неділя, 26 червня 2011 р.

Дике поле

ТАКИЙ суд над Юлією Тимошенко повертає Україну на 1000 років назад

Готуючись до створення мультиплікаційного ролика про Україну в рамках проекту okroshka.net автор почав інтенсивно переглядати історію України. Ще свіжий у пам’яті епізод про те, як древні русичі часом справляли судочинство на народних віче, коли правим виявлявся той, чиї прихильники кричали голосніше, знову сплив в уяві автора вчора, 24 червня, коли почалися судові слухання у «газовій справі» проти Юлії Тимошенко. Те, як розпочалися ці слухання, дало підстави очікувати, що міра винуватості підсудної в кінці кінців визначатиметься саме за згаданим принципом тисячорічної давнини, який має дуже мало спільного з сучасним безстороннім і справедливим судочинством.

Якби мова йшла ще про якусь більш-менш пересічну кримінальну справу, то це була б ганьба однієї окремо взятої гілки влади – судової. Але коли мова йде про справу проти екс-прем’єр-міністра та ще й таку, коли особиста матеріальна вигода обвинувачуваної від начебто кримінальної дії є неочевидною, то є підстави говорити про деградацію усієї української державної машини. Принаймні до рівня тисячорічної давнини.

Не суд, а жалюгідний фарс

Перші судові засідання у справі проти Юлії Тимошенко, навіть ще більше, ніж попередні засідання у справі проти Юрія Луценка, продемонстрували, що принципам Римського права, спираючись на які побудовані більшість функціонуючих систем правосуддя у світі, в сучасній Україні слідують лише формально. Здебільшого це зводиться до того, що суддя носить мантію, навіть незважаючи на страшенну задуху в приміщенні суду.

В усіх же суттєвих аспектах судового розгляду проглядається намагання довести свою правоту силою, підступом або криком.

Силою тиску на судочинство чинне керівництво намагається залякати всіх своїх опонентів, на що прихильники опозиції відповідають криком і галасом. Владна партія підступом намагається заблокувати приміщення суду, на що опозиція відповідає підступною фабрикацією усіляких «страшилок» про дії влади.

Стоп! Всі назад!

Ситуація, що склалася, веде до самознищення держави Україна. Тому автор вимагає:

від президента Януковича, його оточення та уряду України:

1) припинити тиск на суд, передати розгляд резонансних справ, насамперед справ Тимошенко та Луценко, суддям, репутація яких буде викликати найменшу кількість підозр щодо їхньої упередженості;

2) відкликати провокаторів, які блокують приміщення суду, перешкоджаючи дійсно зацікавленим громадянам бути присутніми на засіданнях;

3) розпочати справжню реформу судочинства та прокуратури в Україні, спрямовану на створення дійсно незалежної судової гілки влади;

від Юлії Тимошенко та її оточення:

1) припинити демонстрацію неповаги до суду;

2) припинити фабрикацію неправдивих новин про немовби одіозні дії влади.

Всі учасники справи проти Юлії Тимошенко – президент Янукович та його оточення, суд, пані Тимошенко та її прихильники – повинні якнайшвидше зрозуміти: їм усім потрібно буде якось жити в Україні разом ще багато років. Тож намагання створити нелюдські умови життя один одному (навіть тимчасово) є контрапродуктивними. Такі намагання в кінці кінців створять нелюдські умови життя для всіх жителів України.

Що ж стосується пересічних жителів – їм ще раз було наочно продемонстровано: пани сваряться – у холопів чуби тріщать. Тож об’єднуйтесь, панове, і творіть систему захисту своїх прав. Систему, яку згодом зможуть використати для власного захисту і Тимошенко, і Янукович, і інші недолугі політики, які протягом перших десятиріч незалежності України прославилися лише знищенням усіляких систем, а не їх створенням. Автор у міру власних сил готовий на ділі підтримувати такі ініціативи.

PS: Наприкінці згадалася ще одна маленька, але досить визначна, категорія жителів України – так звані «олігархи». Декілька місяців тому найбагатший український промисловець Рінат Ахметов зауважив: «Якщо в країні немає чесних судів, то інвестор не прийде сюди з інвестиціями. Якщо інвестор не прийде сюди з інвестиціями, то ми це все втратимо і на рівні, і на якості життя».

Капіталізація українських активів пана Ахметова з початку судових слухань зі справи Тимошенко напевне вже втратила десятки мільйонів доларів. Проте він (до того ж ще й наділений відповідними повноваженнями народний депутат!) очевидно нічого не зробив, щоб уникнути цих втрат. Схоже, що справедливо часопис The Economist по відношенню до таких як він якось використав термін «мінігархи».

