вівторок, 21 листопада 2023 р.

Die Ukrainische Euromaidan Revolution wird 10 Jahre alt. Der Kampf geht weiter.

Ängstliche Stimmung herrschte vor 10 Jahren in Kyjiw, gut passend zum grässlichen Novemberwetter. Damals fürchteten viele, dass die Ukraine durch den Verzicht auf ein Assoziierungsabkommen mit der EU ihrer besseren Zukunft beraubt und von den dunklen Kräften aus der Vergangenheit eingeholt würde. Die meisten Einwohner der ukrainischen Hauptstadt waren verzweifelt und glaubten nicht mehr daran, dass etwas dagegen unternommen werden könne. 9 Jahre nach einer Revolution, die eher als gescheitert angesehen wurde, hatte man wenig Lust auf eine Wiederholung.

Und doch ertönte eine Stimme, die durch Facebook an Lautstärke gewonnen hatte: der prominente ukrainische Journalist afghanischer Abstammung, Mustafa Nayyem, schrieb auf seiner Facebook-Seite auf Russisch:
"Wir treffen uns um 22:30 Uhr unter dem Unabhängigkeitsdenkmal. Zieht euch warm an, nehmt Regenschirme, Tee, Kaffee, gute Laune und Freunde mit."

Dieser kurze Aufruf schaffte es, Apathie, Angst und Misstrauen zu überwinden. Ein aktiver Teil der ukrainischen Gesellschaft traf einen kollektiven Entschluss, die Idee einer besseren europäischen und demokratischen Zukunft nicht aufzugeben und dafür zu kämpfen.
Auf dem Maidan-Platz in Kyjiw demonstrierte man anfangs friedlich mit Liedern, doch ohne Wirkung. Die Regierung des damaligen Präsidenten Viktor Janukowytsch hätte den Protest einfach aussitzen können, beschloss dennoch, ihn ausdrücklich mit brutaler Gewalt zu unterdrücken. Dadurch löste sie breite Empörung und eine Eskalation des Protests aus.

Danach verlief der Protest auf beiden Seiten wie eine Agonie. Die Forderungen der Protestierenden waren nicht mehr nur aussenpolitisch, sondern sie verlangten auch Gerechtigkeit. Janukowytsch antwortete jedes Mal mit einer Verdoppelung der Gewalt. Die Protestierenden begannen, sich zu bewaffnen, und Janukowytsch ermächtigte die Spezialkräfte zum Schusswaffengebrauch. Als Dutzende Protestierende und einige Gendarmen im Zentrum von Kyjiw erschossen und viele weitere verwundet wurden, brach die Maschinerie der Gewalt von Janukowytsch zusammen: Das Blutbad in der Hauptstadt ging selbst für die meisten Mitglieder seiner Entourage zu weit.

Janukowytsch floh aus Kyjiw und wurde durch russische Spezialeinheiten mit einem Hubschrauber nach Russland überführt. Wladimir Putin liess seine Truppen die ukrainische Halbinsel Krim besetzen und zettelte den Krieg in der Donbas-Region der Ukraine an.

In den nachfolgenden Jahren nutzte er diesen regionalen Krieg als Hauptmittel, um die gesamte Ukraine unter seine Kontrolle zu bringen. Als dies scheiterte, legte er im Februar 2022 mit Gewalt nochmals drastisch nach.

Heute ist offensichtlich, dass Putin sich bereits mit seiner ersten kläglichen Niederlage in der Ukraine durch die Orange Revolution von 2004 nicht abgefunden hatte und systematisch an einer Revanche arbeitete. In 2013 glaubten aber noch die meisten Ukrainer, dass Putin in der Ukraine eher seine korrupten Interessen verfolgte, als die imperialen Wahnsinnspläne.

Hätten die Ukrainer im November 2013 gewusst, dass sie schliesslich mit Putin und seiner enormen Gewaltmaschinerie direkt konfrontiert sein würden, wären sie vielleicht dem Aufruf von Mustafa Nayyem nicht gefolgt. Denn damals hatten die meisten von ihnen kaum den Mut dazu. Russland erschien als ein grosser, übermächtiger Bruder. Die starke wirtschaftliche Abhängigkeit und die gefühlte Verwandtschaft machten die meisten Ukrainer konfliktscheu.

Putin und sein Team von Spin-Doctors waren sich dessen wohl bewusst. Seine blitzkriegartige Besetzung der Krim und sein gewagter Einsatz der russischen Truppen in der Donbas im Frühjahr 2014, begleitet von frechen Lügen wie "Nas tam njet" ("Uns gibt es dort nicht"), liess die meisten Ukrainer zunächst beinahe sprachlos. Es brauchte Zeit, um die Tiefe der nationalen Erniedrigung zu realisieren, die Wut zu spüren, die Entschlossenheit zu entwickeln und die Erfahrungen zu sammeln, wie man die gepriesene "zweite Armee der Welt" schlagen kann.

Und so ist die Ukraine heute wahrscheinlich die einzige Nation auf der Welt, die keine Angst hat, gegen die Russen zu kämpfen. Es bedurfte jedoch all des Talents von Putin als Anti-Trainer über die Jahre hinweg, um die Ukrainer so selbstbewusst und mutig zu machen.

10 Jahre nach dem Ausbruch der Euromaidan Revolution hat die Ukraine sehr gute Chancen, bald offizieller EU-Beitrittskandidat zu werden. Es stellt sich nicht mehr die Frage, ob die Ukraine Teil des Westens werden muss, sondern «nur» noch wie.

