четвер, 26 серпня 2010 р.

Сором’язливі реформатори

Українські політики беруть реформаторські зобов'язання не перед власними виборцями, а тихцем перед МВФ. Це – антидемократія.

Гра в футбол дуже популярна в Україні. Можливо тому, що поразку своєї улюбленої команди завжди можна пояснити підступними діями судді, або простим невезінням. І все ж, будь-який фанат вміє відрізнити добру гру від нездарної. Тож якщо його улюблена команда під час матчу продемонструвала відверто слабку гру, він звичайно врешті решт це визнає і спересердя може навіть кинути: «Тренуватися треба більше і менше пива пити!».

Більшість українців погодиться, що для перемоги у спорті перш за все треба багато тренуватися. То чому ж тоді лише меншість з них погоджується, що для того, щоб краще жити, треба більше, краще і наполегливіше працювати, постійно самовдосконалюючись? Чому вони відповідно постійно купляються на дешеві обіцянки політиків, що у своїй суті зводяться до утопічного: «Працюватимете менше – житимете краще!»? Чому за 19 років незалежності в Україні не з'явився соціальний запит на політичну силу, яка пообіцяла б можливості працювати більше й отримувати відповідне задоволення від результатів своєї праці?

Брехати стало нормою політичного життя

Трохи менше року тому в одній із своїх оповідей автор вже аналізував заяви українських політиків, що безсумнівно мали на меті продемонструвати всю міру їхньої турботи про народ, та співставляв ці заяви з реальними зобов'язаннями, які тодішні український уряд Юлії Тимошенко та президент Віктор Ющенко брали перед Міжнародним валютним фондом (МВФ), щоб отримати від останнього рятівні для України кредити. І вже тоді в очі кидалося нестримне бажання українських керманичів якимось чином приховати інформацію про домовленості з МВФ, адже вони різко контрастували з їхніми власними популістськими заявами.

Минув майже рік, влада в Україні, здавалося б, істотно змінилася, але звички людей при владі залишилися ті самі. Пакет документів, що був написаний у співпраці з МВФ, та був ухвалений нинішнім урядом Миколи Азарова (а також Національним банком), українською стороною оприлюднений не був. Натомість ці документи, які містять дуже важливу інформацію та оцінки стану української економіки та державних фінансів, у відповідності до своєї відкритої інформаційної політики знову першим оприлюднив сам МВФ.

Холодний душ після років нестримного популізму

Інформація викликала шок у більшості українських читачів. Бо раптом з'ясувалося, що крім підвищення цін на газ для населення, український уряд погодився підвищити пенсійний вік для жінок, підвищити робочий стаж, необхідний для отримання пенсії, а також на низку інших не дуже популярних заходів.

Більшість коментаторів, які оприлюднили свою думку щодо угоди з МВФ (див. приклад), є дуже критичними як по відношенню до уряду, так і до МВФ. Навіть ті з них, які слідом за Комуністичною партією не вважають Фонд «мировым финансовым спрутом», бачать у нових домовленостях із ним дуже мало позитиву. Нижче деякі з них, разом з контраргументами автора:

  • Українське населення – бідне, тому не воно не зможе сплачувати ринкову ціну за газ! – Наявність компенсаційного механізму для найбідніших у вигляді житлових субсидій при цьому відверто ігнорується.
  • Ціни на газ для населення мають відповідати «собівартості» внутрішньої добичі газу! – При цьому ігнорується корупційність системи, в якій один і той же товар коштує для різних споживачів по-різному, а також можливість підвищення рентних відрахувань для видобувачів газу, за рахунок чого можна напряму компенсувати зростаючі витрати для найбідніших.
  • На сьогоднішню українську пенсію і так неможливо прожити! – Так, на мінімальну пенсію прожити дійсно дуже важко, саме для того і необхідне підвищення пенсійного віку, щоб не підвищувати і так надмірне навантаження на працюючих. Чого треба вимагати, так це більшої справедливості пенсійної системи, краще за все – скасування всіх пільгових пенсій.
  • Якщо підняти пенсійний вік, то більшість людей до пенсії просто не доживатиме! – Чергова популістська неправда. В Україні низька середня тривалість життя обумовлена перш за все високою смертністю серед працездатного населення, насамперед внаслідок нездорового способу життя та через часті нещасні випадки. Ті ж українці, які досягають пенсійного віку, після цього живуть (і отримують пенсію) ще досить довго (див. також минулорічну оповідь на цю тему).

