2009-й: досить клянчити рибу, час вимагати вудку!

Ернст Рахаров має прикмету: коли журналіст Дзеркала тижня Сергій Рахманін починає замість статей писати вірші чи вистави – Україна стоїть на порозі доленосних подій. В останньому номері ДТ вийшов його вірш «Край, который покинул бог...», перша «неформатна» стаття Рахманіна, якщо Ернст Рахаров не помиляється, з 2004 року...

Схоже, що вперше з часів Помаранчевої революції, рівень збудження українського суспільства досяг межі, коли велика кількість людей більше не згодна пасивно терпіти, критикуючи ситуацію по кухнях, а вже готова діяти. Багато хто готовий приймати участь у законних акціях протесту, дещо менше число тих, хто готовий протестувати навіть незаконно, а дехто готовий приймати участь навіть у незаконних збройних угрупуваннях. А ще дехто замислюється над тим, що привело країну до кризи, і готовий змінювати свою поведінку, щоб майбутні світові кризи виявилися для України не такими болючими, а економічні буми – більш корисними.

Ернсту Рахарову найбільш імпонує позиція цих останніх. Бо здебільшого це люди, які, як і він, приймали активну участь у Помаранчевій революції, а потім виявилися неспроможними домогтися реального втілення у життя ідеалів Майдану. Певною мірою через те, що економіка України зростала швидкими темпами «всупереч діям уряду». На цьому фоні, перманентна політична криза хоча і завдавала великого клопоту свідомим українцям, але цей клопіт знаходив недостатню підтримку в широкої маси суспільства, бо «хіба ревуть воли, як ясла повні»? Таким чином світовий економічний бум, який мав місце в 2004-2007 роках, в якійсь мірі обернувся лихим жартом для тих громадян України, які прагнули модернізації своєї країни. Через те, що стимули для проведення необхідних реформ були дуже слабкими.

Тому Ернст Рахаров певною мірою тішиться від того, що наявна економічна криза, наприклад, нарешті змушує великих українських промисловців тиснути на фінансованих ними політиків з метою проведення реформ, що хоч якоюсь мірою повинні привести до підвищення конкурентоспроможності економіки і країни. Але в Ернста Рахарова є певні побоювання через те, що ця криза може закінчитися надто швидко для того, щоб необхідні реформи були впроваджені, а громадяни України змінили свою поведінку на більш відповідальну. Справа тут не в злорадстві – Ернст Рахаров готовий в міру своїх сил допомагати тим, кого економічна криза залишить зовсім без засобів для існування. Справа у тому, що в Україні необхідно запровадити зовсім іншу модель урядування, що є можливим тільки в ті часи, коли альтернативою реформі є повний хаос і тотальне зубожіння.

Багато хто в Україні переконаний, що зараз прийшов якраз такий час. Ось тільки сподіватися виключно на ініціативи олігархів та їхніх кишенькових політиків не варто. Бо справжні зміни завжди відбуваються не зверху, а знизу. Які це можуть бути зміни? Перш за все такі, які призводять до переходу повноважень від київських політиків до місцевих громад свідомих українців. Процес це буде дуже болючий, адже місцеві громади боятимуться відповідальності в той час як київські «хазяї життя» триматимуться за відповідні грошові потоки. Але коли громада зрозуміє, що це – єдина альтернатива повній розрусі, вона не матиме іншого вибору.

Приклад: на останній програмі Свобода на Інтері під час прямого включення з Феодосії якась жінка поскаржилася президенту України на те, що фасад історичного будинку, в якому вона проживає, перебуває в аварійному стані вже 10 років і місцева влада ніяк не може провести ремонт. Цей епізод викликав у Ернста Рахарова низку запитань. Перше, чому вся громада (міська, чи навіть всеукраїнська) повинна сплачувати за ремонт фасаду будинку, в якому розташовані (найймовірніше – приватизовані) помешкання певних громадян? Від чого напряму виграють перш за все ці громадяни, адже їхні помешкання після ремонту виростуть у ціні? Друге, яку перспективу матиме держава Україна, якщо її президент весь час займатиметься питаннями ремонту окремих фасадів у різних містах? Третє, чи не приходило в голову мешканцям того історичного будинку, що ремонт фасаду повинен бути перш за все їхньою особистою справою, заради якої їм би не заважало самоорганізуватися? І що тільки в тому випадку, якщо цій самоорганізації перешкоджають якісь закони, норми чи правила, вони повинні голосно звернутися до владних інституцій, але не з жебраченням щодо проведення ремонту коштом громади, а з вимогою зняти відповідні перешкоди?

Зустрічний приклад: у будинку в Швейцарії, в якому орендує свою квартиру Ернст Рахаров є конкретний приватний власник, який за рахунок орендної платні турбується про фасад і все інше, включаючи страховку на випадок пожежі чи стихійного лиха. Все, що відбувається навколо будинку та орендних відносин, регулюється двосторонніми договорами між власником будинку і орендарями. Жодного втручання в цей процес навіть з боку місцевої влади селища, де проживає Ернст Рахаров, зазвичай немає! Вже не кажучи про центральну владу швейцарської конфедерації в Берні! Тому що швейцарці впевнені: будь-яке питання найефективніше вирішувати на найнижчому із усіх можливих рівнів, в багатьох випадках – взагалі без оперативного втручання владних інституцій, чиє завдання полягає тільки в створенні правових рамок. То чим українці гірші за швейцарців?

Якщо сьогодні вже зрозуміло, що центральні київські владні інституції скоріше дадуть будинку розвалитися, ніж організують кошти на ремонт, то чим скоріше мешканці візьмуть ситуацію в свої руки, тим краще для будинку і для них.

Там же, де роль владних інституцій є незамінною, в Швейцарії діє правило максимальної прозорості. Наприклад, під кінець кожного року Ернст Рахаров безкоштовно отримує в свою поштову скриньку брошуру (на дешевому папері, адже за кошти громади), яка містить повну фінансову звітність місцевої виконавчої влади, а також проект бюджету на наступний рік. Стосовно якого, громадяни, які мають право голосу (Ернст Рахаров, як іноземець, такого права не має), можуть висловитися та проголосувати на послідуючому зібранні громади. На контраст до цього, в селищі на Київщині, де проживають батьки Ернста Рахарова, вся фінансова звітність є таємницею за сімома печатками. То хто ж змусить сільраду та сільського голову оприлюднити цю інформацію, як не громада, яка їх обирає?

Останніми тижнями тональність новин з України мала тенденцію від поганого до гіршого. Схоже, що довгий період бравурного впертого непомічання українцями світової фінансово-економічної кризи, через півтора року після її початку змінився періодом безпросвітного песимізму. Як і оптимізм рік тому, цей песимізм напевне є сильно перебільшеним. І світ, і Україна із економічної кризи ймовірно вийдуть скоріше, ніж зараз малює песимістична уява. Тому головними питаннями зараз повинні бути: чи встигне Україна модернізуватися під час кризи настільки, щоб ті заробітчани які зараз повертаються з інших країн через брак роботи там, не почали знову полишати Україну десь в кінці наступного року через гірші перспективи, ніж в інших країнах? Чи зможе Україна покращити свою конкурентну позицію у боротьбі за серця та уми у безповоротно глобалізованому світі? Переконливої відповіді на ці питання ніколи не дадуть українські владні інституції, які б геніальні політики не стояли у них на чолі. Ці відповіді зможе і повинна дати українська громада.

Тому Ернст Рахаров бажає громаді України в 2009 році перш за все мужності та відповідальності, щоб все частіше твердо говорити українським владним інституціям: «Дякуємо, але ми добре впораємося і без вас!». Будьмо!

Маніфестом по некомпетентності та безвідповідальності?

На цьому тижні Українська правда оприлюднила так званий «Маніфест середнього класу України» під авторством Юрія Романенка. Ця стаття викликала настільки широкий резонанс, що була згадана навіть прем'єр-міністром України на ток-шоу у Савіка Шустера. З часів Помаранчевої революції це мабуть перший випадок, коли громадянське суспільство знову намагається голосно заявити про себе.

В «Маніфесті» та статтях-відгуках Ернсту Рахарову особливо імпонують заклики шукати подібних собі та самоорганізовуватись. Ернст Рахаров також впевнений, що демократія, стабільність та сталий розвиток завжди починаються знизу, а не як черговий владний «прорив». Широкий резонанс, який отримали подібні заклики свідчить про те, що в Україні дуже вагома частина суспільства відносить себе до середнього класу, який прагне висловлювати свою недовіру владі та свою незгоду її з діями в більш конструктивний спосіб ніж брутальний голодний бунт.

Але хотілося б також відмітити деякі аспекти «Маніфесту» які, на жаль, якраз більше відповідають філософії голодного бунту, ніж протесту середнього класу, який перш за все характеризується людською гідністю та відповідальністю перед суспільством. Негативний тон по відношенню до банківських інституцій, а більше того – заклик до силового протистояння у разі намагання банків законним чином (!) вилучити заставне майно у позичальників, які більше не в змозі виконувати свої зобов'язання за кредитними договорами, є закликом до анархії. Адже будь-який банк – це не тільки позичальники, а й величезна кількість вкладників, більшість з яких також зараховують себе до середнього класу. Якщо банки не зможуть повертати борги, то вони не зможуть розрахуватися і з вкладниками. Таким чином, приймаючи виключно сторону позичальників, пан Романенко, напевне сам того не відаючи, створює передумови конфлікту у лавах середнього класу, який він так прагне об'єднати.

