Показ дописів із міткою Україна і світ. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Україна і світ. Показати всі дописи

неділю, 25 січня 2009 р.

Темні часи попереду та маленький світоч надії

Тиждень, що минає, був настільки багатим на визначні події, що Ернст Рахаров вирішив не присвячувати свою чергову оповідь лише одній із них, а просто навести свої коментарі до тих із них, які він вважає найбільш визначними.

Чи справді він зможе? (Yes we can! – «Так, ми можемо!», ця фраза була слоганом президентської кампанії Барака Обами)

В Америці був приведений до присяги президент Барак Обама. Вперше в світовій історії в країні з переважно білим населенням був обраний президент африканського походження. Символічне значення цієї події важко переоцінити: як зазначив сам пан Обама в своїй інаугураційній промові, ще 60 років тому його батько майже не мав шансів бути обслуженим в пересічному американському ресторані. Мрія Мартина Лютера Кінга (з його знаменної промови "Я маю мрію" (I have a dream), яка 40 років тому здавалася абсолютно утопічною, стала реальністю.

Надії та сподівання, які покладають американці, а також багато громадян решти світу, на пана Обаму є стратосферичними. Він має швидко вирішити проблеми в американській економіці, на Близькому Сході, в Іраку, в Афганістані, а також віднайти спосіб зупинити глобальне потепління (українці напевне бажали б також, щоб новий американський президент допоміг Україні протистояти все більш експансивній політиці Кремля).

Зрозуміло, що пан Обама буде вимушений багато кого розчарувати. Але доброю звісткою є те, що пан Обама, добре розуміючи це, значну частину своєї інаугураційної промови присвятив стримуванню очікувань. Америка спромоглася на досить радикальну зміну політичної еліти, але це не значить, що позитивні зміні в економіці зможуть відбутися без участі кожного громадянина, і тим більше – решта світу не має сподіватися, що за них тепер турбуватиметься новий американський президент.

Чи стане Маркелов російським Гонгадзе?

Похмурим свідченням цього стало вбивство в Москві, в цей же день, за декілька годин до інаугурації Барака Обами, правозахисника Станіслава Маркелова, а також його супутниці, молодої журналістки Анастасії Бабурової. Верховне керівництво країни на подію ніяк не зреагувало, що аж надто нагадує мовчазне схвалення дій вбивці. На думку Ернста Рахарова, це нахабне вбивство майже під стінами Кремля символізує те, що темні часи, про настання яких попереджали багато небайдужих до долі Росій спостерігачів, наразі настали. Російська демократія остаточно переміститься на кухні, звідки її випустили на короткий проміжок часу 20 років тому. Перспективи Росії видаються туманними, а лиховісних передчуттів позбавитися важко.

Про всяк випадок українцям слід готуватися до того, що нова хвиля опричини накриє великого північного сусіда. А починати треба з того, що довести до завершення давно розпочаті справи – адже Георгія Гонгадзе і донині не поховано, як того вимагають християнські традиції.

Мир, чи лише перемир'я?

Росія та Україна, не в останню чергу внаслідок потужного тиску Євросоюзу, завершили гарячу фазу холодної газової війни. Газ із Росії знову пішов через Україну до споживачів у Євросоюзі. На жаль, є дуже багато підстав вважати, що цей підсумок є лише бойовою нічиєю, на яку погодилися лише через надвеликі втрати з обох боків. Але марні надії якимось чудовим способом виграти ідеологічну війну і надалі жевріють в деяких воюючих таборах, що гарантує відновлення безперспективної війни за першої ж нагоди.

Перша з таких нагод вже очевидна – Ернст Рахаров не бачить можливості, що швейцарський суд визнає правомочною угоду з передачі 11 млрд. кубометрів газу з українських газосховищ від РосУкрЕнерго до Нафтогазу України. Ця угода, підписана тільки одним з директорів РосУкрЕнерго, замість двох, як того вимагає відповідний запис в швейцарському торговому регістрі. Якщо одна з угод, що входить до пакету з врегулювання газового конфлікту, виявиться недійсною, які є шанси на те, що дійсними залишаться решта?

Тим не менш, газові угоди з цього пакету, конфіденційність яких в сучасних українських умовах вдалося зберегти лише трохи більше однієї доби, несуть у собі і відвертий позитив. Вони дають усім українським підприємцям та споживачам газу чіткий сигнал, що дешевого газу більше не буде. Українським підприємцям та урядовцям не залишається нічого іншого, як інвестувати в енергоефективність. А на переконання Ернста Рахарова, енергоефективність – це перший крок до справжньої конкурентноздатності української промисловості на світових ринках.

Прем'єр з паралельного світу?

Українські високопосадовці, особливо прем'єр-міністр, відчайдушно намагаються виглядати оптимістами. За словами останньої, зовнішній борг України становить не більше 11 відсотків від ВВП, тоді як зовнішній борг більшості розвинених країн знаходиться на рівні 65% - 70%. Тому дефолт Україні не загрожує. На жаль, на цьому фоні міжнародні фінансові ринки є великими песимістами. Ось переклад того, що в понеділок оприлюднило на свої головній сторінці в Інтернеті агентство Блумберг: «Відсоткові ставки за українськими урядовими та приватними запозиченнями, які в сумі складають 105 млрд. доларів, є вищими, ніж у будь-якій іншій країні світу, що має запозичення у доларах, за виключенням Еквадору, який вже оголосив про дефолт у грудні». Стаття має наступний заголовок: «Українські облігації сигналізують про майбутній дефолт». Складається враження, що пані Тимошенко та міжнародні фінансові ринки існують у паралельних світах, які не перетинаються.

Ринки помиляються рідко, але дай Боже, щоб цього разу вони помилися. Тим більше, що вони раді будуть помилитися. Якщо українські політики нарешті вирішать об'єднатися, хоча б за допомогою інстинкту самозбереження перед лицем важкої фінансово-економічної кризи, і зможуть провести необхідні, але здебільшого непопулярні антикризові заходи, то у фінансових ринків з'являться додаткові обставини, щоб переглянути ризики українського дефолту. І тоді з'явиться ще один світоч надії в сьогоднішньому досить похмурому світі.

неділю, 18 січня 2009 р.

À la guerre comme à la guerre

(фр., на війні як на війні)

На тижні, що минає, весь світ, із зростаючим відчуттям безсилля, нудьги та огиди, спостерігав за перебігом двох брудних конфліктів: війни в секторі Ґаза між Ізраілем та палестинцями та газової війни між Росією та Україною. І хоча близькосхідний конфлікт не можна залишати поза увагою хоча б тому, що він дуже сильно впливає на ситуацію в усьому світі, Ернст Рахаров змушений концентруватися на другому конфлікті, адже він безпосередньо впливає на долю його батьківщини. При цьому не можна не підкреслити одну схожість обох конфліктів, окрім їхньої деякої співзвучності: в поміркованого спостерігача дії обох конфліктуючих сторін в обох конфліктах все більше викликають передусім відчуття огиди.

Британський тижневик The Economist порівняв газову війну між Росією та Україною з родинною сваркою на кухні, де неможливо визначити правих та винуватих, і зазначив, що: «Незважаючи на те, що Євросоюз з усіх сил намагався не приймати нічию сторону в конфлікті, європейці все ж дійшли важливого висновку: Росія мала декілька нагод довести свою позицію, але при цьому захистити своїх європейських споживачів від значних втрат. Проте вона проігнорувала ці нагоди, поставивши свій двосторонній диспут (з Україною) попереду добробуту європейців.» The Economist також наводить слова одного європейського дипломата: «Повне закриття задвижки дуже погано відіб'ється на Росії. При цьому не можна замовчувати і той факт, що українці поводилися погано та по-дурнячому. Але росіяни однозначно перестаралися.»

Таким чином газова війна, яка напевне невдовзі все-таки закінчиться підписанням якоїсь компромісної угоди, переможців не матиме. Але матиме багато переможених. Хоча при цьому можна бути певними, що з обох боків будуть робитися спроби зробити вигляд, що саме їхня сторона перемогла. Бо ця війна також мала велику інформаційну компоненту. Насправді ця компонента з самого початку мабуть була більш важливою, ніж газова. В Ернста Рахарова є стійке відчуття, що однією з причин газової війни є те, що така війна виявилась дуже доречною для керівництва і Росії, і України щоб відвернути увагу своїх народів від власної некомпетентності, яка призвела до того, що їхні країни виявилися мало не наймеше всіх у світі готовими до світової фінансово-економічної кризи. Коли ж є добрий зовнішній ворог, то можна уникнути необхідності відповідати на багато дошкульних запитань – адже не до них, коли йде війна.

А прикладами таких дошкульних питань могли б бути питання стосовно місця країни в двох рейтингах, що були оприлюднені на цьому тижні: дослідження загальної ситуації зі свободою в країнах світу, проведене Фрідом Науз (Freedom House), а також індекс країн згідно до рівня економічної свободи, складений Уолл Стріт Джорнал (Wall Street Journal) та Неритадж Фоундейшн (Heritage Foundation).