Dennoch herrscht heute in Kyjiw eine ängstliche Stimmung, gut passend zum grässlichen Novemberwetter. Die Ängste sind jedoch ganz anders als vor 10 Jahren. Damals zweifelte man an sich selbst, heute zweifelt man an den Verbündeten. Damals setzte Putin darauf, dass die Ukraine gespalten, korrupt, feige und käuflich ist; heute setzt er darauf, dass der Westen gespalten, korrupt, feige und käuflich ist.

Im russischen Krieg gegen die Ukraine geht es um die Zukunft des Westens. Um diesen zu gewinnen, benötigen wir alle den ukrainischen Mut, Selbstbewusstsein sowie ein Stück des ukrainischen Idealismus.

вівторок, 21 лютого 2023 р.

AnniWARsary

Ein Jahr dauert der grosse Krieg in Europa. Zeit für einen Rück- und Ausblick.

Dieses Essay ist eine Sammlung der wichtigsten Thesen. Jede These könnte beliebig vertieft werden, die Idee ist – ein grosses Übersichtsbild zu skizzieren.

Ukraine vor dem Überfall: Europa als unzugängliche Burg; Russland als missbräuchlicher ex-Partner

Quelle: FB von Oleh Smal:
www.facebook.com/olegsmalart
Vor dem russischen Überfall am 24. Februar 2022 befand sich die Ukraine in einer Grauzone zwischen der EU und Russland. Die EU war für die Ukraine eine attraktive Burg, die die Ukraine allerdings wegen Armut und "schlechten Manieren" nicht betreten durfte. Russland war ein missbräuchlicher ex-Partner, der mit allen Mitteln verhindern wollte, dass die Ukraine eine Wohnfläche in der EU-Burg bekommt.

Die vor dem 24. Februar durch Moskau eingesetzten Mittel sollten bezwecken, dass die Ukraine weiterhin arm, unartig, und somit für die EU nicht akzeptabel bleibt.

Am 24. Februar hat Putin probiert, die Ukraine brutal an sich zu reissen und die EU-Burg zumindest zu erschüttern, oder gar in ihrer Einheit zu zerstören.

Blitzkrieg-Versuch: Fernsehen, Kommunikation, Energie

Die Kriegsplaner aus dem Kreml haben sich den ukrainischen Staat als eine Art Computer-Netzwerk vorgestellt, das schnell umprogrammiert werden könnte, wenn man die richtigen Zugänge bekommt. Offensichtlich musste neben dem Truppeneinmarsch das ukrainische TV- und Mobilfunk-Netzwerk möglichst rasch unter Kontrolle gebracht werden, damit die Russen das Bild in den ukrainischen Fernsehern sowie in den Handys kontrollieren können. Auch die grössten ukrainischen Kraftwerke, v.a. die AKWs, mussten durch Blitzschläge schnell unter Kontrolle gebracht werden, um auch die Stromproduktion in der Ukraine zu kontrollieren.

Dank der ukrainischen Cyber-Abwehr sowie dem erbitterten Widerstand der ukrainischen Streitkräfte v.a. bei Kyjiw und Mykolajiw, sind diese Pläne gescheitert.

Als Konsequenz ist die Brutalität der russischen Invasionsarmee nochmals gestiegen: jeder ukrainische Zivilist wurde als potentieller Kombattant angesehen, weil er potenziell die Koordinaten der russischen Soldaten dem ukrainischen Militär übermitteln könnte.

Bei einem modernen Techno-Krieg ist extreme Brutalität kaum vermeidbar: wenn du das "Computer-Netzwerk" des Gegners nicht unter Kontrolle gekriegt hast, musst du dieses Netzwerk zerstören, mit all den brutalen Konsequenzen für die Zivilisten.

Wenn du das Bild auf dem Bildschirm des Ukrainers nicht kontrollierst, musst du ihn töten.

In den Worten mancher russischer Propagandisten: "Die Ukrainer hätten sich einfach ergeben müssen (sprich: sich als Russen "umprogrammieren" lassen), dann wäre alles schnell und fast schmerzlos zu Ende gegangen".

Die Kriegsführung: die Kanonen und Raketen

Die Ukrainer haben nicht nur die ganze Welt, sondern auch sich selber mit ihrem erfolgreichen Widerstand überrascht.

Nur waren die ukrainischen Munitionsbestände, insbesondere für die schweren Kanonen, bereits nach den ersten 6 Wochen der Schlachten von Kyjiw, Tschernihiw, Sumy, Charkiw, Mariupol und Mykolajiw fast aufgebraucht.

Seitdem ist die Ukraine sehr stark auf die Waffenlieferungen aus den westlichen Ländern angewiesen. Man wundert sich, wie wenig die meisten dieser reichen Länder auf so einen Krieg vorbereitet waren, dass sie nach einem ganzen Jahr immer noch viel zu wenig Artilleriemunition zu produzieren vermögen. Gut aber, dass die westliche Koalition die nötige Munition in Ländern wie Pakistan und Israel noch finden, aufkaufen und in die Ukraine senden kann.

Die derzeitige Bilanz sieht wie folgt aus: bei der schweren Artillerie, Panzern und allerlei gepanzerten Fahrzeugen sowie Luftabwehrsystemen und Drohnen steht es grob 1 zu 1. Bei den Kampfjets und Hubschraubern, sowie bei den Langstrecken-Raketen hat Russland deutlich die Oberhand. Nur nützen sie angesichts der relativ wirksamen ukrainischen Luftabwehr nicht viel. Dazu kann die Ukraine auf die besseren Kommunikationsmittel zählen, auf bei weitem effektivere westliche Intelligenz- und Aufklärungssysteme, sowie auf HIMARS Kurzstecken-Raketen, die viel präziser als die analogen russischen sind.