Позичальники, які за нинішнього курсу гривні до іноземних валют, а також через зменшення рівня їхніх доходів, більше не можуть обслуговувати свої валютні кредити заслуговують на співчуття. Але враховуючи, що ці кредити вони брали абсолютно добровільно, вони мали усвідомлювати усі можливі ризики, пов'язані з фінансовим станом як економіки, так і їхнім особистим. Якщо вони дійсно не можуть розрахуватися з боргами – ці борги можуть бути реструктуровані, але ні в якому разі не прощені. А на самий крайній випадок, обов'язково повинна існувати процедура примусового вилучення заставного майна.

Середній клас, на відміну від люмпенів, також повинен розуміти, що той факт, що банки працюють з грошима, зовсім не обов'язково робить їх «жирними котами», які наживаються на бідах суспільства. Це приблизно те саме, якщо сказати, що шахтарі, які добувають золотоносну руду в Південноафриканській республіці є найбільшими багатіями світу. Банки є здебільшого приватними інституціями, але такими, діяльність яких звичайно дуже щільно регулюється з боку відповідних державних установ. Тобто якщо дійсно є великі підозри, що деякі з українських банків зловживають своїм становищем на валютному та кредитному ринках, треба розуміти, що це відбувається з відома, а можливо і за співучасті Національного банку, уряду чи президента (є підстави вважати, що в різних випадках «відзначилася» кожна з цих установ).

У підсумку, головною істиною для українського середнього класу все ж таки повинна бути така: без банків не буває середнього класу. Українські банки, заслуговують на великі нарікання у тому, що стосується якості та ціни їхніх послуг – в цьому Ернст Рахаров міг переконатися особисто кожного разу, коли мав з ними справу. Але з іншого боку треба також розуміти, що банківська сфера, незважаючи ні на що, є однією з більш конкурентних на тлі загалом оліго- та монополізованої української економіки. Тобто, якщо хоча б зберегти існуючий рівень конкуренції, якість банківських послуг неодмінно зростатиме, а ціни – зменшуватимуться.

Що ж до заклику протягом трьох хвилин тиснути на клаксон свого авто опівдні 22-го грудня – Ернст Рахаров вважає його ексцентричним, трохи пафосним і не дуже доцільним. Адже звук автомобільного клаксону звичайно є дратівливим для оточуючих і викликає агресію. Підвищення рівня агресії в суспільстві навряд чи прискорить процес подолання фінансово-економічної кризи. Скоріше навпаки. Тому автомобільний клаксон є скоріше суперечливим способом демонстрації що «нас багато, нас не подолати».

Якщо згадати походження цього слогану, то у його витоків стояли помаранчеві стрічки, які багато українців (включаючи Ернста Рахарова) носили на своєму одязі та прив'язували до антен своїх авто. Ці помаранчеві стрічки надихали хоробрістю боязких громадян України, які бачили, що таких як вони навкруги дуже багато. Чи не подібну мету переслідує ініціатива пана Романенка? То може краще запропонувати українцям, які хочуть солідаризуватися один з одним з метою подолання кризи та перетворення України на заможну стабільну країну, наприклад, поставити на свої авто маленькі українські прапорці? А тим, хто пересувається громадським транспортом, пов'язати на своєму одязі стрічки кольору українського прапора?

Вже мало для кого в Україні є секретом, що провідні українські керманичі некомпетентні, безвідповідальні та неадекватні для керування країною. «Кидальна» історія та егоїстичні навички, набуті ними протягом мародерських 90-х років, навчили їх думати лише сьогоднішнім днем, не планувати на далеку перспективу та зневажати суспільство. Останні декілька років «дикої демократії» позбавили їх будь-якої здатності домовлятися та йти на поступки один одному заради загального блага. Але також не буде секретом і те, що замінити цих керманичів поки ніким. Зрозуміло тільки, що ті, хто колись прийдуть на заміну, повинні бути здатними визнавати власні помилки, а не тільки звинувачувати. Ділитися, а не тільки перерозподіляти. Радитися, а не тільки наказувати. Чи стане протест середнього класу України шляхом до визначення таких лідерів, а також механізмів суспільного контролю за їхньою майбутньою діяльністю, визначить не автомобільний клаксон, а реальні непрості та нетеатральні дії, які послідують за першою гучною акцією.

Профілактика авторитарного синдрому

Десь через рік в Україні відбудуться чергові президентські вибори. Так склалося, що найбільш ймовірні переможці цих виборів вже відомі: Юлія Тимошенко, Віктор Янукович та Віктор Ющенко. Незважаючи на те, що деякі українські журналісти та політики, такі як Анатолій Гриценко, вважають що цим трьом політикам варто було б відмовитися від балотуватися на пост президента, розраховувати не це, на жаль, не доводиться.

Якщо ж оцінювати перспективи цих трьох політиків, а також суспільні тенденції пов'язані з наявною фінансово-економічною кризою, то найкращі шанси напевне матиме той із них, хто зможе найбільш привабливо запропонувати на перший погляд прості способи вирішення складних проблем. Іншими словами – той, хто виявиться найкращим майстром популізму.

На сьогодні здається, що найкращим таким майстром з великим відривом є Юлія Тимошенко. Проте поки що передчасно оголошувати її переможцем. Її конкуренти до цього іноді демонстрували неабиякі здібності концентрації волі та зусиль, щоб вирвати перемогу у здавалося б безнадійній ситуації.

Головною особливістю поточної ситуації в українській політиці є те, що через брак компетентних та ефективних команд, здатних вирішувати надскладні проблеми, які через кризу тільки додатково загострилися, провідна політична трійця найймовірніше в своєму популізмі намагатиметься йти ще далі, ніж вони це робили до теперішнього часу. А неприборканий популізм страшний тим, що наступне неминуче невиконання нереальних обіцянок популіст-політик намагатиметься звалити на когось іншого, вишукуючи внутрішніх та зовнішніх ворогів.

На перешкоді цьому процесу сьогодні стоїть наявна в країні жвава свобода слова – будь-хто, кого якась владна інституція намагатиметься «призначити» ворогом, має можливість вільно і відкрито відповісти на всі звинувачення. При цьому засоби масової інформації скоріше всього будуть на боці несправедливо обвинувачуваного. Звідси наступний висновок: невгамовний популізм та свобода слова є несумісними і в довгостроковій перспективі залишиться тільки одне з цих явищ. Якщо ймовірним є зростання популізму, то автоматично зростає загроза свободі слова, а разом із нею – і демократії.

Політик-популіст не зможе залишитися демократом. Щоб залишитися при владі вона чи він неодмінно почнуть дрейфувати в бік авторитаризму. Якщо суспільство дозволить такий розвиток подій, воно позбавить себе останнього незаперечного здобутку «помаранчевої революції», а разом з цим і перспективи в осяжному майбутньому стати частиною заможної європейської цивілізації.

Ернст Рахаров впевнений, що такому розвитку подій зовсім не пізно запобігти. Не шляхом відміни виборів президента чи маніпулювання конституцією з метою залишити при владі діючого президента на другий строк без проведення виборів, а шляхом проведення профілактичних заходів з метою недопущення авторитаризму.

Першим з цих заходів є підтримка тих сил, які виступають за подальшу демократизацію політичного процесу в Україні. Необхідно підтримувати всі партії та суспільні рухи, які демонструють більшу демократичність ніж ті, які представлені сьогодні в Верховній Раді. Будь-яка партія, в якій лідери місцевих осередків та кандидати на участь у виборах будуть відкрито обиратися рядовими партійцями шляхом так званих «праймеріз» чи «чорних рад», заслуговує на підтримку більше, ніж поки що найбільш популярні політичні сили, збудовані за ієрархічним та персоніфікованим принципом. З цього погляду, цікавими є приклади ініціатив Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Миколи Катеринчука.

Другим заходом є вдосконалення політичних правил гри. Враховуючи невисоку ймовірність його переобрання на президентську посаду, для президента Ющенка було б вкрай нерозумно і надалі блокувати прийняття закону про спеціальні слідчі комісії та інших законів, покликаних регламентувати процедуру імпічменту президента. Тому президенту потрібно частіше нагадувати його відповідну передвиборчу обіцянку і змушувати її виконати хоча б під кінець строку його повноважень.

І третім, найголовнішим, заходом повинна стати згуртованість журналістського середовища та інших інститутів громадянського суспільства з метою підготовки до більш важких часів. Всі здорові сили українського суспільства повинні бути готові повстати на захист молодих демократичних традицій, за перших ознак зазіхання на них з боку владних інституцій. Популізм є хворобою з довгим періодом розвитку, яку не можна запускати. Якщо політику якмога частіше нагадувати її чи його власні слова, сказані колись раніше, це автоматично змушує до більшої послідовності та поміркованості. Відповідно у політика зменшується спокуса до на перший погляд простих (але у достроковій перспективі – руйнівних) способів вирішення складних проблем.

Події можуть скластися таким чином, що майбутній президент України може почати схилятися до авторитаризму. Ернст Рахаров не виключає такого випадку навіть якщо на зміну сьогоднішньому за українськими мірками дуже толерантному та демократичному президенту Ющенку-1 прийде президент Ющенко-2, але з радикально іншими переконаннями. Вже не кажучи про більш ймовірні сценарії приходу на президентську посаду когось іншого із провідної трійці –Тимошенко або Януковича, які до теперішнього часу демонстрували набагато більш авторитарний стиль керівництва, ніж діючий президент. Тим не менш, ці побоювання не є приводом для блокування демократичного процесу зміни президента шляхом виборів. Краще вже зараз створювати умови для того, щоб президентське крісло стало прокрустовим ліжком, здатним перевиховати авторитарного кандидата на демократичного президента. А за впертого небажання перевиховуватись – перетворитись на в'язничні нари.

Про американські борги, «економічний Армагеддон» та статистику, частина 2

Продовження статті, першу частину якої Ернст Рахаров оприлюднив минулого тижня.