За ідеєю, контраргументи, які наводить автор, мав би наводити український уряд. Причому розпочинати бесіду із власним народом він мав би ще до того, як розпочинати перемовини з МВФ щодо поновлення кредитування. Саме це відповідало б духу і суті демократії. Коли ж уряд підписує архіважливі економічні угоди потайки від власного народу, а до того ж ще й «забуває» відверто відзвітувати про підписане – це є антидемократія.

МВФ – на цапа-відбувайла

Намагаючись приховати власну некомпетентність та уникнути відповідальності за популізм українські уряд та президент усіляко уникають ролі «посланця, що приносить погану новину», яка відповідно автоматично дістається МВФ.

Тому автор хоче МВФ дещо захистити.

По-перше, його членами є 187 країн світу, серед яких, звісно, є і Україна. І вже через це не можна вважати його зовсім нам чужим.

По-друге, якщо країна звертається до Фонду за позикою задля подолання економічних проблем, він вимагає зміни тих аспектів економічної політики, які стали першопричиною проблем. Якщо в Україні величезний дефіцит Пенсійного фонду та Нафтогазу, то будь-якому економісту зрозуміло, що в першу чергу в цих інституціях треба або збільшити надходження (підвищення цін на газ), або зменшити видатки (збільшення пенсійного віку і робочого стажу).

По-третє, МВФ має лише 2500 співробітників, які працюють з багатьма країнами (для порівняння: в Україні тільки в уряді та міністерствах працює в декілька разів більше чиновників). Фонд є глобальним економічним пожежником, тому й робить лише те, що вміє робити найкраще: гасить економічні пожежі, а також намагається запобігти їх виникненню. Він не займається розробкою довготермінових економічних стратегій для країн-пацієнтів. Це має робити обраний народом уряд, який до того ж спирається на багатотисячну чиновничу армію.

По-четверте, в сфері своєї компетенції МВФ робить свою роботу досить добре – достатньо навіть побіжного погляду на оприлюднені ним документи. Автор ще не бачив подібного широкого аналізу статистичної інформації, який би вийшов з-під пера українського уряду.

І нарешті по-п'яте, Україна на сьогодні є одним з найбільших позичальників Фонду (17,2% від загальної суми виданих ним кредитів) і при цьому серед інших великих позичальників має другий після Пакистану найнижчий кредитний рейтинг. Відтак МВФ стурбований ризиком неповернення Україною взятих грошей, бо якщо це станеться, це означатиме катастрофічні наслідки для України та великі неприємності для Фонду. Щоб запобігти цьому він вимагає від України жорсткої економії. Якщо ж заощаджувальні заходи торкнуться всіх верств населення, крім урядових чиновників – відповідати за це має не Фонд, а уряд – перед своїми виборцями.

Коли цап-відбувайло де-факто виконує роль уряду, навіщо потрібен уряд?

Насправді, після ознайомлення з пакетом документів, що готувалися під керівництвом МВФ, питання виникають не до Фонду, а до українського уряду. Найголовнішим з яких є: якою є сьогодні функція уряду в українській економіці? Мається на увазі позитивна для економіки функція. Навряд чи такою функцією можна вважати збір хабарів та відкатів, а також «заробляння» чиновниками для себе пільг та привілеїв.