неділя, 22 травня 2011 р.

Погралися, і досить

Янукович має зробити так, що Луценка звільнили на поруки. Негайно.

Мохаммед Буазізі (Tarek al-Tayyib Muhammad Bouazizi) жодним чином не був пов'язаний з політикою. Цей 26-річний тунісець, не знайшовши в своїй країні кращих можливостей для самореалізації, заробляв собі на життя продаючи овочі з лотка на перехресті доріг. Коли поліція 17 грудня минулого року вчергове конфіскувала його лоток і ваги, і після того, як представники місцевої влади проігнорували його скарги, він облив себе бензином і запалив сірника... Він не міг знати, що від того сірника в буквальному сенсі здійметься полум'я арабських революцій, що охопить практично всю Північну Африку та Близький Схід.

Від отриманих опіків Мохаммед Буазізі помер 4 січня цього року. Проте його страждання викликали таку бурю протестів, що вже 14 січня корумпований президент Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі, який до цього 23 роки «стабільно» керував країною, буз змушений рятуватися втечею, його розкішний палац було розграбовано, а його феррарі возили вулицями столиці Тунісу в ковші екскаватора.

Революційні протести перекинулися на інші арабські країни, під час яких араби довели, що в епоху Google, Facebook, Skype та iPhone вони більше не згодні терпіти корупцію та кумівство у владі і що мусульманська релігія жодним чином не стає їм на заваді у прагненні до демократії.

Янукович прагне якнайшвидше повторити всі помилки бен Алі та Мубарака?

На противагу Мохаммеду Буазізі Юрія Луценка важко назвати зовсім безневинною жертвою нелюдського режиму – пан Луценко вчинив низку неоднозначних вчинків і за деякі з них він напевне має відповідати перед судом. Проте це ніяк не виправдовує режим, застосований проти Юрія Луценка – режим, що у своїй антилюдяності швидко деградує до стандартів сталінських часів.

Наразі вже очевидно, що Віктор Янукович віддав своєму оточенню усний наказ, щось на кшталт: «пообламайте Луценко роги». Схоже, що давши волю емоціям пан президент не зрозумів наслідків: що зловживання впливом на правоохоронні та судові органи з метою особистої помсти дуже швидко призведе або до встановлення тиранії, або до повстання проти неї.

Якби пан Янукович дійсно хотів зменшити корупцію в Україні, він би:

  1. почав з себе – натомість пан Янукович розбещено розбудовує Межигір'я;
  2. зробив одноразову амністію тіньових капіталів – натомість така амністія є перманентною, але стосується вона лише родини та близького оточення президента;
  3. запровадив посилене антикорупційне законодавство – натомість пан Янукович скасував вже існуюче.

Відтак коли один великий корупціонер віддає наказ іншому корупціонеру «розібратися» з третім маленьким, але «дуже горластим» корупціонером, то «з наведенням порядку» і «встановленням справедливості та рівної відповідальності всіх перед законом» це не має нічого спільного, а є спробою встановлення особистої тиранії.

От тільки на який час при владі після цього пан Янукович може розраховувати? За рівня підтримки лишень трохи більше 10% і за відсутності грошей в бюджеті щоб «дати хабара» населенню, як це практикують в Росії або Саудівській Аравії за рахунок нафтодолларів?

Найбільш ймовірним у таких умовах виглядає сценарій повторення кар'єри президента бен Алі, але в «експрес-варіанті»: рік за десять.

Якщо ми зараз не захистимо права Луценка, нікому буде захистити наші права

Насильницька революція – напевне остання річ, якої наразі потребує Україна. Тому найкращим виходом з ситуації було б певне задкування режиму, який має дозволити Юрію Луценку вийти на волю і перебувати на підписці про невиїзд аж до моменту винесення щодо нього судового вироку. В той же самий час пан Янукович має почати форсовано втілювати антикорупційні заходи, перелічені вище.

В протилежному випадку, обвинувачувальний вирок щодо Юрія Луценка означатимете, що рано чи пізно на лаві підсудних (вчергове) опиниться і сам Віктор Янукович.

Для громадян України справа Юрія Луценка вже перестала бути «звичайними політичними розбірками наверху» і натомість перетворилася на один з вирішальних моментів розвитку країни: толерантність до свавілля щодо Юрія Луценка означатиме відмову від захисту своїх власних прав, а відтак – і від перспективи кращого життя в осяжному майбутньому.

