Показ дописів із міткою Демократія в Україні. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Демократія в Україні. Показати всі дописи

неділю, 26 червня 2011 р.

Дике поле

ТАКИЙ суд над Юлією Тимошенко повертає Україну на 1000 років назад

Готуючись до створення мультиплікаційного ролика про Україну в рамках проекту okroshka.net автор почав інтенсивно переглядати історію України. Ще свіжий у пам’яті епізод про те, як древні русичі часом справляли судочинство на народних віче, коли правим виявлявся той, чиї прихильники кричали голосніше, знову сплив в уяві автора вчора, 24 червня, коли почалися судові слухання у «газовій справі» проти Юлії Тимошенко. Те, як розпочалися ці слухання, дало підстави очікувати, що міра винуватості підсудної в кінці кінців визначатиметься саме за згаданим принципом тисячорічної давнини, який має дуже мало спільного з сучасним безстороннім і справедливим судочинством.

Якби мова йшла ще про якусь більш-менш пересічну кримінальну справу, то це була б ганьба однієї окремо взятої гілки влади – судової. Але коли мова йде про справу проти екс-прем’єр-міністра та ще й таку, коли особиста матеріальна вигода обвинувачуваної від начебто кримінальної дії є неочевидною, то є підстави говорити про деградацію усієї української державної машини. Принаймні до рівня тисячорічної давнини.

Не суд, а жалюгідний фарс

Перші судові засідання у справі проти Юлії Тимошенко, навіть ще більше, ніж попередні засідання у справі проти Юрія Луценка, продемонстрували, що принципам Римського права, спираючись на які побудовані більшість функціонуючих систем правосуддя у світі, в сучасній Україні слідують лише формально. Здебільшого це зводиться до того, що суддя носить мантію, навіть незважаючи на страшенну задуху в приміщенні суду.

В усіх же суттєвих аспектах судового розгляду проглядається намагання довести свою правоту силою, підступом або криком.

Силою тиску на судочинство чинне керівництво намагається залякати всіх своїх опонентів, на що прихильники опозиції відповідають криком і галасом. Владна партія підступом намагається заблокувати приміщення суду, на що опозиція відповідає підступною фабрикацією усіляких «страшилок» про дії влади.

Стоп! Всі назад!

Ситуація, що склалася, веде до самознищення держави Україна. Тому автор вимагає:

від президента Януковича, його оточення та уряду України:

1) припинити тиск на суд, передати розгляд резонансних справ, насамперед справ Тимошенко та Луценко, суддям, репутація яких буде викликати найменшу кількість підозр щодо їхньої упередженості;

2) відкликати провокаторів, які блокують приміщення суду, перешкоджаючи дійсно зацікавленим громадянам бути присутніми на засіданнях;

3) розпочати справжню реформу судочинства та прокуратури в Україні, спрямовану на створення дійсно незалежної судової гілки влади;

від Юлії Тимошенко та її оточення:

1) припинити демонстрацію неповаги до суду;

2) припинити фабрикацію неправдивих новин про немовби одіозні дії влади.

Всі учасники справи проти Юлії Тимошенко – президент Янукович та його оточення, суд, пані Тимошенко та її прихильники – повинні якнайшвидше зрозуміти: їм усім потрібно буде якось жити в Україні разом ще багато років. Тож намагання створити нелюдські умови життя один одному (навіть тимчасово) є контрапродуктивними. Такі намагання в кінці кінців створять нелюдські умови життя для всіх жителів України.

Що ж стосується пересічних жителів – їм ще раз було наочно продемонстровано: пани сваряться – у холопів чуби тріщать. Тож об’єднуйтесь, панове, і творіть систему захисту своїх прав. Систему, яку згодом зможуть використати для власного захисту і Тимошенко, і Янукович, і інші недолугі політики, які протягом перших десятиріч незалежності України прославилися лише знищенням усіляких систем, а не їх створенням. Автор у міру власних сил готовий на ділі підтримувати такі ініціативи.

PS: Наприкінці згадалася ще одна маленька, але досить визначна, категорія жителів України – так звані «олігархи». Декілька місяців тому найбагатший український промисловець Рінат Ахметов зауважив: «Якщо в країні немає чесних судів, то інвестор не прийде сюди з інвестиціями. Якщо інвестор не прийде сюди з інвестиціями, то ми це все втратимо і на рівні, і на якості життя».

Капіталізація українських активів пана Ахметова з початку судових слухань зі справи Тимошенко напевне вже втратила десятки мільйонів доларів. Проте він (до того ж ще й наділений відповідними повноваженнями народний депутат!) очевидно нічого не зробив, щоб уникнути цих втрат. Схоже, що справедливо часопис The Economist по відношенню до таких як він якось використав термін «мінігархи».

неділю, 22 травня 2011 р.

Погралися, і досить

Янукович має зробити так, що Луценка звільнили на поруки. Негайно.

Мохаммед Буазізі (Tarek al-Tayyib Muhammad Bouazizi) жодним чином не був пов'язаний з політикою. Цей 26-річний тунісець, не знайшовши в своїй країні кращих можливостей для самореалізації, заробляв собі на життя продаючи овочі з лотка на перехресті доріг. Коли поліція 17 грудня минулого року вчергове конфіскувала його лоток і ваги, і після того, як представники місцевої влади проігнорували його скарги, він облив себе бензином і запалив сірника... Він не міг знати, що від того сірника в буквальному сенсі здійметься полум'я арабських революцій, що охопить практично всю Північну Африку та Близький Схід.

Від отриманих опіків Мохаммед Буазізі помер 4 січня цього року. Проте його страждання викликали таку бурю протестів, що вже 14 січня корумпований президент Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі, який до цього 23 роки «стабільно» керував країною, буз змушений рятуватися втечею, його розкішний палац було розграбовано, а його феррарі возили вулицями столиці Тунісу в ковші екскаватора.

Революційні протести перекинулися на інші арабські країни, під час яких араби довели, що в епоху Google, Facebook, Skype та iPhone вони більше не згодні терпіти корупцію та кумівство у владі і що мусульманська релігія жодним чином не стає їм на заваді у прагненні до демократії.

Янукович прагне якнайшвидше повторити всі помилки бен Алі та Мубарака?

На противагу Мохаммеду Буазізі Юрія Луценка важко назвати зовсім безневинною жертвою нелюдського режиму – пан Луценко вчинив низку неоднозначних вчинків і за деякі з них він напевне має відповідати перед судом. Проте це ніяк не виправдовує режим, застосований проти Юрія Луценка – режим, що у своїй антилюдяності швидко деградує до стандартів сталінських часів.

Наразі вже очевидно, що Віктор Янукович віддав своєму оточенню усний наказ, щось на кшталт: «пообламайте Луценко роги». Схоже, що давши волю емоціям пан президент не зрозумів наслідків: що зловживання впливом на правоохоронні та судові органи з метою особистої помсти дуже швидко призведе або до встановлення тиранії, або до повстання проти неї.

Якби пан Янукович дійсно хотів зменшити корупцію в Україні, він би:

  1. почав з себе – натомість пан Янукович розбещено розбудовує Межигір'я;
  2. зробив одноразову амністію тіньових капіталів – натомість така амністія є перманентною, але стосується вона лише родини та близького оточення президента;
  3. запровадив посилене антикорупційне законодавство – натомість пан Янукович скасував вже існуюче.

Відтак коли один великий корупціонер віддає наказ іншому корупціонеру «розібратися» з третім маленьким, але «дуже горластим» корупціонером, то «з наведенням порядку» і «встановленням справедливості та рівної відповідальності всіх перед законом» це не має нічого спільного, а є спробою встановлення особистої тиранії.

От тільки на який час при владі після цього пан Янукович може розраховувати? За рівня підтримки лишень трохи більше 10% і за відсутності грошей в бюджеті щоб «дати хабара» населенню, як це практикують в Росії або Саудівській Аравії за рахунок нафтодолларів?

Найбільш ймовірним у таких умовах виглядає сценарій повторення кар'єри президента бен Алі, але в «експрес-варіанті»: рік за десять.

Якщо ми зараз не захистимо права Луценка, нікому буде захистити наші права

Насильницька революція – напевне остання річ, якої наразі потребує Україна. Тому найкращим виходом з ситуації було б певне задкування режиму, який має дозволити Юрію Луценку вийти на волю і перебувати на підписці про невиїзд аж до моменту винесення щодо нього судового вироку. В той же самий час пан Янукович має почати форсовано втілювати антикорупційні заходи, перелічені вище.

В протилежному випадку, обвинувачувальний вирок щодо Юрія Луценка означатимете, що рано чи пізно на лаві підсудних (вчергове) опиниться і сам Віктор Янукович.

Для громадян України справа Юрія Луценка вже перестала бути «звичайними політичними розбірками наверху» і натомість перетворилася на один з вирішальних моментів розвитку країни: толерантність до свавілля щодо Юрія Луценка означатиме відмову від захисту своїх власних прав, а відтак – і від перспективи кращого життя в осяжному майбутньому.

середу, 11 травня 2011 р.

Дестабільність Януковича

В Україні поступово, але впевнено складається революційна ситуація. На заміну майже померлому «совку» суспільство має побудувати дієздатні інституції.

Справжня стабільність – це коли майже ніхто не проти

В Швейцарії чотири великих політичних партії:

  • Швейцарська народна партія (крайньо-праві)
  • Християнські демократи (праві центристи)
  • Ліберальні демократи (ліберали)
  • Соціалісти (ліві)

Останніми десятиріччями саме ці чотири партії і формують уряд – Федеральну Раду, що складається з 7 міністрів та одного секретаря. Формують всі вчотирьох, тобто кожна партія отримує 2 крісла. В результаті в Швейцарії звичайно немає парламентської опозиції.

«Упс!», - скаже читач, - «а яка ж без опозиції демократія?». З демократією в Швейцарії все дуже непогано: в індексі рівня демократії, що складається Economist Intelligence Unit, в 2010 році Швейцарія посідала 8 місце зі 167 (Україна в цьому індексі була 67-ою). Демократичний контроль в Швейцарії забезпечується не парламентською опозицією, а суспільством в цілому. Справа в тому, що найбільш важливі питання, як на місцях, так і на федеральному рівні, в Швейцарії завжди виносяться на відкрите народне обговорення, а рішення за ними приймаються за результатом референдуму.

