60 років і живих свідків, а тим більше – учасників, тих подій вже залишилось дуже мало, а онуки не мають відповідати за гріхи своїх дідів. Сам факт цієї дискусії демонструє, що Німеччина все ще не є «звичайною» країною, в якій звичайна демонстрація патріотизму не ризикує часом наразитися на осуд своїх же співгромадян, які страшенно бояться, щоб країна «не взялася за старе». Але на цьому фоні не можна не помітити, що дякуючи чесному та прагматичному аналізу минулого, німці були здатні сконцентруватися на побудові кращого майбутнього для своєї здавалося б розчавленої війнами країни.

Що важливіше: остання перемога, чи результат останньої війни?

Важко не помітити, що історія Великої Вітчизняної війни була націєутворюючим чинником для Радянського Союзу і певною мірою залишається таким чинником для сучасної Росії. І у цьому напевне полягає суть конфліктів, які останнім часом регулярно виникають між Росією та деякими іншими пострадянськими республіками, насамперед Україною та країнами Прибалтики, навколо трактування історії. Російську владу можна зрозуміти: «спроби переписати спільну історію» напевне дійсно є загрозою їхньому пануванню. Хоча б через те, що іншої націєутворюючої ідеї для Росії вони поки що не придумали.

Але поважаючи інтереси Росії, та навіть російської влади, Україна перш за все повинна дбати про власне майбутнє. А це майбутнє не в останню чергу залежатиме від адекватності оцінки минулого.

З точки зору Ернста Рахарова, перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні на сьогодні вже не є найголовнішою визначальною подією в історії як України, так і Росії. Натомість такою подією є розпад Радянського Союзу. Який, у свою чергу, відбувся великою мірою внаслідок поразки Радянського Союзу у Холодній війні. Ось ця поразка, з точки зору Ернста Рахарова, є найважливішою визначною подією сучасної історії для країн-нащадків Радянського Союзу.

І в цьому контексті найважливішими запитаннями є:

  • Яким чином ми вплуталися в цю війну?
  • Чи була ця війна з нашого боку справедливою (згадаємо гонку озброєнь, Будапешт 1956, Прагу 1968, берлінську стіну, підтримку Радянським Союзом сумнівних режимів в усьому світі, аби тільки на зло США тощо)?
  • Що призвело до нашої поразки?

Якщо Україна ініціює відкриту чесну дискусію на ці теми (відкриту також і для Росії), то можна сподіватися, що результатом стане скоріше перегортання контроверсійних сторінок історії, а найголовніше – визначення обрисів української національної ідеї, яку Україна так болісно шукає протягом всього періоду своєї незалежності.

неділю, 3 травня 2009 р.

Про деякі відмінності між Україною та Америкою

Не все, що добре для Америки, добре і для України. Тим не менш, в американців є чого навчитися.

На цьому тижні компанія Крайслер (Chrysler), третій за розміром виробник автомобілів в Сполучених Штатах, який позаминулого року виробив більш ніж 2 млн. авто та має десятки тисяч працівників, оголосила себе банкрутом. Банкрутство в США часто використовується як механізм реструктуризації компанії, запроваджуючи тимчасовий захист від кредиторів, аніж як механізм її ліквідації. Банкрутство з метою реструктуризації планується і в цьому випадку. Але тим не менш, така процедура все одно означає, що багато заводів компанії буде зачинено і тисячі людей звільнено, як в самій компанії, так і на суміжних підприємствах, таких як виробники комплектуючих та автоділери.

Хоча що ж тут може бути цікавого для пересічного українця? Насамперед те, що це банкрутство, а відтак і закриття заводів та звільнення робітників, благословив сам президент Барак Обама. І його в цьому підтримали як більшість засобів масової інформації, так і більшість пересічних американських громадян.

Чому американці не захищають національного виробника та робочі місця? Тому що Америка – країна дикого капіталізму? Зовсім ні. Барака Обаму більше підтримують бідніші громадяни та профсоюзи, ніж заможніші громадяни та промислові лобі. Просто більшість американців добре розуміє, що на порятунок робочих місць підуть їхні гроші, які вони сплачують у вигляді податків. А відтак вони дуже не хочуть, щоб ці гроші витрачалися в пусту. А саме так вони були б витрачені, якщо б пішли на підтримання виробництва автомобілів, які мало хто хоче купувати.