Можливо єдиною такою функцією є збір та постачання даних до МВФ. Крім економічного аналізу, документи, оприлюднені Фондом, містять також окремий розділ з купою вимог щодо звітності, яку українські урядові установи мають йому надавати. У деяких випадках – у щоденному режимі. Цей розділ наочно демонструє факт втрати Україною частини свого економічного суверенітету. Звісно, це не дуже добра новина до Дня Незалежності, але добре нагадування про те, що уряд, неспроможний сказати своїм громадянам правду, повноцінним урядом не є.

Кожний футбольний фанат знає, що якщо його команда погано грає, то тренер має підвищити дисципліну і зробити так, щоб команда більше і краще працювала. У випадку з командою «Україна» власного відповідального тренера не знайшлося і на роль в.о. тренера покликали МВФ. Виконувати вказівки чужеземного тренера можливо і не завжди приємно. Але по суті ці вказівки націлені на те, щоб підвищити дисципліну в країні та навчитися більше і краще працювати. Якщо це відбудеться – перші перемоги не змусять довго чекати.

понеділок, 2 серпня 2010 р.

Або наближення до Європи, або безталанна «Підросійщина»

Українське керівництво обирає найгірший курс: проєвропейська риторика на тлі реальних кроків геть від Європи

31.07.2010: «Президент України підписав доручення стосовно розблокування переговорного процесу з ЄС щодо створення зони вільної торгівлі» – поважно повідомляє прес-служба голови української держави.

Зміст цього повідомлення для автора є не зовсім зрозумілим. Переговорний процес з ЄС заблокований? – оце новина! З чиєї вини?

Натомість прихований зміст вгадати не важко, якщо пригадати два повідомлення, які з'явилися на декілька днів раніше:

25.07.2010: «До кінця року Україна підпише угоду про зону вільної торгівлі з країнами СНД. Про це заявив заступник директора Департаменту торгово-економічних відносин з країнами СНД та РФ Міністерства економіки Володимир Шевченко...»

28.07.2010: «Росія повинна відмовитися від усіх винятків і вилучень у новій угоді про зону вільної торгівлі між країнами СНД. Таку думку озвучив заступник міністра економіки Валерій Мунтіян...»

На цьому тлі вимога «розблокування переговорного процесу з ЄС» виглядає як спроба банального шантажу перемовників з російського боку з метою досягнення максимальних поступок з боку Росії у питанні зменшення російських експортних зборів на нафту та газ, а також збільшення імпортних квот на товари українського виробництва.

І все б шляхетна мета, тільки чи сподобається Європі, ця нова роль «опудала за викликом», яким українці лякатимуть росіян під час взаємних торгівельних диспутів? Дуже сумнівно, що єврочиновники погодяться на нескінченні раунди переговорів про угоду з красивою назвою «Про асоціацію і зону вільної торгівлі між Україною та ЄС», в той же час розуміючи, що метою цього процесу для їхніх українських візаві є сам процес, а не результат.

Чергова українська спроба одночасно всістися на два стільці?

Європейський Союз напевне не є ідеальним ринком – правила гри на цьому ринку є доволі складними. Але навіть складні правила звичайно краще, ніж чиновницьке свавілля. Бо правила достатньо вивчити один раз, чиновницьке ж свавілля має особливість кожного розу приймати все нові і нові форми. Найголовніше ж – європейський вільний ринок є найбільшим ринком планети, відтак вільний доступ до нього здатний надати українським підприємцям колосальні переваги.

Чому ж тоді автор вирішив, що нинішнє українське керівництво насправді не збирається виконувати свої власні гучні декларації про найскоріше досягнення домовленостей з ЄС про асоціацію та зону вільної торгівлі? Вони б може і з радістю, але в них просто не вийде.

Тому що сформований Віктором Януковичем уряд, на переконання автора, навіть за щирого бажання, є організаційно нездатним забезпечити виконання таких угод.

Тому що більшість ключових посад в державі посідають люди, які не розуміють жодної європейської мови, вже зовсім не кажучи про розуміння європейських цінностей та європейських процедур прийняття рішень.

