вівторок, 28 квітня 2009 р.

Не дати їм наробити біди

Політична ситуація в Україні має всі шанси на поступове покращення, якщо провідна «трійця» політиків, у відчаї від майбутньої поразки, не наробить дурниць

Цікаві речі відбуваються в Україні останніми місяцями. Політична криза то загострюється, то трохи «попускає», але головні політичні гравці різких рухів, як в кінці минулого року, більше не роблять. Схоже, з одного боку дається взнаки міжнародний тиск, а з іншого – початок розуміння того, що такі кроки є шкідливими для рейтингу довіри до відповідного політика. Економіка України хоч і сильно потерпає від фінансово-економічної кризи, але до тієї бездни, в якій вона побувала протягом 90-х років ще дуже далеко. При цьому з'являються перші ознаки її стабілізації. Звісно, не завдяки антикризовим діям уряду, а скоріше через те, що незважаючи ні на що, українська економіка стала більш ринковою та більш гнучкою, ніж вона була 10 років тому.

Та є підстави припускати, що сьогоднішнє відносне затишшя є затишшям перед новою політичною бурею. І що після травневих свят політичний істеблішмент вибухне черговою кризою. Адже тоді президентська передвиборча кампанія має перейти в активну фазу. А президентські рейтинги головних гравців раптом почали демонструвати жваву динаміку.

Стрімке падіння рейтингу Юлії Тимошенко змушує її оточення шукати «креативні» способи збереження нею влади. Стагнація рейтингу Віктора Януковича, одночасно із збільшенням його власної строптивості, стимулює його соратників до пошуку альтернатив. А Віктор Ющенко не хоче миритися із своєю роллю «кульгавої качки» та з перспективою до кінця року втратити останній вплив, тому може наважитись на останній «феєрверк». Ці фактори вкупі з відсутністю в Україні демократичних традицій, враховуючи невисокий ступінь поваги провідних українських політиків до закону, та їхньої поваги до суспільного блага, може штовхнути одного чи одразу декількох із провідної «трійці» на радикальні кроки з метою різко перемоделювати ситуацію на власну користь.

Такими кроками можуть бути:

  • Швидке протягання конституційної реформи, яка законсервує провідні позиції когось одного, двох, або навіть всієї «трійці»
  • Введення Ющенком надзвичайного стану та прямого президентського правління
  • Роздмухування хвилі соціальних протестів
  • Спроби взяти під контроль медіа-простір, насамперед телеканали, для маніпулювання громадською думкою перед виборами
  • Маніпуляція передвиборчою кампанією, в першу чергу за допомогою судових рішень, з метою недопущення вступу на посаду свого конкурента

Кроки загрозливі і потенційно дуже шкідливі для майбутнього країни. Проте є добрі підстави сподіватися, що всі ці, а також інші радикальні комбінації, так і залишаться на рівні нездійсненних фантазій.

Конституція на «трьох»

Ернст Рахаров впевнений, що вдвох Юлія Тимошенко та Віктор Янукович конституційну реформу провести не зможуть. Для цього їм знадобиться Віктор Ющенко. Третім. А тому можна бути спокійним: адже ці троє людей ніколи між собою домовитися не зможуть. Просто не здатні. І це навіть не враховуючи того, що у них здебільшого діаметрально протилежні інтереси. Тому нової редакції Конституції цього року за всіма ознаками прийнято не буде.

Пряме правління «голого» Президента

Як у казці про голого короля, нинішній український Президент до останнього не хоче помічати, що він «голий». Тобто, що реальної влади у нього майже не залишилося. Не тому, що геть зникли повноваження, а тому – що зник авторитет. Тому невиконання президентських наказів стає майже добрим тоном. Це жахливо, коли Президент ініціюватиме якісь кроки, дійсно потрібні суспільству. Але це добре, якщо Президент замислить щось для суспільства шкідливе. Відтак пряме президентське правління цього Президента є дуже малоймовірним.