В Америці за все платить платник податків, а в Україні – «держава»

Начебто всім все зрозуміло: уряд фінансує свої витрати за рахунок податків та зборів. Інколи, ще за рахунок одноразових доходів на кшталт доходів від приватизації. Але в довгостроковій перспективі інших донорів, окрім платників податків та зборів – тобто офіційно працюючих громадян та компаній – уряд не має і мати не може.

От тільки якщо в Сполучених Штатах уряд це відкрито визнає, то в Україні цей факт часто-густо сором'язливо замовчується. В той час, як в Америці будь-які урядові витрати, гарантії та підтримку навіть на побутовому рівні оцінюють в термінах, скільки все це коштуватиме платникам податків, то в Україні здебільшого користуються термінами на кшталт «державні витрати», «державні гарантії», «державна підтримка».

«Державу» за бороду не схопиш

Ернст Рахаров вважає, що термін «держава» має використовуватись виключно в політичному сенсі, а його використання в сенсі економічному потрібно почати послідовно викорінювати. Починаючи з Конституції, в якій трапляються такі терміни як «державне фінансування» та «державні стипендії».

Використання терміну «держава» в економічному сенсі в демократичній країні, якою все ж таки є Україна, є хибним. Адже в економічному сенсі демократичну державу представляють конкретні люди – члени уряду, а також керівники інших урядових структур, таких як Національний банк, Казначейство, Антимонопольний комітет тощо – які були обрані демократичним шляхом, або є призначеними на посаду особою, обраною демократичним шляхом.

Тобто ці люди отримують від виборців мандат та повноваження на витрачання коштів, отриманих від громадян та компаній у вигляді податків та зборів. І вони мають нести повну відповідальність перед виборцями за ці витрати. Коли ж вони починають називати витрачання коштів платників податків «державними витратами», то це є нічим іншим, як лукавим намаганням позбутися відповідальності. Така поведінка межує з шахрайством.

Відповідальні уряди рідко потребують кредитів МВФ

Скрутне соціально-економічне становище, в яке потрапила Україна внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи, є насамперед наслідком безвідповідальності українських урядовців. Які роздаючи популістські обіцянки виборцям покращити їхнє життя за «державний рахунок», чи повернути втрачені радянські заощадження «державним коштом», замовчували той факт, що платити за все це в кінцевому рахунку доведеться все тим же виборцям.

В результаті з настанням кризи їм дуже важко почати пояснювати громадянам, що «державні гроші» скінчилися. І що тепер необхідно підвищувати податки, збори та пенсійний вік. З відповідями на складні запитання можна ще якийсь час потягнути, звинувачуючи Міжнародний валютний фонд у висуванні неприйнятних для України умов надання чергового траншу рятівної позики.

Але ж насправді громадяни України мають подякувати Фондові за ці умови! Адже це ті самі умови, які свідомі громадяни повинні були б самі висувати до українських урядів. Бо повертати усі урядові борги доведеться саме їм.

Щоб зрозуміти всю абсурдність ситуації уявіть собі, що вам дзвонить Прем'єр-міністр України (до речі якій ви, як і більшість українських громадян, не дуже довіряєте) і просить позичити грошей. А на резонне зустрічне запитання, чим пані Прем'єр гарантуватиме повернення позики ви отримуєте відповідь, що це не ваша справа...

Час відповідальних слів та справ

Радянський державний патерналізм все ще міцно вкорінений в уяві багатьох громадян України, особливо тих, хто належить до старших поколінь. За псевдодемократичного радянського режиму урядові витрати цілком можна було називати хоч «державними витратами», хоч «манною небесною». Адже пересічні громадяни не мали практично ніякого контролю за тими витратами. Хоча такий контроль мала Комуністична партія. І поки партійний контроль був хоч трохи ефективний – той патерналізм був хоч якось життєздатний.

Сьогодні, в демократичній Україні, іншої відповідальності, ніж перед виборцями, українські посадовці не мають і не можуть мати. Тому час почати називати речі своїми іменами. Замість «державні кошти» – гроші платників податків, замість «державна допомога» – урядова допомога. За прозорість надання та ефективність використання якої урядовці мають головою відповідати перед виборцями!

вівторок, 28 квітня 2009 р.