Kommen bald die Hunderte von Bradleys und Marder in die Ukraine, könnte die Ukraine einen taktischen Vorteil bekommen und eine neue Befreiungsoffensive starten.

Die Kriegsführung: die Soldaten und das Kanonenfutter

Die Ukraine kann theoretisch bis zu 7 Millionen Menschen für den Krieg mobilisieren, praktisch aber bis zu 1 Million. Diese praktische Limite könnte bald erreicht werden. Nicht jeder Mensch kann ein guter Soldat werden. Und schlechte Soldaten an der Front sind eher ein Hindernis.

Russland könnte über 20 Millionen mobilisieren, praktisch aber auch kaum mehr als 1 Million. Das Hauptproblem: bei weitem nicht jeder Russe im Mobilisierungsalter würde freiwillig oder unfreiwillig in einen Krieg ziehen, den er vielleicht passiv sogar unterstützt, praktisch aber für sich selber nicht glaubwürdig erklären kann, wofür er auch noch sein Leben riskieren würde.

Die Kriegsführung: die Propaganda und die IPSO (Informations-psychologische Sonderoperationen)

Wenn man es direkt nicht kontrollieren kann, was auf den Bildschirmen steht, die dein Gegner vor seinen Augen hat, kann man versuchen, dies indirekt zu beeinflussen. Auch die Bildschirme vor den Augen der Menschen in den anderen Länder der Welt sind wichtig.

Wolodymyr Selenskyj hat seine Erfahrung als Schauspieler glänzend eingesetzt. Möglicherweise ist er derzeit der einflussreichste Politiker der Welt. Dabei hilft es aber enorm, dass er seine Rolle einfach ehrlich und offen, sowie tapfer spielt.

Wladimir Putin hingegen hat sich selber in ein mieses Dilemma getrieben, aus dem er nicht herauskommen kann: einerseits gibt es offiziell keinen Krieg, sondern "nur" eine "militärische Sonderoperation", andererseits ist er darauf angewiesen, dass die Völker Russlands diese "Sonderoperation" in der Tat als einen "vaterländischen Krieg" führen und sich entsprechend mobilisieren lassen.

Was aber Wladimir Putin nicht vermag, kompensieren für ihn seine TV Propagandisten und die IPSO-Spezialisten. Das klappt erstaunlich gut, aber nur bei einem bestimmten Zielpublikum: v.a. die ältere Generation, insbesondere ältere Frauen, sind die eifrigsten Supporterinnen des Krieges und verlangen vor dem TV-Bildschirm, "ukrainische Nationalisten" zu eliminieren. Glücklicherweise sind das ausgerechnet diejenigen, die kaum aktiv in den Kampf ziehen würden, daher das Defizit beim Kanonenfutter.

Die Kriegsführung: die Wirtschaftsfront

Auf sich alleine gestellt, wäre die Ukraine längst pleite: die Produktion von Stahl hat sich mehr als halbiert, die Landwirtschaftsproduktion droht sich angesichts der andauernden Halbblockade der Schwarzmeereshäfen bald auch zu halbieren, nur der IT Branche geht es einigermassen gut. Sollte der Krieg noch weitere Jahre dauern, schrumpft die ukrainische Wirtschaft bis zum Existenzminimum.

Die russische Wirtschaft hat Mitte 2022 dank den sehr hohen Energiepreise und -exporte sogar einen Mini-Aufschwung erlebt. Seit Oktober geht es in Russland aber auch langsam abwärts. Da die Militärausgaben drastisch steigen mussten, wächst das Haushaltsdefizit rasant, und somit wird der Krieg dieses Jahr die letzten russischen Reserven verschlingen. Aber bis Ende 2023 wird es leider voraussichtlich noch reichen.

Das Kriegsende: ein Weg zwischen dem Katastrophalen und dem Grausamen

Es gibt zwei extreme Szenarien, die zu vermeiden sind:
  • Ein katastrophales, indem der Krieg zu einem nuklearen Armageddon eskaliert;
  • Ein grausames, indem die Ukraine zu ungerechten Zugeständnissen gezwungen wird, was zum spektakulären Zusammenbruch der regelbasierten Weltordnung und schliesslich auch zu einem nuklearen Armageddon führen wird.
Ein Mittelweg ist aber möglich. Der würde ungefähr wie folgt verlaufen:
  1. Quelle des Bildes: ISW
    www.understandingwar.org
    Die Ukraine bekommt unverzüglich genug militärische Unterstützung, die es ihr erlauben, die Frontlinie im Osten trotz des steigenden russischen Drucks stabil zu halten und gleichzeitig eine strategische Befreiungsoffensive im Süden zu starten.
  2. Sobald die ukrainischen Truppen das AKW von Saporischschja gesichert und die Küste des Asowschen Meeres erreicht haben, kann mit der Demilitarisierung der Halbinsel Krim begonnen werden: die russischen Militärstützpunkte dort können mittels Präzisionsschlägen zerstört werden, die Kriegsschiffe der russischen Schwarzmeerflotte müssen mittels Raketen- und Drohnen-Angriffen nach Noworossijsk verjagt werden, damit sie die Schifffahrt an der ukrainischen Schwarzmeeresküste nicht mehr bedrohen können.
  3. Sobald die russische Führung versteht, dass sie die Krim nicht mehr als einen riesigen Militärstützpunkt nutzen können und als Kurort schon gar nicht mehr, werden sie gezwungen sein, ernsthafte Friedensverhandlungen (z.B. in Jalta) zu führen, wobei diskutiert werden kann, wie die Ukraine die derzeit besetzten Gebiete – sowohl die Krim, als auch den Osten – zurückbekommt und wie die Rechte der dort lebenden russischsprachigen Bevölkerung sichergestellt werden können.