Коли капіталісти кличуть на барикади

Партія Регіонів вже спробувала провести масові протестні акції. В результаті наразилася скоріше на сарказм засобів масової інформації та свідомих громадян. Зараз час для «весняного наступу пролетаріату» вже втрачено. Чи вдасться роздмухати протести восени? Навряд чи. Адже головною причиною їхнього провалу є недовіра громадян до організаторів акцій. За таких умов ніякого Майдану 2 не буде.

Інтернет проти Інтера

Боротьба за телеканал Інтер, яка згідно Інтернет-ЗМІ наразі точиться між оточенням Юлії Тимошенко та групою Дмитра Фірташа (якому, в свою чергу, приписують то підтримку Віктора Януковича, то Віктора Ющенка), показує, що провідна «трійця» потенціал інших каналів інформації, перш за все Інтернету, ще не усвідомила. А дарма. Адже Інтернетом на сьогодні користується щонайменше чверть потенційних виборців України. Напевне найбільш активна чверть, яка має великий вплив на формування політичних уподобань решти громадян.

Ернст Рахаров прогнозує, що прийдешні вибори стануть першими в історії незалежної України, на яких вплив телебачення у порівнянні з попередніми виборами зменшиться. За рахунок зростання впливу інтернетних та мобільних технологій. Тому може і добре, що провідна «трійця» витрачає свій час на боротьбу за все менш критичний ресурс.

Але все одно, рейдерські захоплення є дуже негативним явищем. Особливо, коли вони стосуються телеканалів – все ще суспільно впливових інституцій. Тому широке висвітлення цього конфлікту у всіх інших ЗМІ, в той час, як цілковите дотримання законності вже не видається вірогідним, має забезпечити хоча б прозорість процесу. А ця прозорість не дозволить ключовим гравцям «пойти по безпределу».

Обрання Президента в судах?

Ця загроза поки що віддалена, але вона виглядає найбільш реальною та небезпечною. Тому до протидії цій загрозі слід завчасно ретельно готуватися. Альтернативним «трійці» кандидатам необхідно домовитись між собою і розробити новий законопроект про вибори Президента, який повинен врахувати досвід останніх двох парламентських кампаній. Їм також необхідно домовитись про координацію один з одним з метою недопущення застосування «трійцею» свого «судового ресурсу». Крім того, вже зараз потрібно розпочинати кампанію з роз'яснення виборцям та потенційним членам виборчих комісій їхніх прав та обов'язків.

Повільний але впевнений поступ демократії

Багато українських коментаторів сьогодні пишуть про незбалансованість української системи влади і про нагальну необхідність її збалансування та покращення. Погоджуючись з такими закликами, Ернст Рахаров все ж хоче вказати на декілька прагматичних речей:

Тому Ернст Рахаров сподівається, що мудрий український народ традиційно для себе вирішить «аби не було гірше» і не підтримає жодних закликів до різких змін у рік президентських виборів. Цього року така обачність видається найбільш доречною. Хоча є одне АЛЕ: цього року для збереження статус-кво простої бездіяльності може виявитись недостатньо. Цілком ймовірно, що цей статус-кво ще доведеться активно захищати.

вівторок, 21 квітня 2009 р.

Політична культура, як і будь-яка культура, культивується часом

З запровадженням відкритих публічних дебатів в Україні з'являється основа для прискореного розвитку політичної культури

Телеведучий Савік Шустер ініціював справжню революцію в українському телевізійному просторі. Його політичні ток-шоу спочатку на телеканалі Інтер, а потім на каналі Україна створили новий стандарт проведення вільних політичних дебатів в прямому ефірі. Мабуть вперше в історії в одній із країн СНД політики отримали можливість дебатувати, а громадяни – спостерігати за цими дебатами, не тільки в рамках парламенту, де більшість промов є завчасно підготовленими, а вплив аудиторії – не такий значний. Натомість формат ток-шоу Савіка Шустера, а також відповідних проектів-копій на інших телеканалах, вимагає здебільшого вільної мови, швидкої реакції, шанування думки аудиторії.