середа, 11 травня 2011 р.

Дестабільність Януковича

В Україні поступово, але впевнено складається революційна ситуація. На заміну майже померлому «совку» суспільство має побудувати дієздатні інституції.

Справжня стабільність – це коли майже ніхто не проти

В Швейцарії чотири великих політичних партії:

  • Швейцарська народна партія (крайньо-праві)
  • Християнські демократи (праві центристи)
  • Ліберальні демократи (ліберали)
  • Соціалісти (ліві)

Останніми десятиріччями саме ці чотири партії і формують уряд – Федеральну Раду, що складається з 7 міністрів та одного секретаря. Формують всі вчотирьох, тобто кожна партія отримує 2 крісла. В результаті в Швейцарії звичайно немає парламентської опозиції.

«Упс!», - скаже читач, - «а яка ж без опозиції демократія?». З демократією в Швейцарії все дуже непогано: в індексі рівня демократії, що складається Economist Intelligence Unit, в 2010 році Швейцарія посідала 8 місце зі 167 (Україна в цьому індексі була 67-ою). Демократичний контроль в Швейцарії забезпечується не парламентською опозицією, а суспільством в цілому. Справа в тому, що найбільш важливі питання, як на місцях, так і на федеральному рівні, в Швейцарії завжди виносяться на відкрите народне обговорення, а рішення за ними приймаються за результатом референдуму.

Традиція обговорювати суспільно-значущі питання та приймати взаємоприйнятні рішення виникла напевне тоді, коли селяни, які жили кожен посеред свого окремого гірського пасовиська зрозуміли, що для виконання якогось складного завдання: прочищення гірського потіку, побудови моста або тунелю, укріплення схилу тощо – необхідно залучати багатьох сусідів, а відтак треба створити інститути взаємодії.

Такими інститутами стали регулярні зібрання, обрання представників, публічне обговорення та прийняття рішень з важливих для загалу питань. Хтось міг бути проти того чи іншого рішення, але він не міг постійно бути проти громади, без допомоги якої він іноді не міг обійтися. Тож рано чи пізно всі розуміли, що у спірних питаннях краще шукати компроміс.

На цьому принципі пошуку компромісу та консенсусу були побудовані всі керівні інститути країни. Але коли досягти компромісу все ж таки не вдається – в якості арбітра залучається народ: питання виноситься на всенародний референдум, рішення якого є остаточним. Визнати одностатеві шлюби? приєднатися до Шенгенської зони? заборонити будувати мінарети? нарешті вступити до Організації Об'єднаних Націй (ООН)? – всі ці питання вирішувалися всенародно після виснажливого обговорення та довгих (і почасти конроверсійних) агітаційних кампаній.

У підсумку цей здавалося б повільний та неефективний, але максимально відкритий і загальноохоплюючий процес забезпечує Швейцарії її славнозвісну заможну стабільність. Сучасним свідченням цього є міць швейцарського франка, який у період глобальної економічної невизначеності б'є один рекорд зростання за іншим.

Сьогоднішня українська «стабільність» – це коли нікого не питають

Перемігши на виборах за підтримки меншості населення, Віктор Янукович отримав лише обмежену суспільну легітимність. Проте замість того, щоб спробувати її підвищити за рахунок залучення до команди представників з рядів колишніх опонентів та аполітичних професіоналів, пан Янукович вирішив компенсувати недостачу тотальною концентрацією своїх повноважень. Причому зробив він це шляхом руйнування і без того не надто стабільних політичних інституцій, насамперед – Конституції, а також останніх ознак незалежності судової системи.

«Керованість» та «стабільність» в країні були відновлені не шляхом створення більш ефективних правил гри та переконання суспільства грати за ними, а шляхом монополізації контролю, як в політичній, так і в економічний сфері. Цілком прогнозовано, така політика дала короткостроковий позитивний ефект. Але на жаль лише короткостроковий. Так дійсно, взимку, якщо в будинку виходить з ладу опалення, можна врятуватися від замерзання, підпаливши будинок – деякий час буде дійсно тепло. Проте коли будинок остаточно догорить стане ще холодніше...

Монопольний контроль за визначенням базується на обмеженні можливостей інших, які не входять до вузького кола довірених осіб, а також на обмеженні доступу суспільства до інформації. Відсутність прозорості та конкуренції в економіці поступово призводить до зниження якості та зростання цін, що наразі і спостерігається в різних галузях економіки Україні, а в політиці – до зростання корупції, що також доволі очевидно. В результаті ці негативні наслідки вже нівелювали позитивний ефект від «відновлення керованості». Однак спаливши заради ілюзорної «керованості» інституційний будинок, Україна залишила собі ще менше передумов для майбутнього стабільного розвитку.

