Уроки зіпсованого свята

Ще більш ніж нових лідерів країна потребує демократичних процедур та моделей організації.

Українські Інтернет-видання на тему «особливостей святкування» 20-го Дня Незалежності України написали багато. Автор не збирається повторювати всі ці (здебільшого не надто оптимістичні) оцінки.

На переконання автора, питання «хто винний?» зараз не надто на часі. Набагато актуальніше питання «що робити?». Це питання в своїх публікаціях задавала і більшість авторів. Авторові цього блога здається, що він знає відповідь.

1. За демократії головне – процедура, а не особистість

Так, в історії існують приклади, коли харизматичні лідери забезпечували своїй країні швидкий якісний прорив. Із сучасників на думку спадає насамперед Михайло Саакашвілі. Проте найчастіше правління авторитарного лідера закінчується для країни катастрофою – достатньо згадати плеяду авторитарних керманичів з Близького Сходу, чиє повалення цього року супроводжувалося і продовжує супроводжуватися значним кровопролиттям. Та й історія Михайла Саакашвілі поки що не є завершеною – нам не відомо, що станеться з Грузією після завершення періоду його правління і яким буде його остаточний спадок.

Тож на такому тлі відсутність у сучасної української опозиції безспірного одноосібного лідера більше не виглядає такою вже й вадою.

Натомість тренд до координації дій та до об’єднання більшості опозиційних сил, що почав повільно набирати силу, дає авторові привід для обережного оптимізму. Адже очевидно, що заради того, щоб об’єднатися, структури лідерського типу (а інших в Україні наразі не існує) мають запровадити у себе певну внутрішню демократію. Отже існує шанс, яким би примарним він не був, що в Україні нарешті почнуть зароджуватись справжні демократичні партії.

Це стало б чіткою відповіддю тим, хто постійно дивується: «Чому хоч би яку партію ми не створювали, в результаті все одно виходить КПРС?». Та тому, панове, що демократичною за суттю може бути лише та партія, в якій панує внутрішня демократія, тобто її керівництво на всіх ланках обирається та усувається за виключно допомогою прозорих демократичних процедур.

Живучі в Швейцарії, одній з найбільш «просунутих» демократичних країн світу, автор не перестає дивуватися, яким повільним та «нудним» може бути демократичний процес знаходження суспільного консенсусу. Але з іншого боку – він також не може не захоплюватись тим, які виважені та стабільні результати цей процес звичайно продукує. Зводячи до мінімуму можливості прийняття помилкових рішень, виправлення наслідків яких звичайно пов’язане з великими витратами для суспільства.

Поки що українські опозиційні сили продемонстрували свою дуже низьку здатність до вироблення спільно ухвалених скоординованих планів дій. Але є надія, що ця їхня слабкість 24-го серпня стала очевидною насамперед для них самих. І що тепер вони продемонструють здатність вчитися на власних помилках. Відтак процес об’єднання опозиційних сил треба усіляко вітати та за можливості – підтримувати.

2. Віктор Федорович показово проігнорував всіх критиків. І таким чином спровокував вимоги своєї дострокової відставки.

Головною вимогою, яку до українського президента висували його українські та закордонні критики протягом останніх декількох місяців, була вимога припинити політичні переслідування. Та незважаючи на те, що коло цих критиків розширюється зі страхітливою швидкістю, пан Янукович вирішив показово ігнорувати їх усіх.

До 24-го серпня він провокативно відзначив підвищеннями в чині всіх керівників «силових відомств», які без сумніву є головними організаторами політичних репресій в країні:

· першого заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна;

· Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова;

· голову СБУ Валерія Хорошковського (який гротескно одразу отримав звання аж генерала армії, за відсутності попередніх військових звань).

Таким чином Віктор Янукович більш ніж наочно продемонстрував, як він відноситься до порад та вимог своїх критиків. Авторові здається, що така поведінка президента, особливо за умови підтримки його дій всередині країни на рівні десь 15%, є дуже нерозумною та ризикованою. Адже таким чином президент лише стимулює ту більшість, яка його вже більше не підтримує, до активних дій з вимогою його дострокової відставки.