Мало хто заперечуватиме, що ці ток-шоу спричинили великі зміни на поверхні української політики. Раптом почали виходити з моди «непублічні політики» – люди, які стверджували, що вони є досвідченими «міцними господарниками», тому «не є навченими красиво говорити». Тепер суспільству стає дедалі більш зрозуміло, що «непублічний політик» – це взагалі-то нонсенс. Адже політика є виключно публічною справою. А «непублічні політики» на відкритих дебатах балів не набирають і підйому рейтингу популярності своєї політичної сили не сприяють.

Тому на перший план у всіх політичних силах вийшли найбільш підготовлені до публічних дебатів політики, які можуть більш-менш зрозуміло сформулювати та викласти свої думки. Більш-менш. Тому що добрих ораторів не дуже готували в радянські часи. За виключенням функціонерів ідеологічних відділів Компартії, одним з яких, наприклад, був перший Президент незалежної України Леонід Кравчук. І їх зовсім ніде не готували протягом першої десятирічки незалежності, що пройшла під знаком первинного «хапального» переформатування капіталу з урядової у приватну форму. У непрозорих та тіньових оборудках публічність зайва, навіть шкідлива.

В результаті публічними «комунікаторами» провідних політичних сил здебільшого стали або «старі кадри», на кшталт все того ж Леоніда Кравчука, Валентини Семенюк-Самсоненко, чи Михайла Чечетова, або комунікабельні вихідці з середи нуворішів (від французьського nouveau riche – новий багатий), такі як Нестор Шуфрич, Наталія Королевська або Арсеній Яценюк. Або, зрідка, це є вихідці з журналістського або іншого гуманітарного середовища, колись «кооптовані» політичними силами якраз із завданням працювати «комунікаторами». Це такі політики як Ганна Герман, Андрій Шевченко та Лілія Григорович. Ну і нарешті, в національно-патріотичному таборі ще збереглися свої «старі кадри» – колишні поборники комуністичного режиму, такі як Володимир Яворівський та Степан Хмара, або ж їхні молоді ідейні послідовники такі як В'ячеслав Кириленко чи Андрій Шкіль.

Ці «комунікатори» досить непогано виглядають на тлі своїх все ще доволі «непублічних» колег. А Арсеній Яценюк навіть «докомунікувався» до того, що на сьогоднішній день він є одним із реальних претендентів на президентську посаду. Проте на тлі більшості своїх колег із країн з більш тривалою традицією демократії, навіть найпублічніші українські політики часто виглядають незграбно.

Наступні речі найбільш кидаються у вічі, коли дивишся (в Інтернеті) українські «Свободи»:

Емоції все спрощують, заважаючи знайти рішення

За відсутністю фахових знать, а також за слабких ораторських якостей, які б дозволили доступно пояснити аудиторії складні речі, єдина можливість, яка залишається горе-політику – радикально спростити дискусію, перевівши її на емоційний рівень. Часто на рівень того, що в соціальних науках називається ціннісними судженнями. Такі судження автоматично сприймаються певною частиною аудиторії, якій вони є близькими. Але вони є контрапродуктивними для подальшої дискусії, бо роблять непотрібною логіку. А відтак – блокують шлях до будь-якого порозуміння.

Крім того, українські політики дуже зловживають «абсолютизмами»: абсолютно корупційний, повністю безвідповідальний, зовсім некомпетентний тощо. Це сприяє тимчасовому підвищенню уваги аудиторії, але в довгостроковій перспективі демонструє некомпетентність самого політика. Адже дякуючи сучасним технологіям всі заяви політиків є задокументованими навічно. Тому за допомогою «абсолютизмів» політик сам себе заганяє у глухий кут – через неможливість з часом відкорегувати свою думку. Адже журналісти колись обов'язково попросять прокоментувати, чому, наприклад, сьогодні ти співпрацюєш з тією самою політичною силою, яку ще вчора називав «абсолютно кримінальною».

