неділя, 31 серпня 2008 р.

Росія обрала хибний шлях. В України є шанс обрати інший.

На цьому тижні Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії. Поспіх, з яким це було зроблено свідчить про те, що рішення не було продуманим, а скоріше емоційним. Адже жодна інша країна світу, включаючи такі країни-сателіти Росії як Білорусь та Таджикистан, прикладу росіян не наслідували. Тільки Нуго Чавес з Венесуели висловив свою підтримку (а дивовижне за своєю неадекватністю висловлювання підтримки Віктором Януковичем навіть у самій Партії Регіонів не всі сприймають серйозно). Натомість, більшість країн Заходу виступили з різким засудженням російських дій і почали погрожувати санкціями.

Дійсно, сьогоднішня Росія за висловом Константіна Затуліна «більше не потребує західних аплодисментів», але протиставляючи Росію практично всьому цивілізованому світові, кремлівське керівництво робить заручниками ще однієї безглуздої війни все населення країни і ставить під загрозу її майбутнє. Знову основу російської самоідентифікації формують на протиставлені Росії та Заходу. Але це протиставлення є штучним, тому що масована антигрузинська та антизахідна істерія в де-факто контрольованих Кремлем засобах масової інформації, великою частиною ґрунтується на маніпуляції фактами, а іноді – відвертій неправді.

Почнемо з того, що паралелі між Косово та спірними територіями Грузії здебільшого некоректними. Дійсно, коректним буде твердження, що натовскі бомбардування Косова та Сербії в 1999-му році, а також війна в Іраку, були розпочаті без офіційної санкції ООН. Також слід визнати, що обидві ці кампанії були частково направлені на зміну правлячого режиму. Коли в лютому цього року багато країн Заходу визнали незалежність Косова від Сербії, на це також не було формальної ухвали ООН, перш за все через загрозу вето з боку Росії. Все це створило ситуацію, у якій Косово, також як Ірак, потенційно можуть бути використані як виправдання для інших спірних дій.

Але на цьому паралелі закінчуються. Російські «миротворці» в Абхазії та Південній Осетії насправді представляли одну із сторін конфлікту. В той час, як режим Слободана Мілошевича протягом довгого часу переслідував етнічних албанців в Косово та організував етнічні чистки майже на всій території колишньої Югославії, то в результаті конфліктів в Абхазії та Південній Осетії найбільш постраждалою стороною від етнічних чисток виглядає якраз грузинське населення цих територій. Протягом 90-х років Америка та Європа довгий час усіма засобами намагалися уникнути активної участі у конфлікті на Балканах, а коли вони були змушені направити своїх миротворців, то функція останніх полягала скоріше у захисті сербської меншини Косова, зовсім не в роздачі косоварам албанських паспортів. Західні країни протягом декількох довгих років за столом переговорів намагалися досягти згоди, не в останню чергу і з Росією, з приводу майбутнього провінції. Незалежність Косова постала на повістці дня тільки після того, коли ці переговори остаточно провалилися, знову ж таки – дякуючи позиції Росії.

На протилежність до цього, російські «миротворці» навіть не намагалися захищати грузинські меншини в Абхазії та Південній Осетії. Росія не зробила жодної спроби розпочати серйозні переговори щодо майбутнього цих спірних територій. Події, що відбулися після закінчення бойових дій, демонструють ще більший контраст. В 1999-му, після свого вимушеного втручання, західні країни дуже швидко перевели проблему на міжнародний рівень, підключивши ООН та запросивши міжнародних миротворців. Росіяни ж не тільки відмовились переводити конфлікт на міжнародний рівень, та досі незаконно окуповують частину безперечно грузинської території, вони пішли на визнання незалежності спірних територій всього лише через 3 тижні після початку конфлікту.

У російсько-грузинському конфлікті велика частини провини за те, що сталося лежить і на грузинському керівництві. Пан Саакашвілі не мав і не має права беззаперечно обіцяти у будь-якому разі повернути спірні території під контроль Грузії, і його рішення розпочати військову атаку на Південну Осетію під певним кутом зору можна кваліфікувати як злочинне. Проте жодна цивілізована країна не подарує Росії визнання назалежності Абхазії та Південної Осетії, бо це було б прямим заохочуванням агресора та створенням насправді дуже небезпечного прецеденту.

Причому цей прецедент міг би в майбутньому знайти своє застосування і в самій Росії. Чи багато років тому, Сергій Степашин, на той час прем'єр-міністр Російської Федерації, на телеекранах пригнічено вимовляв «ми можемо втратити Дагестан»? Сприяючи дезінтеграції Грузії зараз, Росія закладає міни вповільненої дії, які у майбутньому можуть привести до її власної дезінтеграції.