Не дати їм наробити біди

Політична ситуація в Україні має всі шанси на поступове покращення, якщо провідна «трійця» політиків, у відчаї від майбутньої поразки, не наробить дурниць

Цікаві речі відбуваються в Україні останніми місяцями. Політична криза то загострюється, то трохи «попускає», але головні політичні гравці різких рухів, як в кінці минулого року, більше не роблять. Схоже, з одного боку дається взнаки міжнародний тиск, а з іншого – початок розуміння того, що такі кроки є шкідливими для рейтингу довіри до відповідного політика. Економіка України хоч і сильно потерпає від фінансово-економічної кризи, але до тієї бездни, в якій вона побувала протягом 90-х років ще дуже далеко. При цьому з'являються перші ознаки її стабілізації. Звісно, не завдяки антикризовим діям уряду, а скоріше через те, що незважаючи ні на що, українська економіка стала більш ринковою та більш гнучкою, ніж вона була 10 років тому.

Та є підстави припускати, що сьогоднішнє відносне затишшя є затишшям перед новою політичною бурею. І що після травневих свят політичний істеблішмент вибухне черговою кризою. Адже тоді президентська передвиборча кампанія має перейти в активну фазу. А президентські рейтинги головних гравців раптом почали демонструвати жваву динаміку.

Стрімке падіння рейтингу Юлії Тимошенко змушує її оточення шукати «креативні» способи збереження нею влади. Стагнація рейтингу Віктора Януковича, одночасно із збільшенням його власної строптивості, стимулює його соратників до пошуку альтернатив. А Віктор Ющенко не хоче миритися із своєю роллю «кульгавої качки» та з перспективою до кінця року втратити останній вплив, тому може наважитись на останній «феєрверк». Ці фактори вкупі з відсутністю в Україні демократичних традицій, враховуючи невисокий ступінь поваги провідних українських політиків до закону, та їхньої поваги до суспільного блага, може штовхнути одного чи одразу декількох із провідної «трійці» на радикальні кроки з метою різко перемоделювати ситуацію на власну користь.

Такими кроками можуть бути:

  • Швидке протягання конституційної реформи, яка законсервує провідні позиції когось одного, двох, або навіть всієї «трійці»
  • Введення Ющенком надзвичайного стану та прямого президентського правління
  • Роздмухування хвилі соціальних протестів
  • Спроби взяти під контроль медіа-простір, насамперед телеканали, для маніпулювання громадською думкою перед виборами
  • Маніпуляція передвиборчою кампанією, в першу чергу за допомогою судових рішень, з метою недопущення вступу на посаду свого конкурента

Кроки загрозливі і потенційно дуже шкідливі для майбутнього країни. Проте є добрі підстави сподіватися, що всі ці, а також інші радикальні комбінації, так і залишаться на рівні нездійсненних фантазій.

Конституція на «трьох»

Ернст Рахаров впевнений, що вдвох Юлія Тимошенко та Віктор Янукович конституційну реформу провести не зможуть. Для цього їм знадобиться Віктор Ющенко. Третім. А тому можна бути спокійним: адже ці троє людей ніколи між собою домовитися не зможуть. Просто не здатні. І це навіть не враховуючи того, що у них здебільшого діаметрально протилежні інтереси. Тому нової редакції Конституції цього року за всіма ознаками прийнято не буде.

Пряме правління «голого» Президента

Як у казці про голого короля, нинішній український Президент до останнього не хоче помічати, що він «голий». Тобто, що реальної влади у нього майже не залишилося. Не тому, що геть зникли повноваження, а тому – що зник авторитет. Тому невиконання президентських наказів стає майже добрим тоном. Це жахливо, коли Президент ініціюватиме якісь кроки, дійсно потрібні суспільству. Але це добре, якщо Президент замислить щось для суспільства шкідливе. Відтак пряме президентське правління цього Президента є дуже малоймовірним.

Коли капіталісти кличуть на барикади

Партія Регіонів вже спробувала провести масові протестні акції. В результаті наразилася скоріше на сарказм засобів масової інформації та свідомих громадян. Зараз час для «весняного наступу пролетаріату» вже втрачено. Чи вдасться роздмухати протести восени? Навряд чи. Адже головною причиною їхнього провалу є недовіра громадян до організаторів акцій. За таких умов ніякого Майдану 2 не буде.

Інтернет проти Інтера

Боротьба за телеканал Інтер, яка згідно Інтернет-ЗМІ наразі точиться між оточенням Юлії Тимошенко та групою Дмитра Фірташа (якому, в свою чергу, приписують то підтримку Віктора Януковича, то Віктора Ющенка), показує, що провідна «трійця» потенціал інших каналів інформації, перш за все Інтернету, ще не усвідомила. А дарма. Адже Інтернетом на сьогодні користується щонайменше чверть потенційних виборців України. Напевне найбільш активна чверть, яка має великий вплив на формування політичних уподобань решти громадян.