Тому що ці люди не дуже охоче їздять до Брюсселя, віддаючи перевагу зустрічам як в краватках, так і без них з керівництвом Російської Федерації.

Тому що в Україні де-факто відбувається відкіт від демократичних цінностей, свідченням чого є як тиск СБУ на журналістів та блогерів, так і антидемократична сутність нового закону про місцеві вибори, так і застосування адмінресурсу проти політичних, громадських та релігійних опонентів.

Ну й нарешті просто тому, що не можна одночасно входити до зони вільної торгівлі з двома групами країн, якщо ці групи не мають угоди про зону вільної торгівлі між собою. Адже якщо уявити, що Україна має зону вільної торгівлі і з ЄС, і з Росією – це буде автоматично означати, що ЄС та Росія зможуть вільно торгувати між собою через Україну. Звісно, це було б геніально! Та на жаль на сьогодні ЄС з Росією мають декілька практично нездоланних протиріч, тому встановлення правил вільної торгівлі між ними є неможливим.

Відтак Україні доведеться вибирати: або зона вільної торгівлі з ЄС, або з Росією та країнами СНД. При цьому слід зазначити, що в той час як правила вільної торгівлі в рамках ЄС давно вироблено і вони роками довели свою працездатність, правил вільної торгівлі з Росією та країнами СНД наразі просто не існує. Відтак існує величезний ризик, що не змігши через власне безталання приєднатися до вільного ринку об'єднаної Європи, Україна не зможе приєднатися і до вільного ринку Росії та країн СНД. Адже останній створюється вже без малого двадцять років і все ніяк не народиться, насамперед через вже згадане вище бажання Росії зберегти певні винятки та вилучення.

Щоб хохол вчергове не обдурив сам себе...

Розмірковуючи про створення різних зон вільної торгівлі українському президентові необхідно пам'ятати, що Україна – не Китай, а доволі бідна та економічно слабка країна, яка не є ключовим гравцем на жодному світовому ринку. Тому Україні зовсім не варто розраховувати на якісь спеціальні поступки та на те, що партнери на перемовинах зважатимуть на якісь «унікальні українські обставини».

Також українському президентові варто пам'ятати про певну «втому від України», яка через постійні конфлікти всередині українського керівництва розвилася протягом останніх років в багатьох світових столицях. Ця втома нікуди не подінеться, а лише розів'ється ще більше, якщо відновивши нарешті єдність влади, Україна почне демонструвати двозначність курсу, як це вже було під час другого терміну правління Леоніда Кучми.

Перифразуючи відоме прислів'я, угода про вільну торгівлю з ЄС є «журавлем в руках», у порівнянні з яким угода про вільну торгівлю з Росією та країнами СНД є «синицею в небі». Але щоб втримати цього журавля, президент України має зробити ґрунтовні реформи в уряді, зробивши його спроможним домовлятися не тільки на Сході, але і на Заході. Інакше пан Янукович ризикує сісти в акурат поміж двома стільцями, посадивши разом із собою в калюжу всю країну.

неділя, 25 липня 2010 р.

Гаряча картоплина

Підвищення цін на газ для населення разом з розширенням доступу до житлової субсидії – перша реформа нової влади. Але рівень її організації є жалюгідним.

Вперше за останні декілька років в Україні відбуваються економічні реформи. Під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) український уряд вимушено зробив декілька непопулярних, але необхідних для оздоровлення економіки кроків, найважливішим, а також найбільш резонансним з яких є підвищення цін на природний газ для населення. Тож вже з 1 серпня вони зростуть на 50%.

Навчений гірким досвідом роботи з урядом Юлії Тимошенко, якому шляхом різноманітних маніпуляцій вдавалося отримувати кредити, уникаючи виконання всіх пов'язаних з ними вимог, цього разу МВФ зайняв більш жорстку позицію за принципом: «утром деньги – вечером стулья». Тобто спочатку проведення необхідних реформ на ділі, а лише потім – переказ кредитних грошей. В результаті більшість українських політиків, як від влади, так і від опозиції, схильні виставляти МВФ в якості головного винуватця непопулярного заходу.