Neutralität und Zögerlichkeit während dem Krieg um die gemeinsamen Werte und Regeln

Nicht nur den Mythos der unbesiegbaren russischen Armee hat dieser Krieg zerstört, sondern auch den Mythos der Neutralität. Die Neutralität ist ein Begriff aus den Zeiten, als die Machtpolitik auf der Welt dominierte und die gemeinsamen Regeln nicht existierten. In der Zwischenzeit ist eine Welt entstanden, die eigentlich nur erfolgreich sein kann, wenn es für alle Länder gemeinsame Regeln gibt. Eigentlich sollte das Einhalten der gemeinsamen Regeln für die kleineren Länder wie die Schweiz besonders wichtig sein.

Doch angesichts des brutalen Bruchs der gemeinsamen Regeln durch Russland, sitzt die Schweiz (so wie Österreich) zwischen zwei Stühlen. Einerseits trägt die Schweiz die EU Sanktionen mit und unterstützt die ukrainischen Flüchtlinge, die Solidarität und Hilfebereitschaft der Schweizer Bevölkerung sind sehr gross. Andererseits diskutiert die Schweiz ewig lange über den Reexport des Schweizer Kriegsmaterials und leistet im Vergleich mit den anderen europäischen Ländern wie Norwegen, Dänemark oder der Niederlande relativ bescheidene Wirtschafts- oder Wiederaufbauhilfe an die Ukraine.

All das vor dem Hintergrund, dass die Vorzeige Humanitäre Hilfsorganisation der Schweiz – das Internationale Komitee vom Roten Kreuz – ihren Ruf eingebüsst hat, weil sie ihre Rolle gegenüber den ukrainischen Kriegsgefangenen in den besetzten Gebieten sowie in Russland sehr mangelhaft spielen konnte.

Dieses Neutralitätsspiel und die daraus resultierende Zögerlichkeit verfestigen die Wahrnehmung der Schweiz als "Sicherheits-Schmarotzer".

Die Debatte um die Neutralität mag tatsächlich sehr lange dauern, die Schweiz könnte aber ihre Wahrnehmung in Europa stark verbessern, indem sie die Ukraine beim Wiederaufbau stärker unterstützen würde. Es gibt Bereiche, wo dieser Wiederaufbau schon jetzt beginnen kann, bevor der Krieg zu Ende ist. Die Schweiz kann positiv punkten, indem sie z.B. ein Leuchtturm Wiederaufbau-Projekt lanciert, dass unter anderem den verzweifelten Ukrainern hilft, Licht am Ende des langen dunklen Tunnels zu erblicken.


середу, 22 грудня 2021 р.

Неприємна правда для Української правди

Порушивши власні правила та проваливши роботу із прихильниками Українська правда продемонструвала, що організаційно та ціннісно нічим не краща за "владу", яку нещадно критикує. Криза має стати поштовхом для внутрішньої реформи.

Українська правда (УП) - одне з провідних українських інформаційних видань, яке традиційно є критичним до будь-кого, хто перебуває біля керма України. В цьому УП є послідовною за будь-якого керівництва держави: від Кучми до Зеленського. Напевне так і має бути, якщо виходити із принципу, що журналісти є сторожовими псами демократії.

Втім, мій нещодавній особистий досвід продемонстрував, що УП здатна поводитись анітрохи не краще, та поважати власні Принципи та Правила анітрохи не більше, ніж поважають Конституцію та Закони України найодіозніші політики та чиновники.

Добрі наміри

Декілька років тому УП стала одним з перших українських видань, які почали формулювати та публікувати Принципи та Правила свої роботи. У сьогоднішній їх версії можна побачити шляхетні наміри та майже клятвені обіцянки, наприклад:

"1) Ми відповідаємо за точність інформації, яка поширюється нашим виданням

Ми завжди прагнемо точно та правдиво висвітлювати події. Точність для нас є важливішою за швидкість.[…] "

"2) Ми визнаємо свої помилки та перепрошуємо перед читачами

Якщо нашим виданням ненавмисно було поширено неправдиву або неточну інформацію, ми виправляємо її та перепрошуємо за помилку."

Трохи більше року тому Українська правда заснувала Клуб УП, до членів якого одразу приєднався і автор. За невелику грошову підтримку редакція УП обіцяла серед іншого радитися з членами Клубу та враховувати їхню думку. Протягом першого року редакція активно експериментувала з форматами залучення членів клубу: zoom-конференції на різні теми, зустрічі вживу. Але з вересня цього року активні заходи в рамках Клубу раптом припинилися.

Причиною цього скоріше за все стала інша ініціатива УП - посилений розвиток мультимедійного напрямку, насамперед YouTube-каналу.

Гонитва за рейтингом. Рейтингом YouTube

Більшість друкованих та електронних видань у світі сьогодні розвивають мультимедійний напрямок. Схоже, що після зміни головного акціонера влітку цього року в УП також вирішили посилено розвивати власний YouTube-канал, створений ще декілька років тому, але поки що не дуже популярний у рейтингах українського YouTube. Для підвищення його популярності на роботу у видання був запрошений Михайло Ткач - невтомний журналіст-розслідувач, який, втім, не дуже переймається точністю формулювань, коли презентує глядачам свої викриття. І пан Ткач активно взявся до роботи.

"Успіх" не змусив на себе чекати: ввечері 25 листопада пан Ткач випустив на YouTube-каналі УП майже 25-хвилинне відео-розслідування про польоти президента Зеленського та голови Офісу президента Єрмака до резиденції Синьогора начебто заради святкування 50-річчя останнього.