Традиція обговорювати суспільно-значущі питання та приймати взаємоприйнятні рішення виникла напевне тоді, коли селяни, які жили кожен посеред свого окремого гірського пасовиська зрозуміли, що для виконання якогось складного завдання: прочищення гірського потіку, побудови моста або тунелю, укріплення схилу тощо – необхідно залучати багатьох сусідів, а відтак треба створити інститути взаємодії.

Такими інститутами стали регулярні зібрання, обрання представників, публічне обговорення та прийняття рішень з важливих для загалу питань. Хтось міг бути проти того чи іншого рішення, але він не міг постійно бути проти громади, без допомоги якої він іноді не міг обійтися. Тож рано чи пізно всі розуміли, що у спірних питаннях краще шукати компроміс.

На цьому принципі пошуку компромісу та консенсусу були побудовані всі керівні інститути країни. Але коли досягти компромісу все ж таки не вдається – в якості арбітра залучається народ: питання виноситься на всенародний референдум, рішення якого є остаточним. Визнати одностатеві шлюби? приєднатися до Шенгенської зони? заборонити будувати мінарети? нарешті вступити до Організації Об'єднаних Націй (ООН)? – всі ці питання вирішувалися всенародно після виснажливого обговорення та довгих (і почасти конроверсійних) агітаційних кампаній.

У підсумку цей здавалося б повільний та неефективний, але максимально відкритий і загальноохоплюючий процес забезпечує Швейцарії її славнозвісну заможну стабільність. Сучасним свідченням цього є міць швейцарського франка, який у період глобальної економічної невизначеності б'є один рекорд зростання за іншим.

Сьогоднішня українська «стабільність» – це коли нікого не питають

Перемігши на виборах за підтримки меншості населення, Віктор Янукович отримав лише обмежену суспільну легітимність. Проте замість того, щоб спробувати її підвищити за рахунок залучення до команди представників з рядів колишніх опонентів та аполітичних професіоналів, пан Янукович вирішив компенсувати недостачу тотальною концентрацією своїх повноважень. Причому зробив він це шляхом руйнування і без того не надто стабільних політичних інституцій, насамперед – Конституції, а також останніх ознак незалежності судової системи.

«Керованість» та «стабільність» в країні були відновлені не шляхом створення більш ефективних правил гри та переконання суспільства грати за ними, а шляхом монополізації контролю, як в політичній, так і в економічний сфері. Цілком прогнозовано, така політика дала короткостроковий позитивний ефект. Але на жаль лише короткостроковий. Так дійсно, взимку, якщо в будинку виходить з ладу опалення, можна врятуватися від замерзання, підпаливши будинок – деякий час буде дійсно тепло. Проте коли будинок остаточно догорить стане ще холодніше...

Монопольний контроль за визначенням базується на обмеженні можливостей інших, які не входять до вузького кола довірених осіб, а також на обмеженні доступу суспільства до інформації. Відсутність прозорості та конкуренції в економіці поступово призводить до зниження якості та зростання цін, що наразі і спостерігається в різних галузях економіки Україні, а в політиці – до зростання корупції, що також доволі очевидно. В результаті ці негативні наслідки вже нівелювали позитивний ефект від «відновлення керованості». Однак спаливши заради ілюзорної «керованості» інституційний будинок, Україна залишила собі ще менше передумов для майбутнього стабільного розвитку.

Після того, як більшість громадян вже не вірить в ілюзорну «стабільність», пан Янукович рішуче перейшов до наступного етапу боротьби проти втрати суспільної легітимності – почав переконувати громаду у власній незамінності.

«Трудотерапія» для Януковича з використанням «червоних ганчірок»

Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
О.С.Пушкін. «Евгений Онегин»

Коли на підприємстві проводять модернізацію виробництва, може виявитись, що деякі функції більше не потрібні. Тож робітники, які до цього часу виконували ці функції, мають робити невтішний вибір: або набувати іншої кваліфікації, або шукати іншого працедавця, якому їхня стара кваліфікація все ще потрібна. Іноді задля збереження непотрібних робочих місць можна вдатися до третього засобу: організувати на підприємстві загальний страйк, або акцію протесту, або акт саботажу. Тобто зробити власні проблеми проблемами більш широкого кола людей.

Схожим чином поводяться некомпетентні політики коли вже неможливо далі приховувати власну некомпетентність. Причому в якості засобу вони часто вдаються саме до саботажу.

Саме так з точки зору автора можна охарактеризувати «червонопрапорну» ініціативу більшості Януковича у Верховній Раді. Приймаючи до уваги надзвичайний цинізм, що його на справі демонструє пан Янукович та більшість членів його «команди», а також те, скільки разів протягом свого життя вони вдавалися до зміни кольорів, авторові дуже важко повірити, що раптове завзяття із вшануванням червоного Прапора Перемоги є щирим. Насправді весь галас навколо цього прапору виглядає популістським саботажем реформ, наміри щодо проведення яких нове керівництво країни помпезно презентувало суспільству ще рік тому, і які воно за цей час так і не спромоглося по-справжньому розпочати.

Таким чином «червонопрапорний» саботаж одночасно досягає двох цілей:

  1. Переключає увагу суспільства зі справді нагальних проблем на штучну, але дуже емоційну тему.
  2. Робить незамінною роль президента як «арбітра нації».

У цій ситуації дуже шкода справжніх ветеранів Другої Світової. Ці літні люди точно не заслужили, щоб вкотре бути використаними в якості розмінної монети у брудній політичній грі. Шкода також і інших громадян України, хто щиро шанує Прапор Перемоги – фальшива цинічна гра керівництва країни спроможна їхні щирі почуття лише образити. Шкода і тих, у кого є підстави вважати Прапор Перемоги символом брутальної сталінської окупації – на бичаче роздратування саме цієї категорії громадян найбільше розраховувало керівництво країни, як на гріх провокуючи їх саме тим, у чому вони вбачають лише «червону ганчірку».

Очевидно, що однією з основних цілей створеного «керованого конфлікту» є намагання забезпечити стабільною роботою одну єдину людину – нинішнього президента України, який отримує додаткову нагоду продемонструвати видимість «бурхливої діяльності» з «розрулення» конфлікту. Але чи не зависокою є ціна, яку платить українське суспільство за індивідуальну «трудотерапію» для Януковича?

20 років тому «совок» не помер. Та наразі він точно вже при смерті.

Багато людей вважають дату розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року датою радикального водорозділу. Датою, коли зникла велика країна і закінчилася холодна війна, коли закінчилися несправжній радянський соціалізм і дефіцитна планова економіка, коли розпочався дикий капіталізм, коли багато людей остаточно розпрощалися з ілюзією, що вони жили в найкращій на планеті країні. Все, що відбувалося після цієї дати більшість громадян України схильні вважати наслідками (як позитивними, так і негативними) здобутої незалежності.

Автор також тривалий час притримувався подібної думки. І лише порівняно нещодавно він зрозумів, що насправді наприкінці 1991 року мало що змінилося. Тобто якби Радянський Союз не розвалився б, то буденне життя людей як в Україні, так і в переважній більшості інших республік колишнього СРСР виглядало б приблизно так само, як воно виглядає сьогодні. Так само стрімко зменшувалося б населення – адже сьогоднішні невтішні демографічні тенденції закладалися протягом всього радянського періоду. Так само занепадала б житлова та інша інфраструктура – бо вона почала занепадати ще в радянські роки. Таким самим безвідповідальним, некомпетентним та корумпованим було б керівництво країни – бо і до сьогодні це здебільшого ті ж самі люди! Так само в суспільстві панували б зневіра та апатія – бо все вище перелічене не сприяє оптимізму та впевненості у майбутньому.

Можливо лише завдяки певній конкуренції між колишніми республіками більшість з них сьогодні перебуває навіть у трохи ліпшій формі і забезпечує своїм громадянам у середньому дещо вищій рівень життя, ніж той, який був би можливий у випадку збереження Союзу. Але висновок у тому, що по-справжньому кращим життя людей могло б бути тільки якби вони перестали пасивно спостерігати за невпинною та неминучою деградацією «совка», а натомість почали активно створювати життєздатну йому альтернативу. Втім невдовзі «совок» все ж таки помре і остаточно покине своїх «дітей» напризволяще, тож потреба починати діяти стане простою життєвою необхідністю.

Wanted: builders of institutions (розшукуються будівники інституцій)

Через рік після сходження у керівництво українською державою президент Янукович та його команда справжніх суттєвих реформ розпочали дуже мало. Очевидно, що єдина система, яку вони наразі справді спроможні створити – це старомодна клептократія на кшталт тих, що зараз агонізують від протестів в арабському світі. Для того, щоб запобігти розвитку арабського сценарію в Україні, майбутні будівники українських інституцій мають невідкладно братися до роботи:

  • створювати свої команди;
  • складати проекти майбутніх інституцій;
  • брати у власні руки організацію власного життя, життя свого під'їзду, будинку, вулиці і т.д.

Чекати падіння «совкового» режиму Януковича не треба – він і так вже на ладан дише...


PS: ввечері 9 травня автор подивився випуск новин російського телеканалу «Вести»: 8 хвилин про помпезний парад у Москві, 6 хвилин – про бійки і «фашистів» у Львові. Замовлення Кремля виконано?

PPS: президент Янукович «не спромігся» підписати законопроект щодо Прапора Перемоги: ніякі колосальні «совкові» повноваження, які привласнив собі пан Янукович, не допомогли йому виконати функцію справжнього голови держави. «Совок» вкотре довів свою недієздатність.

середу, 12 січня 2011 р.

Епоха звільнення від ілюзій

Українська влада жахлива. Проте демократично обрана і цілком заслужена. Щоб її змінити треба позбавитися багатьох ілюзій.

Автор взяв довгу паузу в написанні своїх оповідей. Головна причина – авторові важко було вигадати щось інше, ніж жорстку критику дій української владної команди на чолі з Віктором Януковичем. А такої критики на шпальтах більшості українських незалежних Інтернет-видань, таких як Українська правда та Дзеркало тижня і без того було багато. З задоволенням відмічаючи багато прикладів, коли критика, що висловлювалася, була конструктивною, доречною та неемоційною, автор в той же час вагався з тим, щоб щось додати і від себе.

Далися взнаки і певна розгубленість автора через безпрецедентну нахабність поведінки донецького «бульдозера», а також і усвідомлення того, що більшості українських громадян, в тому числі і багатьом виборцям Віктора Януковича, ситуація також є добре зрозумілою і без сторонніх коментарів.

І все ж таки, намагаючись дати оцінку епосі, яка розпочалася в Україні, автор має розпочати з переліку головних недоліків владної команди, з якою Україна увійде у третє десятиріччя своєї незалежності.