Найбільш показовою в цьому плані (цілком очікувано) є позиція Комуністичної партії України (КПУ). Нижче – кілька цитат зі статті Першого секретаря КПУ:

«...[МВФ – это] мировой финансовый спрут, находящийся под полным контролем США, во всех концах света, куда достают его цепкие щупальца, [который] навязывает свою волю странам-должникам. Проводимая в этих странах под его диктовку экономическая политика всегда имеет один результат: их превращение в объекты безжалостной неоколониальной эксплуатации западным империализмом. «Дешевые» эмвээфовские кредиты, которые категорически запрещается вкладывать в развитие производства, очень дорого обходятся государствам, чьи руководители решаются их взять!»

«К сожалению, желание нынешнего правительства получить кредит МВФ также возобладало над здравым смыслом и национальными интересами.

Коммунисты решительно осуждают его планы поднять цену на газ для населения. Мы будем препятствовать их реализации всеми адоступными нам методами – парламентскими и непарламентскими.»

Показово, що товариш Симоненко по суті оминає питання підвищення цін на газ, натомість концентруючи свій емоційний пафос виключно на (голослівній) критиці МВФ.

В рамках цієї оповіді автор не збирається захищати МВФ (та тему висунутих Фондом вимог автор вже висловлювався в одній із своїх оповідей минулого року). Натомість автор завдасть собі клопоту взяти на себе частину роботи українського президента та уряду (особливо враховуючи, що багато хто з українського керівництва наразі у відпустці поправляє втрачене на важкій роботі здоров'я) і спробує навести декілька прагматичних аргументів на користь підвищення цін на газ.

Якщо дослухатися до голосу розуму

Те, що від низьких цін на газ для населення виграють здебільшого багаті, а також певні (неназвані) «ділки», вже казали деякі українські політики та урядовці, хоча й якось не дуже впевнено. Не відповідаючи на цей аргумент по суті, публічні супротивники підвищення цін на газ у якості контраргументу дуже впевнено наводять наступні тези:

  1. населення споживає газ, який видобувається в Україні;
  2. «собівартість» цього газу більш ніж покривається дійсною його ціною.

По суті з другою тезою ще можна погодитися, незважаючи на те, що щодо терміну «собівартість» можна довго сперечатися. Що ж стосується першої тези, то вона викликає великі запитання:

  • Хтось має можливість фізично розрізнити імпортний (російський) природний газ від газу, що надходить з українських родовищ?
  • Чи існують в Україні дві мережі газогонів, по одній з яких транспортується імпортний газ, а по іншій – український?

Вряд чи хтось зможе позитивно відповісти на ці запитання. Відтак твердження, що «українське населення споживає український газ» по суті є лукавством. А натомість реальною є можливість продати газ певним дружнім промисловим підприємствам за ціною газу для населення та отримати за це певну тіньову матеріальну винагороду.

Цікаво, що і українські міністри фінансів визнають, що наявність різних цін на один і той же газ (насправді на сьогодні їх аж шість) є насамперед джерелом корупційних доходів. Щоправда роблять вони це на жаль лише після того, як залишають цю посаду.

Коли для розумної аргументації бракує слів та волі

В своїй оповіді, що стосувалася глобального потепління автор вже наводив свої аргументи про те, що на його думку українські уряди, субсидуючи ціни на газ для населення, здійснюють потрійний злочин:

  1. За рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу вони підтримують великих (і більш заможних) споживачів, поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві.
  2. Додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь.
  3. Марнотратство, якому сприяють низькі ціни, підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.

За підсумками цієї оповіді до вищенаведених аргументів можна додати, ще один:

  1. Наявність різномаїття цін на один і той же товар (газ) створює умови для корупції.