В першому рейтингу йдеться про щорічне глобальне дослідження того, як в різних країнах забезпечуються політичні права та громадянські свободи. Згідно цього дослідження загальна ситуація в світі в цій галузі погіршується вже третій рік поспіль, причому особливо негативно «відзначилися» країни СНД, а насамперед – Росія, яка визнана країною невільною. Досить щасливим виключенням є Україна, ситуація зі свободою в якій, згідно Фрідом Науз, в минулому році не погіршилася і яка – єдина з країн СНД – була віднесена до категорії вільних.

Але набагато менше приводів до оптимізму надає другий рейтинг. Це – дослідження відданості країн принципам вільного ринку: вільному ринковому ціноутворенню та вільній конкуренції, економічній ефективності та невтручанню уряду в справи бізнесу, прозорості та законності. І незважаючи на покращення ситуації з економічною свободою загалом у світі, Україна та Росія продемонстрували протилежну тенденцію, погіршивши свої позиції в порівнянні з минулим роком. У випадку з Україною, єдиним показником, який покращився в минулому році є свобода торгівлі, дякуючи вступові до Світової організації торгівлі. При цьому погіршилися показники, що стосуються свободи ведення бізнесу, втручання уряду в економіку, фінансової свободи та свободи від корупції. Незмінно поганими залишилися захист майнових прав та інвестиційний клімат.

Індекс цього року також знову підтвердив наявність прямого зв'язку між рівнем економічної свободи та національним достатком. Таким чином, мабуть не буде перебільшенням припустити, що однією із основних причин важких наслідків світової кризи для України та Росії є низький рівень економічної свободи. При цьому, принаймні що стосується України, для багатьох українських урядовців та депутатів і від правлячої коаліції, і від опозиції це не є новиною – вони самі це визнають. Можливо ще й тому, що за позитивними прикладами значного покращення ситуації з економічною свободою не треба далеко ходити: це Азербайджан, Арменія, Грузія, Молдова та навіть Білорусь. Тим не менш в умовах кризи українські високопосадовці поки що обирають боротьбу за більшу частину пирога, що зменшується, замість роботи над тим, щоб їхня частина зростала разом з усім пирогом. Схоже, що ситуація в Росії в цьому аспекті є подібною. В результаті такий настрій призвів до того, що краще воювати, ніж допомагати один одному подолати кризу.

Ернст Рахаров закликає свої співгромадян не підігравати політикам у їхній небезпечній грі у війну. Натомість вперто ставити перед ними дошкульні питання на кшталт: в який спосіб і коли вони створять в Україні (Росії) умови, які дозволять активним громадянам реалізувати себе та досягти достатку, без необхідності порушувати безглузді суперечливі закони та інструкції, без необхідності кланятися корумпованим чиновникам та давати хабарі?

Громадянам Росії напевне також слід вимагати своєї участі у більш широкій та вільній політичної дискусії, замість сьогоднішньої ситуації, коли за всіх нишком вирішує вузьке коло «правильних хлопців».

Громадянам же України також не можна задовольнятися досягнутим рівнем загальної свободи в країні. По-перше, він далеко не найвищій у світі. А по-друге, у рік президентських виборів, коли зростає спокуса маніпулювати суспільною думкою через маніпуляції із ЗМІ, необхідно буде докласти великих додаткових зусиль тільки для того, щоб рівень політичних прав і громадянських свобод в країні, а особливо – рівень свободи слова, хоча б не погіршився. Тільки за цієї умови є надія на те, що на президентську посаду в Україні прийде людина, яка допоможе нарешті провести необхідні реформи, щоб громадяни країни отримали можливість мати цікаву роботу та добрий статок.

неділю, 11 січня 2009 р.

Росія-Україна: -3:-2

«Мой дядя самых честных правил,
когда
не в шутку занемог,
Он
уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог...»

Александр Пушкин, «Евгений Онегин»

Бойові дії в російсько-українському «бойовику» під назвою «Битва за газ» продовжуються, незважаючи на те, що багатьом зовнішнім глядачам ці дії вже порядком набридли. А деяких навіть розлютили, особливо тих з Балканського регіону, хто з подивом для себе відкрив, що їм відводиться роль масовки чи навіть гарматного м'яса. Навряд чи велике задоволення відчувають у Чехії, що наразі головує в Євросоюзі, чий прем'єр Мірек Тополанек вимушений займатися човниковою умиротворяючою дипломатією, схожою на ту, якою займався французький президент під час серпневої російсько-грузинської війни, але з тією різницею, що принаймні в Москві його, на відміну від Ніколя Саркозі, надто серйозно не сприймають.

На цьому фоні деякі коментарі засобів масової інформації конфліктуючих сторін поступово починають нагадувати коментарі до запеклого спортивного змагання. Наприклад деякі українські ЗМІ з певною зловтіхою повідомляють, що Газпромові скоро нікуди буде дівати той газ який зараз не качається в Україну, а також про те, що в наявній ситуації він щоденно втрачає близько 120 млн. доларів виручки. Російські ж ЗМІ здебільшого не мають вигадувати нічого від себе – там роль головних коментаторів, як виглядає, взяло на себе найвище керівництво держави, представники якого, здається, не без задоволення повідомляють про великі складності, які має Україна внаслідок світової фінансово-економічної кризи, а також про те, що їхні співрозмовники в керівних органах країн Євросоюзу нібито визнали ненадійність України як транзитера російського природного газу.

Погрозлива риторика та дещо лиховісний тон росіян забезпечили українцям відносну симпатію в більшості світових ЗМІ, але навряд чи українцям є сенс з цього радіти. Бо загальний тон висвітлення газової кризи полягає в тому, що обидві країни є погано керованими і вимагають до себе підсиленої уваги як пацієнти, хворі на небезпечну заразливу хворобу.

Складається враження, що сторони розглядають цей конфлікт як гру з нульовою сумою. Тобто гру типу футболу, коли чим гіршою є становище твого супротивника, тим автоматично кращою є становище твоє. Цьому мабуть є своє історичне пояснення: такий погляд на речі домінував за радянських часів, коли будь-яка подія, яка була не на користь Америки автоматично вважалася доброю для Радянського Союзу.

Якщо так, то дуже шкода. Бо принципова різниця сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що Україна та Росія де-факто грають на одному і тому ж боці. Таким чином, намагаючись дошкулити один одному, обидві країни дуже відчутно втрачають. Репутацію та довіру. Натомість отримуючи славу перманентних траблмейкерів (troublemakerанг., той, хто створює проблеми). В результаті, як Євросоюз, так і решта світу робить висновок, що ці країни не є нормальними мешканцями світового «гуртожитку», а відтак їх краще обходити стороною. Така де-факто ізоляція – повна протилежність тому, чого наразі найбільше потребують і Україна, і Росія. Без активних жвавих контактів із зовнішнім світом – на політичному, економічному, туристичному, культурному рівнях – Україні та Росії не вдасться подолати велике відставання в конкурентноздатності не тільки від найбільш розвинених, а й від середньо-розвинених країн світу. У підсумку, рівень добробуту їхніх громадян знижуватиметься у порівнянні з більшістю країн світу.

Ернст Рахаров вважає, що вихід із цього конфлікту перш за все полягає в тому, щоб перестати вважати його грою з нульовою сумою, через розуміння того, що на відміну від такої гри, виграти в цьому конфлікті неможливо. Українська сторона не зможе довести всьому світові, що корупції в газовій сфері, та випадків, скажемо, не зовсім прозорих відборів російського газу із транзитного газопроводу, ніколи не існувало. Адже в Україні є щонайменше декілька досить заможних осіб, які в різні часи займалися газовим бізнесом і які не в змозі переконливо пояснити походження своїх немалих статків та розкішного способу життя. Російська ж сторона навряд чи колись зможе переконати світ, що так звані «українські крадіжки газу» відбувалися без відома, і найголовніше – без співучасті, декого із Росії, а також, що претензії Росії до України як цього разу, так і в попередні роки, мають виключно економічний характер, без жодного політичного контексту.

Політичний контекст, насамперед – внутрішньо-політичний – проглядається в діях обох сторін і, на думку Ернста Рахарова, він і є основним мотивом дій політиків з обох боків. Провідні керманичі в обох країнах зацікавлені в тому, щоб відвернути увагу своїх громадян від свого невміння належним чином підготувати свої країни до світової фінансово-економічної кризи та своєї некомпетентності у подоланні її наслідків. Тому добра «газова війна» з ілюзією можливої перемоги є для них дуже доречною.

При цьому політичне керівництво обох країн створювало передумови нинішньої «газової війни» протягом низки років. У випадку з Україною свою руку приклали як нинішня влада, так і опозиція. Намагання ж багатьох вищих політиків обох країн заробити на цій війні якісь політичні бали ще й дуже скидається на мародерство.

Для більшості ж громадян як України, так і Росії ця війна є дуже недоречною. Бо вони ніяким чином не виграють, навіть у випадку, якщо їхня країна здобуде ілюзію перемоги. А програли вони наразі дуже суттєво. Тому заради свого мирного та щасливого майбутнього під час наступних виборів громадяни України та Росії мають замислитись над тим, як обрати керівників, які допоможуть їм здобувати реальні перемоги.

неділю, 4 січня 2009 р.