Зустрічаючи приклади досить абсурдних статей (таких як статті пана Василишина та пана Морозова) на тему причин глобальної фінансово-економічної кризи, Ернст Рахаров кожного разу намагався зрозуміти, що такі статті спричиняє. З самого початку, він був далекий від думки, що автори таких статей свідомо намагаються маніпулювати суспільною думкою, було зрозуміло, що це скоріше думки авторів зазнали маніпуляції. Допоміг великий огляд, присвячений Росії, у номері британського часопису The Economist, що вийшов минулого тижня.

Вітер зі Сходу

Автори огляду в The Economist констатували, що російським журналістам «порекомендували» не пов'язувати слова «Росія» та «криза», таким чином підконтрольні Кремлю ЗМІ весь час кажуть про «світову кризу» та російські «антикризові заходи». Загалом це великою частиною відповідає дійсності: ніхто не заперечує американське походження кризи. Але тим не менш за таким поданням інформації проглядається спроба російського керівництва відвернути увагу свого власного народу від того факту, що воно недостатньо зробило для того, щоб наслідки світової кризи були меншими. Наприклад, що не були проведені заходи з підвищення конкурентоспроможності економіки, такі як демонополізація та зменшення рівня корупції.

Здається, що «перевести стрілки на когось іншого» дуже не проти і в керівництві України. Незважаючи на те, що на відміну від Росії, де на протязі останніх років виключно сприятливої зовнішньої кон'юнктури хоча б створили та наповнили стабілізаційний фонд, українські керманичі не мають жодного морального права на те, щоб в усьому звинувачувати Америку. Адже вони під час потужного глобального економічного підйому останніх років, що був не в останню чергу спричинений іпотечним бумом в Сполучених Штатах, весь позитив в українській економіці приписували виключно собі і не не зробили абсолютно нічого, щоб підготувати країну до складніших часів.

Проте чи має політик моральне право, щось стверджувати, чи ні – питання риторичне. Головне в тому, які є шанси, що їй чи йому все одно повірять. І тут виявляється, що ці шанси є не такими і поганими, особливо якщо звернутися до досвіду тієї ж сучасної російської пропаганди. Відмінність якої від того виду, який застосовувався у Радянському Союзі, згідно того ж таки The Economist в тому, що радянські пропагандисти говорили людям, що їм думати, а нинішні російські кажуть те, що людям подобається чути.

Анекдот про три конверти. Конверт другий: звалюй все на Америку.

Враховуючи, що у підсвідомості багатьох українських громадян Сполучені Штати почасти все ще асоціюються з образом ворога, випестуваним ще радянською пропагандою, представлення США в якості «світового лихваря» має всі шанси сподобатись більшості населення. Навіть багатьом проєвропейські налаштованим громадянам. Адже ніде правди діти: все ще діюча американська адміністрація примудрилася дуже суттєво занапастити репутацію своєї країни в більшій частині світу. Тому Сполучені Штати зараз ідеально підходять на роль універсального цапа-відбувайла. Особливо коли, якщо згадати старий анекдот про три конверти, конверт перший (хто забув: в першому конверті рекомендувалося валити все на попередника) вже використано.

Заради справедливості треба зазначити, що відвертою брехнею навіть найбільш перекручені статті назвати складно. Адже байки про «надроздутий невиробничий сектор» Сполучених Штатів дійсно мають під собою певну основу: частка фінансового сектора в ВВП США протягом останніх передкризових років суттєво зросла до рекордних більше ніж 8% від ВВП. І нинішня криза якраз викликана болючим процесом скорочення цього сектора. «Стратосферна заборгованість» Сполучених Штатів є темою більш суперечливою, але у будь-якому випадку вона змушує інвесторів замислитися. Проте показовим є те, що в жодній статті не аналізуються суто українські причини кризи. Автори чомусь не хочуть помічати, що саме Україна однією із перших в світі була вимушена звернутися про кредитну підтримку Міжнародного валютного фонду (якій налічує майже 200 країн-членів). Чому саме Україна опинилася серед лише чотирьох країн (решта три «щасливчики»: Угорщина, Ісландія та Пакистан), які наразі потребували такої допомоги?

На думку Ернста Рахарова, якраз у цьому і полягає шкідливість згаданих статей: у відволіканні від роботи над помилками. Бо Ернст Рахаров впевнений: глобальна криза має настільки важкі наслідки для України виключно через внутрішні причини. Відповідальність за ці наслідки мають нести усі без виключення провідні політичні сили в Україні, адже усі вони встигли побувати при владі протягом останніх 4 років. Якраз про це у дуже дипломатичній формі висловився на сторінках Дзеркала тижня представник Світового банку, відповідальний за регіон Європи та Середньої Азії: «Однак (Україна) мусить також розплачуватися і за кілька років незбалансованого економічного зростання, двигуном якого було споживання, та за непослідовну макроекономічну політику, яка не була виваженою, а радше залежала від економічних циклів, що призвело до збільшення масштабів необхідних коригувань».

Проте було б короткозорим всю провину звалювати на політиків. Враховуючи, що останні 4 роки політична система України є достатньо демократичною, політичні лідери є легітимними на всенародно обраними, то в кінцевому підсумку відповідальність лежить на самих рядових українцях. Маємо те, що маємо. Тепер, якщо зробимо правильні висновки, то на наступних виборах будемо більш пильно придивлятися до політичних сил та до окремих кандидатів у виборчих списках, а також скептичніше ставитись до обіцянок «солодкого життя».

Сильні від криз страждають найменше

Ще одним цікавим спостереженням The Economist стосовно Росії було: «Америка займає думки росіян набагато більше, ніж Росія хоч колись займала думки американців». Можливо однією з причин американського успіху протягом такого тривалого періоду в історії є те, що американці концентруються на тих проблемах, які можна безпосередньо вирішити? В Швейцарії також більшість громадян набагато більше переймається локальними питаннями, які стосуються їхнього району, міста чи селища, і набагато менше цікавляться подіями в Берні, до якого більшість ставиться з певною підозрою, особливо коли мова заходить про передачу туди хоч незначної частки локальних повноважень. То може і українцям, які як і росіяни за радянською інерцією під час посиденьок на кухні полюбляють покритикувати Америку, почати замислюватись, як перейти від безплідних дискусій про абстрактні проблеми до практичного вирішення проблем конкретних?

Для того, щоб краще жити, кожному українському громадянинові для початку ліпше перенести свою увагу на один щабель нижче. Наприклад, тим, хто переймається світовою фінансовою системою – на фінансову систему України; тим, хто дуже нервується щодо недієздатності українського парламенту – на діяльність місцевої ради; а тим, хто бідкається стосовно якості доріг у своєму місті чи селищі – прослідкувати за тим, щоб частина тротуару перед їхнім особистим подвір'ям була завжди чистою та охайною. В німецькій мові є гарне прислів'я, яке перекладається наступним чином: «Якщо кожен вимітатиме перед своїм подвір'ям – весь світ буде чистим».

Про американські борги, обіцянки «економічного Армагеддону» та статистику, частина 1

Люди, які часто мають справу зі статистичними даними полюбляють повторювати старий жарт: «Не довіряй ніякій статистиці окрім тієї, яку сам сфабрикував». Як у кожному жарті, в цьому також є велика доля правди. І тут річ не тільки в тому, що статистика завжди є недосконалою через використання припущень та узагальнень, а й у тому, що загалу звичайно дуже важко зрозуміти, яким чином продукуються статистичні дані. В той час, як цей механізм зачасти є визначним для коректного розуміння суті цих даних.

Останнім часом в Україні вийшла велика кількість публікацій стосовно суті сьогоднішньої глобальної фінансово-економічної кризи. В одній із них автор робить дуже далекосяжні висновки після побіжного аналізу структури валового внутрішнього продукту (ВВП) Сполучених Штатів Америки, а також багато інших провокаційних заяв на основі дуже поверхневого аналізу інформації. В іншій шановний український банкір Олександр Морозов спекулює на тему відмови Сполученими Штатами від долара на користь нової валюти «амеро». Ернст Рахаров вважає такі статті переважно абсурдними, непрофесійними а найголовніше – шкідливими.

Для початку, щоб довести абсурдність подібних статей, якраз і потрібен невеликий екскурс до підвалин економічної статистики. А у своїй наступній статті Ернст Рахаров викладе власні думки щодо походження таких публікацій та обґрунтує їхню шкідливість.

Що таке послуги?

Автор першої статті пише про неприродно великий обсяг послуг в структурі ВВП (за його даними – 82%), а також вказує на величезну сукупну заборгованість США (100 трильйонів доларів), роблячи висновок, що Сполучені Штати за такого рівня «реального виробництва» ніколи не зможуть розрахуватися з такими боргами. Автор другої статті також згадує суму сукупної заборгованості США в 100 трильйонів доларів в якості аргументу, що такий борг вже неможливо погасити, тому його можна лише списати, перейшовши на іншу валюту.

Почнемо з послуг, які велика кількість людей на пострадянському просторі зачасти розуміє як «торгівлю повітрям». Відповідно до такого розуміння, а також посилаючись на цифру 82%, що їх нібито складають послуги в американській економіці, робиться закид, що Сполучені Штати вже давно насправді «нічого не виробляють».

Спочатку розглянемо цю цифру: 82%. Напевне, автор статті дійшов цією цифри, віднявши від 100% обсяги валової доданої вартості створені наступними видами економічної діяльності (всі дані за 2006 рік, в дужках, для порівняння, показники України від Держкомстату):

• промисловістю – 12,6% (27,7%);
  
• будівництвом – 5,4% (1,7%);
  
• та сільським, лісовим господарством і рибальством – 0,8% (3,3%);
  
• загалом – 18,8% (32,7%).
  