Недемократичність, непрофесійність, псевдо-реформаторство

Український президент грізно говорить про боротьбу з корупцією. І при цьому відверто корупційним шляхом зводить собі непристойно дорогі маєтки, а також відтерміновує прийняття антикорупційних законів. Президент також урочисто обіцяє прийняти революційний закон «Про доступ до публічної інформації» в той час, як його соратники в парламенті саботують голосування за відповідний законопроект.

Українська правляча верхівка не втрачає жодної можливості гучно заявити про намір інтегруватися в демократичну Європу. Але при цьому на високі посади призначаються справжні «могильщики» демократії, такі як Андрій Клюєв, Валерій Хорошковський та Дмитро Табачник, антидемократична діяльність яких, здається, ніким не контролюється. В результаті мало хто в Європі вірить у щирість заяв українських високопосадовців про прагнення до євроінтеграції.

Справжня агонія з присутністю представника України на врученні Нобелевської премії миру китайському дисидентові ще раз доводить, що владна команда не має стійкої уяви про перспективу цивілізаційної приналежності країни. Обрана нею зовнішньополітична тактика може бути описана як: «чекаємо кращого нареченого: підлабузничаємо до усіх, але утримуємось від чітких відповідей». Тож вже зараз можна прогнозувати, що сумнозвісна «втома від України» серед сильних цього світу триватиме і надалі.

Розпочата президентом якось посеред ночі адміністративна реформа створює стійке враження бюрократичної імітації бурхливої діяльності. Анонсований намір звільнити третину співробітників міліції виглядає закамуфльованим інструментом змусити будь-якого міліціонера гостро перейматися своїм майбутнім, а відтак – лояльніше ставитися до виконання наказів, нехай навіть незаконних.

Нарешті, чинна партія влади називається Партією Регіонів, але замість децентралізації влади на користь регіонів відбувається її гіперцентралізація.

План А: От-от покращиться світова кон'юнктура на метал – і можна звітувати про «наведення ладу в економіці»... Не покращилася

Економічні ж реформи, які президент Янукович гучно анонсував в червні минулого року, поки що очевидно пробуксовують. Взявшись за реформу податкового законодавства, «команда професіоналів» беззаперечно домоглася лише одного – що заяви про їхній професіоналізм з іронією сприймають вже навіть їхні прибічники.

Підготовка пенсійної реформи запам'яталася лише завзятою грою в «мовчанку», до якої долучилися практично всі високопосадовці, за виключеннями Сергія Тігіпка, який спорадично відчайдушно брав на себе роль «поганого поліцейського». В результаті виглядав він скоріше «некомпетентним поліцейським». Не тому, що його заяви були недостатньо провокативні, а через те, що вони були непослідовні.

Прем'єр-міністр Микола Азаров ледь не голосніше за всіх критикує руйнівний популізм попередньої влади, звинувачуючи її в усіх негараздах, які сьогодні переживає країна. Проте важко сприймати ці слова без іронії, адже саме пан Азаров, обіймаючи рік тому посаду прем'єр-міністра в опозиційному уряді, всупереч тодішній владі успішно проштовхнув передвиборчо-популістський закон «Про підвищення соціальних стандартів». (А півроку потому, в офіційному зверненні до Міжнародного валютного фонду з проханням поновити кредитування України, пан Азаров тихцем визнав, що виконання цього закону в 2010 році коштуватиме українській економіці більше ніж 4% її валового внутрішнього продукту.)

Схоже, що фортуна розбестила Віктора Януковича. До цього кожного разу, як він приходив до влади, в світі хутко починали зростати ціни на метал – головну категорію українського експорту. Але цього разу фортуна закомизилася – як і прогнозував автор, світова кон'юнктура на метал цього разу більше не була (і напевне й надалі не буде) аж надто поблажливою до політика Януковича. Проте пробачати зраду Віктор Федорович не звик, тож він взявся мститися фортуні... катуючи своїх опонентів та критиків.

План Б: Не програвати ж тупо вибори – «закручуємо гайки»...

Святих в Україні немає, тим більше серед українських політиків. Законослухняних в Україні також небагато, бо суперечливість українського законодавства означає, що якщо уникнеш порушення одного закону – обов'язково порушиш інший. Особливо, якщо працюєш на високій посаді.

Відтак справжня боротьба з корупцією мала б починатися з усунення її першопричин: тих самих численних протиріч в законодавстві, а також між законодавством та реально усталеною практикою. Ну і звичайно ж – зі збільшення рівня прозорості на всіх гілках та рівнях державного управління. І тільки після цього мала б відбутися інституціоналізація безвиняткового і невідворотного покарання за корупційні діяння.

Отже коли серед головних переслідуваних за корупцію виявляються винятково представники опозиції, яким до того ж висуваються за українськими мірками сміхотворні звинувачення, але при цьому прокуратура та суди під час розслідування демонструють небачену моторність – очевидні усі ознаки вибіркового застосування правосуддя, тобто політичних репресій.

Це враження тільки підсилюється, коли різко активізується діяльність каральних органів уряду – прокуратури, СБУ, міліції (назвати ці установи правоохоронними в сучасних українських реаліях язик не повертається) – відносно людей з активною громадянською позицією: журналістів, організаторів протестних виступів, громадських діячів, блоггерів. Констатуючи свою непопулярність в середовищі громадянського суспільства, уряд Януковича розпочав неофіційну кампанію з його пригноблення.

Підсумовуючи, політику нинішнього українського керівництва по відношенню до суспільства можна сформулювати так: «У своїх обіцянках під час виборів ми вас брутально обдурили, але тепер ми не допустимо того, щоб ви з нас спитали за ту брехню».

Засуджуючи цинізм такої політики, автор тим не менш не схильний покладати всю відповідальність за неї виключно на Януковича та його переважно донецьких соратників. Свою лепту очевидно внесло і українське суспільство: не визнаючи неприємних фактів і вимагаючи втілення нездійсненних ілюзій. І донині цим ілюзіям продовжує потурати більшість нинішньої опозиції, певною мірою провокуючи таким чином політичні репресії проти себе.

Плата за нереалістичні забаганки

Вже рік тому, а то й раніше, багатьом прагматично мислячим громадянам України були очевидними брутальні факти на кшталт:

  • що ціни на газ для населення необхідно підвищувати (забезпечивши при цьому соціальний захист найбідніших);
  • що пенсійний вік (принаймні для жінок) необхідно підвищувати;
  • що медицина ніколи насправді не буває безкоштовною, тож вона дешевша, коли відверто платна;
  • що комунальне господарство остаточно зникне за умови, коли за комунальні послуги можна взагалі не платити і при цьому із боржниками за законом не можна нічого вдіяти;
  • що не можна одночасно мати і дешевий для всіх хліб, і заможних селян...

Але для більшості громадян, такі речі хоча і навряд чи виглядають відвертим нонсенсом, але викликають переляк, і тому свідомо не сприймаються. Отже великою мірою, нинішня ситуація в Україні є закономірною: урядова команда під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) іноді, нехай і незграбно, справді робить те, що дійсно потрібно робити але при цьому мститься тим, хто наважується спитати з неї про відповідальність за минулу багаторічну брехню, а також про сьогоденні небездоганні діяння. В результаті в країні встановлюється авторитаризм.

Якби більшість українських громадян погодилась з існуванням неприємних фактів, подібних до вищезгаданих, то під час минулорічних президентських виборів вона б змогла поставити кандидатам правильні запитання і змусила б їх відмовитися від більшості своїх популістських гасел.

Поінформованій же меншості давно вже було очевидно, що передумов для значного покращення економічної ситуації в Україні бракує через дуже несприятливу демографічну ситуацію, низьку конкурентоспроможність, велику зарегульованість та корупцію, низький рівень суспільного капіталу та якості інституцій, а також різке погіршення умов зовнішньої торгівлі. За таких умов ніхто не здатний був забезпечити негайне покращення економічного стану більшості населення, зате практично гарантованим було його погіршення. Тож найкращою обіцянкою, яку громадяни мали б вимагати від кандидатів, була б обіцянка глибоких реформ. Звичайно ж – з перспективою кращого життя, але в більш віддаленому майбутньому.

Проте більшість громадян цього не вимагала – поінформовані не змогли донести свою думку, а більшість не змогла її почути.

Відтак більшість громадян традиційно для себе вирішила зробити вигляд, що повірила популістським обіцянкам провідних кандидатів в президенти, не піддаючи ці обіцянки належній критиці. Поінформована ж меншість (до яких відноситься і автор), котра не хотіла своїм голосом підтримувати популізм, у відчаї проголосувала «проти всіх».

В результаті постала атмосфера певної недовіри між «поінформованою меншістю» та «наляканою більшістю». Не маючи кращих альтернатив, розгублене суспільство, вручило свою долю Януковичу та його некомпетентній, але гонорливій команді. Яка цим гонором намагається маскувати власну некомпетентність і переляк, що колись таки і їм доведеться нести відповідальність. Прагнення уникнути цієї відповідальності, разом з відсутністю суттєвого опору з боку суспільства, схоже і стало головним двигуном захоплення Януковичем безроздільної влади в країні.

Сподіваймося на краще, але готуймося до гіршого...

Всередині країни пан Янукович практично більше ні від кого не залежить і нікому не підзвітний. В цьому сенсі доводиться вітати факт залежності уряду Януковича від МВФ – наразі це останній реальний стримуючий фактор, який обмежує абсолютну владу президента. Але годі розраховувати, що МВФ стримає Януковича від дурниць, яких той цілком може наробити у внутрішній або гуманітарній політиці.

Намагаючись зберегти ядро свого електорату – здебільшого проросійськи налаштованих збіднілих мешканців Півдня та Сходу України – Віктор Янукович навряд чи стримуватиме найбільш одіозних представників свого оточення від своїх кроків, що провокуватимуть невдоволення більшості населення Західних, а також Центральних областей України. Тоді від активістів громадянського суспільства з усіх регіонів України знадобиться все їх уміння, щоб зберігти поміркований діалог між регіонами і не допустити ескалації «кампаній ненависті».

Напевне про всяк випадок слід також готуватися і до «антиєвропейської істерії», яку може почати розпалювати чільний уряд, якщо підписання ключових угод з Євросоюзом про зону вільної торгівлі та про безвізовий режим виявиться заблокованим в тому числі і через небажання європейських країн надавати внутрішньополітичні козирі недемократичному українському режимові.