Демократична і незалежна Україна можлива тільки якщо демократичною буде і Росія

Зберігаючи, як на початок року, почуття гумору, можна сказати, що протягом нинішніх новорічних свят громадяни України, Росії та Євросоюзу мали нагоду подивитися «рімейк» популярного епічного «бойовику» під назвою «Битва за газ» перша частина якого вийшла на блакитні екрани на початку 2006 року. Незважаючи на певне додаткове захоплення через кращу підготовку до бою обох сторін, і відповідно – більш рівні сили у двобої, спостерігачу важко позбутися присмаку комедійності. Мабуть через деяку театральність дій бійців, а також через те, що «бойовик» наразі загрожує перетворитись на серіал, і відповідно – на фарс.

Через це, а також тому, що технічно ситуація на сьогодні поки що не виглядає критичною, Ернст Рахаров ходу цього «бойовика» коментувати не буде. А натомість спробує представити більш ширший погляд на довгострокову перспективу україно-російського сусідства, як це бачиться з деякої відстані.

Економічно, політично і ментально Україна та Росія в очах як зовнішніх спостерігачів, так і власних громадян навіть майже через 20 років після розпаду Радянського Союзу виглядають як дуже пов'язані між собою країни. Ментальна схожість – як позитивні риси, так і не дуже – найбільше кидається у вічі, коли зустрічаєш українців та росіян за кордоном. Коли в нас так мало по-доброму різного, стає зрозумілим, що ми маємо більш-менш спільний інформаційний та культурний простір (історично більшою частиною контрольований із Москви) не тільки через спрямовану політику Кремля, зацікавленого в цьому. Мабуть в такій формі він поки що найкраще відповідає і внутрішнім потребам українського народу.

Проте наразі ми маємо ситуацію, коли цілі української та російської держав стають дедалі несумісними. Російська держава є яскравим прикладом міцної побудови «згори донизу», а в Україні така модель очевидно не працює і єдиною життєздатною альтернативою уявляється побудова «знизу догори». В Росії суттю існування держави уявляється її велич, в Україні – тихий добробут окремих громадян. В Росії нинішня владна команда не зможе керувати в умовах справжньої демократії, а в Україні авторитарне керівництво наразі не уявляється можливим через брак необхідного для цього вишколу КДБ СРСР – отже якась із форм демократичного правління (нехай навіть дика) в Україні є вимушеною.

Таким чином, враховуючу згадані вище культурну та ментальну спорідненість українського та російського народів, і в той же час – несумісність цілей української та російської держав, можна зробити висновок: за існуючого стану речей в Росії, Україна ризикує знову припинити своє існування як незалежна та демократична держава, причому – не безкровно. Тому щоб зберегти самостійність, демократичний устрій та мир свідомим українцям час починати «демократичну експансію» в інформаційний простір Росії.

У статті за підписом Юлії Тимошенко (справжнім автором напевне є Григорій Немиря) на сайті британського часопису The Economist висловлюються схожі думки, щоправда метою статті є закликати до дій на російсько-українському напрямку Європейський Союз. Ернст Рахаров цілком підтримує цей заклик. Тільки вважає, що заклики до Євросоюзу можуть бути дієвими тільки тоді, коли Євросоюз має довіру до політика, від якого виходять ці заклики, а також, коли ці заклики підкріплені конкретними прикладами власних дій. Що стосується пані Тимошенко, ці речі, на жаль, є відсутніми. Як вони, за великим рахунком, є відсутніми і щодо інших політиків із провідної п'ятірки (крім Тимошенко це є також Ющенко, Янукович, Литвин та Симоненко).

Але ж це зовсім не привід для сумування для свідомих українських громадян. Бо як згадувалося вище, справжня життєздатна українська держава повинна бути побудована «знизу догори». Просто, будуючи демократичну українську державу, справжнім українським достойникам слід не забувати приділяти належну увагу великому північному сусідові.

Росія – великий, заможний, але можливо десь хворий брат. Брат – і від цього нікуди не подінешся. А якщо так – то українці не можуть відноситися до нього агресивно чи зі злобою. До потерпаючого від авторитаризму брата слід відноситися без образ, а з максимальним терпінням та підкресленою коректністю. Адже пам'ятаймо: майбутнє України залежатиме від її вправності по відношенню до великого брата. Якщо поводитимемо себе вправно – напевне отримаємо підтримку і Євросоюзу.

Представники Грузії на київському Майдані свого часу стояли насамперед за незалежність Грузії, бо розуміли, що одна Грузія не зможе протистояти авторитарній Росії. Інтелектуалам України час почати боротися за демократію в Росії заради самого існування незалежної української держави. І для початку не треба навіть їхати до Москви, а розпочати справжній чемний та коректний діалог із проросійськи налаштованими громадянами України. Тож щиро поздоровте з Різдвом родичів на Сході та Півдні України!

неділю, 7 грудня 2008 р.

Про американські борги, «економічний Армагеддон» та статистику, частина 2

Продовження статті, першу частину якої Ернст Рахаров оприлюднив минулого тижня.

Зустрічаючи приклади досить абсурдних статей (таких як статті пана Василишина та пана Морозова) на тему причин глобальної фінансово-економічної кризи, Ернст Рахаров кожного разу намагався зрозуміти, що такі статті спричиняє. З самого початку, він був далекий від думки, що автори таких статей свідомо намагаються маніпулювати суспільною думкою, було зрозуміло, що це скоріше думки авторів зазнали маніпуляції. Допоміг великий огляд, присвячений Росії, у номері британського часопису The Economist, що вийшов минулого тижня.

Вітер зі Сходу

Автори огляду в The Economist констатували, що російським журналістам «порекомендували» не пов'язувати слова «Росія» та «криза», таким чином підконтрольні Кремлю ЗМІ весь час кажуть про «світову кризу» та російські «антикризові заходи». Загалом це великою частиною відповідає дійсності: ніхто не заперечує американське походження кризи. Але тим не менш за таким поданням інформації проглядається спроба російського керівництва відвернути увагу свого власного народу від того факту, що воно недостатньо зробило для того, щоб наслідки світової кризи були меншими. Наприклад, що не були проведені заходи з підвищення конкурентоспроможності економіки, такі як демонополізація та зменшення рівня корупції.

Здається, що «перевести стрілки на когось іншого» дуже не проти і в керівництві України. Незважаючи на те, що на відміну від Росії, де на протязі останніх років виключно сприятливої зовнішньої кон'юнктури хоча б створили та наповнили стабілізаційний фонд, українські керманичі не мають жодного морального права на те, щоб в усьому звинувачувати Америку. Адже вони під час потужного глобального економічного підйому останніх років, що був не в останню чергу спричинений іпотечним бумом в Сполучених Штатах, весь позитив в українській економіці приписували виключно собі і не не зробили абсолютно нічого, щоб підготувати країну до складніших часів.

Проте чи має політик моральне право, щось стверджувати, чи ні – питання риторичне. Головне в тому, які є шанси, що їй чи йому все одно повірять. І тут виявляється, що ці шанси є не такими і поганими, особливо якщо звернутися до досвіду тієї ж сучасної російської пропаганди. Відмінність якої від того виду, який застосовувався у Радянському Союзі, згідно того ж таки The Economist в тому, що радянські пропагандисти говорили людям, що їм думати, а нинішні російські кажуть те, що людям подобається чути.

Анекдот про три конверти. Конверт другий: звалюй все на Америку.

Враховуючи, що у підсвідомості багатьох українських громадян Сполучені Штати почасти все ще асоціюються з образом ворога, випестуваним ще радянською пропагандою, представлення США в якості «світового лихваря» має всі шанси сподобатись більшості населення. Навіть багатьом проєвропейські налаштованим громадянам. Адже ніде правди діти: все ще діюча американська адміністрація примудрилася дуже суттєво занапастити репутацію своєї країни в більшій частині світу. Тому Сполучені Штати зараз ідеально підходять на роль універсального цапа-відбувайла. Особливо коли, якщо згадати старий анекдот про три конверти, конверт перший (хто забув: в першому конверті рекомендувалося валити все на попередника) вже використано.

Заради справедливості треба зазначити, що відвертою брехнею навіть найбільш перекручені статті назвати складно. Адже байки про «надроздутий невиробничий сектор» Сполучених Штатів дійсно мають під собою певну основу: частка фінансового сектора в ВВП США протягом останніх передкризових років суттєво зросла до рекордних більше ніж 8% від ВВП. І нинішня криза якраз викликана болючим процесом скорочення цього сектора. «Стратосферна заборгованість» Сполучених Штатів є темою більш суперечливою, але у будь-якому випадку вона змушує інвесторів замислитися. Проте показовим є те, що в жодній статті не аналізуються суто українські причини кризи. Автори чомусь не хочуть помічати, що саме Україна однією із перших в світі була вимушена звернутися про кредитну підтримку Міжнародного валютного фонду (якій налічує майже 200 країн-членів). Чому саме Україна опинилася серед лише чотирьох країн (решта три «щасливчики»: Угорщина, Ісландія та Пакистан), які наразі потребували такої допомоги?