На думку автора, аргументи не є надто складними для розуміння, і за бажання їх не важко довести до більшості українських громадян. Особливо якщо це робити одночасно з роз'ясненням механізму компенсації надмірних витрат на житлово-комунальні послуги (житлової субсидії) малозабезпеченим верствам населення.

Проте українському керівництву традиційно не вистачає здібностей та організованості, щоб вправно та своєчасно провести інформаційну кампанію про позитивні сторони впроваджуваних реформ. В результаті важлива суспільно-корисна реформа усіма учасниками розглядається як якесь прокляття, а не як залог майбутнього успіху.

Еволюція пернатих: від «страусиної позиції» до «кульгавої качки» шлях недовгий

Провідна роль у цій інформацій кампанії за логікою мала б належати Віктору Януковичу, який є всенародно обраним президентом, який поміж всіх державних інституцій на даний момент має найвищу довіру громадян. І який до того ж ще й де-факто очолює виконавчу владу в країні.

То чому ж тоді пан Янукович самоусунувся від цієї функції, відбувши на безпрецедентно довгий строк у відпустку до Криму?

Авторові здається, що президент намагається сховатися та «пересидіти» в Криму перший місяць після підвищення цін на газ, коли популістські протести опозиції, а також комуністів (що формально є частиною владної коаліції), скоріше за все будуть найгучнішими, сподіваючись таким чином перекинути урядові «гарячу картоплину» відповідальності за непопулярне рішення.

Дійсно, правдоподібно засудити популізм опозиції та комуністів президент міг би тільки після визнання цього гріху також за собою: адже лише три місяці тому він обіцяв «не підвищувати цього року ні тарифи на газ, ні тарифи на житлово-комунальні послуги». Та й під час передвиборчої кампанії він якщо і обіцяв змінювати ціни на газ для населення, то лише в бік зменшення.

Зрозуміло, якщо Віктор Янукович сьогодні визнає, що тоді він нарівні зі своїми політичними конкурентами також піддався популістському пориву, він багато чим ризикуватиме. Однак його безспірною заслугою буде переведення політичної дискусії в іншу – більш прагматичну площину.

Стаючи ж сьогодні в «страусину позицію», президент, на переконання автора, ризикує ще більше: швидко перетворитися на такого собі Ющенка-2 – президента, на слова якого ніхто не звертає серйозної уваги.

Якщо ж пан Янукович розраховує на те, що навіть не заслуговуючи на повагу, він все одно змусить себе поважати, протиправно використовуючи правоохоронні органи – СБУ, прокуратуру, міліцію, внутрішні війська та армію, – українська громада рано чи пізно його зупинить. Тільки навряд чи в тій історії буде щасливий кінець.

понеділок, 28 червня 2010 р.

Україна швидко перетвориться на другу Беларусь, якщо...

Прогноз на 2010 рік, який автор дав наприкінці 2009 року, потребує уточнення за фактом. На жаль, не в кращий бік.

В своєму прогнозі на цей рік, зробленому наприкінці минулого року, автор представив свій ненауковий прогноз розвитку подій в Україні і навколо неї у 2010 році. Минуло півроку і прийшов час, порівнявши прогноз з реальністю, уточнити його, а місцями і корінним чином відкоригувати. Насамперед це стосується перших двох тверджень минулорічного прогнозу, які стосуються нового українського президента та місцевих виборів.

«Кульгава качка» виявилася вельможним селезнем. Також кульгавим, але більшість населення цього не помічає. Поки що.

Коректно спрогнозувавши загальний результат президентських виборів (тобто що президентом стане політик, який у другому турі виборів обійде свого опонента всього лише на кілька відсотків, але загалом отримає підтримку менше ніж 50% українців, які приймуть участь у виборах, а також що кількість голосів, відданих проти обох кандидатів, буде рекордною), автор помилився у прогнозуванні наслідків такого результату. «Кульгавою качкою», всупереч прогнозу автора, новий президент не виглядає.