Цікавої перспективи набуває й майбутній чемпіонат Європи з футболу. Хтось може собі уявити, що буде, якщо, наприклад, голландські вболівальники приїдуть в Україну не тільки з символікою своєї команди, а й з транспарантом на кшталт: «Свободу політв'язням України!»? Скоріше за все, до цього не дійде, бо якщо згортання демократії в Україні відбуватиметься такими темпами, як сьогодні, Євро 2012 в Україні в кінці кінців так і не відбудеться. Але втратити «Євро» ця урядова команда також не може собі дозволити, тож напевне на напрямку згортання демократії вони через деякий час збавлять обороти.

Отже до повного згортання демократії в Україні, щонайменше протягом наступних півтора року, скоріше за все не дійде. Натомість, скоріше за все, відбуватиметься вже доволі знайоме з новітньої української історії шарахання уряду Януковича, який намагатиметься «нащупати» таку міру антидемократичності, яку більш-менш безболісно «проковтне» Європа. І все це на тлі епізодів «палкої братньої любові» (та такої ж самої ненависті), які час від часу наставатимуть у стосунках з сусідньою Росією, яка, схоже, вступає у власний період політичної нестабільності, пов'язаний з наступними президентськими виборами, а також з наростаючим невдоволенням населення ситуацією в країні.

Новорічні побажання

Минулого року ми з неприємним здивуванням побачили, як швидко можна згортати демократію в Україні. Цього року ми скоріше за все матимемо можливість пересвідчитися, що це згортання все-таки матиме свої межі. І тим не менш, українська демократія ніколи не буде справжньою, допоки громадяни України боятимуться визнати факти про ситуацію в країні. Президент Янукович – це водночас і політичне непорозуміння, і політична закономірність, спричинена саме страхом перед фактами.

Тому було б дуже добре, якби українське громадянське суспільство під час періоду «напівдемократії», який скоріше за все протриватиме в Україні ще деякий час, змогло вперше за історію незалежної України створити прообрази політичних сил, які були б здатні визнавати і пояснювати народові навіть брутальні факти.

Для прикладу, новітні політичні сили мають бути здатними пояснити своїм виборцям необхідність підвищення цін на газ для населення та пенсійного віку. Вони мають бути здатними розробити таку програму економічних реформ і пояснити її так, щоб більшість суспільства з нею погодилася і взялася активно підтримувати. Тільки коли буде закладено основу для підтримки виборцями і не дуже приємних заходів, можна буде говорити про справжню демократію, якої в Україні поки що ніколи не було.

До тих же пір, поки такі політичні сили не з'являться, Янукович та оточення відчуватимуть свою безальтернативність та моральне право «закручувати гайки», не зустрічаючи на цьому шляху суттєвого опору. Натомість, як тільки суспільство створить якісно інший політичний рух – мережевого типу і на засадах відкритої конкуренції – нинішнє керівництво країни швидко збере речі і кудись поїде.

Дехто в Україні все ще вважає, що вся проблема – виключно в керівництві країни, яке треба змінити на «нормальне», і все налагодиться. Але коли подивишся брутальним фактам в очі, розумієш, що для подолання тих проблем, що стоять перед українським суспільством, навіть повна зміна керівництва країни не допоможе – суспільству самому потрібно багато в чому змінитися. Тож у автора є лише одне побажання на новий 2011 рік: на ховаймося від брутальних фактів, і змінюймося на краще!

понеділок, 22 листопада 2010 р.

ЦВК – до суду!

Автор готовий усіляко підтримувати позов до ЦВК щодо її бездіяльності

Своєю відмовою оголосити про початок виборчого процесу з виборів Верховної Ради, які за діючою Конституцією України мають відбутися 27 березня 2011 року, Центральна виборча комісія (ЦВК) сьогодні порушила Конституцію.

Будучи глибоко переконаним, що в Україні насамперед гостро бракує правової культури – коли закони, а тим більше основний закон, виконуються, незалежно від того, вигідні вони в даний момент окремим політичним силам, чи ні – автор вважає, що дотримання норм Конституції наразі є набагато важливішим за будь-яку політичну доцільність. Тому автор вимагає притягнення ЦВК та її членів до суду за звинуваченням у злочинній бездіяльності.

Свою вимогу автор згоден підкріпити грошовою пожертвою на організацію позову до суду. Ініціатор такого позову може звернутися до автора через коментарі.

неділю, 14 листопада 2010 р.

Чесні вибори із Швейцарії

В Україні вже є прецеденти імпорту інституційних послуг. Тож може слід замислитися і щодо імпорту процедури виборів?

Ще декілька місяців тому автор покладав досить великі надії на те, що вибори у місцеві органи влади в Україні стануть певним кроком уперед. Адже завдяки відносній свободі слова останніх років, поінформованість громадян щодо реалій політичного процесу надзвичайно зросла. Відтак за ідеєю вони могли б зробити більш свідомий вибір у органи влади, які, на відміну від центральних, мають реальний вплив на їхнє повсякденне життя. Тому автор уважно спостерігав за перебігом виборчої кампанії і особисто взяв участь у голосуванні.

У своєму суб'єктивному вердикті всьому прочитаному, побаченому і почутому автор не повторюватиме оцінки, що були дані цим виборам українським керівництвом, опозицією, громадянськими та правозахисними організаціями, а також спостерігачами – всі вони наразі вже широко відомі. Вердикт автора: ці вибори – це ганьба.

Найбільше вразили не цинізм та нахабство чинної владної команди, які місцями явно зашкалювали, а просте усвідомлення того, що ці люди інакше просто не вміють. Велика частина з тієї маси людей, які організовували останні вибори схоже просто не має жодної уяви про те, як вибори можна провести чесно і демократично. Тому й проводять як вміють.

Тож автору спала на думку ідея про те, що за певних умов процедуру виборів можна Україну «імпортувати». Звичайно, ідея дуже контроверсійна та на сьогодні практично майже нездійсненна, але на переконання автора все ж варта того, щоб над нею замислитися.

Інституційна імпотентність

У минулорічному рейтингу конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за якістю своїх інституцій Україна посідає 120-те місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Для прикладу, Польща посідає за цим показником 66 місце, Росія – 114, а Швейцарія, де мешкає автор, – 8. На першому місці – Сінгапур.

Враховуючи руйнівність для інституційних основ української державності нещодавнього рішення Конституційного суду про скасування конституційної реформи 2004 року, покращення ситуації в царині якості інституцій в Україні найближчим очікувати не доводиться. Проте українці, не навчившись вирішувати фундаментальні завдання, які стоять перед суспільством, демонструють доволі великі успіхи в мистецтві пристосування до наявних умов.

Одним з аспектів цього пристосування є готовність імпортувати те, що виробити в Україні не уявляється можливим. І навіть коли імпортувати доводиться не товар, а інституційні послуги, більшість українців очевидно не вбачає в цьому чогось надзвичайного. В цьому переконують наступні приклади:

  • Функції діючого українського уряду ненабагато виходять за рамки оперативного керівництва грошовими потоками. Адже перспективним плануванням економіки в Україні займається скоріше на уряд, а Міжнародний валютний фонд (МВФ).
  • Українські олігархи, не довіряючи системі українського правосуддя, судяться один з одним в Лондоні. А багато пересічних громадян сподіваються домогтися справедливості в Європейському суді з прав людини.
  • Українські футбольні клуби довіряють судійство важливих матчів іноземним суддям.
  • Найбільш популярні українські телешоу ведуть іноземні журналісти, не в останню чергу, щоб гарантувати безсторонність.

Всі ці «імпортовані» рішення дозволяють тимчасово зменшити гостроту проблеми інституційної слабкості України. То що ж тоді заважає «імпортувати» і процес проведення виборів?

На переконання автора, головною причиною маніпуляцій виборчим процесом в Україні є не настільки патологічне бажання будь-якого політика, який приходить на президентську посаду, встановити свій тотальний контроль над всіма гілками влади та регіонами, хоча і це напевне має місце, а атмосфера тотальної недовіри в політичному таборі. Партійні вожді відчувають гостру недовіру один до одного і є неспроможними виробити компромісні прозорі правила гри, які б усіх влаштували.

Голосуємо в Україні – рахуємо в Швейцарії

Мало хто буде сперечатись з твердженням, що виборча процедура з використанням паперових бюлетенів не відповідає сучасному стану технологічного прогресу. Вона працює добре здебільшого лише там, де є сильні демократичні інституції. А крім того – в силу традиції. Навіщо міняти налагоджену процедуру, яка добре себе зарекомендувала на протязі десятиріч?

Якби ж хтось почав розробляти процедуру виборів сьогодні, папір йому взагалі навряд чи спав би на думку. Натомість він точно не обійшов би увагою інформаційні технології (ІТ) та Інтернет. Те, що електронні вибори можливі доводять приклади таких країн як Естонія та Бразилія, про що автор вже писав кілька років тому.

Головним аргументом проти електронних виборів ті в Україні, хто цікавився цим питанням, називають можливість влади маніпулювати виборчими серверами, випадок чого схоже вже мав місце 2004 року. Але ж сьогодні немає жодної технічної необхідності розміщувати виборчі сервери на території України! Ці сервери цілком можуть бути розміщені на нейтральній території, наприклад, у Швейцарії.

Фахово працюючи у сфері ІТ, автор є достатньо компетентним, щоб стверджувати, що сьогодні існує технічна можливість розробити процедуру електронних виборів таким чином, що з кожного електронного терміналу на виборчих дільницях в Україні інформація про індивідуальний вибір напряму надходитиме на виборчі сервери, розташовані на нейтральній території. Доглядати за цими серверами будуть нейтральні адміністратори, роботою яких буде виключно підтримання серверів в робочому стані та забезпечення захисту від будь-якого несанкціонованого втручання. Впливати на алгоритм підрахунку адміністратори зможуть лише зруйнувавши цей алгоритм. Тож будь-яка спроба зловживання буде миттєво викрита і адміністратор понесе відповідальність, гарантією чого будуть сильні інституції в державі розташування серверів. Рахувати ж голоси сервери будуть автоматично, що є дуже тривіальним завданням, якщо вирішувати його суто технічними методами, без участі людського фактору.

Голосування за допомогою електронних терміналів апріорі унеможливить будь-які маніпуляції, які є можливими під час використання бюлетенів: від «каруселей» до вкидання фальшивих бюлетенів. Натомість з'являється можливість надати виборцю можливість після оприлюднення результатів голосування перевірити, чи правильно був врахований його голос.