На думку Ернста Рахарова, якраз у цьому і полягає шкідливість згаданих статей: у відволіканні від роботи над помилками. Бо Ернст Рахаров впевнений: глобальна криза має настільки важкі наслідки для України виключно через внутрішні причини. Відповідальність за ці наслідки мають нести усі без виключення провідні політичні сили в Україні, адже усі вони встигли побувати при владі протягом останніх 4 років. Якраз про це у дуже дипломатичній формі висловився на сторінках Дзеркала тижня представник Світового банку, відповідальний за регіон Європи та Середньої Азії: «Однак (Україна) мусить також розплачуватися і за кілька років незбалансованого економічного зростання, двигуном якого було споживання, та за непослідовну макроекономічну політику, яка не була виваженою, а радше залежала від економічних циклів, що призвело до збільшення масштабів необхідних коригувань».

Проте було б короткозорим всю провину звалювати на політиків. Враховуючи, що останні 4 роки політична система України є достатньо демократичною, політичні лідери є легітимними на всенародно обраними, то в кінцевому підсумку відповідальність лежить на самих рядових українцях. Маємо те, що маємо. Тепер, якщо зробимо правильні висновки, то на наступних виборах будемо більш пильно придивлятися до політичних сил та до окремих кандидатів у виборчих списках, а також скептичніше ставитись до обіцянок «солодкого життя».

Сильні від криз страждають найменше

Ще одним цікавим спостереженням The Economist стосовно Росії було: «Америка займає думки росіян набагато більше, ніж Росія хоч колись займала думки американців». Можливо однією з причин американського успіху протягом такого тривалого періоду в історії є те, що американці концентруються на тих проблемах, які можна безпосередньо вирішити? В Швейцарії також більшість громадян набагато більше переймається локальними питаннями, які стосуються їхнього району, міста чи селища, і набагато менше цікавляться подіями в Берні, до якого більшість ставиться з певною підозрою, особливо коли мова заходить про передачу туди хоч незначної частки локальних повноважень. То може і українцям, які як і росіяни за радянською інерцією під час посиденьок на кухні полюбляють покритикувати Америку, почати замислюватись, як перейти від безплідних дискусій про абстрактні проблеми до практичного вирішення проблем конкретних?

Для того, щоб краще жити, кожному українському громадянинові для початку ліпше перенести свою увагу на один щабель нижче. Наприклад, тим, хто переймається світовою фінансовою системою – на фінансову систему України; тим, хто дуже нервується щодо недієздатності українського парламенту – на діяльність місцевої ради; а тим, хто бідкається стосовно якості доріг у своєму місті чи селищі – прослідкувати за тим, щоб частина тротуару перед їхнім особистим подвір'ям була завжди чистою та охайною. В німецькій мові є гарне прислів'я, яке перекладається наступним чином: «Якщо кожен вимітатиме перед своїм подвір'ям – весь світ буде чистим».

неділю, 30 листопада 2008 р.

Про американські борги, обіцянки «економічного Армагеддону» та статистику, частина 1

Люди, які часто мають справу зі статистичними даними полюбляють повторювати старий жарт: «Не довіряй ніякій статистиці окрім тієї, яку сам сфабрикував». Як у кожному жарті, в цьому також є велика доля правди. І тут річ не тільки в тому, що статистика завжди є недосконалою через використання припущень та узагальнень, а й у тому, що загалу звичайно дуже важко зрозуміти, яким чином продукуються статистичні дані. В той час, як цей механізм зачасти є визначним для коректного розуміння суті цих даних.

Останнім часом в Україні вийшла велика кількість публікацій стосовно суті сьогоднішньої глобальної фінансово-економічної кризи. В одній із них автор робить дуже далекосяжні висновки після побіжного аналізу структури валового внутрішнього продукту (ВВП) Сполучених Штатів Америки, а також багато інших провокаційних заяв на основі дуже поверхневого аналізу інформації. В іншій шановний український банкір Олександр Морозов спекулює на тему відмови Сполученими Штатами від долара на користь нової валюти «амеро». Ернст Рахаров вважає такі статті переважно абсурдними, непрофесійними а найголовніше – шкідливими.

Для початку, щоб довести абсурдність подібних статей, якраз і потрібен невеликий екскурс до підвалин економічної статистики. А у своїй наступній статті Ернст Рахаров викладе власні думки щодо походження таких публікацій та обґрунтує їхню шкідливість.

Що таке послуги?

Автор першої статті пише про неприродно великий обсяг послуг в структурі ВВП (за його даними – 82%), а також вказує на величезну сукупну заборгованість США (100 трильйонів доларів), роблячи висновок, що Сполучені Штати за такого рівня «реального виробництва» ніколи не зможуть розрахуватися з такими боргами. Автор другої статті також згадує суму сукупної заборгованості США в 100 трильйонів доларів в якості аргументу, що такий борг вже неможливо погасити, тому його можна лише списати, перейшовши на іншу валюту.

Почнемо з послуг, які велика кількість людей на пострадянському просторі зачасти розуміє як «торгівлю повітрям». Відповідно до такого розуміння, а також посилаючись на цифру 82%, що їх нібито складають послуги в американській економіці, робиться закид, що Сполучені Штати вже давно насправді «нічого не виробляють».

Спочатку розглянемо цю цифру: 82%. Напевне, автор статті дійшов цією цифри, віднявши від 100% обсяги валової доданої вартості створені наступними видами економічної діяльності (всі дані за 2006 рік, в дужках, для порівняння, показники України від Держкомстату):

  • промисловістю – 12,6% (27,7%);
  • будівництвом – 5,4% (1,7%);
  • та сільським, лісовим господарством і рибальством – 0,8% (3,3%);
  • загалом – 18,8% (32,7%).

При цьому шановний пан мабуть чомусь забув про 1,8% (в Україні – 1,9%) видобувної галузі, але це не вже не суть важливо. Тому що набагато грубішою помилкою є узагальнення решти до поняття «послуги». Адже решта складається з:

  • торгівлі – 13,8% (4,3%);
  • транспорту та складського господарства – 2,9% (діяльність транспорту та зв'язку – 4,1%);
  • виробництво та розподілення електроенергії, газу та води – 1,7% (2,3%);
  • урядовий сектор – 11,7% (відповідна стаття відсутня);
  • фінансовий сектор, страхування та торгівля нерухомістю – 17,1% (відповідна стаття відсутня);
  • інші приватні послуги – 32,4% (відповідна стаття відсутня).

Ернст Рахаров визнає, що деякі позиції в статистиці двох країн не абсолютно відповідають одна одній, але тим не менш дозволяє собі зробити такий висновок: навіть якщо всі майже 80%, які в Сполучених Штатах складають в сумі останні шість позицій, вважати «послугами», то виявиться, що і в Україні такі «послуги» теж складають майже дві третини ВВП. Тобто забагато «послуг» і в Україні? Навіть враховуючи, що готелів, закладів громадського харчування та стадіонів в Україні явно недостатньо?

Тим не менш, останні дві позиції, які в сумі складають майже половину американського ВВП заслуговують окремого коментаря. Адже ці позиції дійсно є послугами у будь-якому розумінні цього слова. Але щоб зрозуміти природу їхнього походження спочатку треба зрозуміти суть статистичних методів, використовуваних для обчислення ВВП.

Використовуваний (в тому числі і Держкомстатом України) для визначення ВВП за видами економічної діяльності виробничий метод «полягає у визначенні валової доданої вартості за видами економічної діяльності як різниці між вартістю виробленої продукції в основних цінах і вартістю матеріальних витрат та послуг, спожитих у процесі виробництва». Таким чином, чим більш структурованим та спеціалізованим є процес виробництва, тим більшою буде частка послуг.

Наприклад, якщо металургійне підприємство має на своєму балансі, скажемо, їдальню чи дитячий садок, і при цьому трудові книжки їхніх працівників лежать у відділі кадрів металургійного підприємства, то додана вартість, вироблена цим металургійним підприємством буде більшою (і, відповідно, дещо більшою в ВВП буде частка промислового виробництва порівняно з часткою послуг), ніж у випадку, коли ці їдальня та дитячий садок є самостійними підприємствами, що надають свої послуги металургійному підприємству на комерційній основі. В останньому випадку, навпаки, дещо більшу частину ВВП будуть складати послуги ніж промислове виробництво. Аналогічним прикладом може бути будівельна організація з власним відділом архітектурного планування та юридичним відділом, проти випадку, коли будівельна організація замовляє архітектурний проект у незалежного архітектурного бюро, а юридичний супровід проекту – в адвокатській конторі. В першому випадку доля будівництва в ВВП буде дещо вищою у порівнянні з долею послуг, ніж у другому.

До чого все це? Для того, щоб продемонструвати, що частка послуг в економіці зростатиме разом із зростанням частки спеціалізації. Враховуючи те, що потужна конкуренція в економіці Сполучених Штатів (однієї з найбільш конкурентних в світі) призводить до все більшого поглиблення ступеню спеціалізації, дуже висока частка послуг в американському ВВП не повинна дивувати. Це зовсім не «торгівля повітрям». Такі речі як передача спеціалізованим фірмам неключових функцій (аутсорсінг), на Заході є дуже розповсюдженими. В Сполучених Штатах нікого не здивуєш тим, що велика компанія може вичленити і продати фірмі-спеціалісту такі речі як власний підрозділ інформаційних технологій, бухгалтерію чи навіть відділ кадрів. Не кажучи вже про такі випадки, коли фірма може сконцентруватися, наприклад, на дизайні чипів для мобільних телефонів, фізичне виробництво яких буде доручено за контрактом тайванській компанії. В останньому випадку в США залишається найбільш працеємна частка послуг, а частка промислового виробництва «експортується» до Тайваню.