Ернст Рахаров прогнозує, що прийдешні вибори стануть першими в історії незалежної України, на яких вплив телебачення у порівнянні з попередніми виборами зменшиться. За рахунок зростання впливу інтернетних та мобільних технологій. Тому може і добре, що провідна «трійця» витрачає свій час на боротьбу за все менш критичний ресурс.

Але все одно, рейдерські захоплення є дуже негативним явищем. Особливо, коли вони стосуються телеканалів – все ще суспільно впливових інституцій. Тому широке висвітлення цього конфлікту у всіх інших ЗМІ, в той час, як цілковите дотримання законності вже не видається вірогідним, має забезпечити хоча б прозорість процесу. А ця прозорість не дозволить ключовим гравцям «пойти по безпределу».

Обрання Президента в судах?

Ця загроза поки що віддалена, але вона виглядає найбільш реальною та небезпечною. Тому до протидії цій загрозі слід завчасно ретельно готуватися. Альтернативним «трійці» кандидатам необхідно домовитись між собою і розробити новий законопроект про вибори Президента, який повинен врахувати досвід останніх двох парламентських кампаній. Їм також необхідно домовитись про координацію один з одним з метою недопущення застосування «трійцею» свого «судового ресурсу». Крім того, вже зараз потрібно розпочинати кампанію з роз'яснення виборцям та потенційним членам виборчих комісій їхніх прав та обов'язків.

Повільний але впевнений поступ демократії

Багато українських коментаторів сьогодні пишуть про незбалансованість української системи влади і про нагальну необхідність її збалансування та покращення. Погоджуючись з такими закликами, Ернст Рахаров все ж хоче вказати на декілька прагматичних речей:

Тому Ернст Рахаров сподівається, що мудрий український народ традиційно для себе вирішить «аби не було гірше» і не підтримає жодних закликів до різких змін у рік президентських виборів. Цього року така обачність видається найбільш доречною. Хоча є одне АЛЕ: цього року для збереження статус-кво простої бездіяльності може виявитись недостатньо. Цілком ймовірно, що цей статус-кво ще доведеться активно захищати.

вівторок, 21 квітня 2009 р.

Політична культура, як і будь-яка культура, культивується часом

З запровадженням відкритих публічних дебатів в Україні з'являється основа для прискореного розвитку політичної культури

Телеведучий Савік Шустер ініціював справжню революцію в українському телевізійному просторі. Його політичні ток-шоу спочатку на телеканалі Інтер, а потім на каналі Україна створили новий стандарт проведення вільних політичних дебатів в прямому ефірі. Мабуть вперше в історії в одній із країн СНД політики отримали можливість дебатувати, а громадяни – спостерігати за цими дебатами, не тільки в рамках парламенту, де більшість промов є завчасно підготовленими, а вплив аудиторії – не такий значний. Натомість формат ток-шоу Савіка Шустера, а також відповідних проектів-копій на інших телеканалах, вимагає здебільшого вільної мови, швидкої реакції, шанування думки аудиторії.

Мало хто заперечуватиме, що ці ток-шоу спричинили великі зміни на поверхні української політики. Раптом почали виходити з моди «непублічні політики» – люди, які стверджували, що вони є досвідченими «міцними господарниками», тому «не є навченими красиво говорити». Тепер суспільству стає дедалі більш зрозуміло, що «непублічний політик» – це взагалі-то нонсенс. Адже політика є виключно публічною справою. А «непублічні політики» на відкритих дебатах балів не набирають і підйому рейтингу популярності своєї політичної сили не сприяють.

Тому на перший план у всіх політичних силах вийшли найбільш підготовлені до публічних дебатів політики, які можуть більш-менш зрозуміло сформулювати та викласти свої думки. Більш-менш. Тому що добрих ораторів не дуже готували в радянські часи. За виключенням функціонерів ідеологічних відділів Компартії, одним з яких, наприклад, був перший Президент незалежної України Леонід Кравчук. І їх зовсім ніде не готували протягом першої десятирічки незалежності, що пройшла під знаком первинного «хапального» переформатування капіталу з урядової у приватну форму. У непрозорих та тіньових оборудках публічність зайва, навіть шкідлива.