Події останніх декількох тижнів продемонстрували незрілість, агресивність та короткозорість російського керівництва. Розпаливши антизахідну пропаганду у підконтрольних ЗМІ російські керманичі забезпечили собі беззастережну підтримку серед російського населення, але при цьому відрізали собі всі шляхи назад. Тобто зараз можна прогнозувати щонайменше певний період дуже холодних відносин між Росією та країнами Заходу. За відсутністю співробітництва та західної підтримки Росії буде складніше подолати реальні виклики, що стоять перед нею: швидке скорочення населення, коротка середня тривалість життя, епідемії СНІДу та туберкульозу, велике майнове розшарування, старіння інфраструктури, піднесення Китаю тощо. В результаті нинішня уявна сила Росії досить скоро може перетворитися на фатальну слабкість.

Та наразі ця уявна сила викликає у кремлівських керманичів гостре відчуття зверхності по відношенню до інших колишніх радянських республік. Навіть Білорусь у нинішніх умовах з точки зору Кремля не є достатньо догідливою. Така поведінка російського керівництва практично не залишає Україні іншої можливості, окрім того, щоб шукати свій, але тепер вже однозначно інший шлях. Цим шляхом буде змушений іти будь-який український президент та уряд, якщо вони хоч трохи опікуватимуться національними інтересами. Свідомим українцям треба тільки прослідкувати, щоб претенденти на найвищі керівні посади в державі не розпродали ці інтереси ще по дорозі до своїх посад.

неділя, 24 серпня 2008 р.

Українські керманичі мають подумати про зміну інвестиційної стратегії

Економічне зростання, яке почалося в Україні у 2000 році, продовжується надшвидкими темпами і зараз. Ще десять років тому переважній більшості українців не вистачало грошей навіть на те, щоб належним чином прогодуватися і багато хто виживав тільки за рахунок присадибної ділянки. Але протягом останніх років багато з них змогли трохи краще одягнутися, придбати нові телевізор, пральну машину, чи навіть авто, майже кожен має мобільний телефон, деякі придбали чи будують собі нове житло. Найбагатші українці також збільшили свої статки більш ніж на порядок: ті хто володів власністю на один мільярд, зараз мають щонайменше десять. Незважаючи на очевидне зростання майнової нерівності можна впевнено казати, що економічне зростання останніх 8 років позитивно вплинуло на на всі прошарки суспільства. Згідно однієї приказки, популярної у фінансовому світі: морський приплив піднімає усі кораблі, незалежно від розміру.

При цьому більшість українців, сприймаючи покращення останніх років як щось самозрозуміле, і надалі скаржаться щодо свого майнового стану, найчастіше посилаючись на швидке зростання цін. Тим не менш, згідно даних Держкомстату, реальні наявні доходи населення в першому півріччі цього року зросли майже на 15% (!), що є дуже і дуже високим показником, особливо враховуючи, що економіка України за цей час виробила товарів та послуг тільки на 6 з лишком відсотків більше, ніж торік. Створюється враження, що багато українців, вередуючи щодо «нескінченних злиднів», насправді у своїх діях керуються очікуванням, що швидке зростання доходів продовжуватиметься і надалі нескінченно довго. Причому прості українці в цьому не поодинокі: схожими очікуваннями до останнього часу керувалися і найбагатші українці, і залежні від останніх українські політики. Інакше ми б не бачили такої жорсткої боротьби за за владу і власність протягом останніх місяців. Як приклади можна навести боротьбу за Одеський припортовий та Турбоатом, нафтогін Одеса-Броди, континентальний шельф тощо.

Але як і погода не може бути гарною вічно, так і соціально-економічний розвиток рідко обходиться без криз. Які дуже часто починаються з зовнішнього поштовху. Наразі наслідки подій в Грузії додали ще один великий політичний ризик до букету вже наявних економічних у вигляді світової фінансової кризи та подорожчання енергоносіїв (хоча останні з середини липня знову дещо подешевшали). Те, що український фондовий ринок з моменту свого пікового значення наприкінці минулого року ще до подій в Грузії втратив майже половину своєї вартості, а також стагнація ринку нерухомості протягом цього року, є сигналами того, що безупинне швидке зростання не є реальним. Події в Грузії породили новий надпотужний ризик – ризик втрати самої українській незалежності з найдраматичнішими і найруйнівнішими наслідками. На цьому фоні подальша боротьба без правил за свою частку ренти від потенційного майбутнього економічного зростання виглядає як бійка за найкращу каюту на Титаніку.