Як виміряти глибину боргової ями?

Навіть за умови того, що як виявилось, буде некоректним спрощенням казати що Сполучені Штати «нічого не виробляють», треба все ж таки розглянути питання американських боргів. Може вони все одно є завеликими, навіть для такої економічно потужної країни, як Сполучені Штати?

За інформацією Ернста Рахарова, дискусія на цю тему йде і серед економістів та інвесторів зі світовим ім'ям і поки що не можна казати про якийсь консенсус. Але при цьому можна з усією певністю стверджувати, що цифра 100 трильйонів доларів є провокаційно завищеною. Адже вона є простою сумою окремих позицій із категорій боргів приватного та державного секторів, що однозначно є некоректним, бо багато з цих боргів «перетинаються», а отже деякі борги рахуються щонайменш двічі. До того ж, в калькуляцію включені такі позиції як «зобов'язання медичного обслуговування в майбутньому» (37 трлн. доларів), що по-перше, є оціночною цифрою, а по-друге, означає приблизно те ж саме, якщо до українського державного боргу додати пріснопам'ятну суму знецінених внесків Ощадбанку СРСР. Це вже не кажучи про те, що в оригінальному документі Ернст Рахаров знайшов дещо інші цифри (для державного сектору – нижчі, для приватного – дещо вищі), ніж ті, що наведені автором статті.

Загалом, більшість економістів все ж таки погоджується, що борги в США є темою проблемною. Хоча деякі аспекти боргової проблеми Сполучених Штатів є менш гострими, ніж відповідні аспекти боргових проблем Японії чи Італії. У будь-якому випадку, казати про «економічний Армагеддон» через надвеликі американські борги наразі виглядає некоректним. Тим більшепрогнозувати відмову США від долара, щоб разом списати ці борги. Це – взагалі нонсенс, який можуть висловлювати тільки дуже далекі від економіки люди.

Фактом є те, що курс долара протягом минулих місяців суттєво зріс, в тому числі, дуже суттєво, і в Україні. Такий розвиток подій напевне віддзеркалює переконаність інвесторів в тому, що якщо вже весь світ підхопить економічну нежить, то Сполучені Штати мають у порівняні з іншими країнами дуже непоганий імунітет у вигляді конкурентноздатності та порівняно дуже компетентного економічного керівництва, які дозволять цій країні перебороти цю нежить однією з перших.

Чому так багато розмов про Америку?

Ернст Рахаров не є сліпим адвокатом Сполучених Штатів, він просто є прихильником прагматичного погляду на речі. Він також не наполягає, що існуюча глобальна фінансова система є доброю, адже в наявності факт її відмови. Але для того, щоб визначити правильні методи лікування цієї системи, треба спочатку поставити коректний діагноз. На жаль, що стосується цього діагнозу, то перекручуючи факти, автори багатьох статей в українських виданнях йдуть хибним шляхом і вводять в оману своїх читачів. Про те, що він вважає причиною цього маніпулювання фактами, читайте в наступній статті Ернста Рахарова.

неділю, 23 листопада 2008 р.

Про кризу та наслідки

Криза раптово увійшла в життя багатьох простих українців, більшість яких почуваються перед нею абсолютно незахищеними. Вже почалися затримки з виплатою зарплатні та приховані масові звільнення – відправлення робітників у неоплачувані відпустки, депозити населення в банках практично заморожені, нові кредити отримати надскладно, а курс долара невпинно повзе вгору. Український уряд, який ще два місяці тому випромінював непохитний оптимізм щодо перспектив української економіки та планував чергове підвищення соціальних виплат, різко розвернувся на 180 градусів і зараз говорить про необхідність суворої економії. Напевне багато пересічних українців задаються питанням звідки ця криза взялася, коли вона закінчиться і які будуть її наслідки?

Одразу треба сказати, що Ернст Рахаров не є прихильником теорій змов та спроб демонізації, на кшталт того, що цю кризу хтось навмисне «організував»: банкіри, США, «золотий мільярд», сіоністи та таке інше. Не тому, що Ернст Рахаров «наївний» і дивиться на світ через рожеві окуляри, а тому, що ці теорії звичайно не витримують елементарного прагматичного екзаменування. Ну хоча б такий приклад: багато хто знає, як важко забезпечити навіть вчасний та організований виїзд до лісу на пікнік родини із 4 чоловік. Яким же чином можна розраховувати на існування «надлюдей», здатних щось організувати в планетарному масштабі? Якщо комусь відомі приклади реалізації подібних проектів – будь ласка напишіть коментар!

З іншого боку, Ернст Рахаров бачить, яким чином ця криза утворилася і також має свої думки щодо того, якими будуть її наслідки. Крім того, він вважає, що сьогоднішню кризу, особливо в Україні, не можна розглядати у відриві від того безпрецедентного економічного буму, який їй передував. Відвідуючи Україну протягом останніх років він бачив надшвидке зростання добробуту на фоні явного «зашкалювання» цін на нерухомість. Багатьом тоді було зрозуміло, що цей бум відбувався у великій мірі завдяки зростанню цін на український сировинний експорт та вибуховому росту банківського кредитування, завдяки іноземним інвестиціям в цей сектор української економіки. Але раз тоді жоден український урядовець не переймався явним перегрівом економіки під впливом позитивних зовнішніх факторів, то сьогодні в них немає морального права звинувачувати негативні зовнішні фактори у її сьогоднішньому кризовому стані. Тим не менш, згадані фактори заслуговують на більш детальний розгляд хоча б для того, щоб спростувати абсурдні теорії, згадані вище.

Основною причиною кризи Ернст Рахаров бачить неконтрольовані інновації в сфері нових фінансових інструментів та дисбаланси в глобальній економіці, які є наслідком дій окремих урядів, перш за все великих азіатських країн та експортерів енергоносіїв.

Глобальна лібералізація торгівлі дозволила вільний рух капіталу, розширивши фінансові ринки. В той же час інновації у глобальній фінансовій сфері, такі як усілякі деривативні продукти (futures, options, MBSs, CDOs, CDSs та інша фінансова алгебра), ці ринки поглибили. В результаті доступ до відносно дешевих кредитів отримали як не дуже платоспроможні з числа американських споживачів, так і споживачі в країнах з не дуже заслуговуючими на довіру урядами, таких як Україна. При цьому, як і багато інших інновацій, фінансові інновації без належного урядового регулювання, яке просто не встигло за темпами цих інновацій, створили можливості для зловживання, або просто спотворили співвідношення цін. В результаті, наприклад, ціни на житлові будинки в Америці почали зростати на 10% і більше на рік, а в Києві, в ситуації зарегульованого та де-факто монополізованого на ринку, ці ціни буквально злетіли до фантастичних висот.

Таких великих перекосів могло і не статися, якби їм не сприяли дії урядів багатьох країн, насамперед Китаю, Японії, Росії, інших країн Азії та країн-експортерів нафти. Нагромаджуючи величезні золотовалютні резерви, вартістю в багато трильйонів доларів, а також штучно занижуючи курс своєї валюти перш за все до американського долара, ці держави сприяли штучному заниженню відсоткових ставок по усьому світу і відповідно «накачуванню мильних бульбашок» на усіляких ринках: від нерухомості та металів, до цінних паперів. Грубо кажучи, згадані країни дешево кредитували споживачів своєї експортної продукції, перш за все в США. При цьому не можна казати, що США зовсім не турбував такий стан речей: вони декілька разів зверталися перш за все до китайського уряду з вимогою дозволити китайській валюті швидше зростати відносно до долара. На жаль останній, прагнучи зберегти темпи експортно-орієнтованого економічного зростання, здебільшого відмовлявся це робити і продовжував накопичувати резерви.

Зараз цей процес різко пішов в зворотньому напрямку: зниження цін спочатку на нерухомість в Америці, а потім на геть усякі інші активи по усьому світу, призвело до великих проблем з платоспроможністю позичальників і, відповідно, з ліквідністю банківських установ. Це в свою чергу призвело до скорочення кредиту навіть для цілком кредитоспроможних позичальників, а відповідно – і інвестицій. Експортні потоки скоротилися через неможливість отримати фінансування експортного контракту. Зараз це згортання інвестицій та зовнішньої торгівлі призводить до реального скорочення попиту та виробництва – тобто до рецесії.

Коли це скінчиться? Мабуть тоді, коли основні світові економічні гравці почнуть реформи. Америці простіше за всіх – через два місяці там до влади прийде президент, якого вибрали якраз дякуючи його досить радикальним реформаторським обіцянкам, і поки все виглядає таким чином, що він та його команда здатні втілити хоча б деякі з них. Китайський уряд також пообіцяв збільшити внутрішні інвестиції, щоб підтримати економічне зростання. Європейські та японський уряди зараз розробляють власні програми. На жаль, російський уряд поки не демонструє, що там зрозуміли суть проблеми і знають, як її вирішувати. Але український уряд на фоні перманентної політичної кризи виглядає безпорадніше від усіх. В сьогоднішній ситуації найбільш дієвою реформою напевне була б земельна. Якщо вивести родючі українські землі із тіньового обороту, в якому вони перебувають зараз, та зробити їх частиною офіційної економіки, кредитоспроможність останньої підвищилася би практично за одну ніч. Справа за тим, щоб змусити уряд та парламент нарешті цю реформу зробити.

