Чесні вибори із Швейцарії

В Україні вже є прецеденти імпорту інституційних послуг. Тож може слід замислитися і щодо імпорту процедури виборів?

Ще декілька місяців тому автор покладав досить великі надії на те, що вибори у місцеві органи влади в Україні стануть певним кроком уперед. Адже завдяки відносній свободі слова останніх років, поінформованість громадян щодо реалій політичного процесу надзвичайно зросла. Відтак за ідеєю вони могли б зробити більш свідомий вибір у органи влади, які, на відміну від центральних, мають реальний вплив на їхнє повсякденне життя. Тому автор уважно спостерігав за перебігом виборчої кампанії і особисто взяв участь у голосуванні.

У своєму суб'єктивному вердикті всьому прочитаному, побаченому і почутому автор не повторюватиме оцінки, що були дані цим виборам українським керівництвом, опозицією, громадянськими та правозахисними організаціями, а також спостерігачами – всі вони наразі вже широко відомі. Вердикт автора: ці вибори – це ганьба.

Найбільше вразили не цинізм та нахабство чинної владної команди, які місцями явно зашкалювали, а просте усвідомлення того, що ці люди інакше просто не вміють. Велика частина з тієї маси людей, які організовували останні вибори схоже просто не має жодної уяви про те, як вибори можна провести чесно і демократично. Тому й проводять як вміють.

Тож автору спала на думку ідея про те, що за певних умов процедуру виборів можна Україну «імпортувати». Звичайно, ідея дуже контроверсійна та на сьогодні практично майже нездійсненна, але на переконання автора все ж варта того, щоб над нею замислитися.

Інституційна імпотентність

У минулорічному рейтингу конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за якістю своїх інституцій Україна посідає 120-те місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Для прикладу, Польща посідає за цим показником 66 місце, Росія – 114, а Швейцарія, де мешкає автор, – 8. На першому місці – Сінгапур.

Враховуючи руйнівність для інституційних основ української державності нещодавнього рішення Конституційного суду про скасування конституційної реформи 2004 року, покращення ситуації в царині якості інституцій в Україні найближчим очікувати не доводиться. Проте українці, не навчившись вирішувати фундаментальні завдання, які стоять перед суспільством, демонструють доволі великі успіхи в мистецтві пристосування до наявних умов.

Одним з аспектів цього пристосування є готовність імпортувати те, що виробити в Україні не уявляється можливим. І навіть коли імпортувати доводиться не товар, а інституційні послуги, більшість українців очевидно не вбачає в цьому чогось надзвичайного. В цьому переконують наступні приклади:

• Функції діючого українського уряду ненабагато виходять за рамки оперативного керівництва грошовими потоками. Адже перспективним плануванням економіки в Україні займається скоріше на уряд, а Міжнародний валютний фонд (МВФ).
  
• Українські олігархи, не довіряючи системі українського правосуддя, судяться один з одним в Лондоні. А багато пересічних громадян сподіваються домогтися справедливості в Європейському суді з прав людини.
  
• Українські футбольні клуби довіряють судійство важливих матчів іноземним суддям.
  
• Найбільш популярні українські телешоу ведуть іноземні журналісти, не в останню чергу, щоб гарантувати безсторонність.
  

Всі ці «імпортовані» рішення дозволяють тимчасово зменшити гостроту проблеми інституційної слабкості України. То що ж тоді заважає «імпортувати» і процес проведення виборів?

На переконання автора, головною причиною маніпуляцій виборчим процесом в Україні є не настільки патологічне бажання будь-якого політика, який приходить на президентську посаду, встановити свій тотальний контроль над всіма гілками влади та регіонами, хоча і це напевне має місце, а атмосфера тотальної недовіри в політичному таборі. Партійні вожді відчувають гостру недовіру один до одного і є неспроможними виробити компромісні прозорі правила гри, які б усіх влаштували.