Доктринизація під гамір опонентів

Коли ти настійливо продовжуєш розвивати свою думку, коли вся аудиторія вже давно її зрозуміла – аудиторія починає нудитись та нервувати. До цього часто додається ще нестриманість опонентів, які починають перебивати промовця. В результаті дискусія перетворюється на фарс, викликаючи обурення та досаду. Перш за все, в аудиторії, яка за всім цим спостерігає. Чи не тому рейтинги провідних політичних сил з моменту появи в ефірах «Свобод» переважно знижуються?

Я Вас дуже поважаю, АЛЕ...

Навмисна демонстрація неповаги до опонента викликає відразу у більшості людей. Тому українські політики, які представляють провідні політичні сили, поступово відвикають це робити. Натомість демонстрація неповаги залишається в більш завуальованих формах. Наприклад, останнім часом українські політики завели моду казати щось на кшталт: «я Вас дуже поважаю, АЛЕ...» – і далі слідує пояснення незгоди з позицією опонента. Схоже, нікому було пояснити цим політикам, що оте АЛЕ на ментальному рівні найчастіше сприймається аудиторією як заперечення попереднього речення. Тобто незважаючи на удавану коректність формулювання, із-за лаштунків проступає справжнє ставлення до опонента.

Всі згадані недоліки наявних українських політиків чітко проявилися тільки після появи перших майданчиків для відкритих публічних дебатів. В напівавторитарному режимі Леоніда Кучми здібності до цивілізованої публічної дискусії були зайвими. Коли Енрст Рахаров в кінці 90-х приїхав на рік на навчання до Санкт-Галленського університету в Швейцарії він був уражений тим, що виступи під час семінарів в цьому університеті оцінювалися за двома критеріями: за змістом, та за якістю презентації. І на початку було дуже важко виступати, адже за весь час навчання в Україні якість презентації мало кого цікавила.

Але сьогоднішні часи виставляють зовсім інші вимоги. Вже ставши на шлях демократії українцям доведеться привчатися вести публічні дискусії. Не це знадобиться довгий час. Але політики, які найшвидше опановуватимуть нову науку, будуть найуспішнішими.

вівторок, 14 квітня 2009 р.

Коли нестерпно хочеться щось швидко покращити...

Впровадження певного механізму відкритих виборчих списків в Україні необхідне. Але цей механізм повинен перейняти плюси існуючої виборчої системи.

Останнім часом від різних політиків, органів влади та громадських організацій виголошуються вимоги провести в Україні чергову реформу виборчого законодавства та запровадити так звані «відкриті списки». Перш за все це стосується виборів до Верховної Ради України. На сьогоднішній день у Верховній Раді зареєстровані вже 8 законопроектів, які передбачають ту чи іншу систему обирання народних депутатів України за відкритими списками.

Напевне для більшості українців на сьогодні вже зрозуміло, що наявна система виборів до Верховної Ради та місцевих рад потребує щонайменше великого вдосконалення. Схожої думки дотримується також велика кількість спостерігачів за ситуацією в Україні із-за кордону. Ернст Рахаров теж виступає за те, що виборчу систему України необхідно серйозно вдосконалювати, про що він вже писав у своїх статтях раніше.

Єдине, що викликає здивування Ернста Рахарова – відсутність згадок про позитиви існуючої пропорційної системи виборів. Невже всі аспекти цієї системи є погані чи дуже погані? Ернст Рахаров переконаний, що ні. Позитивних аспектів досить багато і було б несправедливим, на початку розмови про необхідні реформи про них не згадати. І тільки потім слід переходити до критики.