Розслідування на мій погляд дійсно містить суспільно-важливу інформацію і піднімає низку доречних питань до президента Зеленського та голови ОП Єрмака. Втім, у відео мене також вразило очевидне намагання журналіста роздмухати скандал за будь-яку ціну, не дуже переймаючись при цьому журналістською етикою: починаючи від дуже агресивного звукового супроводу і закінчуючи нагнітанням за допомогою маніпулятивного використання непов'язаних з розслідуванням тем - від пандемії до так-званого "Вагнергейту".

З цього приводу 28 листопада я вирішив написати редакції листа, в якому спробував звернути увагу редакції на шкідливі з моєї точки зору акценти, які розставляє це відео:

  1. Де-факто заперечення можливості надання українським президентам коштом платників податків якогось житла, яке забезпечить президентам та членам їх родини комфортні умови проживання, а також можливості надання їм належної охорони.
  2. Де-факто заперечення права українських президентів на приватність та відпочинок.
  3. Де-факто приставання на позицію людей, які роздмухують скандал навколо "Вагнергейту", без проведення редакцією власного розслідування та формування обґрунтованих висновків щодо усіх аспектів цього скандалу.

Я написав листа журналістам УП не в останню чергу тому, що в їхній гонитві за рейтингом YouTube я побачив паралелі з поведінкою багатьох українських політиків, які в своїй гонитві за рейтингом довіри громадян здатні на будь-який популізм та маніпуляції. Виявилося, що аби був рейтинг, за яким треба гнатися - і маніпуляції навернуться на язика самі собою!

Why don't you go f.. yourself? "Мастер-клас" по реакції на критику від власних спонсорів

Адресу для надсилання листа до редакції я шукав на сторінках Клубу УП і вирішив використати адресу, на яку УП пропонує надсилати їм свої пропозиції для статей. Мені здалося, що мій лист мав би підштовхнути редакцію до написання власного правового дослідження ситуації навколо "Вагнергейту", а також до внутрішньої дискусії на умовну тему "Скандальність vs. Просвітництво", наслідком якої мала б стати відповідна стаття, або навіть низка статей.

Реакція УП мене вразила. Точніше - спочатку дещо вразила відсутність цієї реакції. Тож через 5 днів довелося написати нагадування, надіславши копію ще й на стару відому мені адресу Олени Притули.

Цього разу відповідь надійшла швидко, від керівниці Клубу УП Олександри Гайворонської, втім така, що дуже сильно нагадує звичайну бюрократичну відписку:

"Дякую за ваші думки, вони слушні. Ми беремо їх до уваги.

Також за бажання ви можете опублікувати ваш лист як пост у закритій групі Клубу УП, аби дізнатися думки інших учасників спільноти, можливо, подискутувати.

Дякую за підтримку УП, редакція це дуже цінує!"

Тобто керівниця клубу дала мені зрозуміти, що дискутувати мого листа по суті (а може й взагалі його читати) в редакції ніхто не планує. Врешті-решт, після додаткових наполягань з мого боку, керівниця Клубу в тому ж "радянсько-бюрократичному" стилі пообіцяла мені "зорієнтувати [мене] по датах/часу зустрічі після 15.12." Нарешті 20 грудня вона запропонувала мені особисту зустріч в zoom, яка скоро має відбутися, але на жаль не зустріч з релевантними членами редакції. Після того, як я показав їй цю публікацію в якості підготовки до нашої віртуальної зустрічі, пані Гайворонська ту зустріч скасувала.

Паралельно з очікуванням запрошення на зустріч з представниками редакції, я спробував зав'язати дискусію з Михайлом Ткачем та Севгіль Мусаєвою у Фейсбуку (ФБ). Цій темі буде присвячено наступний розділ. Під час цих дискусій відкрився маленький брудний секрет (від англійського dirty little secret) Української правди.

НЕправдива арифметика

Спостерігаючи за постами Михайла Ткача в ФБ, присвяченим "святкуванню ювілею Єрмака", мені впала в око постійно повторювана ним фраза про "4 дні", протягом яких начебто відбувалося це святкування. У другій частині розслідування, що вийшла 9 грудня (яка, попри тривалість у понад 28 хвилин, майже не додала жодної нової інформації) пан Ткач знову не зміг утриматися від того, аби не сказати про "4 дні".

Аби бути точним, у двох відео про польоти президента Зеленського та голови Офісу президента Єрмака до державної резиденції Синьогора, Михайло Ткач робить наступні стверджувальні висловлювання про тривалість відпочинку Зеленського на цій дачі.

Перше відео:

  • "Скільки державному бюджету коштувало 4-денне святкуваня [дня народження Єрмака] у державній резиденції?"
  • "Президент […] літав у гори на дачу на 4 дні."

Друге відео:

  • "Президент полетів у п'ятницю вдень, а повернувся у понеділок - а це 4 дні"

Насправді ж із самого розслідування УП виходить, що родина Зеленського перебувала на цій дачі лише з вечора п'ятниці до понеділка опівдні, тобто 3 ночі і неповних 3 дні. При цьому сам Зеленський, разом з Єрмаком, у неділю повертався до Києва на урочисті заходи із приводу Дня Гідності та Свободи, тож на дачі вони були три ночі та близько двох повних днів. Крім того, УП не надала жодних доказів, що святкування дня народження Єрмака дійсно відбувалося хоча б в оці неповні 3 дні.

Тим не менш, обидва відео редакція активно "розганяла" по Інтернету використовуючи саме твердження про "4 дні".