Голосуємо в Україні – рахуємо в Швейцарії

Мало хто буде сперечатись з твердженням, що виборча процедура з використанням паперових бюлетенів не відповідає сучасному стану технологічного прогресу. Вона працює добре здебільшого лише там, де є сильні демократичні інституції. А крім того – в силу традиції. Навіщо міняти налагоджену процедуру, яка добре себе зарекомендувала на протязі десятиріч?

Якби ж хтось почав розробляти процедуру виборів сьогодні, папір йому взагалі навряд чи спав би на думку. Натомість він точно не обійшов би увагою інформаційні технології (ІТ) та Інтернет. Те, що електронні вибори можливі доводять приклади таких країн як Естонія та Бразилія, про що автор вже писав кілька років тому.

Головним аргументом проти електронних виборів ті в Україні, хто цікавився цим питанням, називають можливість влади маніпулювати виборчими серверами, випадок чого схоже вже мав місце 2004 року. Але ж сьогодні немає жодної технічної необхідності розміщувати виборчі сервери на території України! Ці сервери цілком можуть бути розміщені на нейтральній території, наприклад, у Швейцарії.

Фахово працюючи у сфері ІТ, автор є достатньо компетентним, щоб стверджувати, що сьогодні існує технічна можливість розробити процедуру електронних виборів таким чином, що з кожного електронного терміналу на виборчих дільницях в Україні інформація про індивідуальний вибір напряму надходитиме на виборчі сервери, розташовані на нейтральній території. Доглядати за цими серверами будуть нейтральні адміністратори, роботою яких буде виключно підтримання серверів в робочому стані та забезпечення захисту від будь-якого несанкціонованого втручання. Впливати на алгоритм підрахунку адміністратори зможуть лише зруйнувавши цей алгоритм. Тож будь-яка спроба зловживання буде миттєво викрита і адміністратор понесе відповідальність, гарантією чого будуть сильні інституції в державі розташування серверів. Рахувати ж голоси сервери будуть автоматично, що є дуже тривіальним завданням, якщо вирішувати його суто технічними методами, без участі людського фактору.

Голосування за допомогою електронних терміналів апріорі унеможливить будь-які маніпуляції, які є можливими під час використання бюлетенів: від «каруселей» до вкидання фальшивих бюлетенів. Натомість з'являється можливість надати виборцю можливість після оприлюднення результатів голосування перевірити, чи правильно був врахований його голос.

Звісно, всіх несподіванок не передбачиш, а українські хакери вже не раз доводили свою злочинну винахідливість. Та на щастя електронна система дає можливості її багаторазового всебічного тестування, під час якого, наприклад, можна запросити всіх хакерів світу її зламати і таким чином перевірити її на міцність.

Головною перешкодою для «імпорту» процедури виборів в Україну буде точно не технічна, а політична. Для декого, втрата повного контролю над цією процедурою означатиме втрату суверенітету, для інших – можливостей «порахувати як треба». До того ж, передумовою запровадження такої процедури буде проведення великого обсягу роботи на законодавчому та міждержавному рівні.

Проте навряд чи щось інше зможе викликати в українських громадян довіру до виборів. Без довіри ж до виборів навряд чи колись з'явиться довіра громадян до влади, а відтак – і сильні інституції, необхідні для забезпечення достойного рівня добробуту громади.

Краще імпортувати процедуру виборів, ніж миротворців

В країнах, в яких не відбувається постійний відкритий діалог різних частин і верств суспільства – природнім приводом до якого є демократичні вибори – неминуче накопичується агресія, яка часто знаходить собі вихід у дуже несподіваний, але завжди у дуже брутальний спосіб. У найгіршому випадку така агресія може навіть призвести до громадянської війни. Тож може краще, за нездатності організувати демократичний виборчий процес, залучити незаангажовану зовнішню допомогу? Не чекаючи моменту, коли постане необхідність введення міжнародних миротворчих військ?

Металеві горки української політики

Вікторові Януковичу-політику звичайно дуже таланило зі світовою кон'юнктурою на метал. Проте навряд чи йому так фартитиме і надалі.