3. Непопулярний президент, якого ненавидить столиця – приречений

Попри певні позитивні сподівання, які він пробуджував у перші місяці своєї каденції, лише за неповні півтора року перебування на посаді президент Янукович примудрився припуститися надвеликої кількості помилок. Таке враження, що президент своїми діями, та діями своїх підлеглих, вирішив прискореними темпами довести свою неадекватність займаній посаді. Маємо констатувати, що цієї цілі він на сьогодні практично досяг. І єдине, що поки що втримує його на посаді, є відсутність виразних альтернатив.

Та й цей рятівний для пана Януковича аргумент поступово втрачає свою вагу, коли неприязнь до нього зростає в столиці. Привізши каральні загони зі сходу України на День Незалежності до Києва, Віктор Янукович вчергове принизив столицю. Кияни, які в 2004-му вже раз показали йому на двері і які погодилися терпіти його в 2010-му, невдовзі знову почали його тихо ненавидіти, потерпаючи від влаштованих президентським кортежем пробок. Своїми ж останніми діями Віктор Янукович поступово провокує перетворення тієї холодної ненависті на більш гарячу. Вже зараз важко собі уявити його привселюдний виступ в Києві, який не буде спотворений образливими для президента вигуками та свистом. Остаточно втративши авторитет в столиці, президент неминуче втратить владу й усій країні.

Ще протягом короткого періоду часу у Віктора Януковича залишатиметься напевне останній шанс для того, щоб негайно внести корективи в свою кадрову політику, зменшити масштаб корупційних схем та врятувати своє президентство.

Тим не менш, щоб запобігти можливості руйнівного хаосу, опозиції треба пришвидшити свої зусилля зі створення кращої альтернативи чинному керівництву. Виходячи при цьому з того, що президент своїм останнім шансом не скористається.

Розшукуються: невдоволені

Іспанські indignados змусили політиків з собою рахуватися. Час українським невдоволеним також заявити про себе.

Декілька років тому з одним добрим знайомим іспанцем автор говорив про українську Помаранчеву революцію. Той був зачарований тодішніми подіями в Україні: «Я не можу собі уявити, щоб в моїй Іспанії протести були такими мирними та гідними! Ми – дуже імпульсивний народ, тож у нас обов’язково почалися б вуличні бійки».

Проте цього року представники іспанського протестного руху indignados (укр.: невдоволені) довели, що іспанці також вміють протестувати цілком мирно та гідно. І пропри це ефективно донести свої вимоги до іспанських політиків.

На головний закид indignados, що політики «більше не представляють народ» кандидат на посаду прем’єр-міністра від правлячої Соціалістичної партії пообіцяв реформу виборчого законодавства за німецькою моделлю, яка передбачає пропорційне партійне представництво, але при цьому дає людям можливість голосувати за своїх місцевих представників. Таким чином політик запропонував змінити чинну виборчу модель, яка в Іспанії дуже схожа на українську – голосування за «закриті» партійні списки.

У цьому місці важко не почати проводити паралелі з Україною, в якій президент вирішив брутально порушити свою передвиборчу обіцянку і замість виборчої моделі з «відкритими» партійними списками настійно просуває модель, яка в результаті ще більше посилить його особистий вплив на результат виборів. Очевидно український президент хоче, щоб українські політики ще менше ніж сьогодні представляли свій народ.

То чи не час українським невдоволеним за прикладом своїх іспанських колег змусити президента прислухатися до їхньої думки? Тим більше, що події останніх днів продукують і інші, ще більш вагомі, приводи для невдоволення.