Після того, як більшість громадян вже не вірить в ілюзорну «стабільність», пан Янукович рішуче перейшов до наступного етапу боротьби проти втрати суспільної легітимності – почав переконувати громаду у власній незамінності.

«Трудотерапія» для Януковича з використанням «червоних ганчірок»

Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
О.С.Пушкін. «Евгений Онегин»

Коли на підприємстві проводять модернізацію виробництва, може виявитись, що деякі функції більше не потрібні. Тож робітники, які до цього часу виконували ці функції, мають робити невтішний вибір: або набувати іншої кваліфікації, або шукати іншого працедавця, якому їхня стара кваліфікація все ще потрібна. Іноді задля збереження непотрібних робочих місць можна вдатися до третього засобу: організувати на підприємстві загальний страйк, або акцію протесту, або акт саботажу. Тобто зробити власні проблеми проблемами більш широкого кола людей.

Схожим чином поводяться некомпетентні політики коли вже неможливо далі приховувати власну некомпетентність. Причому в якості засобу вони часто вдаються саме до саботажу.

Саме так з точки зору автора можна охарактеризувати «червонопрапорну» ініціативу більшості Януковича у Верховній Раді. Приймаючи до уваги надзвичайний цинізм, що його на справі демонструє пан Янукович та більшість членів його «команди», а також те, скільки разів протягом свого життя вони вдавалися до зміни кольорів, авторові дуже важко повірити, що раптове завзяття із вшануванням червоного Прапора Перемоги є щирим. Насправді весь галас навколо цього прапору виглядає популістським саботажем реформ, наміри щодо проведення яких нове керівництво країни помпезно презентувало суспільству ще рік тому, і які воно за цей час так і не спромоглося по-справжньому розпочати.

Таким чином «червонопрапорний» саботаж одночасно досягає двох цілей:

  1. Переключає увагу суспільства зі справді нагальних проблем на штучну, але дуже емоційну тему.
  2. Робить незамінною роль президента як «арбітра нації».

У цій ситуації дуже шкода справжніх ветеранів Другої Світової. Ці літні люди точно не заслужили, щоб вкотре бути використаними в якості розмінної монети у брудній політичній грі. Шкода також і інших громадян України, хто щиро шанує Прапор Перемоги – фальшива цинічна гра керівництва країни спроможна їхні щирі почуття лише образити. Шкода і тих, у кого є підстави вважати Прапор Перемоги символом брутальної сталінської окупації – на бичаче роздратування саме цієї категорії громадян найбільше розраховувало керівництво країни, як на гріх провокуючи їх саме тим, у чому вони вбачають лише «червону ганчірку».

Очевидно, що однією з основних цілей створеного «керованого конфлікту» є намагання забезпечити стабільною роботою одну єдину людину – нинішнього президента України, який отримує додаткову нагоду продемонструвати видимість «бурхливої діяльності» з «розрулення» конфлікту. Але чи не зависокою є ціна, яку платить українське суспільство за індивідуальну «трудотерапію» для Януковича?

20 років тому «совок» не помер. Та наразі він точно вже при смерті.

Багато людей вважають дату розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року датою радикального водорозділу. Датою, коли зникла велика країна і закінчилася холодна війна, коли закінчилися несправжній радянський соціалізм і дефіцитна планова економіка, коли розпочався дикий капіталізм, коли багато людей остаточно розпрощалися з ілюзією, що вони жили в найкращій на планеті країні. Все, що відбувалося після цієї дати більшість громадян України схильні вважати наслідками (як позитивними, так і негативними) здобутої незалежності.

Автор також тривалий час притримувався подібної думки. І лише порівняно нещодавно він зрозумів, що насправді наприкінці 1991 року мало що змінилося. Тобто якби Радянський Союз не розвалився б, то буденне життя людей як в Україні, так і в переважній більшості інших республік колишнього СРСР виглядало б приблизно так само, як воно виглядає сьогодні. Так само стрімко зменшувалося б населення – адже сьогоднішні невтішні демографічні тенденції закладалися протягом всього радянського періоду. Так само занепадала б житлова та інша інфраструктура – бо вона почала занепадати ще в радянські роки. Таким самим безвідповідальним, некомпетентним та корумпованим було б керівництво країни – бо і до сьогодні це здебільшого ті ж самі люди! Так само в суспільстві панували б зневіра та апатія – бо все вище перелічене не сприяє оптимізму та впевненості у майбутньому.