Сучасні українські політики зазвичай самокритичністю не відрізняються. Пані Тимошенко натхненно розповідає, як вона всупереч діям численних опонентів врятувала Україну від економічної кризи, пан Янукович ніколи не втрачає можливості похвалитися своїми досягненнями в наведенні порядку в країні. Якщо подивитися на терміни його перебування на посаді прем'єр-міністра, то виходить, що робив він це і до, і після, а також навіть протягом певного періоду і під час, «помаранчевої вакханалії».

Наслухавшись подібних, м'яко кажучи, необ'єктивних оцінок, починаєш сумувати за прагматичними, неупередженими, а за можливості – також і професіональними, оцінками українських реалій. На щастя, в сучасному світі такі оцінки неважко отримати. Принаймні, що стосується сфери української економіки.

Так Міжнародний валютний фонд (МВФ) регулярно оприлюднює документи (в останнє він це зробив на своєму сайті в серпні), які він ухвалює разом з українським урядом в контексті програми кредитування, що його Україна отримує від МВФ. Ці документи містять детальний аналіз та докладний звіт про фінансовий стан держави. З невідомих причин, самотужки подібного рівня документи український уряд виробити не може.

А нещодавно до джерел інформації про стан та перспективи української економіки додався ще й «Меморандум з економічного розвитку України», оприлюднений Всесвітнім банком. Це більш стратегічний документ, який містить аналіз економічного розвитку країни протягом останнього десятиріччя, а також надає докладно обґрунтовані рекомендації щодо реформ, які українцям необхідно провести, щоб покращити якість економіки, а відтак і забезпечити стійке зростання свого добробуту.

Останній документ цікавий ще й тим, що він дає вичерпний перелік причин доволі бурхливого зростання економіки України між 2000 та 2008 роками.

Економічне чудо в подарунок

Насамперед – це умови зовнішньої торгівлі, а ще точніше – це світова кон'юнктура на головний продукт українського експорту – на чорний метал. А з іншого боку – це ціни на імпортовані Україною енергоносії. Наведений графік демонструє, як протягом останніх дев'яти років у порівнянні з 2000 роком змінювались надходження від експорту чорного металу з України, у порівнянні з витратами на імпортовані енергоносії, і як при цьому змінювався Валовий внутрішній продукт (ВВП) України.

На графіку чітко видно, що надходження від експорту металу у порівнянні з витратами на імпортовані газ та нафту (а разом з цим – і ВВП) почали суттєво зростати починаючи з 2003 року, дещо вповільнили своє зростання 2005 року, і поновили свій ріст починаючи від 2006 року. У 2008 році спочатку все йшло дивовижно добре, аж поки у вересні не збанкрутів в результаті фінансово-кредитної кризи банк Lehman Brothers, в результаті чого на декілька довгих місяців світова торгівля майже завмерла. Відтоді умови зовнішньої торгівлі для України повернулися приблизно на рівень 2000 року. Як то кажуть: «шара закінчилася».

Улюбленець кон'юнктури

Малюнок на початку цієї оповіді наочно демонструє, кому з українських керманичів до цього часу таланило найбільше – цим улюбленцем кон'юнктури однозначно є Віктор Янукович. Раз за разом йому вдавалося прийти до влади в акурат напередодні чутливого пожвавлення світової кон'юнктури на метал.

Натомість Юлію Тимошенко сміливо можна зараховувати до жертв тієї самої кон'юнктури – її перебування при владі в кращому випадку супроводжувався деяким її охолодженням, як в 2005 році, а в гіршому – її карколомним погіршенням, як в 2009. Можливо саме тому в 2010 році українці обрали президентом пана Януковича?

Проте його останній прихід до влади може стати винятком. Ціни на метал дещо зросли на початку цього року, у порівнянні з найнижчою точкою падіння, якої було досягнуто минулого року, але вони залишаються на рівні десь лише 55% у порівнянні з середнім рівнем 2007 року, і перспективи їхнього потужного зростання протягом наступних декількох років є дуже примарними.