При цьому шановний пан мабуть чомусь забув про 1,8% (в Україні – 1,9%) видобувної галузі, але це не вже не суть важливо. Тому що набагато грубішою помилкою є узагальнення решти до поняття «послуги». Адже решта складається з:

• торгівлі – 13,8% (4,3%);
  
• транспорту та складського господарства – 2,9% (діяльність транспорту та зв'язку – 4,1%);
  
• виробництво та розподілення електроенергії, газу та води – 1,7% (2,3%);
  
• урядовий сектор – 11,7% (відповідна стаття відсутня);
  
• фінансовий сектор, страхування та торгівля нерухомістю – 17,1% (відповідна стаття відсутня);
  
• інші приватні послуги – 32,4% (відповідна стаття відсутня).
  

Ернст Рахаров визнає, що деякі позиції в статистиці двох країн не абсолютно відповідають одна одній, але тим не менш дозволяє собі зробити такий висновок: навіть якщо всі майже 80%, які в Сполучених Штатах складають в сумі останні шість позицій, вважати «послугами», то виявиться, що і в Україні такі «послуги» теж складають майже дві третини ВВП. Тобто забагато «послуг» і в Україні? Навіть враховуючи, що готелів, закладів громадського харчування та стадіонів в Україні явно недостатньо?

Тим не менш, останні дві позиції, які в сумі складають майже половину американського ВВП заслуговують окремого коментаря. Адже ці позиції дійсно є послугами у будь-якому розумінні цього слова. Але щоб зрозуміти природу їхнього походження спочатку треба зрозуміти суть статистичних методів, використовуваних для обчислення ВВП.

Використовуваний (в тому числі і Держкомстатом України) для визначення ВВП за видами економічної діяльності виробничий метод «полягає у визначенні валової доданої вартості за видами економічної діяльності як різниці між вартістю виробленої продукції в основних цінах і вартістю матеріальних витрат та послуг, спожитих у процесі виробництва». Таким чином, чим більш структурованим та спеціалізованим є процес виробництва, тим більшою буде частка послуг.

Наприклад, якщо металургійне підприємство має на своєму балансі, скажемо, їдальню чи дитячий садок, і при цьому трудові книжки їхніх працівників лежать у відділі кадрів металургійного підприємства, то додана вартість, вироблена цим металургійним підприємством буде більшою (і, відповідно, дещо більшою в ВВП буде частка промислового виробництва порівняно з часткою послуг), ніж у випадку, коли ці їдальня та дитячий садок є самостійними підприємствами, що надають свої послуги металургійному підприємству на комерційній основі. В останньому випадку, навпаки, дещо більшу частину ВВП будуть складати послуги ніж промислове виробництво. Аналогічним прикладом може бути будівельна організація з власним відділом архітектурного планування та юридичним відділом, проти випадку, коли будівельна організація замовляє архітектурний проект у незалежного архітектурного бюро, а юридичний супровід проекту – в адвокатській конторі. В першому випадку доля будівництва в ВВП буде дещо вищою у порівнянні з долею послуг, ніж у другому.

До чого все це? Для того, щоб продемонструвати, що частка послуг в економіці зростатиме разом із зростанням частки спеціалізації. Враховуючи те, що потужна конкуренція в економіці Сполучених Штатів (однієї з найбільш конкурентних в світі) призводить до все більшого поглиблення ступеню спеціалізації, дуже висока частка послуг в американському ВВП не повинна дивувати. Це зовсім не «торгівля повітрям». Такі речі як передача спеціалізованим фірмам неключових функцій (аутсорсінг), на Заході є дуже розповсюдженими. В Сполучених Штатах нікого не здивуєш тим, що велика компанія може вичленити і продати фірмі-спеціалісту такі речі як власний підрозділ інформаційних технологій, бухгалтерію чи навіть відділ кадрів. Не кажучи вже про такі випадки, коли фірма може сконцентруватися, наприклад, на дизайні чипів для мобільних телефонів, фізичне виробництво яких буде доручено за контрактом тайванській компанії. В останньому випадку в США залишається найбільш працеємна частка послуг, а частка промислового виробництва «експортується» до Тайваню.

Як виміряти глибину боргової ями?

Навіть за умови того, що як виявилось, буде некоректним спрощенням казати що Сполучені Штати «нічого не виробляють», треба все ж таки розглянути питання американських боргів. Може вони все одно є завеликими, навіть для такої економічно потужної країни, як Сполучені Штати?

За інформацією Ернста Рахарова, дискусія на цю тему йде і серед економістів та інвесторів зі світовим ім'ям і поки що не можна казати про якийсь консенсус. Але при цьому можна з усією певністю стверджувати, що цифра 100 трильйонів доларів є провокаційно завищеною. Адже вона є простою сумою окремих позицій із категорій боргів приватного та державного секторів, що однозначно є некоректним, бо багато з цих боргів «перетинаються», а отже деякі борги рахуються щонайменш двічі. До того ж, в калькуляцію включені такі позиції як «зобов'язання медичного обслуговування в майбутньому» (37 трлн. доларів), що по-перше, є оціночною цифрою, а по-друге, означає приблизно те ж саме, якщо до українського державного боргу додати пріснопам'ятну суму знецінених внесків Ощадбанку СРСР. Це вже не кажучи про те, що в оригінальному документі Ернст Рахаров знайшов дещо інші цифри (для державного сектору – нижчі, для приватного – дещо вищі), ніж ті, що наведені автором статті.

Загалом, більшість економістів все ж таки погоджується, що борги в США є темою проблемною. Хоча деякі аспекти боргової проблеми Сполучених Штатів є менш гострими, ніж відповідні аспекти боргових проблем Японії чи Італії. У будь-якому випадку, казати про «економічний Армагеддон» через надвеликі американські борги наразі виглядає некоректним. Тим більше – прогнозувати відмову США від долара, щоб разом списати ці борги. Це – взагалі нонсенс, який можуть висловлювати тільки дуже далекі від економіки люди.

Фактом є те, що курс долара протягом минулих місяців суттєво зріс, в тому числі, дуже суттєво, і в Україні. Такий розвиток подій напевне віддзеркалює переконаність інвесторів в тому, що якщо вже весь світ підхопить економічну нежить, то Сполучені Штати мають у порівняні з іншими країнами дуже непоганий імунітет у вигляді конкурентноздатності та порівняно дуже компетентного економічного керівництва, які дозволять цій країні перебороти цю нежить однією з перших.

Чому так багато розмов про Америку?

Ернст Рахаров не є сліпим адвокатом Сполучених Штатів, він просто є прихильником прагматичного погляду на речі. Він також не наполягає, що існуюча глобальна фінансова система є доброю, адже в наявності факт її відмови. Але для того, щоб визначити правильні методи лікування цієї системи, треба спочатку поставити коректний діагноз. На жаль, що стосується цього діагнозу, то перекручуючи факти, автори багатьох статей в українських виданнях йдуть хибним шляхом і вводять в оману своїх читачів. Про те, що він вважає причиною цього маніпулювання фактами, читайте в наступній статті Ернста Рахарова.

Про кризу та наслідки

Криза раптово увійшла в життя багатьох простих українців, більшість яких почуваються перед нею абсолютно незахищеними. Вже почалися затримки з виплатою зарплатні та приховані масові звільнення – відправлення робітників у неоплачувані відпустки, депозити населення в банках практично заморожені, нові кредити отримати надскладно, а курс долара невпинно повзе вгору. Український уряд, який ще два місяці тому випромінював непохитний оптимізм щодо перспектив української економіки та планував чергове підвищення соціальних виплат, різко розвернувся на 180 градусів і зараз говорить про необхідність суворої економії. Напевне багато пересічних українців задаються питанням звідки ця криза взялася, коли вона закінчиться і які будуть її наслідки?

Одразу треба сказати, що Ернст Рахаров не є прихильником теорій змов та спроб демонізації, на кшталт того, що цю кризу хтось навмисне «організував»: банкіри, США, «золотий мільярд», сіоністи та таке інше. Не тому, що Ернст Рахаров «наївний» і дивиться на світ через рожеві окуляри, а тому, що ці теорії звичайно не витримують елементарного прагматичного екзаменування. Ну хоча б такий приклад: багато хто знає, як важко забезпечити навіть вчасний та організований виїзд до лісу на пікнік родини із 4 чоловік. Яким же чином можна розраховувати на існування «надлюдей», здатних щось організувати в планетарному масштабі? Якщо комусь відомі приклади реалізації подібних проектів – будь ласка напишіть коментар!

З іншого боку, Ернст Рахаров бачить, яким чином ця криза утворилася і також має свої думки щодо того, якими будуть її наслідки. Крім того, він вважає, що сьогоднішню кризу, особливо в Україні, не можна розглядати у відриві від того безпрецедентного економічного буму, який їй передував. Відвідуючи Україну протягом останніх років він бачив надшвидке зростання добробуту на фоні явного «зашкалювання» цін на нерухомість. Багатьом тоді було зрозуміло, що цей бум відбувався у великій мірі завдяки зростанню цін на український сировинний експорт та вибуховому росту банківського кредитування, завдяки іноземним інвестиціям в цей сектор української економіки. Але раз тоді жоден український урядовець не переймався явним перегрівом економіки під впливом позитивних зовнішніх факторів, то сьогодні в них немає морального права звинувачувати негативні зовнішні фактори у її сьогоднішньому кризовому стані. Тим не менш, згадані фактори заслуговують на більш детальний розгляд хоча б для того, щоб спростувати абсурдні теорії, згадані вище.

Основною причиною кризи Ернст Рахаров бачить неконтрольовані інновації в сфері нових фінансових інструментів та дисбаланси в глобальній економіці, які є наслідком дій окремих урядів, перш за все великих азіатських країн та експортерів енергоносіїв.