Глобально ж економічна криза пропонує унікальну можливість знайти рішення іншої, потенційно ще більш небезпечної кризи – глобального потепління. Тільки зараз уряди мають настільки великий вплив на дії економічних суб'єктів, а споживачі настільки підготовлені до вживання гірких ліків, що уряди можуть запровадити заходів, таких як податок на викиди парникових газів, які в довгостроковому підсумку призведуть до зниження концентрації цих газів в атмосфері. Щонайменш уряди можуть почати надавати допомогу виробникам автомобілів тільки за умови інвестування цих коштів у «зелені» технології на кшталт автомобілів з електричними батареями чи з паливними елементами на рідкому водні.

Загалом, наслідки цієї першої дійсно глобальної економічної кризи будуть глибокими. І тільки від урядів усіх країн зараз залежить, чи будуть ці наслідки не тільки негативними, а також і позитивними. Проте останнє можливе тільки тоді, якщо дії урядів будуть відповідальними і не заполітизованими. Урядам багатьох західних країн подібне вдається під час криз майже автоматично. Але виходячи з того, що нинішнє українське керівництво таких якостей не проявляє, свідомим українським громадянам краще посилити на нього тиск і за кожної можливості нагадувати в чому полягають його обов'язки. Заради власного майбутнього і майбутнього своїх дітей.

неділю, 31 серпня 2008 р.

Росія обрала хибний шлях. В України є шанс обрати інший.

На цьому тижні Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії. Поспіх, з яким це було зроблено свідчить про те, що рішення не було продуманим, а скоріше емоційним. Адже жодна інша країна світу, включаючи такі країни-сателіти Росії як Білорусь та Таджикистан, прикладу росіян не наслідували. Тільки Нуго Чавес з Венесуели висловив свою підтримку (а дивовижне за своєю неадекватністю висловлювання підтримки Віктором Януковичем навіть у самій Партії Регіонів не всі сприймають серйозно). Натомість, більшість країн Заходу виступили з різким засудженням російських дій і почали погрожувати санкціями.

Дійсно, сьогоднішня Росія за висловом Константіна Затуліна «більше не потребує західних аплодисментів», але протиставляючи Росію практично всьому цивілізованому світові, кремлівське керівництво робить заручниками ще однієї безглуздої війни все населення країни і ставить під загрозу її майбутнє. Знову основу російської самоідентифікації формують на протиставлені Росії та Заходу. Але це протиставлення є штучним, тому що масована антигрузинська та антизахідна істерія в де-факто контрольованих Кремлем засобах масової інформації, великою частиною ґрунтується на маніпуляції фактами, а іноді – відвертій неправді.

Почнемо з того, що паралелі між Косово та спірними територіями Грузії здебільшого некоректними. Дійсно, коректним буде твердження, що натовскі бомбардування Косова та Сербії в 1999-му році, а також війна в Іраку, були розпочаті без офіційної санкції ООН. Також слід визнати, що обидві ці кампанії були частково направлені на зміну правлячого режиму. Коли в лютому цього року багато країн Заходу визнали незалежність Косова від Сербії, на це також не було формальної ухвали ООН, перш за все через загрозу вето з боку Росії. Все це створило ситуацію, у якій Косово, також як Ірак, потенційно можуть бути використані як виправдання для інших спірних дій.

Але на цьому паралелі закінчуються. Російські «миротворці» в Абхазії та Південній Осетії насправді представляли одну із сторін конфлікту. В той час, як режим Слободана Мілошевича протягом довгого часу переслідував етнічних албанців в Косово та організував етнічні чистки майже на всій території колишньої Югославії, то в результаті конфліктів в Абхазії та Південній Осетії найбільш постраждалою стороною від етнічних чисток виглядає якраз грузинське населення цих територій. Протягом 90-х років Америка та Європа довгий час усіма засобами намагалися уникнути активної участі у конфлікті на Балканах, а коли вони були змушені направити своїх миротворців, то функція останніх полягала скоріше у захисті сербської меншини Косова, зовсім не в роздачі косоварам албанських паспортів. Західні країни протягом декількох довгих років за столом переговорів намагалися досягти згоди, не в останню чергу і з Росією, з приводу майбутнього провінції. Незалежність Косова постала на повістці дня тільки після того, коли ці переговори остаточно провалилися, знову ж таки – дякуючи позиції Росії.

На протилежність до цього, російські «миротворці» навіть не намагалися захищати грузинські меншини в Абхазії та Південній Осетії. Росія не зробила жодної спроби розпочати серйозні переговори щодо майбутнього цих спірних територій. Події, що відбулися після закінчення бойових дій, демонструють ще більший контраст. В 1999-му, після свого вимушеного втручання, західні країни дуже швидко перевели проблему на міжнародний рівень, підключивши ООН та запросивши міжнародних миротворців. Росіяни ж не тільки відмовились переводити конфлікт на міжнародний рівень, та досі незаконно окуповують частину безперечно грузинської території, вони пішли на визнання незалежності спірних територій всього лише через 3 тижні після початку конфлікту.

У російсько-грузинському конфлікті велика частини провини за те, що сталося лежить і на грузинському керівництві. Пан Саакашвілі не мав і не має права беззаперечно обіцяти у будь-якому разі повернути спірні території під контроль Грузії, і його рішення розпочати військову атаку на Південну Осетію під певним кутом зору можна кваліфікувати як злочинне. Проте жодна цивілізована країна не подарує Росії визнання назалежності Абхазії та Південної Осетії, бо це було б прямим заохочуванням агресора та створенням насправді дуже небезпечного прецеденту.

Причому цей прецедент міг би в майбутньому знайти своє застосування і в самій Росії. Чи багато років тому, Сергій Степашин, на той час прем'єр-міністр Російської Федерації, на телеекранах пригнічено вимовляв «ми можемо втратити Дагестан»? Сприяючи дезінтеграції Грузії зараз, Росія закладає міни вповільненої дії, які у майбутньому можуть привести до її власної дезінтеграції.

Події останніх декількох тижнів продемонстрували незрілість, агресивність та короткозорість російського керівництва. Розпаливши антизахідну пропаганду у підконтрольних ЗМІ російські керманичі забезпечили собі беззастережну підтримку серед російського населення, але при цьому відрізали собі всі шляхи назад. Тобто зараз можна прогнозувати щонайменше певний період дуже холодних відносин між Росією та країнами Заходу. За відсутністю співробітництва та західної підтримки Росії буде складніше подолати реальні виклики, що стоять перед нею: швидке скорочення населення, коротка середня тривалість життя, епідемії СНІДу та туберкульозу, велике майнове розшарування, старіння інфраструктури, піднесення Китаю тощо. В результаті нинішня уявна сила Росії досить скоро може перетворитися на фатальну слабкість.

Та наразі ця уявна сила викликає у кремлівських керманичів гостре відчуття зверхності по відношенню до інших колишніх радянських республік. Навіть Білорусь у нинішніх умовах з точки зору Кремля не є достатньо догідливою. Така поведінка російського керівництва практично не залишає Україні іншої можливості, окрім того, щоб шукати свій, але тепер вже однозначно інший шлях. Цим шляхом буде змушений іти будь-який український президент та уряд, якщо вони хоч трохи опікуватимуться національними інтересами. Свідомим українцям треба тільки прослідкувати, щоб претенденти на найвищі керівні посади в державі не розпродали ці інтереси ще по дорозі до своїх посад.

неділю, 17 серпня 2008 р.

Дякуючи конфлікту між Росіює та Грузією Україна тепер має швидко визначатися

Протягом останнього тижня на Українській правді, а також в останньому номері Дзеркала тижня можна було прочитати велику кількість слушних статей та інтерв'ю, які аналізують конфлікт між Російською Федерацією та Грузією, а також роблять відповідні висновки для України. Підсумовуючи прочитане у цих, а також у інших західних та російських виданнях Ернст Рахаров зробив деякі власні висновки.

Президент Саакашвілі впевнено потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. В результаті Грузія втратила всі шанси повернути Південну Осетію та Абхазію, натомість отримавши загрозу власній державності на багато років наперед. Нинішня кремлівська влада отримала доречний зовнішній конфлікт та зручного ворога, які можна буде роками використовувати для відволікання уваги власних громадян від справжніх проблем всередині країни та власної некомпетентності у їх вирішенні.

Схоже, що з обох боків були злочини проти цивільного населення. Дуже добре, що кожна із сторін намагається розслідувати злочини іншої. Зараз це видається повною фантастикою, але тенденції останніх років дають дуже маленьку, але надію, що колись ми побачимо Володимира Путіна поруч з Михайлом Саакашвілі на (можливо одній і тій самій) лаві підсудних міжнародного трибуналу в Гаазі. Можливо такі тенденції змусять майбутніх лідерів країн двічі замислюватися перед тим як віддавати накази на застосування установок залпового вогню проти населених пунктів, чи на «зачистку території від представників агресора».