Засукайте рукава, пане Президент!

Віктор Янукович — дуже фартова людина. Переживши глибокі падіння, відбувши в молодості два строки тюремного ув'язнення, він зміг стати Президентом України. Проте фарт — річ надзвичайно мінлива.

Сьогодні пан Янукович, напевне розуміючи, що дешевої популярності за рахунок несподіваного кон'юнктурного щастя більше не буде, і не надто сподіваючись на успіх власних економічних реформ, схоже вирішив гарантувати своє перебування при владі іншим способом. Той факт, що він правдами та неправдами домігся для себе надзвичайно широких президентських повноважень, наштовхує на думку, що заради збереження за собою президентського крісла він в майбутньому може піти на зловживання цими повноваженнями.

Проте Україна сьогодні вже дещо інша, ніж шість років тому, і набагато більше українців сьогодні за надане президенту право користуватися широкими повноваженнями взамін будуть вимагати відповідної широкої відповідальності. Відповідальності за подальший розвиток ситуації в країні, за успіх реформ, за дії такої різношерстої і не надто компетентної президентської команди. Хочеться сподіватися, що президент свідомий цієї відповідальності і відтепер з ранку до ночі і без вихідних послідовно та структуровано працюватиме заради модернізації країни.

Віктор Янукович у певному сенсі пішов ва-банк. Але при цьому він має міцно пам'ятати, що наразі його найкращим союзником є не фарт, а наполеглива важка і чесна праця. Бо фарт знову може зіграти з ним жорстокий жарт, і тоді він із крісла Президента може знову переміститися у ту ж саму найнижчу точку свого життєвого шляху, в якій він вже два рази опинявся в роки своєї молодості.

Смерть демократії, чи поштовх до її народження?

В Україні нишком відбувся державний переворот. Країна раптом опинилася в становищі «пан або пропав».

Найбільш прогресивна та успішна частина Європи керується верховенством права. Що в перекладі з юридичної мови на звичайну може звучати як «верховенство здорового глузду». Радянський Союз керувався дещо іншими принципами: «генеральною лінією Партії», «тобі що, більше за всіх треба?» та легендарним армійським «инициатива наказуема». В результаті Радянський Союз розпався, більшість його території і досі населена нещасливими людьми, які здебільшого не можуть гідно реалізувати себе в житті, а на деяких особливо безталанних територіях все ще жевріють кроваві міжетнічні та міжрелігійні конфлікти.

Рішення Конституційного суду – повернення до «совка» з кривими дзеркалами

Скасування Конституційним судом України конституційної реформи 2004 року дуже далеке від здорового глузду, а натомість є чудовим прикладом радянського «крючкотворства», яке завжди мало на меті приспати здоровий глузд.

Якби високий Конституційний суд скористався здоровим глуздом, він би розглядав питання тільки в одному ракурсі: якби до нього на експертизу в 2004 році надійшов законопроект 2222 в тій формі, в якій він у грудні того року був підтриманий переважною більшістю депутатів Верховної Ради, чи визнав би він його тоді відповідним до Конституції, чи ні? Автор впевнений, що за такого погляду на речі Конституційний суд залишив би в дії редакцію Конституції 2004 року, і повернув би м'яч на поле Верховної Ради, запропонувавши депутатам внести будь-які зміни до Конституції, які вони вважають за доцільне, але у суворій відповідності до (складної) процедури внесення таких змін.

Натомість Конституційний суд взяв на озброєння максимально формальний підхід оцінки процедури внесення змін до Конституції 2004, а не їхньої суті, і в той же час дуже вільно проінтерпретував власні повноваження, безсоромно в третій частині винесеного рішення наказавши змінити державний устрій в Україні.

В Україні має місце узурпація державної влади. Узурпатор – президент Янукович.

Керуючись все тим же здоровим глуздом, автор впевнений, що критикуючи рішення Конституційного суду, він у своїй критиці не має надто зациклюватися на його безвільних оповісниках – суддях Конституційного суду, а прямо назвати замовника цього рішення – ним є особисто президент Янукович.