Глобальна лібералізація торгівлі дозволила вільний рух капіталу, розширивши фінансові ринки. В той же час інновації у глобальній фінансовій сфері, такі як усілякі деривативні продукти (futures, options, MBSs, CDOs, CDSs та інша фінансова алгебра), ці ринки поглибили. В результаті доступ до відносно дешевих кредитів отримали як не дуже платоспроможні з числа американських споживачів, так і споживачі в країнах з не дуже заслуговуючими на довіру урядами, таких як Україна. При цьому, як і багато інших інновацій, фінансові інновації без належного урядового регулювання, яке просто не встигло за темпами цих інновацій, створили можливості для зловживання, або просто спотворили співвідношення цін. В результаті, наприклад, ціни на житлові будинки в Америці почали зростати на 10% і більше на рік, а в Києві, в ситуації зарегульованого та де-факто монополізованого на ринку, ці ціни буквально злетіли до фантастичних висот.

Таких великих перекосів могло і не статися, якби їм не сприяли дії урядів багатьох країн, насамперед Китаю, Японії, Росії, інших країн Азії та країн-експортерів нафти. Нагромаджуючи величезні золотовалютні резерви, вартістю в багато трильйонів доларів, а також штучно занижуючи курс своєї валюти перш за все до американського долара, ці держави сприяли штучному заниженню відсоткових ставок по усьому світу і відповідно «накачуванню мильних бульбашок» на усіляких ринках: від нерухомості та металів, до цінних паперів. Грубо кажучи, згадані країни дешево кредитували споживачів своєї експортної продукції, перш за все в США. При цьому не можна казати, що США зовсім не турбував такий стан речей: вони декілька разів зверталися перш за все до китайського уряду з вимогою дозволити китайській валюті швидше зростати відносно до долара. На жаль останній, прагнучи зберегти темпи експортно-орієнтованого економічного зростання, здебільшого відмовлявся це робити і продовжував накопичувати резерви.

Зараз цей процес різко пішов в зворотньому напрямку: зниження цін спочатку на нерухомість в Америці, а потім на геть усякі інші активи по усьому світу, призвело до великих проблем з платоспроможністю позичальників і, відповідно, з ліквідністю банківських установ. Це в свою чергу призвело до скорочення кредиту навіть для цілком кредитоспроможних позичальників, а відповідно – і інвестицій. Експортні потоки скоротилися через неможливість отримати фінансування експортного контракту. Зараз це згортання інвестицій та зовнішньої торгівлі призводить до реального скорочення попиту та виробництва – тобто до рецесії.

Коли це скінчиться? Мабуть тоді, коли основні світові економічні гравці почнуть реформи. Америці простіше за всіх – через два місяці там до влади прийде президент, якого вибрали якраз дякуючи його досить радикальним реформаторським обіцянкам, і поки все виглядає таким чином, що він та його команда здатні втілити хоча б деякі з них. Китайський уряд також пообіцяв збільшити внутрішні інвестиції, щоб підтримати економічне зростання. Європейські та японський уряди зараз розробляють власні програми. На жаль, російський уряд поки не демонструє, що там зрозуміли суть проблеми і знають, як її вирішувати. Але український уряд на фоні перманентної політичної кризи виглядає безпорадніше від усіх. В сьогоднішній ситуації найбільш дієвою реформою напевне була б земельна. Якщо вивести родючі українські землі із тіньового обороту, в якому вони перебувають зараз, та зробити їх частиною офіційної економіки, кредитоспроможність останньої підвищилася би практично за одну ніч. Справа за тим, щоб змусити уряд та парламент нарешті цю реформу зробити.

Глобально ж економічна криза пропонує унікальну можливість знайти рішення іншої, потенційно ще більш небезпечної кризи – глобального потепління. Тільки зараз уряди мають настільки великий вплив на дії економічних суб'єктів, а споживачі настільки підготовлені до вживання гірких ліків, що уряди можуть запровадити заходів, таких як податок на викиди парникових газів, які в довгостроковому підсумку призведуть до зниження концентрації цих газів в атмосфері. Щонайменш уряди можуть почати надавати допомогу виробникам автомобілів тільки за умови інвестування цих коштів у «зелені» технології на кшталт автомобілів з електричними батареями чи з паливними елементами на рідкому водні.

Загалом, наслідки цієї першої дійсно глобальної економічної кризи будуть глибокими. І тільки від урядів усіх країн зараз залежить, чи будуть ці наслідки не тільки негативними, а також і позитивними. Проте останнє можливе тільки тоді, якщо дії урядів будуть відповідальними і не заполітизованими. Урядам багатьох західних країн подібне вдається під час криз майже автоматично. Але виходячи з того, що нинішнє українське керівництво таких якостей не проявляє, свідомим українським громадянам краще посилити на нього тиск і за кожної можливості нагадувати в чому полягають його обов'язки. Заради власного майбутнього і майбутнього своїх дітей.

Про кризу, що в головах...

«Что такое эта ваша разруха? Старуха с клюкой? Ведьма, которая выбила все стекла, потушила все лампы? Да ее вовсе и не существует. Что вы подразумеваете под этим словом?...

Это вот что: если я, вместо того, чтобы оперировать каждый вечер, начну у себя в квартире петь хором, у меня настанет разруха. Если я, входя в уборную, начну, извините за выражение, мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в уборной начнется разруха. Следовательно, разруха не в клозетах, а в головах. Значит, когда эти баритоны кричат "бей разруху!" - Я смеюсь...

Клянусь вам, мне смешно! Это означает, что каждый из них должен лупить себя по затылку! И вот, когда он вылупит из себя всякие галлюцинации и займется чисткой сараев - прямым своим делом, - разруха исчезнет сама собой.»

Михаил Булгаков, «Собачье сердце»

Всі провідні політики в Україні раптом заговорили про «боротьбу» з економічною кризою: і президент, і уряд, і опозиція.

Наприклад, пан Ющенко закликав підтримувати національного виробника, обмежувати імпорт та підтримувати експортерів, скорочувати витрати і т.д. Крім того, голова держави запропонував підтримку аграріїв на фоні зниження урядових витрат, відповідно переформатувавши бюджет на 2009 рік.

Пані прем'єр-міністр дала зрозуміти, що уряд самовіддано бореться з кризою вже 4 місяці і той факт, що публічно наявність кризи вона визнала лише місяць тому, виявляється, був частиною плану, спрямованого на те, щоб «не допустити паніки в країні». Зараз же уряд працює над заходами з подолання кризи в окремих галузях.

Опозиція в особі Партії Регіонів, здається, має дві конкуруючі стратегії. Одна з них – ортодоксальна, яку представляє пан Азаров, полягає в розробці чогось на кшталт «модернізації економіки за рахунок державних інвестицій», що в остаточному підсумку мабуть повинно привести до того, що українська економіка почне споживати більше продукції вітчизняних металургів.

Як виглядає, всі вищезгадані політики в даний час концентруються на подоланні наслідків кризи і дуже мало приділяють уваги її причинам. Під цим кутом зору цікавий напрямок, який представляє інше крило Партії Регіонів під приводом пана Ахметов, за чиї гроші західні консультанти розробляють стратегії підвищення конкурентоздатності України. Йдеться про стратегії створення передумов для сталого економічного зростання, а не витрачання коштів на конкретні галузі чи підприємства. Не загострюючи увагу на суперечливій репутації самого пана Ахметова, Ерста Рахаров вважає, що подібні ініціативи зараз є найбільш необхідними для України.

Результати будь-якої кризи, як із будь-якої хвороби чи невдачі, діляться на дві категорії: ті, що роблять сильніше, та ті, що роблять слабше. Після хвороби людина може надбати сильніший імунітет, в той час як країна після кризи – стати більш конкурентоспроможною. Це в кращому випадку. В гіршому ж випадку людина може стати хронічно хворою, а країна –закріпитися серез країн-невдах, які втративши потенціал, через еміграцію втрачають свої найкращі мізки, через що потенціал втрачається ще більше і т.д. по зачарованому колу.

Сьогоднішня криза в Україні у великій мірі є наслідком її низької конкурентоспроможності у порівнянні з іншими країнами. Виявилося, що країна має дуже низький «імунітет» до раптової глобальної «епідемії економічного грипу». «Епідемія» дійсно прийшла раптово, але чи раптово знизився «імунітет»?

Перефразуючи професора Преображенського, можна сказати, що економічна криза в Україні – це зовсім не дядько Сем, який звик накопичувати борги, за які решта світу, і особливо українці, зараз повинні розплачуватися. Південна Корея – також експортно-орієнтована країна, що розвивається – звісно також потерпає від глобального «замерзання» кредиту та спричиненого цим сповільнення економічного зростання. Але зробивши правильні висновки із кризи 1997 року, країна зараз має набагато кращу репутацію як позичальник на світових фінансових ринках: південнокорейський уряд може сьогодні отримати кредитні ресурси в 3-4 рази дешевше, ніж український.

Поки економіка України на 50% залежить від експорту, з якого більше половини припадає на продукцію чорної металургії та базової хімії, Україна буде дуже вразливою до зовнішніх шоків. Особливо, якщо згадати, що більша частина цього експорту з метою «оптимізації» оподаткування та виведення грошових потоків з-під офіційного контролю українського уряду йде через офшорних посередників. Наслідком цього є відсутність довгострокових контрактів і залежність від «погоди» на короткостроковому спотовому ринку.

Коли темпи зростання реальних доходів населення протягом декількох років перевищують темпи зростання продуктивності праці, коли всі в країні протягом довгих років говорять, що механізм стягнення і повернення ПДВ – головного податку в країні – є несправедливим, корупційним, непрацюючим, але при цьому жодної реформи цього механізму не проводиться, – криза є неминучою. Коли країна за якістю інституцій посідає одне із останніх місць в світі, хоча за рівнем добробуту населення знаходиться, дякуючи Богові, все ще десь всередині світового рейтингу, то можна сміливо припустити, що без суттєвого покращення першого показника, дуже швидко погіршуватиметься останній, що нинішня криза так наявно і демонструє.