Висловлюючись все тим же фінансовим жаргоном, українським керманичам зараз слід дуже міцно замислитись над зміною своєї «інвестиційної стратегії»: зі стратегії швидкого нагромадження та захоплення нових активів до стратегії їхньою довготермінового збереження. Це значить – домовитись між собою за круглим столом про ненапад і гуртом вжити заходів для забезпечення державної безпеки та сталого зростання добробуту: розпочати державну політику толерантної дискусії та примирення між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем, та нарешті провести вже давно усім відомі реформи в економіці та системі урядування. Якщо ж вони вкотре виявляться нездатними домовлятися та йти на компроміси, то може статися так, що через деякий час усім, що вони та їхні олігархічні спонсори так «тяжко нагромадили» за часи української незалежності, прийдеться ділитися з великий братом. «По-братски».

середа, 20 серпня 2008 р.

Президентська кампанія 2009 може суттєво відрізнятися від того, до чого зараз готуються головні претенденти

Інтернет має настільки великий вплив на цьогорічну президентську кампанію в Сполучених Штатах, що деякі видання пишуть про фундаментальні зміни у самому демократичному процесі. За червень місяць кампанія Барака Обами зібрала рекордні 52 млн. доларів внесків, 31 млн. з яких яких були у вигляді за американськими мірками дрібних сум: 200 доларів і менше. 1,3 млн. людей зареєструвалися на Facebook (сайт, якй став одним із зразків для наслідування для odnoklassniki.ru та vkontakte.ru) як активні прихильники пана Обами, його конкурент пан МакКейн, з 200 тис. прихильників, поки що відносно відстає. Обидва кандидати мають особисті «канали» на Youtube (найбільш популярний у світі сайт для обміну безкоштовним відео), через які розповсюджуються агітаційні відеоролики: як зроблені за замовлення кандидатів, так і добровільна творчість їхніх прихильників. У підсумку, на перемогу кожного з кандидатів окрім класичних штабів працюють сотні тисяч, чи навіть мільйони добровільних помічників. Ці люди працюють за ідею: охоче, активно і безкоштовно! І здебільшого якраз ці люди є тими самими дрібними, але дуже вагомими донорами кампанії.

А тепер подивимось на Україну і напрямки, за якими основні претенденти на президентську посаду почали працювати, щоб здобути перемогу: полювання за олігархічними спонсорами та спроби домогтися прихильності Москви. А для виборців вони за усталеною традицією готують: відірвані від реальності гарні гасла, красиву телевізійну рекламу та наглядну агітацію, підкуп, потоки компромату, фальшиві соцопитування. І все це за гроші олігархічних спонсорів. Тобто більшість гравців планують повтор київських виборів 2008, тільки у всеукраїнському масштабі: справжніми виборцями є найбагатші громадяни, які проплатять участь у процесі простого народу в якості статистів.

Україна звичайно не Америка. І вплив нових Інтернет-технологій на виборчій процес напевне не буде таким великим. Але коли Америка завдяки цим технологіям має шанс отримати президентом ще рік тому мало кому відомого Барака Обаму замість безсумнівної фаворитки Гіларі Клінтон, то в Україні цілком можливо розраховувати щонайменше на певні сюрпризи. Наприклад, що одному з сьогоднішніх фаворитів (чи фаворитці) шлях до другого туру перейде хтось, хто на сьогодні ніким не вважається серйозним суперником. Той, хто протягом наступних декількох місяців виробить амбіційну, цікаву та реалістичну програму і створить у своїй команді атмосферу для залучення розумних, активних та креативних.

неділя, 17 серпня 2008 р.

Дякуючи конфлікту між Росіює та Грузією Україна тепер має швидко визначатися

Протягом останнього тижня на Українській правді, а також в останньому номері Дзеркала тижня можна було прочитати велику кількість слушних статей та інтерв'ю, які аналізують конфлікт між Російською Федерацією та Грузією, а також роблять відповідні висновки для України. Підсумовуючи прочитане у цих, а також у інших західних та російських виданнях Ернст Рахаров зробив деякі власні висновки.

Президент Саакашвілі впевнено потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. В результаті Грузія втратила всі шанси повернути Південну Осетію та Абхазію, натомість отримавши загрозу власній державності на багато років наперед. Нинішня кремлівська влада отримала доречний зовнішній конфлікт та зручного ворога, які можна буде роками використовувати для відволікання уваги власних громадян від справжніх проблем всередині країни та власної некомпетентності у їх вирішенні.

Схоже, що з обох боків були злочини проти цивільного населення. Дуже добре, що кожна із сторін намагається розслідувати злочини іншої. Зараз це видається повною фантастикою, але тенденції останніх років дають дуже маленьку, але надію, що колись ми побачимо Володимира Путіна поруч з Михайлом Саакашвілі на (можливо одній і тій самій) лаві підсудних міжнародного трибуналу в Гаазі. Можливо такі тенденції змусять майбутніх лідерів країн двічі замислюватися перед тим як віддавати накази на застосування установок залпового вогню проти населених пунктів, чи на «зачистку території від представників агресора».