Якщо починати з плюсів

Коли в Україні запроваджувалася чинна пропорційна система виборів, одним із головних аргументів на її користь було те, що ця система запровадить політичну відповідальність політичних партій перед виборцями, на противагу до мажоритарної системи, коли деякі депутати спочатку «купували» виборчі округи, а потім «вільно торгували» своєю фракційною приналежністю. Зараз же більшість критиків закидають діючій системі низький моральний та професійний рівень великої кількості депутатів, що були обраними до парламенту та місцевих рад за «закритими списками», які формувалися партійної верхівкою чи лідером особисто без врахування думки рядових членів партії та простих виборців.

Ернст Рахаров, як і ці критики бачить у цьому велику проблему. Але він також не може не бачити, що ця проблема, принаймні частково, вирішується сама собою. Адже більшості громадян наразі зрозуміла відповідальність політичних сил, а перш за все – їхніх лідерів, за такий стан речей. І громадяни, відповідно, відмовляють цим політичним силам та лідерам у своїй довірі. Що виливається в дуже низькі рейтинги довіри до них, і відповідно – дуже високі рейтинги недовіри. Тобто можна стверджувати, що запровадження певної політичної відповідальності насправді відбулося. Просто, як переважна більшість будь-яких структурних реформ, ця реформа приносить свої плоди з відстрочкою у часі розміром у декілька років.

Скептики зауважать, що падіння рейтингів довіри до провідних політичних сил нічого не значить, бо альтернативи практично відсутні. І у разі проведення дочасних виборів до Верховної Ради її персональний склад має всі шанси на 80% залишитися таким же самим, як і сьогодні. Наразі це дійсно схоже на правду. Але якщо спробувати спрогнозувати на деяку перспективу, то з огляду на доволі бурхливий розвиток новітніх політичних проектів, таких як «Фронт Змін» Арсенія Яценюка, «Громадянська Позиція» Анатолія Гриценка, «За Україну!» В'ячеслава Кириленка, нарешті праворадикальної «Свободи» Олега Тягнибока, можна очікувати, що, наприклад, у разі проведення наступних парламентських виборів через півроку-рік – що і є найбільш ймовірним сценарієм – провідним політичним силам буде надзвичайно важко зберегти їхні сьогоднішні мега-фракції в парламенті через те, що доведеться дещо поступитися місцем новим проектам.

Що ж стосується президентських рейтингів, то вже сьогодні перемога одного із представників провідної політичної трійки (Тимошенко, Ющенко, Янукович) зовсім не виглядає такою вже й гарантованою, як це було ще півроку тому. Тому Ернст Рахаров має підстави стверджувати: із запровадженням пропорційної системи виборів відповідальність політичних сил та їхніх лідерів перед виборцями дійсно підвищилася!

Не все погано, що погано починається

Без сумніву, прикро, що усвідомлення своєї політичної відповідальності приходить до українських партійних ватажків із запізненням на декілька років, які певною мірою можна вважати втраченими для всього українського суспільства. Але ж це суть людського життя: наука найкраще засвоюється через піт та сльози.

Відсутність вже на протязі досить тривалого відрізку часу реальної відповідальності влади перед суспільством є надзвичайно руйнівним для останнього. Але з іншого боку на це можна дивитися як на звичайну дитячу хворобу. Щоб одужати від якої насамперед потрібен час.

Це одужання полягатиме у виникненні політичних сил, побудованих за радикально іншими принципами, ніж ті, які є в наявності сьогодні. Замість згори-донизу – знизу-догори. Замість пірамідальної ієрархічної структури – «пласка» ієрархія. Замість непрозорого фінансування олігархами – публічні пожертви від найширшого кола громадян. Замість «гнучкості» у питаннях ідеології та абстрактних передвиборчих гасел – ідеологічна визначеність та чіткі обіцянки, які потім можна перевірити.

Прецеденти організацій, побудованих за цими новими принципами, в сучасній Україні поки що відсутні. Тому велика кількість громадян ще має пройти через складний процес переосмислення суспільних відносин, переоцінки власного світогляду. Для чого знадобиться тривалий час, подекуди навіть зміна поколінь.