Звісно, всіх несподіванок не передбачиш, а українські хакери вже не раз доводили свою злочинну винахідливість. Та на щастя електронна система дає можливості її багаторазового всебічного тестування, під час якого, наприклад, можна запросити всіх хакерів світу її зламати і таким чином перевірити її на міцність.

Головною перешкодою для «імпорту» процедури виборів в Україну буде точно не технічна, а політична. Для декого, втрата повного контролю над цією процедурою означатиме втрату суверенітету, для інших – можливостей «порахувати як треба». До того ж, передумовою запровадження такої процедури буде проведення великого обсягу роботи на законодавчому та міждержавному рівні.

Проте навряд чи щось інше зможе викликати в українських громадян довіру до виборів. Без довіри ж до виборів навряд чи колись з'явиться довіра громадян до влади, а відтак – і сильні інституції, необхідні для забезпечення достойного рівня добробуту громади.

Краще імпортувати процедуру виборів, ніж миротворців

В країнах, в яких не відбувається постійний відкритий діалог різних частин і верств суспільства – природнім приводом до якого є демократичні вибори – неминуче накопичується агресія, яка часто знаходить собі вихід у дуже несподіваний, але завжди у дуже брутальний спосіб. У найгіршому випадку така агресія може навіть призвести до громадянської війни. Тож може краще, за нездатності організувати демократичний виборчий процес, залучити незаангажовану зовнішню допомогу? Не чекаючи моменту, коли постане необхідність введення міжнародних миротворчих військ?

понеділок, 4 жовтня 2010 р.

Смерть демократії, чи поштовх до її народження?

В Україні нишком відбувся державний переворот. Країна раптом опинилася в становищі «пан або пропав».

Найбільш прогресивна та успішна частина Європи керується верховенством права. Що в перекладі з юридичної мови на звичайну може звучати як «верховенство здорового глузду». Радянський Союз керувався дещо іншими принципами: «генеральною лінією Партії», «тобі що, більше за всіх треба?» та легендарним армійським «инициатива наказуема». В результаті Радянський Союз розпався, більшість його території і досі населена нещасливими людьми, які здебільшого не можуть гідно реалізувати себе в житті, а на деяких особливо безталанних територіях все ще жевріють кроваві міжетнічні та міжрелігійні конфлікти.

Рішення Конституційного суду – повернення до «совка» з кривими дзеркалами

Скасування Конституційним судом України конституційної реформи 2004 року дуже далеке від здорового глузду, а натомість є чудовим прикладом радянського «крючкотворства», яке завжди мало на меті приспати здоровий глузд.

Якби високий Конституційний суд скористався здоровим глуздом, він би розглядав питання тільки в одному ракурсі: якби до нього на експертизу в 2004 році надійшов законопроект 2222 в тій формі, в якій він у грудні того року був підтриманий переважною більшістю депутатів Верховної Ради, чи визнав би він його тоді відповідним до Конституції, чи ні? Автор впевнений, що за такого погляду на речі Конституційний суд залишив би в дії редакцію Конституції 2004 року, і повернув би м'яч на поле Верховної Ради, запропонувавши депутатам внести будь-які зміни до Конституції, які вони вважають за доцільне, але у суворій відповідності до (складної) процедури внесення таких змін.

Натомість Конституційний суд взяв на озброєння максимально формальний підхід оцінки процедури внесення змін до Конституції 2004, а не їхньої суті, і в той же час дуже вільно проінтерпретував власні повноваження, безсоромно в третій частині винесеного рішення наказавши змінити державний устрій в Україні.

В Україні має місце узурпація державної влади. Узурпатор – президент Янукович.

Керуючись все тим же здоровим глуздом, автор впевнений, що критикуючи рішення Конституційного суду, він у своїй критиці не має надто зациклюватися на його безвільних оповісниках – суддях Конституційного суду, а прямо назвати замовника цього рішення – ним є особисто президент Янукович.

Прихильники нинішнього президента справедливо зауважують, що на його місці відміни конституційної реформи 2004 однаково прагнули б і конкуренти Віктора Януковича на посаду президента, насамперед – Юлія Тимошенко. Погоджуючись з ними, автор все ж наполягає, що цей факт ніяк не пом'якшує суворого засудження, на яке заслуговує той, хто на справі наважився на здійснення неправомірного кроку.

Знову ж таки, якщо керуватися здоровим глуздом та принципами демократії, то погодися з рішенням Конституційного суду можна було б лише в тому випадку, якби одразу ж після його оприлюднення були б оголошені рішення президента України та Верховної Ради про свою добровільну дострокову відставку та про оголошення нових виборів. Відсутність таких заяв підтверджує стійкі підозри про здійснення президентом курсу на згортання демократії в України.

Quo vadis1, пане Янукович?

Своїм рішенням повернути дію Конституції 1996 року президент Янукович суттєво обмежив демократію в Україні, але в той же час він взяв на себе надзвичайно великі зобов'язання.

Правова колізія, що полягає в невідповідності новій-старій Конституції величезної частини визначальних законів та підзаконних актів, призведе щонайменше до тимчасового паралічу української державної машини, функціонування якої і до того було далеке від ефективного. Проте відповідальний за наслідки такої ситуації сьогодні є чітко відомим – це Віктор Янукович.

Президент, який не міг не відчувати дефіциту легітимності після того, як його в другому турі виборів не підтримала і половина населення України, міг дещо зарадити цьому, розділяючи відповідальність за ситуацію в країні з парламентом. Наразі вся відповідальність лежить на ньому особисто, в той час як рейтинг його популярності починає хитатися навіть в тій половині країни, яка на початку року його підтримувала.

Якщо президент Янукович вирішить, що за допомогою величезних повноважень, які він собі забезпечив антидемократичним та шулерським шляхом, він гарантує собі безтурботне політичне довголіття – він жорстоко помилиться. Насправді єдиним порятунком від величезної відповідальності, яку він поклав на себе є дві речі:

  1. ініціювання справжньої реформи Конституції, яка стане результатом якомога ширшого відкритого діалогу в суспільстві;
  2. використання тимчасових надвеликих повноважень для швидкого проведення дієвих економічних реформ заради модернізації країни.

Демократія або війна…

От тільки українському суспільству навряд чи є сенс наївно сподіватися, що Віктор Янукович діятиме саме таким чином. Хтось може пригадати хоч раз, коли в Україні справдилися сподівання на «добру владу»? Тож не слід чекати, поки ця «влада» вчергове себе дискредитує. Бо колись таке чекання може не закінчитися мирним шляхом…

Справжня демократія починається знизу: коли в багатоповерховому будинку для контролю за ЖЕК-ом обирають голів під'їздів, а в селі – старосту. Період становлення демократії в Україні щасливо закінчиться лише тоді, коли президентом стане хтось, хто пройшов школу голови під'їзду.

1 Латинське «quo vadis?» - старослов'янською звучить як «камо грядеши?», та перекладається як «куди ти йдеш?»

понеділок, 28 червня 2010 р.

Україна швидко перетвориться на другу Беларусь, якщо...

Прогноз на 2010 рік, який автор дав наприкінці 2009 року, потребує уточнення за фактом. На жаль, не в кращий бік.

В своєму прогнозі на цей рік, зробленому наприкінці минулого року, автор представив свій ненауковий прогноз розвитку подій в Україні і навколо неї у 2010 році. Минуло півроку і прийшов час, порівнявши прогноз з реальністю, уточнити його, а місцями і корінним чином відкоригувати. Насамперед це стосується перших двох тверджень минулорічного прогнозу, які стосуються нового українського президента та місцевих виборів.

«Кульгава качка» виявилася вельможним селезнем. Також кульгавим, але більшість населення цього не помічає. Поки що.

Коректно спрогнозувавши загальний результат президентських виборів (тобто що президентом стане політик, який у другому турі виборів обійде свого опонента всього лише на кілька відсотків, але загалом отримає підтримку менше ніж 50% українців, які приймуть участь у виборах, а також що кількість голосів, відданих проти обох кандидатів, буде рекордною), автор помилився у прогнозуванні наслідків такого результату. «Кульгавою качкою», всупереч прогнозу автора, новий президент не виглядає.

Сформувавши «під себе» парламентську коаліцію та уряд, а також «підім'явши під себе» значну частину судової гілки влади, Віктор Янукович отримав практично безроздільну владу. Принаймні на деякий час, поки діє ефект позитивних очікувань виборців від нової владної команди і поки не утворилася більш потужна і ефективна опозиція. Тим не менш, автор зберігає впевненість, що Віктору Януковичу не уникнути долі «кульгавої качки», якщо він пропустить сприятливий момент для свого відходу з великої української політики. За відчуттями автора, щонайпізніше цей момент настане під час наступних президентських виборів. Хоча враховуючи динамічність змін декорацій в Україні, цей день може наступити і значно раніше.

Отримавши владу, пан Янукович та його команда дуже добре втілили в життя принцип «куй железо не отходя от кассы». От тільки не маючи спільної довгострокової та шляхетної мети, ця команда вже зараз починає розгублено пробуксовувати. Команда Януковича вже зараз починає колекціонувати засоби влади з єдиною банальною метою – збереження себе у владі. В найкращому випадку здорові сили в суспільстві встигнуть на це вчасно зреагувати і відновлять нехай і хиткий, але поступовий демократичний розвиток. В найгіршому – Україну чекає перетворення на другу Беларусь з ймовірним наступним розколом країни та громадянською війною.

З огляду на ширину роздоріжжя, на якому наразі опинилася Україна, давати якісь прогнози є справою невдячною. Та все ж таки, розпочавши цю справу наприкінці минулого року, автор не збирається її полишати. Тож у цій оповіді автор представляє варіант розвитку подій в Україні, який йому на даний момент видається найбільш ймовірним.

Президент Янукович досяг піку своєї політичної кар'єри. Далі його сонце повільно але невблаганно йтиме на схил.

Певний символізм у ситуції присутній: згідно діючого законодавства в день свого 60-річчя українські чоловіки офіційно досягають пенсійного віку. І все ж поступовий захід зірки Віктора Януковича буде зумовлений не цим, а тим, що спочатку буде розвінчаний міф про «єдину команду реформаторів», яка нібито є в наявності у Партії регіонів, а потім за цим послідує розвінчання міфу про «міцного господарника» та «залізного лідера». Одне закономірно потягне за собою інше. Першопричиною ж буде відсутність боротьби ідей та внутрішньої конкуренції в Партії регіонів, що є єдиними чинниками, здатними гарантувати якісний кадровий склад, а відтак і довгостроковий успіх та сталий розвиток будь-якої партійної організації.