Росія вперше відкрито (і нахабно) порушила суверенітет незалежної держави-колишньої радянської республіки. Іншим 11 колишнім республікам, які не входять до НАТО та Євросоюзу, і особливо найнезалежнішій від усіх Україні, треба готуватися до того, що також їхня незалежність буде чимдалі частіше ігноруватися Кремлем. Якщо вони не вживуть адекватних заходів протидії.

Європейські медіа добре інформували про події. А от європейські політики виявили дуже небагато реального інтересу до них. Кавказ розташований надто далеко від Брюсселя. Якби не Америка, європейці цілком могли б вирішити віддати ситуацію повністю на відкуп Росії. Тільки активна позицію американської адміністрації змусила Францію та Німеччину якось реагувати на події. Таким чином українцям треба придумати, як і чим зацікавити Європу, але розраховувати на дієву підтримку поки що можна тільки від Америки.

Схоже, що військовий парад в Києві готувався не тільки як відповідь на «парад перемоги» у Москві 9 травня, а й виходячи із розвідданих про можливі провокації проти Грузії. Але чи є військовий парад адекватної відповіддю на поточні події? Можливо було б краще витратити кошти на проведення повноцінного військового навчання з відбиття масованої атаки штурмової авіації та великих бронетанкових сил?

Українські керманичі мають схаменутися: навіщо зараз правдами та неправдами захоплювати якесь майно для своїх олігархічних спонсорів, в той час як такі дії суттєво підвищують ризики, що через декілька років все одно прийде великий брат і забере все собі? Грузинська влада не є прикладом виваженості та організованості, але грузинська нація показала потужний приклад патріотичності та згуртованості. Які ще лиха повинні трапитися з Україною, щоб українські політики об'єдналися? Проте є надія, що події в Грузії наблизять прихід до влади в Україні наступного покоління політиків, які будуть менш запрограмовані на конфронтацію, як єдиний відомий їм спосіб ведення політичної боротьби.

«Багатство вибору» щодо можливих сценаріїв розвитку подій в Україні драматично звузилося і наразі навряд чи є суттєво ширшим за три варіанти описані в статті Олександра Сушка на Українській правді: членство в НАТО, політична капітуляція перед Кремлем, війна. Тому, особливо щоб уникнути останнього сценарію, в Україні треба починати толерантну дискусію щодо майбутнього країни. Враховуючи протилежність позицій, домінуючих на Сході та Заході країни, спочатку треба навчитись слухати опонента і погоджуватися не погоджуватися (від англійського agree to disagree). Потім – мистецтву знаходити компроміс. Адже найгірший компроміс буде кращим за війну.

У сучасному світі найголовніша боротьба розгортається в інформаційному просторі – за людські серця та уми. На пострадянському інформаційному просторі зараз домінують кремлівські політтехнологи. Тому на минулому тижні більшість українців отримували інформацію про події в Грузії через фільтр ФСБ. Дійсно, поки що складно протистояти добре організованій КГБ-шній пропаганді. Проте цей успіх є короткостроковим, бо базується на двох речах: домінуванні серед інформаційних каналів телебачення та некритичності більшості російських громадян до своєї нинішньої влади.

Ерснт Рахаров дотримується думки, що гегемонія телебачення добігає свого кінця. Вже в недалекому майбутньому розповсюдження швидкого доступу до Інтернету поховає «монополію на правду», яку поки що мають центральні російські телеканали. Ця конкуренція набагато ускладнить маніпулювання громадською думкою і відповідно призведе до зміни сьогоднішньої російської моделі врядування «влада в телевізорі».

З іншого боку зараз є багато передумов для поступового наростання критичних голосів всередині Росії. Можна досить впевнено стверджувати, що на російських кухнях панує атмосфера, далека від показової телевізійної одностайності. Цілком ймовірне деяке уповільнення зростання в економіці на фоні посилення кризових явищ виплесне цю критику на поверхню.

Більшість свідомих російських громадян не хоче ізоляції Росії від решти світу. При цьому вони є єдиною силою, здатною вплинути на російську владу та запобігти цій ізоляції.

Таким чином, перед Україною зараз стоїть завдання дожити до моменту, коли громадянська свідомість відродиться у Росії і дві країни зможуть перейти до мирного рівноправного співробітництва, не обтяженого колоніально-імперським минулим. На жаль, в сучасних умовах це «дожити» виглядає вже майже як надзавдання, бо якийсь час свідомим українцям доведеться боротися як за своє, так і за російське демократичне майбутнє. Та краще віддати всі сили чесній боротьбі за серця та уми аніж допустити криваву катастрофу.