Всі ці речі були очевидними задовго до початку кризи. Тому всі люди, які встигли побувати біля українського керма протягом останніх років, говорячи про важкі наслідки кризи, повинні перш за все бити по потилиці самих себе, а вже потім звертати на американське походження та глобальну природу кризи.

Та на жаль, якщо згадати радянську історію, правоту слів людей, подібних до професора Преображенського, найчастіше відмічали лише багато років потому, реабілітуючи їх як несправедливо репресованих. Якраз тими, хто власну некомпетентність вміло ховав за розповідями про «разруху», та «кризу».

Тим не менш, стриманий оптимізм цього часу все ж таки має право на існування. Тому що в країні є свобода слова та політична конкуренція (хоча й не без диких проявів), є відкритість до решти світу і цивілізуючий вплив Європи, є ініціативи на кшталт ахметовського фонду «Ефективне Управління», і є прості люди, які після руїнних 90-х навчилися покладатися виключно на себе. Залишилися лише дві речі, яким ці люди повинні навчитися цього разу:

- об'єднуватись на добровільних засадах задля вирішення спільних проблем, щоб не бути заручником «влади», у будь-якій сфері, де хоч якось можна без неї обійтися;

- перестати надавати політичну підтримку лідерам, яким то політичні опоненти, то союзники, то криза, то ще щось заважає дати лад країні.

Президентські вибори в країні U

На цьому тижні в країні U відбулися чергові президентські вибори. Як і очікувалося, дива не сталося – президентом став Міт Ромні. Так як пан Ромні був явним фаворитом все ще чинного президента Джорджа Буша молодшого, його перемога ще раз довела, що ігнорувати волю найвищої посадової особи в державі в країні U неможливо.

Почалося все, як завжди, з визначення кандидатів у президенти від обох загальнодержавних партій, яким прийшлося визначатися зі своїми кандидатами на найвищу посаду в країні на тлі кредитної, фінансової та економічної кризи, яка все більше поглиблювалася протягом всієї передвиборчої кампанії. Саме тому, керівництво обох партій вирішило, що зараз не час для експериментів та радикальних змін, які тільки розхитували б внутрішньопартійну дисципліну. Натомість партії повинні демонструвати єдність і усіляко уникати згубного для партійного рейтингу винесення на широкий загал внутрішньопартійних конфліктів. В результаті були розроблені жорсткі внутрішні правила поведінки під час проведення кампанії: визначене обмежене коло осіб в центральному керівництві партій, які мають виключне право на прийняття усіх більш-менш важливих рішень; сформовані офіційний та тіньовий центральні передвиборчі штаби; визначені особи, уповноважені висловлювати офіційну позицію партії тощо.

В Демократичній партії процес укріплення партійної дисципліни спочатку був трохи менш жорстким, адже партія небезпідставно сподівалася, що дякуючи очевидно катастрофічним наслідкам восьмирічного правління Джорджа Буша молодшого, президентська посада є в неї практично в кишені. Тому в партії спочатку крізь пальці дивилися на самодіяльність деяких молодих активістів, які всупереч її керівництву виступали за зміни як у партійній, так і навіть у всій політичній системі країни U, підтримуючи молодого та амбіційного кандидата африканського походження Барака Обаму. Проте вчасно помітивши проблему, партійне керівництво впоралося з нею дуже швидко та ефективно. Спочатку пан Обама з'ясував для себе, що представники великого бізнесу зовсім не бажають надавати його кампанії фінансову підтримку, а іншої реальної можливості фінансування передвиборчої кампанії в країні U не існує. А потім керівництву Демократичної партії вдалося знайти спільну мову в цьому питанні навіть з діючою адміністрацією, і панові Обамі дали зрозуміти, що Державний юридичний департамент може і не допильнувати за діяльністю локальних осередків Ку-клус-клану у місцевості, де він проживає разом із родиною. Авжеж Ку-клус-клан є забороненою організацією, але ж до кожного потенційного радикального расиста поліцейського не приставиш.

В результаті єдиним консолідованим кандидатом від Демократичної партії стала Гіларі Клінтон. Таке рішення партійного керівництва на перший погляд здавалося досить ризикованим через те, що в історії країни U ще не було прикладів, коли президентом ставала жінка. Проте враховуючи беззаперечний авторитет клану Клінтонів у найширших колах, а також той факт, що президентство Гіларі насправді було б лише прикриттям для реального третього президентського строку її чоловіка Біла, усі найвпливовіші функціонери партії стали до активної роботи на її підтримку. Завдяки ретельному процесу відбору делегатів на партійну конвенцію в Денвері, 95% із них проголосували за висування Гіларі Клінтон у якості кандидата в президенти від Демократичної партії.

Республіканська партія, яка разом з президентом Бушем втратила велику частину довіри виборців, була змушена до пошуку альтернативних шляхів збереження за собою президентської посади через запровадження деяких новацій виборчого процесу. Проте спочатку партія повинна була швидко визначитись зі своїм кандидатом в наступні президенти. Вибір діючої адміністрації та партійного керівництва впав на Міта Ромні, колишнього губернатора штату Масачусець. Переваги пана Ромні включали той факт, що через його північне походження він міг бути представлений в якості альтернативи техасцю Бушу. При цьому пан Ромні був і є доволі лояльним до клану Бушей, а його яскраво виражена релігійність (пан Ромні є мормоном) мала сприяти збереженню консервативного релігійного електорального ядра Республіканської партії.

Незважаючи на надзвичайні дисциплінарні заходи, запроваджені партією з самого початку кампанії, республіканцям також не вдалося повністю уникнути появи внутрішньопартійних течій, що виступали за якісні зміни всередині партії. Проте такі спроби жорстко присікалися. Найбільш успішною з них була спроба Джона МакКейна, сенатора від Аризони, позбавити впливу клан Бушей та висунути свою кандидатуру в якості альтернативи Міту Ромні під час національної конвенції в Мінеаполісі. Але завдяки умілим діям секретаріату конвенції, помічники пана МакКейн не змогли вчасно внести його кандидатуру до бюлетеня для голосування, а його звернення до делегатів випадково збіглося в часі з початком святкового фуршету наприкінці першого дня конвенції, в результаті чого пан МакКейн звертався зі своїми безвідповідальними закликами до практично порожнього залу. Тим не менш, жодні обвинувачення в тому, що сивому герою в'єтнамської війни не приділили достатньо уваги, не мають під собою підстави – всі здравомислячі сили в країні U повинні розуміти, що для швидкого виходу із кризи країна перш за все потребує стабільності. Через це безальтернативне голосування за висунення пана Ромні в якості кандидата в президенти від Республіканської партії виявилося майже одностайним.

Після цього республіканці сконцентрувалися на головному завданні цьогорічної кампанії – збереженні свого контролю за Білим домом. Для цього, як вже зазначалося вище, партії довелося звернутися до деяких нетрадиційних методів. Проаналізувавши діючу систему виборів в країні U, в партії визначили її слабкі місця, а також методи їхнього використання на власну користь.

По-перше, треба було зберегти за собою традиційний електорат Республіканської партії – переважно білих виборців з консервативними поглядами та середнім достатком. Завдяки тому, що опонентом їхнього кандидата була жінка, республіканцям вдалося певною мірою відволікти виборців від теми відповідальності їхньої партії за дуже поганий стан економіки та зміщення фокусу кампанії на традиційні «культурні війни»: теми дозволу абортів та одностатевих шлюбів, релігії та гендерної політики. Завдяки цьому, а також тісній роботі чинної адміністрації з загальнонаціональними телеканалами, Міту Ромні зміг отримати близько 45% голосів на загальнонаціональному рівні.

По-друге, пам'ятаючи уроки 2000 року, коли Джордж Буш зміг отримати Білий дім, дещо програвши Елу Гору за загальною кількістю голосів, набраних по всій країні, республіканці вирішили далі розвинути успіх восьмирічної давнини. Користуючись високою популярністю Республіканської партії у Техасі, Арізоні, Канзасі, Оклахомі, Луізіані, Алабамі, Джорджії, Тенесі та Кентукі, та завдяки умілій організації «виборчого туризму» з відкріпними посвідченнями до сусідніх штатів, їм вдалося успішно «експортувати» перемогу свого кандидата до Місурі, Колорадо, Нью Мексіко, Північної Каролини, Індіани, Флориди та Огайо. Таким чином Міт Ромні зміг отримати 261 голосів виборщиків, лише на 9 менше 270 необхідних, щоб бути обраним президентом країни U.

По-третє, республіканці справедливо вирішили вважати загальнонаціональне голосування 4 листопада лише першим туром виборів. Бо якщо в конституції країни U записано, що президента обирають в два етапи: спочатку народ обирає виборщиків, а потім виборщики обирають президента – то це є де-факто системою виборів у два тури, коли переможець першого туру не обов'язково має перемогти і в другому. Цей другий тур – голосування в так званому Коледжі виборщиків – мав відбутися 15 грудня. Від Демократичної партії в ньому мали прийняти участь 277 виборщиків, від яких ця партія жорстко вимагала голосувати виключно за Гіларі Клінтон. Але республіканська адміністрація не гаючи часу розпочала з ними щільну роботу, плоди якої не забарились: як виявилось, деякі з цих виборщиків, або члени їх родин, потребували певної допомоги у вирішенні матеріальних, бізнесових чи юридичних проблем, а відтак виявилися більш чутливими до переконливих аргументів республіканців, які зводилися до того, що обидві партії повинні продемонструвати єдність та підтримати владну стабільність під час боротьби з найпотужнішою економічною кризою післявоєнних часів. В результаті, незважаючи на всю повагу до Гіларі Клінтон, Коледж виборщиків проголосував за Міта Ромні 279 голосами проти 259.