Прихильники нинішнього президента справедливо зауважують, що на його місці відміни конституційної реформи 2004 однаково прагнули б і конкуренти Віктора Януковича на посаду президента, насамперед – Юлія Тимошенко. Погоджуючись з ними, автор все ж наполягає, що цей факт ніяк не пом'якшує суворого засудження, на яке заслуговує той, хто на справі наважився на здійснення неправомірного кроку.

Знову ж таки, якщо керуватися здоровим глуздом та принципами демократії, то погодися з рішенням Конституційного суду можна було б лише в тому випадку, якби одразу ж після його оприлюднення були б оголошені рішення президента України та Верховної Ради про свою добровільну дострокову відставку та про оголошення нових виборів. Відсутність таких заяв підтверджує стійкі підозри про здійснення президентом курсу на згортання демократії в України.

Quo vadis¹, пане Янукович?

Своїм рішенням повернути дію Конституції 1996 року президент Янукович суттєво обмежив демократію в Україні, але в той же час він взяв на себе надзвичайно великі зобов'язання.

Правова колізія, що полягає в невідповідності новій-старій Конституції величезної частини визначальних законів та підзаконних актів, призведе щонайменше до тимчасового паралічу української державної машини, функціонування якої і до того було далеке від ефективного. Проте відповідальний за наслідки такої ситуації сьогодні є чітко відомим – це Віктор Янукович.

Президент, який не міг не відчувати дефіциту легітимності після того, як його в другому турі виборів не підтримала і половина населення України, міг дещо зарадити цьому, розділяючи відповідальність за ситуацію в країні з парламентом. Наразі вся відповідальність лежить на ньому особисто, в той час як рейтинг його популярності починає хитатися навіть в тій половині країни, яка на початку року його підтримувала.

Якщо президент Янукович вирішить, що за допомогою величезних повноважень, які він собі забезпечив антидемократичним та шулерським шляхом, він гарантує собі безтурботне політичне довголіття – він жорстоко помилиться. Насправді єдиним порятунком від величезної відповідальності, яку він поклав на себе є дві речі:

1. ініціювання справжньої реформи Конституції, яка стане результатом якомога ширшого відкритого діалогу в суспільстві;
   
2. використання тимчасових надвеликих повноважень для швидкого проведення дієвих економічних реформ заради модернізації країни.
   

Демократія або війна…

От тільки українському суспільству навряд чи є сенс наївно сподіватися, що Віктор Янукович діятиме саме таким чином. Хтось може пригадати хоч раз, коли в Україні справдилися сподівання на «добру владу»? Тож не слід чекати, поки ця «влада» вчергове себе дискредитує. Бо колись таке чекання може не закінчитися мирним шляхом…

Справжня демократія починається знизу: коли в багатоповерховому будинку для контролю за ЖЕК-ом обирають голів під'їздів, а в селі – старосту. Період становлення демократії в Україні щасливо закінчиться лише тоді, коли президентом стане хтось, хто пройшов школу голови під'їзду.

¹ Латинське «quo vadis?» - старослов'янською звучить як «камо грядеши?», та перекладається як «куди ти йдеш?»

Сором’язливі реформатори

Українські політики беруть реформаторські зобов'язання не перед власними виборцями, а тихцем перед МВФ. Це – антидемократія.

Гра в футбол дуже популярна в Україні. Можливо тому, що поразку своєї улюбленої команди завжди можна пояснити підступними діями судді, або простим невезінням. І все ж, будь-який фанат вміє відрізнити добру гру від нездарної. Тож якщо його улюблена команда під час матчу продемонструвала відверто слабку гру, він звичайно врешті решт це визнає і спересердя може навіть кинути: «Тренуватися треба більше і менше пива пити!».