Не «забути» про власні передвиборчі обіцянки Януковича має змусити громада

Президент Янукович прогнозовано порушив вже багато з своїх передвиборчих обіцянок. Наприклад, вже невдовзі після перемоги на виборах президент прогнозовано «забув» про найбільш нереалістичні (читай: цинічні) з них:

· перехід на контрактну армію;

· податкові канікули для малого бізнесу;

· зниження ПДВ до 17%;

· зниження податку на прибуток до 19%;

· а також нових: 500 футбольних полів, 50 катків, та 50 басейнів та 1000 км автошляхів (які було обіцяно будувати «щорічно»).

Авжеж сам автор ніколи не сприймав такі популістські обіцянки серйозно, і радше залишив би їх на совісті пана Януковича та його виборців. Проте серед передвиборчих обіцянок чинного президента були й не такі вже і популістські, виконати які президент був і є цілком спроможний.

Якість інституцій визначальною для довгострокового добробуту суспільства. За час свого перебування в Швейцарії автор неодноразово мав нагоду у цьому переконатися. Відрадно, що пан Янукович також не оминув цієї ниви і під час виборів урочисто обіцяв:

· розмежувати повноваження і відповідальність всіх гілок влади,

· розширити повноваження місцевих рад,

· виборність суддів громадянами України,

...та на жаль після приходу до влади фактично зробив протилежне. Чим вже зробив свій вагомий внесок у погіршення якості українських інституцій. Отже відсутність виразних перспектив покращення життя як сьогодні, так і в перспективі – принаймні частково є справою рук вже цього президента.

Остання з «інституційних» обіцянок, яка поки що остаточно не занапащена – це обіцянка «введення системи виборів за відкритими виборчими списками».

Але, як вже згадувалося вище, цього року президент, у кращих традиціях дрібного злодія, раптом «передумав» і почав наполягати на повернені до змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів, очевидно прагнучі мінімізувати вплив народу на політичні процеси на Печерських пагорбах у Києві. Наразі відповідний законопроект перебуває на експертизі у Венеціанській комісії. І можна було б почекати, поки «венеціанці» зроблять за українців їхню роботу і захистять їхні права, але набагато надійніше надихнуться досвідом іспанських indignados та рішуче вимагати виконання передвиборчої обіцянки у її первісному вигляді.

І до речі: досить закопувати нас разом із собою у глибоку яму!

Вийшовши на вулиці на захист президентських обіцянок українські невдоволені цілком можуть врятувати і керівництво держави, і самих себе від іншої великої небезпеки – небезпеки опинитися в глибокій ямі без шансів на порятунок.

Автор вже висловлював свої обурення політичними справами, насамперед, проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Після уважного спостерігання за перебігом цих справ домінуючим враженням є трагікомічність ситуації, яка породжує багато питань і лише одну відповідь.

Ця єдина відповідь полягає у тому, що запроторивши до в’язниці провідних представників опозиції, Янукович автоматично закриває собі дорогу на Захід. При цьому угоду з Україною про зону вільної торгівлі ЄС може таки і підпише. Але вона майже напевне не вступить в силу через саботування ратифікації цієї угоди в багатьох парламентах Євросоюзу, які вирішать, що не можуть надавати авторитарному українському керівництву козирі, які останнє обов’язково використає у внутрішньополітичній боротьбі.

Таким чином українське керівництво втратить традиційну можливість, захищати власні інтереси, маневруючи між Росією та Заходом.

Що ж стосується численних питань, то деякі з них можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Кримінальне переслідування політичних опонентів, за відсутності попередніх кроків з «європеїзації» українських правоохоронних органів та системи судочинства, спроможне лише відкрити страшну «скриньку Пандори». Як сам пан Янукович планує уникнути кримінального переслідування (наприклад: за очевидну корупцію) одразу після закінчення терміну перебування при владі?

1.1. Він правитиме вічно?

1.1.1. З 15% підтримки і невмолимою тенденцією до подальшого її зниження?

1.2. Він втече з країни? Куди? – Адже місць на цій планеті, які не видають кримінальних обвинувачуваних для суду на батьківщині стає все менше і менше.