Минулі тижні вже продемонстрували, що уряд, сформований паном Януковичем після сходження ним на президентську посаду, є неефективною роздутою структурою, нездатною втілити досить амбітну програму реформ, написану для президента здебільшого закордонними фахівцями та працівниками команди Ріната Ахметова. В результаті марнується дорогоцінний час для проведення реформ, а ті заходи, які реально втілюються в життя, часто є реакційними і викликають невдоволення підприємців.

Автор впевнений, що нинішній уряд виявиться неспроможним провести навіть маленьку частину необхідних реформ, які є абсолютно необхідними для забезпечення обіцяного Віктором Януковичем покращення стандартів життя українських громадян. Точкові кадрові зміни, наразі вже розпочаті, ситуацію не покращать. Переформатувати уряд президент не захоче з політичних мотивів, а якщо й захоче – то навряд чи зможе сформувати ефективну команду із тих кадрів, які є в його розпорядженні. Тож на швидкі економічні успіхи розраховувати, на жаль, не доводиться.

Відповідно найбільш ймовірним сценарієм економічного розвитку є економічна стагнація. Це відбуватиметься на тлі неминучого підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, або подальшого погіршення їх якості, що неодмінно має привести до зниження популярності як Віктора Януковича, так і його партії.

Скоріше всього протидіяти цьому пан Янукович буде насамперед тим, що намагатиметься «забронзовіті» у владі, шляхом обмеження політичної конкуренції. Очевидно, що першим кроком на цьому шляху стануть вибори до місцевих органів влади, які нещодавно були призначені на 31 жовтня.

Місцеві вибори: полігон для маніпуляцій чи новітній фронт боротьби за демократію?

Вже зараз є зрозумілим, що велика кількість чільних представників Партії регіонів намагаються реалізувати сценарій перетворення своєї партії на таку собі «Єдину Україну», за аналогією російської партії влади Единая Россия. Для цього на прийдешніх місцевих виборах їм необхідно досягти подвійної мети:

  1. Отримати, хоча б за рахунок формальних членів, домінування у місцевих органах влади на більшості території України, за виключенням хіба що Західних областей.
  2. Відпрацювати в Україні стандарти «керованої демократії», запозичені у великого північного сусіда.

При цьому схоже, що партійців Партії регіонів не дуже пантеличить кричущий конфлікт між словом, та ділом. Схоже, вони наївно сподіваються на те, що Європейські країни продовжуватимуть прислухатися до їхньої проєвропейської риторики, закриваючи очі на реальні дії української влади, що йдуть у розріз з європейськими демократичними цінностями.

Автор вважає, що це є колосальна ілюзія. Якщо Україна де-факто віддалятиметься від європейських стандартів, якими насправді є не рівень життя, а
рівень демократичних прав і свобод, то скоріше за все Європейський Союз просто «умиє руки» і віддасть Україну на поталу «російському ведмедю». Адже тоді в ЄС просто не бачитимуть причин, навіщо змагатися з росіянами за Україну, яка насправді жодним чином не прагне бути у Європі.

Якщо розпочаті на сьогодні антидемократичні тенденції не зупинити, то досить скоро Україна опиниться в ізоляції, коли єдиною столицею, де все ще більш-менш охоче прийматимуть українських керманичів буде Москва. Наразі важко собі уявити розмах протестної реакції, яку викличе відмова від європейського шляху розвитку у продемократично налаштованій частині населення України, насамперед на Заході країни та в Києві, але навряд чи ці протести завжди будуть виключно мирними. Відтак під серйозну загрозу будуть поставлені громадянський мир та спокій, а врешті-решт – і територіальна цілісність держави.

На думку автора, ймовірність подібного сценарію розвитку подій в Україні є суттєвою. Єдина надія уникнення цього сценарію полягає в тому, що Янукович та Партія регіонів – ще далеко не вся Україна, а також що їхня популярність є тимчасовим результатом емоційно-завищених очікувань населення. Таким чином можна сподіватися на посилення громадянського руху на захист української демократії. А також на здоровий глузд демократично налаштованої частини Партії регіонів.

Демократія – це коли правляча партія залишає собі шанс програти вибори

Цього року Україна довела, що вона все ще є «емоційно дуже неврівноваженою» країною. Громадяни все ще надто легко видають кредит довіри, а політики, отримавши цей кредит, намагаються якнайшвидше використати його під самий ліміт і при цьому не надто переймаються питанням необхідності його повернення. Більше того: намагання Партії регіонів та її союзників маніпулювати виборами до місцевих органів влади вже на етапі ухвалення законодавства про вибори свідчить про їхнє бажання отриманий кредит довіри навіть перевикористати.

Якщо це відбудеться – це може дати поштовх розвиткові подій в Україні за дуже сумним сценарієм. Запобігти такому розвитку – в інтересах переважної більшості українських громадян. Для цього треба змусити президента Януковича та Партію регіонів відмовитися від спроб маніпуляції виборами і сконцентруватися на більш довгостроковій перспективі, яка залежить від успіху вже анонсованих ними економічних реформ. Для проведення цих реформ чинна влада має мобілізувати всі прогресивні сили, як всередині, так і поза межами владної коаліції. Якщо вона серйозно поставиться до цього завдання, питання маніпуляції виборами автоматично зникне з порядку денного.

неділю, 16 травня 2010 р.

Щеплення для української демократії

Якщо йому вдасться втамувати авторитарні замашки нової влади, українське громадянське суспільство остаточно міцно стане на ноги

9 травня відгули помпезні святкування 65-ї річниці Перемоги у «Великій Вітчизняній війні». Для одних громадян України ці святкування стали поверненням до «нормального» стану справ як все було, і як і надалі повинно бути, для інших – відновленням «наруги окупантів» після короткого п'ятирічного періоду «відновлення української національної свідомості», для третіх – абсурдним фарсом...

Автор цього блога скоріше належить до останніх. Для нього факт помпезного святкування події, живих свідків якої залишилося набагато менше ніж половина населення, а також на тлі економічних та соціальних негараздів, що тривають вже декілька десятиріч (щонайменше починаючи з періоду «тотального дефіциту» в Радянському Союзі), є кричушим свідченням того, що суспільство продовжує жити впертим запереченням своїх поразок. І в результаті робить ці поразки чимдалі більш нищівними.

Минулого року автор вже присвятив одну з своїх оповідей цій темі. Цього року до минулорічної оповіді можна додати лише жаль через те, що ситуація з одужанням суспільства не покращується, а дедалі погіршується. Сьогоднішня Україна впевнено прямує до загострення соціального протистояння одразу на декількох фронтах:

  • географічно: по лінії Схід-ПівденьЗахід-Центр;
  • демографічно: по лінії пенсіонери – платники податків;
  • економічно: по лінії заможні – злиденні.

Зростанню конфліктного потенціалу можна було б зарадити через економічний поступ. Проте, на жаль, підстав сподіватися, що «нова» українська влада виявиться здатною модернізувати українську економіку майже не залишилося. При цьому її незграбні та контроверсійні дії поза економічною сферою призводять лише до подальшого загострення суспільних конфліктів. Таким чином перспектива на найближчі декілька років вимальовується не надто оптимістична.

«Медовий місяць» Януковича змарновано

Перші сто днів при владі – «медовий період» у кар'єрі будь-якого новообраного політика, коли він через свою відносну новітність має велику підтримку та отримує мінімум критики. Хоча в четвертого президента України ще залишається близько десяти днів до формального закінчення цього періоду, вже зараз можна констатувати, що він змарнував цей період так само, як і його попередник.

До найголовнішого та найскладнішого завдання – економічних реформ заради підвищення конкурентноспроможності України, від успіху яких залежатиме загальна оцінка всього його президенства, Віктор Янукович так і не приступив. Натомість він нещодавно оголосив, що початок реформ буде аж у 2011 році, а у червні цього року пообіцяв представити лише їхню концепцію. При цьому він де-факто визнав:

  1. Що попри гучні передвиборчі обіцянки підняти соціальні стандарти та економіку, він та його команда напередодні приходу до влади не мали жодного довгострокового плану, як це зробити.
  2. Що «команда професіоналів» є настільки некомпетентною, що нездатна самостійно розробити програму реформ, навіть вже перебуваючи при владі. Адже саме таким чином слід трактувати заяву президента про залучення до розробки українських реформ «найкращих спеціалістів у світі з найбільш відомих консалтингових компаній». Єдине, що дещо втішає у цій заяві – що нарешті хтось все ж таки буде українські реформи розробляти.
  3. Що навіть нагальні реформи за його правління скоріше за все проведені не будуть. Коли з уст українського політика автор чує щось на кшталт: «початок реформ буде у наступному році» – йому на думку одразу приходить слово mañana, що в перекладі з іспанської означає завтра, але в своєму латиноамериканському значенні також має відтінок слова ніколи. Наступного року політичний капітал пана Януковича навряд чи зросте, тож якщо він страхається реформ, перебуваючи на піку своєї популярності, то напевне він ніколи не матиме для цього політичної волі.

Відсутність реформ компенсуватиметься згортанням «демократичного безладу»?

Нинішній – вже третій за рахунком прихід Віктора Януковича до влади. Попередні два характеризувалися перш за все «теплою ванною» надзвичайно сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури, насамперед на продукти українського експорту: метал, добрива та продукти рослинництва. Дійсно, до цього пану Януковичу надзвичайно везло: як тільки він приходив до влади – одразу починали стрімко зростати ціни не метал, а крім того падали світові кредитні ставки та зменшувалися премії за ризик, за рахунок чого суб'єкти української економіки отримували доступ до відносно дешевих кредитних ресурсів за кордоном.

Звичайно ж, виборцям при цьому розповідали, що своїми економічними успіхами Україна має завдячувати виключно керівним якостям «міцного господарника» Віктора Федоровича Януковича. Можливо доля правди в цьому і була, та все ж таки авторові дуже важко згадати якісь прогресивні реформи, проведені в часи попереднього правління пана Януковича, крім запровадження з 2004 року єдиної ставки оподаткування доходів фізичних осіб у 15% (після того, як єдину ставку в 13% було запроваджено з 2001 року в Росії). Відтак існує ризик, що пан Янукович і не зовсім-то розуміє, що уявляє собою керування країною за не дуже сприятливих кон'юнктурних «погодних умов».