Ігнорування неприємних питань

Спочатку я спробував вказати журналістам на їхню помилку під їхніми постами у ФБ, при цьому намагаючись не провокувати навколо цього скандалу. Більшу частину наших ФБ дискусій наводжу нижче.

  • 4 грудня під постом Севгіль Мусаєвої в мене з нею відбулася дискусія і про питання, які стали предметом мого листа, і про те, як рахувати "4 дні":


  • Дискусія продовжилася 8 грудня спочатку під постом Михайла Ткача, в якому він чомусь обурювався постом Зеленського про ранкове тренування, та знову згадав про "4 дні", що в свою чергу обурило мене. Важливою віхою під час цієї дискусії стало наведення редакторкою УП посилання на Правила редакції:

  • Ну і нарешті ввечері того ж 8 грудня, під постом Севгіль Мусаєвої про другу частину розслідування я ще раз безуспішно спробував отримати від неї змістовні відповіді від на усі свої питання:

Ховання голови в пісок та утиск дискусії всередині Клубу

Після цих непродуктивних дискусій на ФБ мені спало на думку дійсно скористатися запрошенням керівниці Клубу та спробувати дізнатися думку інших його членів.
  • Почати я вирішив з опитування про відношення членів Клубу до УП. Більшість з тих, хто проголосував, відповіли, що вважають УП провідним інформаційним порталом України. А з провокативним варіантом відповіді, що УП скоріше є "жовтим" виданням, погодилась лише одна людина:

  • Далі я запитав членів Клубу, наскільки важливим для УП є на справі чітко дотримуватися власних Принципів та Правил. Очевидно, що більш складні питання викликають менше зацікавленості висловлювати власну думку, але тим не менш, тренд можна вловити: більшість з тих, хто висловився, вважає, що УП має чітко дотримуватися букву і духу власних Принципів та Правил:

Цікаво, що серед 3 людей, що проголосували за варіант "Життя складне", згідно з їхнім профілем у ФБ, були 2 працівники УП або дочірніх видань.
  • Наступне питання було ключовим, аби зрозуміти, чи поділяють інші члени Клубу мою оцінку, що твердження пана Ткача є маніпулятивними. Чи вони скоріше поділяють оцінку головної редакторки, що твердження про 4 дні є загалом відносно коректним:

Тут відповідей було ще трохи менше, але тим не менш: навіть я був дещо здивований, що більшість тих, хто проголосував, бачать проблему так само, як і я. А натомість оцінка, схожа до оцінки головної редакторки, не знайшла жодної підтримки. 

Наступним я хотів задати питання про те, що робити в наявній ситуації, запропонувавши 4 варіанти відповіді:
Зважаючи на те, що більшість вважає твердження журналіста УП Михайла Ткача про святкування ювілею Єрмака у Синьогорі протягом 4 днів маніпулятивними, а також що УП має чітко дотримуватись букви і духу власних Принципів та правил, чи слід УП звернутися до Правила 2): "Ми визнаємо свої помилки та перепрошуємо перед читачами"?
  1. Так. УП має перепросити і видалити обидві відео. Натомість можна створити нове відео, або текстовий матеріал, але вже без маніпуляцій. Таке принципове та мужнє рішення лише посилить репутацію УП.
  2. Так. УП має написати якесь формальне спростування та вибачення, але оприлюднити його так, щоб майже ніхто його не побачив. Надто відкрите визнання помилки сильно зашкодить репутації УП.
  3. Так. Але достатньо визнати свою помилку лише серед своїх - тобто членів Клубу УП. Будь-яке публічне визнання помилки завдасть шкоди репутації УП.
  4. Ні. Жодної маніпуляції не було, тож немає за що перепрошувати.
Але це питання... мені поставити не дали! Його двічі тихо заблокували адміністратори групи. І при цьому навіть не вважали за потрібне відверто повідомити мене про це!

Коли ж я напряму запитав про це у ФБ месенджері керівницю клубу пані Гайворонську - то отримав вбивчу відповідь (причому двічі): "
У публікації цього опитування немає сенсу, тому що редакція не має наміру видаляти розслідування.".


Найбільш вражаюче у цій відповіді те, що редакція схоже є впевненою, що члени Клубу висловляться за видалення маніпулятивних відео, тому вона вирішила просто заблокувати мені можливість поставити відповідне питання.

Оновлення: Після того, як я показав їй цю публікацію пані Гайворонська звинуватила мене в публікації цієї переписки, назвавши її приватною. Також вона заявила, що мої повідомлення схожі на шантаж.

На сьогодні я все ще намагаюсь отримати можливість відкрито продискутувати з редакцією УП ситуацію, що склалася, але вже майже втратив на це надію. Тим не менш, скандалу я також не прагну і сподіваюсь, що насамперед внутрішні сили в редакції змусять керівництво видання змінити лінію поведінки. 

Сектантство та месіанство

Я далекий від того, аби вважати таку поведінку редакції УП якоюсь злонаміреною. Я також із розумінням та співчуттям ставлюся до журналістів видання, чий редактор-засновник був вбитий понад 20 років тому на догоду тодішньому керівництву країни, а інший провідний журналіст - став жертвою цілеспрямованого теракту відносно нещодавно. Для мене буде природним, якщо у такому виданні журналісти відчуватимуть себе певними месіями, а редакція дещо нагадуватиме секту (умовну секту "правдистів").

Однак заради збереження довіри читачів, вплив таких речей має обмежуватись інституційно. Саме для цього, наскільки я розумію, в УП і запровадили Принципи та Правила. І саме тому неприпустимим є свідоме їх порушення, як це відбулося цього разу!