Більшість українців погодиться, що для перемоги у спорті перш за все треба багато тренуватися. То чому ж тоді лише меншість з них погоджується, що для того, щоб краще жити, треба більше, краще і наполегливіше працювати, постійно самовдосконалюючись? Чому вони відповідно постійно купляються на дешеві обіцянки політиків, що у своїй суті зводяться до утопічного: «Працюватимете менше – житимете краще!»? Чому за 19 років незалежності в Україні не з'явився соціальний запит на політичну силу, яка пообіцяла б можливості працювати більше й отримувати відповідне задоволення від результатів своєї праці?

Брехати стало нормою політичного життя

Трохи менше року тому в одній із своїх оповідей автор вже аналізував заяви українських політиків, що безсумнівно мали на меті продемонструвати всю міру їхньої турботи про народ, та співставляв ці заяви з реальними зобов'язаннями, які тодішні український уряд Юлії Тимошенко та президент Віктор Ющенко брали перед Міжнародним валютним фондом (МВФ), щоб отримати від останнього рятівні для України кредити. І вже тоді в очі кидалося нестримне бажання українських керманичів якимось чином приховати інформацію про домовленості з МВФ, адже вони різко контрастували з їхніми власними популістськими заявами.

Минув майже рік, влада в Україні, здавалося б, істотно змінилася, але звички людей при владі залишилися ті самі. Пакет документів, що був написаний у співпраці з МВФ, та був ухвалений нинішнім урядом Миколи Азарова (а також Національним банком), українською стороною оприлюднений не був. Натомість ці документи, які містять дуже важливу інформацію та оцінки стану української економіки та державних фінансів, у відповідності до своєї відкритої інформаційної політики знову першим оприлюднив сам МВФ.

Холодний душ після років нестримного популізму

Інформація викликала шок у більшості українських читачів. Бо раптом з'ясувалося, що крім підвищення цін на газ для населення, український уряд погодився підвищити пенсійний вік для жінок, підвищити робочий стаж, необхідний для отримання пенсії, а також на низку інших не дуже популярних заходів.

Більшість коментаторів, які оприлюднили свою думку щодо угоди з МВФ (див. приклад), є дуже критичними як по відношенню до уряду, так і до МВФ. Навіть ті з них, які слідом за Комуністичною партією не вважають Фонд «мировым финансовым спрутом», бачать у нових домовленостях із ним дуже мало позитиву. Нижче деякі з них, разом з контраргументами автора:

• Українське населення – бідне, тому не воно не зможе сплачувати ринкову ціну за газ! – Наявність компенсаційного механізму для найбідніших у вигляді житлових субсидій при цьому відверто ігнорується.
  
• Ціни на газ для населення мають відповідати «собівартості» внутрішньої добичі газу! – При цьому ігнорується корупційність системи, в якій один і той же товар коштує для різних споживачів по-різному, а також можливість підвищення рентних відрахувань для видобувачів газу, за рахунок чого можна напряму компенсувати зростаючі витрати для найбідніших.
  
• На сьогоднішню українську пенсію і так неможливо прожити! – Так, на мінімальну пенсію прожити дійсно дуже важко, саме для того і необхідне підвищення пенсійного віку, щоб не підвищувати і так надмірне навантаження на працюючих. Чого треба вимагати, так це більшої справедливості пенсійної системи, краще за все – скасування всіх пільгових пенсій.
  
• Якщо підняти пенсійний вік, то більшість людей до пенсії просто не доживатиме! – Чергова популістська неправда. В Україні низька середня тривалість життя обумовлена перш за все високою смертністю серед працездатного населення, насамперед внаслідок нездорового способу життя та через часті нещасні випадки. Ті ж українці, які досягають пенсійного віку, після цього живуть (і отримують пенсію) ще досить довго (див. також минулорічну оповідь на цю тему).
  

За ідеєю, контраргументи, які наводить автор, мав би наводити український уряд. Причому розпочинати бесіду із власним народом він мав би ще до того, як розпочинати перемовини з МВФ щодо поновлення кредитування. Саме це відповідало б духу і суті демократії. Коли ж уряд підписує архіважливі економічні угоди потайки від власного народу, а до того ж ще й «забуває» відверто відзвітувати про підписане – це є антидемократія.