Навіть той факт, що Віктор Янукович прийшов до влади в дуже низькій точці економічного циклу не гарантує йому спокійного життя, адже фундаментальний потенціал української економіки – успадкована ще з радянських часів інфраструктура наразі свій ресурс більшою частиною вже вичерпала. Тож за рахунок чого він намагатиметься втриматися на посаді, якщо значних економічних успіхів досягнути не вдасться? Успадкована з радянських часів ментальність та російська дійсність наочно підказують: за рахунок впровадження в Україні російської моделі «керованої демократії».

Коли влада розуміє лише мову сили, громадянське суспільство має ставати сильним

Автор вже наводив свої аргументи, чому він вважає, що «керована демократія» в Україні неможлива. Тим не менш, спроба нинішньої української влади розвернути відповідним чином внутрішню політику, наразі виглядає майже майже неминучою. Тож краще, якщо до таких дій влади готуватися завчасно.

Популярність нової влади ґрунтується насамперед на втомі від постійних чвар між лідерами попередньої владної команди, а крім того – на очікуваннях обіцяного суттєвого покращення економічного становища країни. Ці очікування, як ми вже з'ясували, є безпідставними, а задоволення від демонстрованої єдності владної команди у виборців може і пройти, якщо ця єдність використовуватиметься членами цієї команди переважно для власного збагачення корупційним шляхом. Крім того, демонстрація єдності завжди дається легше в умовах зростання популярності політичних сил, що входять до владної коаліції. Коли ж ця популярність почне знижуватися, а станеться це неминуче і вже скоро, тоді приховувати внутрішні протиріччя ставатиме дедалі складніше.

Отже українським громадянським активістам, які засмутилися після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, а потім дещо розгубилися після низки його неочікувано рішучих і надзвичайно суперечливих кроків на зовнішньополітичному напрямку, краще забути про апатію. Зараз не час сумніватися у власних силах – тоді період перебування при владі Віктора Януковича стане звичайним щепленням для української демократії, тільки посиливши її.

З іншого боку – виходячи із сучасного стану політичного ландшафту, нинішню українську владу наразі і замінити-то нічим. Тож треба якмога ефективніше використати час, щоб підготувати їй якісно кращу заміну.

понеділок, 3 травня 2010 р.

День за два. Ваші перші 100 днів закінчилися, пане президент!

Своїми рішеннями Віктор Янукович різко підвищив ставки. А разом з ними – і власну відповідальність.

27 квітня 2010 року, день ратифікації Верховною Радою угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України, є чорною датою для українського парламентаризму та демократії. Відтепер, що б українські керманичі не казали представникам країн Заходу про свою повагу до принципів демократії та свободи слова, сповзанню України до певної форми авторитаризму та громадянського конфлікту можна запобігти лише шляхом рішучих економічних реформ. Цей шлях, який в сучасних українських умовах є крутим, став на минулому тижні ще крутішим.

Демократія несумісна з принципом «ламання через коліно»

Політичний капітал формується на основі позитивного іміджу громадського діяча серед населення, а також серед інших впливових осіб, як в уряді, так і поза ним (Вікіпедія).

То, яким чином відбувалася ратифікація та наступне голосування за закон про бюджет, призвело до колосальної втрати Віктором Януковичем політичного капіталу. Ще два тижні тому навіть багато хто з тих, хто не голосував за нього на президентських виборах, продовжували сподіватися, що він намагатиметься об'єднувати країну та проводити економічні реформи. Події 27 квітня відкрили багатьом очі на те, що першого Янукович не зовсім прагне. Попри великий скептицизм, автор хоче сподіватися, що на цей крок Віктор Янукович пішов виключно заради другого – економічних реформ.

Звичайно жоден демократичний лідер не може собі дозволити відверто нетолерантної, не кажучи вже про ворожу, поведінки по відношенню до своїх політичних опонентів та їхніх виборців. Адже таким чином він мало чого набуває, зате багато втрачає – насамперед підтримку власного поміркованого електорату. Розуміючи, що ця підтримка йому дуже знадобиться на наступних виборах, демократичний лідер звичайно намагається уникнути агресивних кроків, тамуючи пристрасті за допомогою відкритої дискусії.

Те, що Янукович не допустив жодних дебатів щодо дуже контроверсійної угоди, а натомість налаштував депутатів Партії регіонів на брутальну бійку в парламенті, говорить про те, що він погано розуміє суть демократії. Складається враження, що він сподівається побудувати в Україні помірно-авторитарний режим «керованої демократії» за зразком режиму, збудованого в Росії Володимиром Путіним.

Чому в Україні неможлива «керована демократія»

Автор переконаний, що тихе повернення в м'який авторитаризм, як це відбулося після приходу до влади Володимира Путіна в Росії, в Україні неможливе. Адже в основі сучасного російського режиму лежить негласна угода між владою та громадянами: «Ми забезпечуємо зростання доходів та свободу споживання, а ви за це на ставите зайвих запитань щодо наших дій в економіці. Ми працюємо на відновлення великодержавного статусу Росії, тож підтримуйте нашу зовнішню політику і не лізьте у внутрішню».

Такий різновид суспільного договору можливий в Росії завдяки низці факторів:

  • Наявність великих контрольованих централізовано доходів від експорту сировинних ресурсів, насамперед енергоносіїв.
  • Залишки міцного радянського державного апарату та запас кадрів, здатних до відносно ефективного керування, в тому числі інформаційною та пропагандистською політикою, в умовах однопартійної системи.
  • Сильна ностальгія в суспільстві за часами коли «нас всі в світі боялися».

Першого і другого в Україні майже немає, а третє якщо і наявне, то далеко не повсюдно. Натомість на частині території ще наявна пам'ять про дорадянські традиції життя. Відтак намагання запровадити в Україні путінську модель правління завчасно приречені на провал.

Тим більше, що ще незрозуміло, як довго російські громадяни будуть дотримуватися своєї частини негласної угоди, якщо російська влада протягом досить тривалого періоду часу виявиться неспроможною виконувати свою частину. Адже економіка Росії під час світової фінансово-економічної кризи виявила майже таку саму низьку конкурентноспроможність, як і економіка України, внаслідок чого доходи пересічних російських громадян також сильно впали. Протягом цього та наступних декількох років вони напевне знову зростатимуть, але далеко не тими темпами, як протягом 2000-2007 років.

Відносний спокій країні та президенту можуть гарантувати тільки реформи. Проведені швидко та ефективно.

Хоча в основі негласного договору влади і суспільства в Україні також завжди присутня обіцянка з боку влади забезпечити зростання доходів населення, проте не маючи надто великих централізовано контрольованих зовнішніх доходів, уряд України може забезпечити виконання такої обіцянки тільки завдяки запровадженню більш ліберальної та децентралізованої економічної моделі. Якраз така модель має постати в результаті реформ, які вже давно обіцяє новий український уряд, а також які Україні настійно рекомендують і МВФ, і Європейський Союз.

Можливо події минулого тижня і створили деякі економічні передумови для проведення таких реформ, наприклад, факт прийняття закону про бюджет, але з іншого боку вони сильно підвищили рівень конфліктності в політичному середовищі. На жаль, реформам це зовсім не сприятиме. Тим більше, що більшість з них є непопулярними, принаймні на першому етапі. Отже їхній успіх залежитиме від успішної роз'яснювальної роботи та вправності у веденні політичної дискусії з опонентами – саме тих якостей, яких так очевидно бракує і президенту, і правлячій партії. Тому президент, уряд та правляча коаліція мають негайно покінчити з конроверсійними кроками і почати дуже швидко вчитися мистецтву переконання, забувши про використання в політиці звичного їм примусу.

Якщо Віктор Янукович вирішить не приймати до уваги висновок, зроблений ще Леонідом Кучмою – «Україна - не Росія» – і все ж таки намагатиметься побудувати в Україні режим за зразком путінської Росії, то він зазнає поразки набагато більш нищівної, ніж у 2004 році. Тож щоб не опинитися в згубній і для нього, і для країни ситуації, коли «закручування гайок» виглядатиме єдиним виходом, він має зараз використати всі залишки свого політичного капіталу для проведення швидких економічних перетворень.

Своєю незграбною політикою президент вдвічі скоротив свій традиційний політичний «медовий місяць». У боротьбі за політичне виживання, яка вже зараз для нього розпочалася, тільки демократичні засоби будуть ефективними. І громадянське суспільство постійно нагадуватиме йому про це.

неділю, 7 березня 2010 р.

Коаліція «тушками» – шлях до пекла

Дострокові вибори та тимчасовий уряд Миколи Азарова – єдиний європейський шлях нормалізації політичної ситуації в Україні

На минулому тижні уряд Юлії Тимошенко цілком очікувано отримав вотум недовіри у Верховній Раді. Після рекордно довгого, за мірками останнього десятиріччя, перебування на посту прем'єр-міністра, пані Тимошенко знову по-справжньому в опозиції. Судячи з того, як поспішно вона зняла з себе відповідальність за уряд, її відставка була більш ніж своєчасною.

Своєчасною була ця відставка і для Віктора Януковича, який відповідальності, поки що, не цурається. Відтак двовладдя в Україні наразі ліквідовано – вся повнота відповідальності за ситуацію в державі, з усіма відповідними наслідками, найближчими місяцями безроздільно лежатиме на новообраному президенті.

Президент, підтриманий лише 49% громадян, не може бути безкомпромісним

Відчуваючи, в якому важкому фінансово-економічному стані перебуває наразі Україна, автор пану Януковичу не заздрить. Бо хоча двовладдя на даний момент і ліквідовано, проте єдиновладдя також не встановлено – новий уряд треба ще призначити, а стійка коаліція у Верховній Раді ніяк не вимальовується. Маючи всю повноту відповідальності, Віктор Федорович не отримав взамін всієї повноти влади. Отже час працює проти нього: він має якнайшвидше або здобути повноту влади, сформувавши лояльний до себе уряд, або розділити відповідальність, призначивши прем'єр-міністром іншого самостійного політика.

Хочеться сподіватися, що під тиском обставин, Віктор Янукович не наробить фатальних, як для нього, так і для країни, помилок. Поспішне формування коаліції так званими «тушками» – за участю позафракційних депутатів – буде такою помилкою. Такий крок, прямо порушуючи Конституцію, підірве її легітимність. Конституція є одним з небагатьох останніх оплотів української державності. Власними руками делегітимізувавши Конституцію, пан Янукович також делегітимізує себе як президента, принаймні в очах тієї половини населення України, яка на виборах його не підтримувала.