Таким чином Міт Ромні був приведений до присяги як 44 президент країни U вранці 20 січня. Одними із перших відповідальний вибір країни U привітали президенти Китаю та Росії...

Антологія українського цинізму

Зашкалює...

Останнього тижня Ернст Рахаров спілкувався телефоном з двома своїми друзями-земляками з України. І як людина, яка не має змоги безпосередньо відчувати пульс українського суспільного буття, почув декілька цікавих і вражаючих речей, що стали вже незвичними для українця, який більшу частину свого часу проводить поза межами України. Серед цих речей найбільш шокує надзвичайно високий рівень цинізму, якого Ернст Рахаров більше не зустрічав ніде в світі поза межами колишнього Радянського Союзу. Цей цинізм звичайно проявляється невимушено і опосередковано, найчастіше у загальних судженнях.

Так один з друзів, який має певний досвід спілкування з нинішнім вищим політичним керівництвом України, буденно зауважив приблизно таке: «Мало хто в Україні збирається виконувати умови Міжнародного валютного фонду, під які пропонується рятівний кредит. Також є великі сумніви щодо того, що цей кредит, у разі його отримання, буде використаний за призначенням, а не, наприклад, на президентську кампанію одного з провідних українських політиків. Тому багато хто серед української еліти вважає, що в такій ситуації дефолт України може бути не найгіршим сценарієм».

Те, що у випадку дефолту, вже друге поспіль покоління українців втратить свої збереження і країна відповідно відкотиться до стану, в якому перебувають найбідніші країни світу, з малими шансами звідти знову піднятися, багатьох українських політиків схоже не сильно турбує. Мабуть тому, що у них самих або є «запасні аеродроми» за кордоном, або вони просто живуть одним днем чи виключно процесом боротьби за владу заради самого процесу.

Але найшокуючим у тому коментарії була якраз його спокійна буденність! Тільки легка цинічна тональність коментаря виявляла особисту незгоду співрозмовника з такою поведінкою згаданих політиків. В той же час маскуючи його небажання хоч якось протидіяти відвертому божевіллю в українських «верхах».

Під час бесіди з іншим другом, розмова пішла про президентські вибори у Сполучених Штатах, під час якої друг зауважив приблизно наступне: «Обама провів добру кампанію і, можливо наступного разу, він зможе отримати президентську посаду. Але цього разу Буш в останній момент напевне задіє «адміністративний ресурс» і перешкодить приходу до влади чорного президента».

Для людини, хоч трохи обізнаної з механізмами функціонування американської політики та виборів, подібна заява є повним нонсенсом. Адже в Сполучених Штатах «адмінресурс» практично дозволений! Тільки за умови, повної прозорості його застосування. Тобто президент Буш має повне право особисто агітувати за свого улюбленого кандидата. Але враховуючи відносно низьку популярність Буша серед виборців, він краще декілька раз зважить, чи є сенс це робити. До того ж зважити на те, що вільні американські медіа будуть це відповідним чином висвітлювати, підкреслюючи, що президент був найнятий платниками податків для того, щоб виконувати інші завдання. Те ж саме стосується губернаторів штатів – вони в США також всенародно обираються, тому змушені набагато більше зважати на думку своїх виборців, ніж на думку голови держави. Але при цьому ніхто не заважає американським ЗМІ повідомляти про те, що вони вважають випадками застосування «адмінресурсу». Просто коли українські ЗМІ ретранслюють такі повідомлення, вони рідко пояснюють своїй українській аудиторії різницю між українським та американським «адмінресурсом».

Дуже часто Ернст Рахаров стикається з ситуацією, коли українці оцінюють події у зовнішньому світові через викривлені скельця української реальності. Схоже, що некоректно інтерпретуючи західні (переважно американські) фільми, критичні повідомлення західних журналістів про події у своїх країнах, а також завдяки специфічному формату висвітлення новин, насамперед на багатьох російських телеканалах, коли увага глядача концентрується на негативних зовнішніх подіях (на фоні добре поданого внутрішнього позитиву), українці часто вирішують, що правила гри в усьому світі такі самі погані, як і в Україні. Знову ж таки неявно припускаючи, що в умовах, коли весь світ такий недосконалий, немає сенсу намагатися щось змінити в і Україні – адже весь світ не зміниш.

Генерація тих, для кого «бабло перемагає зло»

Тепер подивимось на ситуацію з іншого боку. Вихідці з колишнього Радянського Союзу вперше спілкуючись з західними людьми зачасту з подивом відкривають для себе, наскільки «наївними» та «ідеалістичними» є їхні співбесідники – вони не ставлять під сумнів закони, набагато більше довіряють здавалося б зовсім незнайомій людині (хто поселявся в західних готелях, той знає), пильнують за дотриманням правил. Одним словом – є людьми, що «не знали тягот життя».

В чому ж причини такої разючої «особливості» пострадянських людей в сприйнятті світу та собі подібних? На думку Ернста Рахарова, витоки цього феномену лежать у радянському минулому, особливо в останніх роках існування Союзу. Тоді для більшості вже було очевидно, що радянська пропаганда відверто бреше, але мало хто зважувався про це заявити прямо і вголос. Натомість люди завзято, хоча здебільшого і пошепки, переповідали один одному цинічні анекдоти.

Всі, хто протиставляв себе тій брехливій системі, автоматично ставали героями в очах простих громадян. Великої шани удостоювались навіть відверті злочинці, тільки через те, що вони здебільшого демонстрували свою зневагу до системи. Коли ж система таки розвалилася наприкінці вісімдесятих – початку дев'яностих, у суспільства залишилось небагато авторитетів, які б користувалися пошаною, крім кримінальних та напівкримінальних «авторитетів», яких Ернст Рахаров називає «дев'яностодесятниками». Про рівень пошани до криміналітету побічно свідчить популярність у дев'яностих бандитського епосу – пісні Шуфутинського лунали майже з кожного вікна.

«Дев'яностодесятники» прийшли не заміну ненависній системи, хоча багато у чому вони навіть гірші за неї. Не маючи «зайвих» моральних запобіжників, вони виявились найбільш підготовленими до боротьби без правил, і вийшли в ній переможцями. Вони здатні миттєво реагувати та перерозподіляти, але не здатні планувати на довгострокову перспективу і втілювати заплановане. Вони – руйнатори системи, але ніколи не збудують нової.

«Дев'яностодесятники» зараз при владі в Україні і більшості інших країн пострадянського простору, але з тією різницею, що в Україні між ними є конкуренція, в той час як в решті пострадянських країн її немає. Не маючи можливості запропонувати інші цінності окрім легендарного «бабло перемагає зло», «дев'яностодесятники» у кожній країні намагаються створити у своїх громадян ілюзію того, що це гасло править усім світом. Але ця ілюзія має шанси протриматися хоч якось довго тільки там, де немає політичної конкуренції, тобто не в Україні.

Конфлікт між переконаннями і діями

Коли людина має переконання, які вона «змушена» постійно ігнорувати в своїх діях, цинізм є тією захисною реакцією, яка дозволяє здоровій людині не збожеволіти. Проте дякуючи політичній конкуренції в Україні є свобода слова та хоч дика, але демократія. В результаті цей «примус» до цинізму зараз набагато слабший, ніж будь-коли принаймні за останні сто років. Сьогодні українці мають добру нагоду перестати ховатися за цинічними фразами, та «засміювати» наявні суспільні проблеми в анекдотах, а почати ці проблеми дієво вирішувати.

Починати краще на місцевому рівні. Один знайомий американець, який побував в Україні декілька років тому, вражено розповідав, як в маленькому провінційному містечку ліхтарі вночі горіли на одній-єдиній вулиці – тій, де жили «господарі міста»: мер, суддя, прокурор і т.д. На його думку, в Америці таке було б неможливим: або ліхтарі повинні горіти на всіх вулицях, або люди прийдуть і поб'ють їх також і «господарям життя». Радикально – але дієво.

Криза лідерства

Бундючна некомпетентність та артистична безвідповідальність

Не пройшло й півтора року з моменту її початку, як українські політичні «зірки» раптом різко «прокинулися» щодо факту існування світової фінансової кризи, котра в компанії з послідуючою світовою економічною рецесією напевне сильно вплине і на Україну. Щож, краще пізно, ніж зовсім пізно.

При цьому українські можновладці намагаються усіляко підкреслити, що ця криза є повністю привнесеною ззовні, тобто вони не мають до неї жодного відношення. Вони також завзято роблять вигляд, що роблять все можливе і навіть неможливе, щоб уберегти Україну від негативних наслідків кризи. «Найкраще» за всіх (як майже завжди) це вийшло у Юлії Тимошенко. Деякі пасажі з її телезвернення минулої неділі заслуговують окремого коментаря:

«...цілі країни опинилися на межі банкрутства і розорення...» - насправді, якщо говорити про інші країни світу, то в цю категорію на сьогодні можна впевнено записати хіба що Ісландію. На цьому той перелік має закінчуватись, тому що, якщо вірити ставкам страхування українського державного боргу від ризику неповернення на світових фінансових ринках (credit-default swaps) станом на минулий четвер, то наступною в черзі виявляється саме Україна. Адже ці ставки для України є найвищі в регіоні, і згідно до них ймовірність «банкрутства» уряду України протягом наступних трьох років складає більше 50%!

І цей факт змушує сильно сумніватися у наступному бундючному висловлюванні прем'єра: «Саме тому у нас, на відміну від усього світу, зростатиме економіка, неймовірними зусиллями стримується інфляція, вдвічі скорочено імпорт та підтримано національного виробника, виконується бездефіцитний бюджет».