Сформувавши «під себе» парламентську коаліцію та уряд, а також «підім'явши під себе» значну частину судової гілки влади, Віктор Янукович отримав практично безроздільну владу. Принаймні на деякий час, поки діє ефект позитивних очікувань виборців від нової владної команди і поки не утворилася більш потужна і ефективна опозиція. Тим не менш, автор зберігає впевненість, що Віктору Януковичу не уникнути долі «кульгавої качки», якщо він пропустить сприятливий момент для свого відходу з великої української політики. За відчуттями автора, щонайпізніше цей момент настане під час наступних президентських виборів. Хоча враховуючи динамічність змін декорацій в Україні, цей день може наступити і значно раніше.

Отримавши владу, пан Янукович та його команда дуже добре втілили в життя принцип «куй железо не отходя от кассы». От тільки не маючи спільної довгострокової та шляхетної мети, ця команда вже зараз починає розгублено пробуксовувати. Команда Януковича вже зараз починає колекціонувати засоби влади з єдиною банальною метою – збереження себе у владі. В найкращому випадку здорові сили в суспільстві встигнуть на це вчасно зреагувати і відновлять нехай і хиткий, але поступовий демократичний розвиток. В найгіршому – Україну чекає перетворення на другу Беларусь з ймовірним наступним розколом країни та громадянською війною.

З огляду на ширину роздоріжжя, на якому наразі опинилася Україна, давати якісь прогнози є справою невдячною. Та все ж таки, розпочавши цю справу наприкінці минулого року, автор не збирається її полишати. Тож у цій оповіді автор представляє варіант розвитку подій в Україні, який йому на даний момент видається найбільш ймовірним.

Президент Янукович досяг піку своєї політичної кар'єри. Далі його сонце повільно але невблаганно йтиме на схил.

Певний символізм у ситуції присутній: згідно діючого законодавства в день свого 60-річчя українські чоловіки офіційно досягають пенсійного віку. І все ж поступовий захід зірки Віктора Януковича буде зумовлений не цим, а тим, що спочатку буде розвінчаний міф про «єдину команду реформаторів», яка нібито є в наявності у Партії регіонів, а потім за цим послідує розвінчання міфу про «міцного господарника» та «залізного лідера». Одне закономірно потягне за собою інше. Першопричиною ж буде відсутність боротьби ідей та внутрішньої конкуренції в Партії регіонів, що є єдиними чинниками, здатними гарантувати якісний кадровий склад, а відтак і довгостроковий успіх та сталий розвиток будь-якої партійної організації.

Минулі тижні вже продемонстрували, що уряд, сформований паном Януковичем після сходження ним на президентську посаду, є неефективною роздутою структурою, нездатною втілити досить амбітну програму реформ, написану для президента здебільшого закордонними фахівцями та працівниками команди Ріната Ахметова. В результаті марнується дорогоцінний час для проведення реформ, а ті заходи, які реально втілюються в життя, часто є реакційними і викликають невдоволення підприємців.

Автор впевнений, що нинішній уряд виявиться неспроможним провести навіть маленьку частину необхідних реформ, які є абсолютно необхідними для забезпечення обіцяного Віктором Януковичем покращення стандартів життя українських громадян. Точкові кадрові зміни, наразі вже розпочаті, ситуацію не покращать. Переформатувати уряд президент не захоче з політичних мотивів, а якщо й захоче – то навряд чи зможе сформувати ефективну команду із тих кадрів, які є в його розпорядженні. Тож на швидкі економічні успіхи розраховувати, на жаль, не доводиться.

Відповідно найбільш ймовірним сценарієм економічного розвитку є економічна стагнація. Це відбуватиметься на тлі неминучого підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, або подальшого погіршення їх якості, що неодмінно має привести до зниження популярності як Віктора Януковича, так і його партії.