Можливо лише завдяки певній конкуренції між колишніми республіками більшість з них сьогодні перебуває навіть у трохи ліпшій формі і забезпечує своїм громадянам у середньому дещо вищій рівень життя, ніж той, який був би можливий у випадку збереження Союзу. Але висновок у тому, що по-справжньому кращим життя людей могло б бути тільки якби вони перестали пасивно спостерігати за невпинною та неминучою деградацією «совка», а натомість почали активно створювати життєздатну йому альтернативу. Втім невдовзі «совок» все ж таки помре і остаточно покине своїх «дітей» напризволяще, тож потреба починати діяти стане простою життєвою необхідністю.

Wanted: builders of institutions (розшукуються будівники інституцій)

Через рік після сходження у керівництво українською державою президент Янукович та його команда справжніх суттєвих реформ розпочали дуже мало. Очевидно, що єдина система, яку вони наразі справді спроможні створити – це старомодна клептократія на кшталт тих, що зараз агонізують від протестів в арабському світі. Для того, щоб запобігти розвитку арабського сценарію в Україні, майбутні будівники українських інституцій мають невідкладно братися до роботи:

  • створювати свої команди;
  • складати проекти майбутніх інституцій;
  • брати у власні руки організацію власного життя, життя свого під'їзду, будинку, вулиці і т.д.

Чекати падіння «совкового» режиму Януковича не треба – він і так вже на ладан дише...


PS: ввечері 9 травня автор подивився випуск новин російського телеканалу «Вести»: 8 хвилин про помпезний парад у Москві, 6 хвилин – про бійки і «фашистів» у Львові. Замовлення Кремля виконано?

PPS: президент Янукович «не спромігся» підписати законопроект щодо Прапора Перемоги: ніякі колосальні «совкові» повноваження, які привласнив собі пан Янукович, не допомогли йому виконати функцію справжнього голови держави. «Совок» вкотре довів свою недієздатність.

неділя, 20 березня 2011 р.

Енґадинський лижний марафон 2011

Автор підвищує кваліфікацію. Цього разу – спортивну :-)

Минулого року автор вже детально описував свою першу участь в Енґадинському лижному марафоні. Поступово участь у цьому найбільшому спортивному святі Швейцарії стає для автора традицією – цього року він стартував у Малойі вже вдруге.

Цього року все було майже так само: загалом майже 12 тис. учасників, така ж чудова організація та піднесений настрій, ті ж автобуси, що поправляли учасників на старт, та ті ж самі військові вантажівки, щоб транспортувати речі учасників з місця старту на місце фінішу.

Тільки погодні умови випали дещо складнішими: в ніч перед стартом, а також протягом забігу йшов сніг, а по свіжому снігу бігти завжди важче, навіть попри незвично попутній вітер.

Дякуючи доброму результату минулого року, в цьому році автор стартував вже разом з третьою стартовою групою, так званим «Основним класом А» (нім.: Haupklasse A), замість останньої п'ятої групи «народних бігунів» як торік. Коли стартуєш раніше та з більш швидкими бігунами – маєш більші можливості показати кращий результат, адже через велику кількість учасників можливості для обгону на більшій частині дистанції вкрай обмежені. Цьогорічне слайд-шоу дає щодо цього добре уявлення.

Краща стартова позиція, а також тренування майже кожної суботи протягом всього зимового сезону дали свій результат: попри менш сприятливі погодні умови, ніж торік, автор покращив свій результат на 7 хвилин, до 2 годин 38 хвилин, і більш ніж на 1000 позицій – своє місце в загальному заліку серед чоловіків. Крім того, автор став другим серед тринадцяти учасників зі свого селища. Тож наступного року можна спробувати позмагатися вже за сільську першість :-)

Коли в Енґадині з'являться українці?

Цього року в Енґадинському лижному марафоні взяли участь бігуни з 37 країн, включаючи навіть такі не надто «лижні» країни як Австралія, Мексика та Об'єднані Арабські Емірати. Шкода, що знову, як і минулого року, не було жодного учасника, що приїхав би з України. Для прикладу: цього року в марафоні приймали участь 101 бігун з Росії, 11 бігунів – з Польщі, 41 – з маленької Словаччини. Тож автор дуже сподівається, що наступного року зможе зустріти в Енґадині хоча б одного співвітчизника.