Але Ернст Рахаров впевнений, що цей процес вже йде. Тому сьогодні дуже важливо не загальмувати його, сподіваючись знайти якесь міфічне ідеальне рішення, що миттєво дасть позитивний результат.

Шукати шляхів вдосконалення існуючої системи виборів необхідно. Але робити це треба спочатку зафіксувавши позитиви того, що вже маємо на сьогодні. Під цим кутом зору не таким вже безспірним виглядає навіть запровадження законодавчо продиктованого механізму «відкриття» виборчих списків. Бо якщо виборці дійсно цінуватимуть цю відкритість, вони автоматично нададуть перевагу більш відкритим політичним силам. А відтак бідною буде та політична сила, яка не запровадить у себе часто згадувані останнім часом «праймеріз» (від англійського primaries або primary election – попередні вибори) чи «чорні ради» – тобто демократичні механізми формування передвиборчих списків низовими партійцями чи навіть простими виборцями. Навіть якщо ця сила зветься Партія Регіонів чи Блок Юлії Тимошенко.

неділю, 22 березня 2009 р.

На зміну «веселим часам» приходять часи смути

Повна відповідальність і за власний добробут, і за всю країну переходить до свідомих українців

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить.

Іван Франко, «Каменярі»

Влада «випаровується»

Останнім часом загальним місцем стало казати, що влади в Україні немає. Схоже, що ні президент зі своїм секретаріатом, ні уряд, ні парламент, ні опозиція, ні разом, ні поодинці є здатними розробити дієвий план виходу України з фінансово-економічної і політичної кризи. А тим більше – впровадити такий план у життя.

Президент вже декілька місяців закликає переглянути бюджет і зробити його реальним. При цьому ніхто так і не побачив від президента реальний проект такого бюджету.

Уряд декілька місяців розповідає про підготовку сотень інфраструктурних проектів, направлених на пожвавлення економічної активності, а також планів залучення інвестиційних коштів під ці проекти. При цьому ніхто так і не побачив офіційного опублікованого переліку цих проектів. Натомість рухи уряду викликають стійку асоціацію з поведінкою, яка на менеджерському жаргоні називається headless chicken (анг.: курча без голови). Спочатку підвищення транспортного збору, а потім похаплива його відміна, запровадження додаткового імпортного мита в розмірі 13%– а практично вже через тиждень терміновий перегляд цієї норми і т.д.

На цьому тлі опозиція мляво критикує «діючу владу» та неправдоподібно розповідає, наскільки краще у них все виходило, коли при владі були вони. І при цьому вони вже другий місяць поспіль обіцяють, що «на наступному тижні» оприлюднять свій план антикризових заходів.

Розчарування спіткало також тих, хто сподівався, що великий український капітал, нехай не заради порятунку країни, а заради збереження власних статків, втрутиться в суперечки політиків і змусить останніх до конструктивної співпраці. Але ті, кого ще рік тому вважали українськими олігархами, втратили в середньому від 50 до 90% своєї тогорічної вартісної «ваги». Якщо ці люди виявились некомпетентними менеджерами навіть свого власного багатства, вони ніколи не зможуть взяти на себе відповідальність за цілу країну.

Святе місце порожнім не буває

Тим часом, хоча треба усіляко вітати, що вибори до Тернопільської обласної ради все ж таки так-сяк відбулися, факт перемоги на них праворадикальної партії «Свобода» вітати не доводиться.

Хоча стосовно цілей та організаторів акції «Геть усіх!» існує багато запитань, факт розгрому наметового містечка цієї акції на Майдані Незалежності в Києві вночі напіввоєнізованими бойовиками викликає глибоке занепокоєння. Особливо коли правоохоронні органи заявляють, що їм про цих бойовиків та відповідну організацію начебто нічого не відомо.

Розвиток подій, коли аномальні суспільні явища починають домінувати, дійсно підтверджує, що легітимна влада в Україні скорочується, «збігається» та «зсихається». За відсутності більш достойної альтернативи на передній план виходять радикали, авантюристи та відвертий кримінал. Як це вже було у 90-х роках минулого сторіччя.