МВФ – на цапа-відбувайла

Намагаючись приховати власну некомпетентність та уникнути відповідальності за популізм українські уряд та президент усіляко уникають ролі «посланця, що приносить погану новину», яка відповідно автоматично дістається МВФ.

Тому автор хоче МВФ дещо захистити.

По-перше, його членами є 187 країн світу, серед яких, звісно, є і Україна. І вже через це не можна вважати його зовсім нам чужим.

По-друге, якщо країна звертається до Фонду за позикою задля подолання економічних проблем, він вимагає зміни тих аспектів економічної політики, які стали першопричиною проблем. Якщо в Україні величезний дефіцит Пенсійного фонду та Нафтогазу, то будь-якому економісту зрозуміло, що в першу чергу в цих інституціях треба або збільшити надходження (підвищення цін на газ), або зменшити видатки (збільшення пенсійного віку і робочого стажу).

По-третє, МВФ має лише 2500 співробітників, які працюють з багатьма країнами (для порівняння: в Україні тільки в уряді та міністерствах працює в декілька разів більше чиновників). Фонд є глобальним економічним пожежником, тому й робить лише те, що вміє робити найкраще: гасить економічні пожежі, а також намагається запобігти їх виникненню. Він не займається розробкою довготермінових економічних стратегій для країн-пацієнтів. Це має робити обраний народом уряд, який до того ж спирається на багатотисячну чиновничу армію.

По-четверте, в сфері своєї компетенції МВФ робить свою роботу досить добре – достатньо навіть побіжного погляду на оприлюднені ним документи. Автор ще не бачив подібного широкого аналізу статистичної інформації, який би вийшов з-під пера українського уряду.

І нарешті по-п'яте, Україна на сьогодні є одним з найбільших позичальників Фонду (17,2% від загальної суми виданих ним кредитів) і при цьому серед інших великих позичальників має другий після Пакистану найнижчий кредитний рейтинг. Відтак МВФ стурбований ризиком неповернення Україною взятих грошей, бо якщо це станеться, це означатиме катастрофічні наслідки для України та великі неприємності для Фонду. Щоб запобігти цьому він вимагає від України жорсткої економії. Якщо ж заощаджувальні заходи торкнуться всіх верств населення, крім урядових чиновників – відповідати за це має не Фонд, а уряд – перед своїми виборцями.

Коли цап-відбувайло де-факто виконує роль уряду, навіщо потрібен уряд?

Насправді, після ознайомлення з пакетом документів, що готувалися під керівництвом МВФ, питання виникають не до Фонду, а до українського уряду. Найголовнішим з яких є: якою є сьогодні функція уряду в українській економіці? Мається на увазі позитивна для економіки функція. Навряд чи такою функцією можна вважати збір хабарів та відкатів, а також «заробляння» чиновниками для себе пільг та привілеїв.

Можливо єдиною такою функцією є збір та постачання даних до МВФ. Крім економічного аналізу, документи, оприлюднені Фондом, містять також окремий розділ з купою вимог щодо звітності, яку українські урядові установи мають йому надавати. У деяких випадках – у щоденному режимі. Цей розділ наочно демонструє факт втрати Україною частини свого економічного суверенітету. Звісно, це не дуже добра новина до Дня Незалежності, але добре нагадування про те, що уряд, неспроможний сказати своїм громадянам правду, повноцінним урядом не є.

Кожний футбольний фанат знає, що якщо його команда погано грає, то тренер має підвищити дисципліну і зробити так, щоб команда більше і краще працювала. У випадку з командою «Україна» власного відповідального тренера не знайшлося і на роль в.о. тренера покликали МВФ. Виконувати вказівки чужеземного тренера можливо і не завжди приємно. Але по суті ці вказівки націлені на те, щоб підвищити дисципліну в країні та навчитися більше і краще працювати. Якщо це відбудеться – перші перемоги не змусять довго чекати.