Росія вперше відкрито (і нахабно) порушила суверенітет незалежної держави-колишньої радянської республіки. Іншим 11 колишнім республікам, які не входять до НАТО та Євросоюзу, і особливо найнезалежнішій від усіх Україні, треба готуватися до того, що також їхня незалежність буде чимдалі частіше ігноруватися Кремлем. Якщо вони не вживуть адекватних заходів протидії.

Європейські медіа добре інформували про події. А от європейські політики виявили дуже небагато реального інтересу до них. Кавказ розташований надто далеко від Брюсселя. Якби не Америка, європейці цілком могли б вирішити віддати ситуацію повністю на відкуп Росії. Тільки активна позицію американської адміністрації змусила Францію та Німеччину якось реагувати на події. Таким чином українцям треба придумати, як і чим зацікавити Європу, але розраховувати на дієву підтримку поки що можна тільки від Америки.

Схоже, що військовий парад в Києві готувався не тільки як відповідь на «парад перемоги» у Москві 9 травня, а й виходячи із розвідданих про можливі провокації проти Грузії. Але чи є військовий парад адекватної відповіддю на поточні події? Можливо було б краще витратити кошти на проведення повноцінного військового навчання з відбиття масованої атаки штурмової авіації та великих бронетанкових сил?

Українські керманичі мають схаменутися: навіщо зараз правдами та неправдами захоплювати якесь майно для своїх олігархічних спонсорів, в той час як такі дії суттєво підвищують ризики, що через декілька років все одно прийде великий брат і забере все собі? Грузинська влада не є прикладом виваженості та організованості, але грузинська нація показала потужний приклад патріотичності та згуртованості. Які ще лиха повинні трапитися з Україною, щоб українські політики об'єдналися? Проте є надія, що події в Грузії наблизять прихід до влади в Україні наступного покоління політиків, які будуть менш запрограмовані на конфронтацію, як єдиний відомий їм спосіб ведення політичної боротьби.

«Багатство вибору» щодо можливих сценаріїв розвитку подій в Україні драматично звузилося і наразі навряд чи є суттєво ширшим за три варіанти описані в статті Олександра Сушка на Українській правді: членство в НАТО, політична капітуляція перед Кремлем, війна. Тому, особливо щоб уникнути останнього сценарію, в Україні треба починати толерантну дискусію щодо майбутнього країни. Враховуючи протилежність позицій, домінуючих на Сході та Заході країни, спочатку треба навчитись слухати опонента і погоджуватися не погоджуватися (від англійського agree to disagree). Потім – мистецтву знаходити компроміс. Адже найгірший компроміс буде кращим за війну.

У сучасному світі найголовніша боротьба розгортається в інформаційному просторі – за людські серця та уми. На пострадянському інформаційному просторі зараз домінують кремлівські політтехнологи. Тому на минулому тижні більшість українців отримували інформацію про події в Грузії через фільтр ФСБ. Дійсно, поки що складно протистояти добре організованій КГБ-шній пропаганді. Проте цей успіх є короткостроковим, бо базується на двох речах: домінуванні серед інформаційних каналів телебачення та некритичності більшості російських громадян до своєї нинішньої влади.

Ерснт Рахаров дотримується думки, що гегемонія телебачення добігає свого кінця. Вже в недалекому майбутньому розповсюдження швидкого доступу до Інтернету поховає «монополію на правду», яку поки що мають центральні російські телеканали. Ця конкуренція набагато ускладнить маніпулювання громадською думкою і відповідно призведе до зміни сьогоднішньої російської моделі врядування «влада в телевізорі».

З іншого боку зараз є багато передумов для поступового наростання критичних голосів всередині Росії. Можна досить впевнено стверджувати, що на російських кухнях панує атмосфера, далека від показової телевізійної одностайності. Цілком ймовірне деяке уповільнення зростання в економіці на фоні посилення кризових явищ виплесне цю критику на поверхню.

Більшість свідомих російських громадян не хоче ізоляції Росії від решти світу. При цьому вони є єдиною силою, здатною вплинути на російську владу та запобігти цій ізоляції.

Таким чином, перед Україною зараз стоїть завдання дожити до моменту, коли громадянська свідомість відродиться у Росії і дві країни зможуть перейти до мирного рівноправного співробітництва, не обтяженого колоніально-імперським минулим. На жаль, в сучасних умовах це «дожити» виглядає вже майже як надзавдання, бо якийсь час свідомим українцям доведеться боротися як за своє, так і за російське демократичне майбутнє. Та краще віддати всі сили чесній боротьбі за серця та уми аніж допустити криваву катастрофу.

неділю, 3 серпня 2008 р.

Європа без віз та принижень

На цьому тижні Ернст Рахаров поновлював Шенгенську візу. Справа в тім, що Швейцарія, в якій проживає Ернст Рахаров, формально все ще не є членом Шенгеської зони і приєднається до неї лише наприкінці цього року. А через те, що Шенгенську візу довіднедавна видавали щонайбільше на рік, то кожного року приходилося навідуватися до посольства однієї з країн-членів, як правило тієї, до якої намічалося наступне відрядження. Цього року це було посольство Німеччини в Берні.

Процедура отримання Шенгенських віз для Ернста Рахарова вже давно стала звичною, і й цього разу пройшла без особливих пригод. Єдиним «сюрпризом» виявилася необхідність доводити, що до обсягу медичної страховки входять також витрати на репатріацію, у випадку необхідності складного лікування, назад до Швейцарії. Ще роком раніше такої вимоги не було.

На запитання Ернста Рахарова, чому його медична страховка обов’язково має покривати витрати на репатріацію у той час, коли пересічні швейцарці, не маючи такого пункту в їхніх страхових полісах, тим не менш можуть вільно подорожувати країнами Шенгенської зони, літній клерк посольства відповів, що у випадку з громадянами Швейцарії цей пункт врегульований через двосторонні угоди. І додав: «Якщо Ви хочете вільно подорожувати Європою, то Вам треба більше тиснути на український уряд, щоб він краще домовлявся з Євросоюзом, щоб він робив більше конкретних кроків із наближення України до Європи».

На перший погляд така порада виглядає абсурдною та трохи образливою, і в пам’яті спливають неприємні пригоди українських заробітчан в Німеччині, коли вони намагалися повернутися із сезонних робіт в Іспанії через німецьку територію. Але якщо спробувати без емоцій подивитися на ситуацію з різних боків, то стає зрозуміло, що саме на українських владних установах лежить основна частина відповідальності за нинішню ситуацію зі свободою пересування українськими громадянами територією європейських країн, а також за кроки, що треба зробити для покращення цією ситуації.

Певна рестриктивність насамперед західних європейців в міграційних і візових питаннях доволі зрозуміла: певні категорії імігрантів з деяких країн дійсно зловживали їхніми системами соціального захисту; населення в більшості країн стурбоване тим, що для них виглядає як неконтрольований потік мігрантів із відмінною культурою та релігією, побоюється «імпорту криміналітету» тощо.

До речі, треба визнати, що останнім часом схожі побоювання є не такими вже й далекими і для самих українців, які останнім часом спостерігають за швидким зростанням числа імігрантів, насамперед з країн Азії, у великих містах України. І при цьому реакція українських владних інституцій на наявну проблему є далеко не зразковою. На фоні недавніх висловлювань міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, ставлення до проблеми іміграції у країнах Західної Європи є скоріш більш ліберальним та толерантним.

Головне те, що вимоги європейців до країн, з якими вони погоджуються мати відкриті кордони, є чіткими і давно відомими. Схоже, що деякі з них, Україна зможе виконати тільки саме з європейською підтримкою, але в більшості випадків українська влада повинна нарешті тільки зорганізуватися та виконати свої домашні завдання.

Перш за все, треба забезпечити прозорість і подолати всі прояви корупції в питанні видачі українських проїзних документів, що засвідчують особу. До тих пір, поки буде загальновідомо, що в разі потреби можна «організувати» український закордонний паспорт навіть для Осами бін Ладена і скільки це коштуватиме, будь-яку людину, яка пред’являє такий документ будь-де у світі будуть вважати потенційним злочинцем. Схоже, що перші кроки на цьому шляху відомством Юрія Луценка вже зроблені. Але для подолання не дуже доброї репутації українських паспортів в Європі треба і надалі продукувати позитивні докази того, що зараз і наділі в цій сфері в Україні все є і буде чисто.

По-друге, український уряд повинен нарешті перейти від балачок до справ у царині проведення ліберальних реформ в економіці, які б дозволили українцям мати можливість отримати добру та достойно оплачувану роботу саме в Україні. Тоді привабливість заробітчанства за кордоном набагато знизиться, особливо у нелегальній його формі, яка спричиняє найбільше нарікань в європейських країнах. Зміст ліберальних реформ також давно відомий: спрощення дозвільних та реєстраційних процедур, реформа пенсійної системи та системи соціального захисту, реформа судової влади. В наявності є й великий досвід інших країн у проведенні таких реформ: від країн Балтії до Північної Африки до Чилі. В українських високопосадовців немає жодної причини, через яку вони не можуть провести ці реформи, крім них самих.