1.2.1. Якщо в майбутньому тікати з країни, навіщо помпезно розбудовувати Межигір’я?

2. Пан Янукович за допомогою справи Тимошенко хоче змусити Росію переглянути сумнозвісні газові угоди 2009р?

2.1. Але як він витримає прогнозований контр-натиск Росії, позбавившись підтримки на Заході?

3. Пан Янукович залишив собі шлях до відступу, на випадок, якщо суд (наприклад під тиском громадськості та ззовні) відмовиться засудити Тимошенко?

3.1. Якщо такої можливості пан Янукович не допускає, то як уникнути звинувачень у перевищені повноважень і тиску на судову гілку влади у майбутньому?

3.1.1. Див. пункт 1.2.

4. Після того, як стараннями «команди» Януковича, його рейтинг виявиться нижче за рейтинг Тимошенко, як пан Янукович планує втримувати свій вплив в країні, адже Тимошенко неодмінно ринеться в атаку?

4.1. Він накаже «силовикам» стріляти, провокуючи громадянський конфлікт?

4.1.1. Див. пункт 1.2.

5. Янукович, побоюючись масових протестів, вже відклав пенсійну реформу та підвищення тарифів на газ для населення, в той час як світові ціни на метал знижуються, а на газ для України – зростають. Як він в такому разі збирається латати дірявий бюджет, адже МВФ грошей не дасть?

5.1. Візьме кредит в Росії?

5.1.1. Чиїми активами він за цей кредит розплатиться: своїми, Фірташа чи Ахметова?

5.2. Він запустить «друкарський верстат»?

5.2.1. За рік перед виборами 2012р, щоб народ якраз встиг оскаженіти від неминучої інфляції?

Висновок: керівництво країни розпочало політичне переслідування своїх опонентів, не маючи чіткого плану, чого воно хоче в остаточному підсумку цим досягти. Дуже схоже, що гору взяли звичайні ниці мотиви особистої помсти.

Очевидно, що ситуація є у великій мірі імпровізованою і неконтрольованою. В результаті недалеке керівництво затягує громаду слідом за собою у все глибшу яму.

Нас закопують не через якусь ультимативну злу волю, а через банальну нездатність керувати. І це – найстрашніше.

Розмірковуючи над мотивами саме такої поведінки чинного керівництва держави автор прийшов до висновку, що вона продиктована не якоюсь злою волею, а насамперед банальним хаосом на вищих щаблях державної влади.

За влади «помаранчевих» українці вимушено звикли до постійних гучних скандалів та конфліктів між керівниками держави. Здобувши президентську посаду Янукович швидко вибудував під собою єдину «владну вертикаль» і будь-які скандали немовби то припинилися. Але схоже, що насправді вони просто не доходять до поверхні. Адже принципи побудови і функціонування державних інституцій залишаються такими ж непрозорими, а у «владну корпорацію» і надалі входять декілька кланів, інтереси яких конфліктують між собою.

Безроздільна влада президента перетворила все його оточення на людей типу «чего изволите?». В такій атмосфері своєчасне виявлення та виправлення помилок є неможливим. Саме тому, на думку автора, помилкова дія з кримінального переслідування політичних опонентів не була своєчасно відкоригована.

Непрямим підтвержденням справедливості припущень автора є той факт, що навіть наближені до чинного керівництва держави бізнесмени не поспішають інвестувати в Україну. Виходить, що навіть привівши до влади «своїх» представників, ці люди не бачать стабільної позитивної перспективи і тому не поспішають ризикувати своїми вивезеними в офшор грошами. Але навіть невдоволені нинішньою ситуацією, вони радше пасивно сидітимуть та чекатимуть, аніж активно вимагатимуть змін на краще – ці люди вже не пов’язують своє майбутнє однозначно з Україною.

Натомість справжнім невдоволеним подітися ніде – тому зупиняти небезпечний хаос в керівництві країни, який ховається під личиною «стабільної владної вертикалі», доведеться саме їм.