Проблема месіанства на мій погляд великою мірою стосується і об'єкту найжорсткішої критики журналістів УП - українських президентів. Мені очевидно, що в українських реаліях - а особливо в умовах небезпечної гібридної війни з боку РФ, яка триває вже майже 8 років - будь-який український президент з часом починає відчувати себе месією.

В цьому сенсі показовою є бурхлива та надто емоційна дискусія Михайла Ткача та Володимира Зеленського піч час прес-конференції 26 листопада - мені це не дуже приємне видовище найбільше нагадувало сварку двох месій: один вважає, що його плечах тримається вся Україна, а інший - що він є світочем правди для українських громадян.

У випадку з президентами є інституційний запобіжник: аби умовний "месія" не перетворився та тирана вже за 5 років після обрання замість нього можна обрати іншого президента.

У випадку ж із журналістами має діяти жорсткий контроль з боку їхньої аудиторії за тим, щоб вони неухильно дотримувалися журналістських стандартів. Які, у випадку з УП, є чітко сформульованими у вигляді Принципів та Правил.

На жаль, в Україні дуже погано розуміють англійський термін "integrity". У нього немає прямого перекладу як на українську, так і на російську. Прямий переклад "цілісність" не передає повного значення. Суть терміну "integrity" полягає у тому, наскільки наші дії відповідають нашим же словам та поглядам. Однак у випадку з виданням, яке дало собі клопіт сформулювати та оприлюднити власні Принципи та Правила, "integrity" можна визначається відносно просто: як постійне суворе дотримання букви та духу цих правил.

Боротися з викривленнями, а не з їхніми наслідками

Керування українською державою все ще великою мірою побудоване на корупції. Цей термін походить від латинського corrumpere. Одне із первісних значень латинського слова corrumpere - це "викривлення". І саме різні викривлення в українській суспільній свідомості найчастіше є першоджерелами послідуючих корупційних дій, наприклад:

  • Викривлене очікування, що чиновникам чи керівникам держпідприємств можна не платити достойні зарплати, і при цьому очікувати, що вони будуть чесними.
  • Вважати, що президенти відповідальні практично за все, але при цьому обурюватись, коли президенти - один за одним(!) - намагаються перевищити власні конституційні повноваження.
  • Обманювати під час складання іспитів і при цьому очікувати високої якості освіти, а потім - високої якості продуктів та послуг, які вироблятимуть випускники навчальних заходів, де обман толерується.
І точно так же у випадку з УП: декларування шляхетних Принципів та Правил, з подальшим їх порушенням та намаганням просто прогнати від себе цю проблему є корупцією у широкому сенсі.

Замість того, аби вирішувати кризу, створену маніпулятивними твердженнями пана Ткача та спробами редакції їх виправдати, редакція УП минулого тижня помпезно роздавала "Премії УП". Xоваючи голову в пісок та намагаючись зам'яти скандал, редакція самозакохано віддалася самовітанню (від англійського self-congratulation).

Проступок редакції УП можливо і не є таким вже й великим, але він є показовим. Це та сама ложка дьогтю яка здатна геть зіпсувати велику діжку меду.

Я сподіваюсь, що ця криза в редакції матиме наслідком не просто виправлення неправдивого твердження, а дасть можливість розпочати широку та глибоку дискусію: як зробити так, щоб українська журналістика стала більш чесною сама з собою, і як наслідок - менше гналася за дешевими сенсаціями та скандалами, і натомість більше сприяла просвіті суспільства. 

Вихід для УП: криза як поштовх до оновлення

На мою думку журналісти УП мають зібратися і ґрунтовно продискутувати, як їм жити далі:

  • А) Дотримуватися (і букви, і духу) власних Правил, як проголосувала більшість членів Клубу УП?
  • Б) Змінити правила, аби вони не були такими обтяжливими для практичного виконання, але при цьому усвідомлювати, що це призведе до "пожовтіння" видання?
  • В) Залишити все як є, хоча очевидно, що результат буде такий самий, як і варіанті Б), тільки швидше?

Якщо більшість журналістів висловиться за варіант А), то в такому випадку важко очікувати, що свої робочі місця збережуть Севгіль Мусаєва, Михайло Ткач та Олександра Гайворонська.

Очевидно, що варіант А) - це складне і важке рішення. Подальший успіх видання за такого рішення аж ніяк не гарантований, а всім задіяним доведеться багато і важко працювати. Втім, якщо щиро звернутися по допомогу до тих же членів Клубу УП та інших небайдужих читачів - то цілком можна її отримати. Щонайменше автор свою підтримку гарантує. 

...

Я у цьому матеріалі подекуди користуюся різкою мовою, схожої до тієї, що найчастіше використовують журналісти-розслідувачі. Мені така мова не дуже подобається, зловживаю нею навмисне, аби це стало певним контрастним душем для цільової аудиторії.

понеділок, 20 грудня 2021 р.

Мій лист до редакції УП "Щодо "влади" та журналістики в Україні" від 28 листопада 2021р.

Шановна редакція УП, шановний пане Михайло Ткач!

Вирішив, що маю написати щодо останнього розслідування УП про польоти Президента
 та керівника його Офісу до резиденції Синьогора начебто заради святкування 50-річчя останнього.

Почну з того, що як член Клубу УП я 
підтримую подібні розслідування, але вважаю за необхідність публічно висловити мою незгоду щодо деяких акцентів у цьому розслідуванні, які я вважаю надзвичайно шкідливими для України та її майбутнього.