І нарешті останнім завданням, яке треба виконати, є наведення повного порядку на кордонах, насамперед на східних. Вони повинні перестати бути такими «дірявими», як сьогодні. Не треба боятися звинувачень деяких сил в сусідній Росії у будуванні «штучних бар’єрів між братськими народами». Насправді добросусідські відносини звичайно базуються на чіткому визнанні обома сторонами межі, за якою починається сусідська територія. І в цьому питанні, враховуючи дуже складну історію переговорів з Росією щодо делімітації та демаркації спільних кордонів, підтримка Євросоюзу була б дуже бажаною. Залучення на свій бік півмільярдної Європи у процесі розвязання конфліктних питань з 140-мільйонною Росією не залишило б останній шансів на подальше саботування процесу. При цьому найкращім аргументом для Євросоюзу на користь того, що Україна заслуговує на його підтримку, був би реальний поступ у вирішенні перших двох завдань.

Деякі українські спостерігачі кажуть, що відкриття кордонів для країн Заходу в односторонньому порядку було помилковим і зараз в України не залишилося козирів на переговорах з Євросоюзом, щоб вимагати свободи пересування для українських громадян. Ернст Рахаров не поділяє цього погляду. Адже Україна, як і будь-яка інша дуже молода держава має проблему «непізнавання» у світі: більшість людей складає для себе мапу світу коли вивчає географію в школі і, перебуваючи вже у зрілому віці, вони потребують певних стимулів для «вписування» в цю мапу додаткових новоутворених країн. Таким чином абсолютна більшість європейців до недавнього часу не могли сказати, де знаходиться Україна і скільки мешканців, хоча б приблизно, вона нараховує. І було б несправедливо звинувачувати європейців у невігластві. Наприклад, чи багато українців зможуть відповісти на подібні запитання щодо, скажімо Східного Тимору, чи навіть того ж таки Косова? Завдяки Помаранчевій революції пізнавання України в Європі значно покращилося. Та все ж таки найкраще люди запамятовують країни, які вони фізично відвідали і про які потім розповідають своїм друзям та знайомим. Маючи відкриті кордони для громадян із країн Заходу Україна має нагоду пригорнути до себе додаткову увагу, а разом із нею – додаткові надходження від туризму та інвестицій. Особливо на тлі все ще «зачиненої» Росії.

Українські громадяни заслуговують на право вільно пересуватися всією Європою. І відповідальність за те, щоб вони це право отримали, повністю лежить на українських правителях. Проте й нам, громадянам, не слід забувати, що чим жорсткіше ми вимагатимемо від владних установ захисту наших інтересів, тим швидше отримаємо необхідний результат. Кінець кінцем треба визнати певну слушність слів літнього клерка з німецького посольства в Берні.

суботу, 26 липня 2008 р.

Вам шашечки, чи їхати? Вам блакитно-зірковий флаг, чи заможно жити?

На цьому тижні стало відомо, що нова посилена угода між Україною та Євросоюзом матиме назву «Угода про асоціацію». Ця угода повинна замінити «Угоду про партнерство та співробітництво», термін дії якої закінчується в кінці цього року, але напевне буде продовжений як мінімум ще на один рік.

«Наша головна мета – наприкінці 2009 року отримати справді потужний інструмент реальної адаптації інтересів ЄС і України, взаємного проникнення, взаємного зближення, яке в підсумку приведе до повноправного членства України в цій організації», - заявив на прес-конференції у Києві міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО.

Українські політики за кожної нагоди говорять, що стратегічною метою України є повноправне членство в Євросоюзі. При цьому бюрократичний процес узгодження та підписання разом з представниками останнього будь-якого спільного документу вони намагаються представити як ще один важкий крок на героїчному шляху до цієї світлої мети. Але виявляється, що їхній завзятості та енергійності протистоять байдужість та упертість з боку єврократів, які здається прагнуть просто не допустити входження українців до так званого «золотого мільярду». Таким чином бачимо абияку активність українського найвищого керівництва, яка раз за разом не знаходить належного розуміння у керівництва Євросоюзу та більшості його країн-членів.

Так, Євросоюз вперто не хоче відкривати свої обійми для України. І досить ймовірно, що він не завжди справедливий по відношенню до неї. Але якщо тверезо проаналізувати вимоги і застереження Євросоюзу щодо українського членства, то найчастіше вони виявляються доволі доречними. А от вимоги, та виправдання української сторони, на жаль, дуже часто скидаються на шапкозакидацтво.

З прагматичної точки зору, просто неможливо уявити собі Україну з її нинішньою владою у складі ЄС. Хоча б тому, що там рішення з великої кількості питань приймаються консенсусом, тобто всі країни-члени (а сьогодні їх 27) повинні проголосувати «за». А коли останнього разу українські політики доходили згоди?

З іншого боку, Європейський Союз є далеко не єдиною формою європейського співіснування. Є й інші форми: такі як Шенгенська угода чи Європейська економічна зона. Наприклад, Норвегія входить до обох, але не є членом Євросоюзу; Швейцарія перебуває в процесі приєднання до Шенгенської угоди, хоча не є членом ніякого іншого європейського об’єднання. Та й сам Євросоюз ділиться на два табори: більшість країн, що перейшли на євро, чи прагнуть це зробити; та меншість, що складається з Великобританії, Швеції та Данії, які переходити на євро відмовилися. То чи є сам по собі факт приналежності до якогось європейського клубу гарантією високих стандартів життя? Скоріше навпаки: високі стандарти життя дають право на входження до будь-якого з цих клубів, якщо країна виявить до цього бажання.

І тим не менш, серед інших європейський організацій та об’єднань Європейський Союз вирізняється своєю здатністю до потужного позитивного впливу на країни, що претендують на членство в ньому. Перш за все через відпрацьований механізм адаптації країн-кандидатів до своїх стандартів у всіх сферах політичного та економічного життя. А також через наявність чітких критеріїв (так звані Копенгагенські критерії), після виконання яких будь-яка європейська країна отримує право на вступ. Проходячи всі етапи процедури вступу, намагаючись виконати критерії членства, країни-кандидати автоматично покращують якість своїх урядових інституцій, а разом з цим підвищують рівень життя своїх громадян.

Якщо спробувати «прочитати поміж строк» висловлювання представників Євросоюзу, головними проблемами, через які Україна на даному на етапі не може розглядатися як кандидат на вступ є: політична нестабільність, високий рівень корупції, недієздатна судова влада. Чи можна казати, що вимоги вирішити ці проблеми направлені проти України? Навпаки – вирішення цих проблем перш за все підвищить рівень життя самих українців!

У цьому сенсі будь-які заклики з боку українських керманичів прийняти до уваги «особливі українські умови» та скоротити і спростити для неї шлях до ЕС, «першими зробити кроки назустріч» є радше контрапродуктивними, бо дають їм нагоду уникнути складних та болючих реформ. Проте саме ці реформи будуть мати своїм наслідком покращення життя суспільства, а не факт досягнення політичної перемоги шляхом дочасного підписання якоїсь угоди! Тим більше, що вже є приклад Болгарії та Румунії, які формально прийняли до Євросоюзу закривши очі на очевидну невідповідність цих країн багатьом вимогам членства, якраз у сфері подолання корупції та якості судів. В результаті Євросоюз вимушений зараз констатувати, що за півтора роки перебування цих країн всередині Євросоюзу, ситуація у проблемних сферах здебільшого погіршилася! Напевне через те, що зник могутній стимул у вигляді необхідності відповідати критеріям членства, які діють тільки до моменту вступу. А механізму виключення із числа своїх членів Євросоюз не має.

Переважна більшість українських громадян абсолютно не розуміють принципів та механізмів функціонування Євросоюзу (цього не розуміє навіть переважна більшість самих громадян Євросоюзу). Мабуть через це далеко не всі українці висловлюються позитивно щодо членства у ньому. Проте можна бути певним, що переважна більшість українців хоче заможно жити в заможній країні. Тобто заможне життя та членство в Євросоюзі для них не є речами абсолютно взаємозалежними. На протилежність до цього, постійно педалюючи тему про вступ до Євросоюзу, українські правителі намагаються цю взаємозалежність всіляко підкреслити. Схоже, що таким чином вони просто намагаються відвернути увагу суспільства від власної безпорадності у справі підвищення рівня його життя шляхом проведення складних та не завжди популярних реформ. Адже у невдачах на шляху до Євросоюзу завжди можна хоча б приховано звинуватити останній. І навпаки, навіть незначний поступ на шляху до ЄС можна представити як велику перемогу, яка виправдує відсутність необхідних перетворень всередині країни.

Факт активної підготовки нової посиленої угоди з ЄС є загалом дуже позитивним. Але наразі є деякі ознаки того, що Угода про асоціацію з ЄС може бути використана нинішніми українськими керманичами як фіговий листок, щоб прикрити свою корумпованість та некомпетентність в плані організації давно назрілих реформ. Але тоді вони не повинні дивуватися, якщо пересічний українець звично зітхне і скептично скаже: «Угоду про асоціацію з ЕС на хліб не намазати».