«...припинили своє існування всі інвестиційні банки світу...» - тут є великі сумніви у тому, чи розуміла пані Тимошенко хоч трохи з того, що казала? Насправді «інвестиційні банки» є суто американським явищем – пережитком Великої депресії і на початок цього року їх було в США аж п'ять! Дійсно збанкрутів лише один з них – у вересні цього року. З решти два були поглинені іншими фінансовими інституціями, а інші два перетворились на звичайні банки. Подібне висловлювання є із серії: «Дивіться який жах коїться!», - і може бути доречним хіба що у бесіді двох домогосподарок на базарі, але не в офіційній промові прем'єр-міністра.

«...у Швейцарії, яка не знала, що таке економічна криза більше як три століття і успішно пережила дві світові війни, банкомати не видають готівку...» - тут Ернст Рахаров зобов'язаний стати на захист країни свого проживання – йому випадки системної відсутності готівки в швейцарських банкоматах невідомі. Але тоді виникає питання: невже прем'єр-міністр України відверто збрехала? І якщо так, то навіщо?

На жаль, пані Тимошенко далеко не єдина серед української політичної еліти, хто шукає порошинку в оці решти світу, не помічаючи колоди в своєму. Перший спеціаліст зі сфери фінансів з партії регіонів, Микола Азаров в інтерв'ю Дзеркалу тижня заявив: «чи настільки важка нинішня ситуація, щоб виправдати такі жорсткі обмежувальні заходи (Ернст Рахаров: заходи, що пропонуються Міжнародним валютним фондом)? Вважаю, що ні».

Міжнародний валютний фонд в якості тимчасового уряду

Заходи, які Міжнародний валютний фонд (МВФ) пропонує вжити в обмін на рятівну позику українському урядові є дуже непопулярними: провести банківську реформу; забезпечити додаткові надходження до бюджету, наприклад, за рахунок податку на нерухомість; привести комунальні, енергетичні та інші тарифи природних монополій до економічно обґрунтованого рівня, тобто підвищити ці тарифи до рівня повної окупності; здійснювати жорстку фіскальну політику, тобто обмежувати рівень соціальних виплат.

Проте будь-який обізнаний на державних фінансах політик потай визнає, що такі заходи в Україні сьогодні є необхідними. Хоча б тому, що існуюча в Україні система оподаткування, а також пільг та дотацій є зачасту несправедливою, неефективною, і найголовне – занадто дорогою.

Але за ситуації, коли популістські настрої в українському суспільстві активно заохочувались українським політикумом починаючи з 2004 року, наразі в Україні не залишилося жодної більш-менш значущої політичної сили, здатної відмовитись від популізму і запропонувати прагматичні реформи. Тож МВФ в такій ситуації стає дуже у нагоді – болючі обмеження українські політики спишуть на нього. Якщо згадати, то і в минулому, успішні, хоча не завжди популярні реформи в Україні також часто проводилися тільки завдяки тиску міжнародних фінансових інституцій.

Проте всі ці міркування призводять до наступного болючого питання: виходить за 17 років незалежності українці так і не навчилася самостійно господарювати в своїй країні, щоб вона могла десятиріччями стійко розвиватися? Наразі виглядає, що так. Тому і потрібний «тимчасовий уряд професіоналів», роль якого насправді схоже гратиме МВФ. Чим вам не сучасні «варяги»?

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці?

Хвиля припливу, у вигляді надзвичайно сприятливої світової кон'юктури, яка підняла українську економіку на небачену висоту, зараз дуже швидко схлинає. Поки зовнішні умови були виключно сприятливими, українські президент та уряди навіть і не подумали зробити капітальних ремонт корабля Україна, підготувавши його до можливих штормів попереду. Тому зараз цей несучасний та зношений корабель є дуже уразливим для могутнього шторму, що невблаганно насувається.

Навіть щоб просто втриматися на плаву, цей корабель потребує хоча б зараз ладної команди та компетентного капітана. Але ні тим, ні іншим Україна сьогодні похвалитися також не може. Навпаки: «...Україна, навіть судячи за її власними жахливими стандартами, знаходиться в політичному хаосі», - написав на цьому тижні впливовий британський тижневик The Economist.

Тому пасажирам корабля Україна – її громадянам – зараз доречно потурбуватися про індивідуальні плавзасоби порятунку. Деякі, хто вважав, що потреба вирощувати картоплю на індивідуальній присадибній ділянці з метою просто прохарчуватися, є остаточно пройденим етапом, можуть з досадою відкрити для себе, що зарано радувалися. Але з іншого боку, цей шторм є доброю нагодою потурбуватися, щоб на кораблі залишилось якмога менше баласту – некомпетентних та безвідповідальних політиків.

Криза довіри

Світова фінансова криза, яка розпочалася вже більше року тому з іпотечного ринку США, докотилася і до України. Курс долара до гривні почав стрімко стрибати, Промінвестбанк, шостий за розміром банк країни, пережив класичний «набіг» вкладників і був порятований Національним банком коштом платників податків, промислове виробництво різко впало у вересні у порівнянні з минулим роком.

Через те, що криза почалася в Сполучених Штатах, навіть уряди Західної Європи ще на початку цього року намагалися втішати своїх громадян, що на їхні країни вона не серйозно не вплине. Навіть незважаючи на те, що при цьому Велика Британія була вимушена націоналізувати великий іпотечний банк, а Німеччина – організовувати порятунок середнього за розміром регіонального банку. Але після того, як місяць тому фінансова влада США не змогла знайти альтернативи банкротству великого інвестиційного банку Lehman Brothers, почався глобальний ефект доміно, і по всьому світу уряди почали готуватися до найгіршого, розробляючи і приймаючи пакети стабілізаційних заходів.

Українські ж урядовці на цьому фоні продовжували займатися звичною боротьбою за владу, намагаючись світову фінансову кризу просто не помічати. Можливо деякі з них підсвідомо і надалі сприймають Україну немовби частиною Радянського Союзу – країни, відгородженої від решти світу високим залізним парканом. Можливо через неволодіння іноземними мовами вони вважають, що погані новини, яких вони не розуміють, їх не стосуються. Факт є фактом: якось реагувати на кризові події на світових фінансових ринках українські високопосадовці почали реагувати лише після того, як почалися проблеми у Промінвестбанку. Щоправда не всі – прем'єр-міністр України ще на поточному тижні знайшла можливим стверджувати, що «Україна не так інтегрована у світовий фінансовий простір, тому фінансова світова криза може відповідними професійними діями бути убезпечена для України». Заява дуже невдала, тому що перша її частина демонструє якраз глибоку непрофесійність, і таким чином зводить нанівець оптимізм другої частини.

Добре, що деякі засоби масової інформації нагадали прем'єрові про насправді величезну залежність України від світової економіки. Коротко, основні проблеми в наступному: за рахунок експорту формується майже половина українського ВВП; сума відкритих валютних кредитів приватного сектору складає близько 35% ВВП; Україна імпортує набагато більше товарів та послуг, за які потрібно платити в доларах, ніж експортує; суми на покриття цієї різниці плюс суми на погашення зовнішнього боргу протягом наступних 12 місяців перевищують об'єм золотовалютних резервів; більше 30% української банківської системи належить іноземним фінансовим установам; в країні наявна величезна неконтрольована грошова маса у вигляді іноземних грошових знаків.

Добре також, що під час обговорення теми кризи на передачі Свобода на Інтері, більшість її учасників погоджувалися з критичною оцінкою серйозності ситуації, а також з необхідністю рішучих антикризових дій. Але при цьому парадоксальною виглядала очевидна безпорадність багатьох політиків і їхня невіра у власну спроможність впоратися з цією кризою. Тому спливла пропозиція «тимчасового перехідного уряду професіоналів», непричетних до діяльності провідних політичних партій. Ідея добра, але може її слід сформулювати ще радикальніше: чи не час знову запрошувати керувати Україною яких-небудь сучасних «варягів»?

Якщо ж серйозно, то як правильно зазначив на передачі Тарас Стецьків, в основі фінансової кризи лежить криза довіри. Тому справитися з її наслідками в Україні можна буде тільки за допомогою заходів, направлених на відродження довіри українського народу до його еліт. Як політичних, так і економічних.

Голова правління найбільшого в Німеччині Дойче банку Йозеф Акерман разом з іншими топ-менеджерами банку публічно відмовився від бонусу, який він мав би отримати за контрактом в цьому році. Таким чином пан Акерман намагається хоч якось продемонструвати солідарність з платниками податків, за рахунок яких німецька банківська система отримала необхідні вливання нового капіталу. На цьому фоні заклики власників найбільших українських металургійних підприємств про термінове надання галузі урядової підтримки співчуття не викликають. Бо спершу виникає питання, куди поділися багатомільярдні прибутки, отримані цими людьми протягом останніх декількох років дуже гарної світової кон'юктури? Пан Тарута, який володіє доволі коштовною колекцією мистецтва та їздить на супердорогому авто, тільки тоді може розраховувати на підтримку громадськості, коли остання дізнається, що він особисто пішов на певні пожертви.

Відновлення довіри до політичних еліт – справа ще важча. І без радикальної заміни тих, що наявні в країні сьогодні, вона вже неможлива. Проте якщо повезе, то сьогоднішня криза, прискоривши цей процес, матиме і цілком позитивні для країни наслідки.

PS: Схоже, що прем'єр-міністр раптом змінила свою думку про вплив на Україну світової фінансової кризи, про що вона щойно артистично повідомила в своєму телевізійному зверненні. Але Ернста Рахарова засмучують глибокі сумніви у тому, що Юлія Тимошенко дійсно зрозуміла весь рівень небезпеки для країни. Натомість звернення створило стійке враження, що пані Тимошенко вирішила використати «популярну» тему фінансової кризи для досягнення своїх особистих політичних цілей. Якщо це так, то за ступенем ризику для країни це нагадуватиме авіаційне шоу над атомною електростанцією.