В результаті публічними «комунікаторами» провідних політичних сил здебільшого стали або «старі кадри», на кшталт все того ж Леоніда Кравчука, Валентини Семенюк-Самсоненко, чи Михайла Чечетова, або комунікабельні вихідці з середи нуворішів (від французьського nouveau riche – новий багатий), такі як Нестор Шуфрич, Наталія Королевська або Арсеній Яценюк. Або, зрідка, це є вихідці з журналістського або іншого гуманітарного середовища, колись «кооптовані» політичними силами якраз із завданням працювати «комунікаторами». Це такі політики як Ганна Герман, Андрій Шевченко та Лілія Григорович. Ну і нарешті, в національно-патріотичному таборі ще збереглися свої «старі кадри» – колишні поборники комуністичного режиму, такі як Володимир Яворівський та Степан Хмара, або ж їхні молоді ідейні послідовники такі як В'ячеслав Кириленко чи Андрій Шкіль.

Ці «комунікатори» досить непогано виглядають на тлі своїх все ще доволі «непублічних» колег. А Арсеній Яценюк навіть «докомунікувався» до того, що на сьогоднішній день він є одним із реальних претендентів на президентську посаду. Проте на тлі більшості своїх колег із країн з більш тривалою традицією демократії, навіть найпублічніші українські політики часто виглядають незграбно.

Наступні речі найбільш кидаються у вічі, коли дивишся (в Інтернеті) українські «Свободи»:

Емоції все спрощують, заважаючи знайти рішення

За відсутністю фахових знать, а також за слабких ораторських якостей, які б дозволили доступно пояснити аудиторії складні речі, єдина можливість, яка залишається горе-політику – радикально спростити дискусію, перевівши її на емоційний рівень. Часто на рівень того, що в соціальних науках називається ціннісними судженнями. Такі судження автоматично сприймаються певною частиною аудиторії, якій вони є близькими. Але вони є контрапродуктивними для подальшої дискусії, бо роблять непотрібною логіку. А відтак – блокують шлях до будь-якого порозуміння.

Крім того, українські політики дуже зловживають «абсолютизмами»: абсолютно корупційний, повністю безвідповідальний, зовсім некомпетентний тощо. Це сприяє тимчасовому підвищенню уваги аудиторії, але в довгостроковій перспективі демонструє некомпетентність самого політика. Адже дякуючи сучасним технологіям всі заяви політиків є задокументованими навічно. Тому за допомогою «абсолютизмів» політик сам себе заганяє у глухий кут – через неможливість з часом відкорегувати свою думку. Адже журналісти колись обов'язково попросять прокоментувати, чому, наприклад, сьогодні ти співпрацюєш з тією самою політичною силою, яку ще вчора називав «абсолютно кримінальною».

Доктринизація під гамір опонентів

Коли ти настійливо продовжуєш розвивати свою думку, коли вся аудиторія вже давно її зрозуміла – аудиторія починає нудитись та нервувати. До цього часто додається ще нестриманість опонентів, які починають перебивати промовця. В результаті дискусія перетворюється на фарс, викликаючи обурення та досаду. Перш за все, в аудиторії, яка за всім цим спостерігає. Чи не тому рейтинги провідних політичних сил з моменту появи в ефірах «Свобод» переважно знижуються?

Я Вас дуже поважаю, АЛЕ...

Навмисна демонстрація неповаги до опонента викликає відразу у більшості людей. Тому українські політики, які представляють провідні політичні сили, поступово відвикають це робити. Натомість демонстрація неповаги залишається в більш завуальованих формах. Наприклад, останнім часом українські політики завели моду казати щось на кшталт: «я Вас дуже поважаю, АЛЕ...» – і далі слідує пояснення незгоди з позицією опонента. Схоже, нікому було пояснити цим політикам, що оте АЛЕ на ментальному рівні найчастіше сприймається аудиторією як заперечення попереднього речення. Тобто незважаючи на удавану коректність формулювання, із-за лаштунків проступає справжнє ставлення до опонента.

Всі згадані недоліки наявних українських політиків чітко проявилися тільки після появи перших майданчиків для відкритих публічних дебатів. В напівавторитарному режимі Леоніда Кучми здібності до цивілізованої публічної дискусії були зайвими. Коли Енрст Рахаров в кінці 90-х приїхав на рік на навчання до Санкт-Галленського університету в Швейцарії він був уражений тим, що виступи під час семінарів в цьому університеті оцінювалися за двома критеріями: за змістом, та за якістю презентації. І на початку було дуже важко виступати, адже за весь час навчання в Україні якість презентації мало кого цікавила.

Але сьогоднішні часи виставляють зовсім інші вимоги. Вже ставши на шлях демократії українцям доведеться привчатися вести публічні дискусії. Не це знадобиться довгий час. Але політики, які найшвидше опановуватимуть нову науку, будуть найуспішнішими.