Підкреслюю, мова не стільки про якісь прямі твердження у відео-розслідуванні, а скоріше про акценти. Але акценти інколи важливіші за твердження, особливо якщо ці акценти повторюються різними українськими журналістами в різних контекстах:

 

  1. Житло Президента. Михайло Ткач доречно закинув Зеленському, що він не виконав своєї обіцянки позбавитися усіх так званих "держдач" та "держрезиденцій". Також він доречно закидає Зеленському, що попри свою обіцянку той вже понад рік живе на "держдачі" в Кончі-Заспі. Але як на мене, закидаючи це пан Ткач мав би сказати, що обіцянка Зеленського - популістська, тому вимагати буквального виконання цієї обіцянки - безглуздя.

    Натомість українцям треба шукати якесь системне рішення: де мають жити та відпочивати українські президенти, разом з родинами і домашніми тваринами, якщо вони у них є?

    Ну не може ж бути рішенням всупереч духу Конституції запровадження де-факто специфічного майнового цензу для шукачів президентської посади: "Наявність у власності окремо розташованих двох будинків у Києві чи неподалік від нього: одного - для Президента та родини, іншого - для дежрохорони"?

    Врешті решт, такий майновий ценз заборонив би і практично будь-якому журналісту УП можливість участі у президентських виборах.

 

  1. Право Президента на приватність та відпочинок. Схоже, що пан Михайло притримується думки, що Президент - настільки публічна посада, що він та його родина де-факто не мають права на приватність. Враховуючи, що в Україні більшість людей і так дуже фривольні у порівнянні із більшістю європейських країн по відношенню до приватності - як власної, так і чужої - то на мій погляд така вимога є дуже гіпертрофованою.

    Дійсно, бажання Президента відпочити з родиною та паралельно відсвяткувати день народження керівника свого Офісу може здатися  дивним і тому може викликати доречні запитання, але я б спочатку більш детально розібрався, що там насправді відбулося, і отримав би відповідь Офісу. Те, що ви дали Офісу на відповідь лише 7 годин - із Швейцарії виглядає смішно і безвідповідально з Вашого боку.

    Але найбільш неприродним за моєю оцінкою є "праведний гнів" журналіста, що Президент начебто на цілі 4 дні відбув на відпочинок коли в країні - критична ситуація і "ворог на кордонах". По-перше, тут чисто математично присутня маніпуляція: з вечора п'ятниці до другої половини понеділка - це менше ніж 72 години, тобто менше ніж 3 дні, а при цьому Президент ще й повертався у неділю до Києва на офіційні заходи. По-друге, я особисто, особливо з початком пандемії, далеко не завжди працюю в офісі, пан Ткач скоріше за все - також. Тому мені дуже дивно, що від Президента він де-факто очікує постійного перебування на Банковій (з її дуже несучасною робочою інфраструктурою). Ну і по-третє, маючи родину і дітей, я цілком можу собі уявити інші причини літати туди-сюди до родини в Синьогору (наприклад, обіцянку дітям повернутися до Києва разом з ними), аніж банальне "побухати з Єрмаком та друзями із "Кварталу", що як підтекст читається і із розслідування, і з наступних коментарів пана Ткача.

    Тому на моє переконання в Україні має бути знайдений здоровий баланс між людською потребою президентів у приватності і відпочинку, та запитом суспільства на їхню підзвітність та відкритість. Для прикладу, журналісти у Франції, країни зі схожою президентською посадою, звичайно добровільно не пишуть про приватні афери їхніх президентів, хоча про них знають. Тому широке суспільство дізналося про позашлюбну доньку Жака Ширака вже тоді, коли та стала дорослою. Також журналісти не писали про позашлюбну аферу президента Оланда, знаючи про це.

 

  1. Last but not least: "Вагнергейт". У розслідуванні цей скандал згадується двічі - на початку та наприкінці із звинувачувальним акцентом. Це я вважаю неприпустимим непрофесіоналізмом. Я розчарований, що УП не спромоглася зробити власного розслідування цього інциденту, або хоча б зробити правовий аналіз того можливого порушення міжнародного права (із загрозою для мирних пасажирів цивільного літака), яке могло би відбутися в результаті спроби довести операцію "Авеню" до кінця.

    Провівши цей аналіз редакція УП мала б виробити 
    спільну консолідовану позицію з цього приводу і лише після цього відповідно згадувати цей скандал у своїх матеріалах.
     

Мені здається, в Україні вже понад 2 десятиріччя йде таке заочне перекидання своєрідної "гарячої картоплини" між умовною "владою" та умовним журналістським середовищем. Ця гаряча картоплина називається "просвітництво". Суть просвітництва на пострадянському просторі найчастіше зводиться до того, аби спонукати людей змінити своє ставлення до багатьох звичних їм, але шкідливих для загалу, речей. Починаючи від думки, що політика - то брудна справа, до небажання платити податки, до недбалого ставлення до навколишнього середовища, до марнотратства у побуті.

Журналісти провокують умовну "владу" аби вона "розбиралася" з цими питаннями. Але не вважають себе зобов'язаними у цьому допомагати. Можливо тому, що їхня дуже критична позиція нерідко торує шлях самим журналістам в умовну "владу": наприклад, колишні журналісти традиційно понадпропорціонально представлені в українській Верховній Раді. Можливо тому, що просто бояться розгубити читацьку аудиторію.

Але якщо останнє, тоді яке у Вас є моральне право робити праведні закиди будь-якій "владі".

Тому давайте разом шукати можливості як контролювати "владу" та водночас займатися просвітництвом. Повірте, якщо ми з Вами на цьому шляху досягнемо успіху і українська "влада" стане менш корумпованою, і більш відповідальною та ефективною - у Вас все одно залишиться безліч тем, на які треба буде писати та говорити. От тільки жити українці при цьому стануть краще.