Скоріше всього протидіяти цьому пан Янукович буде насамперед тим, що намагатиметься «забронзовіті» у владі, шляхом обмеження політичної конкуренції. Очевидно, що першим кроком на цьому шляху стануть вибори до місцевих органів влади, які нещодавно були призначені на 31 жовтня.

Місцеві вибори: полігон для маніпуляцій чи новітній фронт боротьби за демократію?

Вже зараз є зрозумілим, що велика кількість чільних представників Партії регіонів намагаються реалізувати сценарій перетворення своєї партії на таку собі «Єдину Україну», за аналогією російської партії влади Единая Россия. Для цього на прийдешніх місцевих виборах їм необхідно досягти подвійної мети:

  1. Отримати, хоча б за рахунок формальних членів, домінування у місцевих органах влади на більшості території України, за виключенням хіба що Західних областей.
  2. Відпрацювати в Україні стандарти «керованої демократії», запозичені у великого північного сусіда.

При цьому схоже, що партійців Партії регіонів не дуже пантеличить кричущий конфлікт між словом, та ділом. Схоже, вони наївно сподіваються на те, що Європейські країни продовжуватимуть прислухатися до їхньої проєвропейської риторики, закриваючи очі на реальні дії української влади, що йдуть у розріз з європейськими демократичними цінностями.

Автор вважає, що це є колосальна ілюзія. Якщо Україна де-факто віддалятиметься від європейських стандартів, якими насправді є не рівень життя, а
рівень демократичних прав і свобод, то скоріше за все Європейський Союз просто «умиє руки» і віддасть Україну на поталу «російському ведмедю». Адже тоді в ЄС просто не бачитимуть причин, навіщо змагатися з росіянами за Україну, яка насправді жодним чином не прагне бути у Європі.

Якщо розпочаті на сьогодні антидемократичні тенденції не зупинити, то досить скоро Україна опиниться в ізоляції, коли єдиною столицею, де все ще більш-менш охоче прийматимуть українських керманичів буде Москва. Наразі важко собі уявити розмах протестної реакції, яку викличе відмова від європейського шляху розвитку у продемократично налаштованій частині населення України, насамперед на Заході країни та в Києві, але навряд чи ці протести завжди будуть виключно мирними. Відтак під серйозну загрозу будуть поставлені громадянський мир та спокій, а врешті-решт – і територіальна цілісність держави.

На думку автора, ймовірність подібного сценарію розвитку подій в Україні є суттєвою. Єдина надія уникнення цього сценарію полягає в тому, що Янукович та Партія регіонів – ще далеко не вся Україна, а також що їхня популярність є тимчасовим результатом емоційно-завищених очікувань населення. Таким чином можна сподіватися на посилення громадянського руху на захист української демократії. А також на здоровий глузд демократично налаштованої частини Партії регіонів.

Демократія – це коли правляча партія залишає собі шанс програти вибори

Цього року Україна довела, що вона все ще є «емоційно дуже неврівноваженою» країною. Громадяни все ще надто легко видають кредит довіри, а політики, отримавши цей кредит, намагаються якнайшвидше використати його під самий ліміт і при цьому не надто переймаються питанням необхідності його повернення. Більше того: намагання Партії регіонів та її союзників маніпулювати виборами до місцевих органів влади вже на етапі ухвалення законодавства про вибори свідчить про їхнє бажання отриманий кредит довіри навіть перевикористати.

Якщо це відбудеться – це може дати поштовх розвиткові подій в Україні за дуже сумним сценарієм. Запобігти такому розвитку – в інтересах переважної більшості українських громадян. Для цього треба змусити президента Януковича та Партію регіонів відмовитися від спроб маніпуляції виборами і сконцентруватися на більш довгостроковій перспективі, яка залежить від успіху вже анонсованих ними економічних реформ. Для проведення цих реформ чинна влада має мобілізувати всі прогресивні сили, як всередині, так і поза межами владної коаліції. Якщо вона серйозно поставиться до цього завдання, питання маніпуляції виборами автоматично зникне з порядку денного.