Це не обов'язково призведе до негайного розколу України, але це точно не дозволить провести життєво необхідні реформи. Запасу міцності, щоб прожити ще п'ять років без реформ Україна більше не має. Тому якщо реформ не буде, почнуть дуже голосно звучати заклики до дострокового припинення повноважень президента...

Віктор Янукович має зважити на це, і не поспішати зі швидкими рішеннями. Взявши відповідальність на себе, він має демонструвати гнучкість і готовність до компромісів. Він може наполягати на своїй кандидатурі прем'єр-міністра, але перед цим він має піти на певні політичні поступки, перш за все у питаннях, які є принциповими для половини суспільства, яка на виборах його не підтримувала.

Націонал-демократи, якщо продадуть принципи – не зможуть втриматися і на посадах

Віктор Янукович та Партія регіонів можуть сформувати нову коаліцію лише за участі націонал-демократів з фракції НУНС. При цьому на коаліційних торгах об'єктами дискусій можуть бути або принципи, або посади вкупі з матеріальним заохоченням. Тобто отримати посади у коаліційному уряді разом з Партією регіонів націонал-демократам вдасться тільки радикально зрадивши свої принципи. Пішовши на це вони поставлять хрест на своїй подальшій політичній кар'єрі, а націонал-демократичну нішу на наступних парламентських виборах займуть інші люди.

Замість торгівлі принципами заради посад депутати з фракції НУНС мають сформулювати свої принципові вимоги до майбутніх партнерів по коаліції, а від посад демонстративно відмовитися. Тільки це дозволить їм зберегти обличчя, а також створити надзвичайно важливий прецедент досягнення політичного компромісу між політичними силами Сходу і Заходу країни.

Що ж до посади нового прем'єр-міністра, то моральне право пропонувати кандидатів на цю посаду має лише президент та Партія регіонів. Вони мають найбільшу фракцію в парламенті, за ними, хоч і не переконлива, але перемога на президентських виборах. Якщо вони хочуть взяти всю відповідальність за ситуацію в країні на себе – вони мають повне право пропонувати свого кандидата, нехай навіть одіозного Миколу Азарова. Якщо вони радше хочуть розділити цю відповідальність з іншими політичними силами чи політиками, вони самі мають вирішити, хто це має бути.

Юлія Тимошенко має сконцентруватися на роботі над помилками

Вперто відмовляючись визнавати свою поразку на президентських виборах, пані Тимошенко багато втратила – перш за все довіру поміркованих виборців. Її сьогоднішні намагання позиціонувати себе в якості палкої захисниці інтересів патріотичного україномовного населення виглядають неправдоподібно. Продовжуючи таку лінію поведінки пані Тимошенко ризикує швидко перетворитися на маргінального політика на кшталт Наталії Вітренко.

На думку автора, невдачі Юлії Тимошенко мають чіткі пояснення: надмірна концентрація політичного капіталу БЮТ на її особистості, створення своєрідного «культу особи» на шкоду культивуванню політичної конкуренції, надто часта зміна політичних принципів, а також слабка структурна організація та дисципліна на місцях.

Юлія Тимошенко має присвятити свій час в опозиції виправленню перелічених недоліків, таким чином підвищуючи конкурентноспроможність своєї політичної сили. Якщо ж вона концентруватиметься лише на проведенні масових акцій протесту – вона втратить лідерство в опозиції так же, як вона вже втратила владу.

Шлях в Європу завжди побудований на компромісах

Підсумовуючи написане, одним з небагатьох реальних шляхів деескалації політичної ситуації в Україні виглядає шлях, несподівано запропонований Арсенієм Яценюком: прийняття рішення про дострокові парламентські вибори та формування на період виборчої кампанії тимчасового уряду. Цей шлях передбачає готовність до болючих компромісів з боку всіх провідних політичних гравців України, але компроміси – це єдиний шлях, який веде до Європи.

неділю, 28 лютого 2010 р.

Яку партію не створюй – виходить КПРС?

Нові перспективні українські партії утворюватимуться в іновативний спосіб

Схоже, що в Україні розпочався період розчарування в кумирах.

Герой помаранчевої революції Віктор Ющенко під час голосування 17 січня отримав жалюгідні 5,5% голосів і після складання президентських повноважень майже напевне вибуде з «вищої ліги» української політики.

Президентські вибори також продемонстрували нездатність Юлії Тимошенко бути обраною. А згодом пані Тимошенко ще й додатково зашкодила своїй репутації «проєвропейського політика» з баранячою впертістю не визнаючи своєї поразки у другому турі виборів. Зараз виглядає, що така контрапродуктивна тактика була без розуміння сприйнята великою частиною прихильників Юлії Володимирівни, а відтак багато з них підтримувати її надалі більше не схильні.

Віктор Янукович почав свою президентську каденцію непереконливо і надто суперечливо. Ймовірність зростання його популярності в загальноукраїнському масштабі на протязі наступних місяців і років наразі мінімальна. Набагато більш ймовірним є її значне падіння в результаті відсутності дій, які він так часто обіцяв під час передвиборчої агітації, а також через цілком прогнозовані чвари у найближчому оточенні новообраного «гаранта».

У «другому ешелоні» української політики також спостерігається велика нестабільність. Володимир Литвин втрачає прихильників через свою невиразну позицію та уникання конкретних справ. Арсеній Яценюк продемонстрував, що база його підтримки є дуже нестійкою – відсутність чіткої ідеології дозволяє швидко маневрувати, але не дозволяє збудувати стійку базу підтримки. Ну й нарешті, феномен популярності Сергія Тігіпка напевне значною частиною пояснюється тим, що Сергій Леонідович після свого повернення в політику поки що нічого конкретного не зробив. Якщо він отримає владні повноваження і приступить до дій, то він цілком ймовірно втратить свій сьогоднішній «привілей» – некритичне сприйняття своєї особистості.

Іменні політичні блоки потроху виходять з моди

І все ж популярність Сергія Тігіпка може мати і іншу складову – появу попиту на ідеологічні політичні сили на перевагу домінуючим сьогодні іменним блокам. Адже з усіх кандидатів пан Тігіпко мав найконкретнішу економічну програму, в основі якої були здебільшого ліберальні реформи. Звісно, його кампанія будувалася переважно на особистості, але при цьому він більше за інших кандидатів спирався під час агітації на свої ідеологічні переконання, на противагу спробам підлаштуватися під сьогоденну політичну кон'юнктуру.

Серед п'яти політичних сил, представлених на сьогодні у Верховній Раді, тільки Комуністична партія може вважатися ідеологічною. Блок НУ-НС може вважатися ідеологічним лише частково, адже хоча й усі представлені в ньому партії і мають національно-демократичне забарвлення, у цьому блоці немає єдності щодо щодо економічної моделі розвитку України.

Результати президентських виборів продемонстрували, що в Україні зароджується попит на ідеологічні політичні сили. Це підтверджує і високий відсоток голосів відданих за найбільш «ідеологізованого» Тігіпка, і рекордно великий відсоток тих, хто розчарувавшись в особистостях не підтримав жодного з кандидатів. Відтак найближчим часом персоніфікованим політичним проектам напевне доведеться «потіснитися», щоб дати місце новоствореним або відродженим ідеологічним політичним силам.

КПРС, тільки без ідеології

На пострадянському просторі популярним є жарт: «Яку партію не створюй – виходить КПРС». В цьому жарті є доля істини: найбільш популярні політичні сили України мають жорстку ієрархічну побудову, практикують культ особистості «вождя», не мають внутрішньої демократії. При цьому на відміну від КПРС вони не мають стійкої ідеології, а тому майже повністю залежать особистої популярності свого лідера, яка культивується насамперед за допомогою телевізійних технологій.

Чому ідеологія є такою важливою? Та просто тому, що звичайно побудована на реалістичних засадах, вона зберігає свою актуальність десятиріччями і сторіччями. Навіть комуністична ідеологія, незважаючи на надто далекі від реалій ідеалістичні засади, все ще зберігає за собою свою нішу в багатьох країнах світу, включаючи Україну.

Тож навіть нереалістичність ідеології не призводить до її негайного зникнення. Тільки коли радянські комуністи стали на ділі відходити від своєї власної ідеології та зневажати її (визначальною характеристикою пізньої КПРС є цинічний російський вислів: «инициатива наказуема»), КПРС деградувала та припинила своє існування. Ті ж партії, які були побудовані на пострадянському просторі на принципах КПРС, тільки без ідеології, взагалі матимуть історично дуже короткий життєвий шлях.

Відтак прогнози, наприклад, щодо загрози «розділення України на двох», між Партією Регіонів та БЮТ, автору здаються смішними. Обидві ці політичні сили тримаються усього лише на двох поки що живих, але вже далеко не молодих. Як естрадні виконавці з часом виходять із моди, так і українські політичні «актори». Відтак довгостроковий прогноз і для Партії Регіонів, і для БЮТ більш корректно виглядає як занепад та розпад, одразу після того, як їхні сьогоднішні лідери або втратять популярність, або просто вийдуть на політичну пенсію. Того, що могло би гарантувати довгострокове існування та сталу популярність – політичної ідеології – ці політичні сили не мають.

Ідеологічність та конкурентність – вимоги часу

В Україні потроху з'являється прошарок людей, здатних не жити одним днем, а дбати про більш віддалене майбутнє. Такі люди більше не згодні делегувати владу політичним проектам, які в історичній перспективі виглядають як проекти-однодневки. Відтак на часі поява партій, майбутнє яких забезпечуватиме не тлінний лідер, а усталена ідеологія.

Крім того, партійне будівництво в епоху Інтернету має корінним чином відрізнятися від партійного будівництва в епоху центрального планування та культу особистості. В кінці кінців засоби виробництва таки мають великий вплив на суспільні відносини.

Тож на відміну від сьогоднішніх закритих кланових партійних структур новітні партійні утворення матимуть перш за все наступні характеристики:

  • Їхньою рушійною силою буде ініціатива знизу, а не штучне створення структури під чергового «вождя»;
  • Їхніх лідерів визначатиме внутрішня конкуренція, а не апаратні маніпуляції;
  • Їхню конкурентноспроможність гарантуватиме їхня максимальна відкритість перед суспільством, замість ретельної «фільтрації» інформації, яка подається назовні.

Цілком можливо, що іменні блоки продовжуватимуть домінувати в українській політиці ще багато років. Але вже скоро в Україні почнуть формуватися новітні ідеологічні партії і їхній розвиток буде добрим індикатором дорослішання поки що надзвичайно інфантильної української нації.