Україна – це ти

На сьогодні єдиним стабілізуючим чинником в Україні видається закордонний вплив. Європейські політики витвережують та мирять українських високопосадовців. Міжнародний валютний фонд піклується про структурні реформи та контроль за борговим навантаженням на наступні покоління українців. Навіть Росія йде на певні поступки з переуступки газу, завезеного до України дочірньою структурою Газпрому РосУкрЕнерго. При цьому очевидно, що ці гравці виконують свою стабілізуючу роль не заради України чи українців, а насамперед заради мінімізації власних можливих втрат від сценарію, коли події в Україні почнуть розвиватися непередбачуваним чином.

Дуже шкода, що стабілізуючі чинники, які генеруються зсередини самої України на сьогодні, є на порядок слабшими за закордонні. І це в той час, коли очевидним стає те, що українці через свою бездіяльність вже багато втратили: велику частину збережень, заставлені під кредити нерухомість та авто, впевненість у завтрашньому дні в кінці кінців. Вже не кажучи про такі «абстрактні» речі як частину суверенітету країни та права на самовизначення.

Свідомі українці дуже повільно «ворушаться» навіть коли більшість з них має прагматично усвідомлювати: втрати на цьому навряд чи закінчаться. І сховатися від них ніде. Наприклад, який сенс знімати гроші з депозиту та перекладати їх готівкою у банківську ячейку в тому ж банку? Якщо банк насправді стане банкрутом, доступ до тієї ячейки також може виявитись заблокованим.

В той же час велика кількість фахівців усвідомлює, що банківську систему України все ще цілком можна врятувати. За застосування комплексу заходів: законодавчо врегульованих реструктуризації кредитних договорів, рекапіталізації урядом банківської системи, прозорої схеми викупу Нацбанком проблемних активів. Через те, що більшість з цих заходів будуть непопулярними, без консолідованого тиску експертного середовища на уряд та Верховну Раду вони прийняті не будуть.

І тоді всі втратять все. І банківський експерт, і пенсіонер. За сьогоднішніх тенденцій може виявитись, що українцям вдасться врятувати тільки той самий клаптик землі, який їх прогодував картоплею протягом «руїнних» 90-х.

Звісно, не кожен є банківським експертом. Але майже кожний свідомий українець є спеціалістом у якійсь сфері. І може добровільно запропонувати суспільству свої здібності на декілька вільних від роботи годин на тиждень. Ви є будівельником – полагодьте дитячий майданчик під вашим вікном. Ви є бухгалтером – разом з колегами візьміть участь в обговоренні законодавчих пропозицій зі спрощення української надскладної системи бухгалтерського обліку та оподаткування. Ви спеціаліст з Інтернет-технологій – зробіть сайт, де будуть записуватись усі обіцянки майбутніх кандидатів на посаду Президента України та джерела фінансування їхньої кампанії. Ви є простим продавцем-реалізатором – спитайте сусідку-пенсіонерку, чи не допомогти їй робити покупки. І усі разом не забувайте, що результат роботи політиків – це результат вашого на них тиску. Не буде тиску – не буде результату.

Коли ви почнете щось активно робити, ви побачите, що і у вас, і у оточуючих покращиться настрій, з'явиться оптимізм та впевненість у власних силах. З'явиться більш глибокий сенс життя, більша довіра до оточуючих. А відтак зменшиться вплив кризи, яка в своїй основі є кризою довіри.

Якщо ж сьогодні нічого не робити, то зростає ризик того, що завтра буде війна. Коли втратять усі, чи майже усі. Все, чи майже все. Того краю, де типовий українець полюбляє будувати собі хату, більше немає. Тим, хто сьогодні нічого не робитиме щоб запобігти деструктивному розвитку подій, потім винити буде нікого. Крім самих себе.