Керівництво країни заслужило на пробуджуючий ляпас від громади і має його отримати

«The fundamental cause of the trouble is that in the modern world the stupid are cocksure while the intelligent are full of doubt»

Bertrand Russell

«Фундаментальним джерелом проблем у сучасному світі є те, що дурні неймовірно самовпевнені, в той час як інтелектуали сповнені сумнівів»

Бертран Рассел

Протягом досить тривалого часу після сходження Віктора Януковича на президентську посаду автор (який у другому турі президентських виборів не підтримав жодного з кандидатів) перебував у певній невизначеності: попри те, що він однозначно не підтримував кроки з концентрації влади в руках однієї людини (яка до того ж не могла похвалитися надто високою підтримкою своїх дій народом), він відмічав позитивні ініціативи нового керівництва з реформування економіки, а найголовніше – не бачив цьому керівництву справді кращої альтернативи.

Та наразі ситуація кардинально змінилася:

а) попри згадану вище централізацію влади в своїх руках, Віктор Янукович виявився нездатним втілити в життя ключові економічні реформи, в той час як реформи в інших галузях носять скоріше реакційний шкідливий характер, а поточні рішення є непродуманими та хаотичними – відтак за рідкими винятками президент та його команда продемонстрували свою кричущу некомпетентність, а також корупційність;

б) заради захисту свого політичного майбутнього опозиційні сили нарешті почали демонструвати волю до координації зусиль, що за певних умов може народити нову якість української політики: вміння домовлятися, йдучи на компроміси заради спільної мети, а також навички з вироблення прозорих правил гри – у цьому опозиційні сили сьогодні заслуговують на підтримку громади.

Чого слід безпосередньо вимагати від керівництва країни? Для автора є очевидним, що «газова» справа проти Тимошенко за своєю природою є політичною, а не кримінальною, а відтак якщо і мала б розглядатися, то в Конституційному суді, а не молодим і недосвідченим суддею Печерського суду. Визнання непідсудності цієї справи звичайному кримінальному суду і передача її розгляду до Конституційного суду (який, хоч і також підконтрольний Януковичу, але все ж таки має кращу кваліфікацію) могла б стати певним компромісним рішенням. Звісно ж, підсудна має бути звільнена із СІЗО негайно, як мають бути звільнені і інші фігуранти «газової справи». Негайного звільнення із СІЗО треба вимагати і для Юрія Луценка, справа якого ще більше нагадує негідний випадок особистої помсти.

І наостанок. Поведінка Юлії Тимошенко в суді часом викликає справжню огиду. Але представники керівництва країни, які виступали в якості свідків, також були дуже далекі від того, щоб продемонструвати приклад дотримання високих стандартів організації судових процедур. Тож автор вбачає в діях керівництва країни насамперед репресії проти опозиції і спроби обмежити демократію, а відтак підтримує усіх тих, хто йде протестувати проти цього на вулицю. Керівництво України має відчути невдоволення громади!

Іспанці під час організації своїх цьогорічних протестів напевне в чомусь скористалися й українським досвідом 2004р. Тепер черга за українцями згадати про механізми самоорганізації семирічної давнини і продемонструвати, що вони не миряться з тим жалюгідним майбутнім, яке їм готує сьогоднішнє самовпевнене недалеке керівництво країни.

Дике поле

ТАКИЙ суд над Юлією Тимошенко повертає Україну на 1000 років назад

Готуючись до створення мультиплікаційного ролика про Україну в рамках проекту okroshka.net автор почав інтенсивно переглядати історію України. Ще свіжий у пам’яті епізод про те, як древні русичі часом справляли судочинство на народних віче, коли правим виявлявся той, чиї прихильники кричали голосніше, знову сплив в уяві автора вчора, 24 червня, коли почалися судові слухання у «газовій справі» проти Юлії Тимошенко. Те, як розпочалися ці слухання, дало підстави очікувати, що міра винуватості підсудної в кінці кінців визначатиметься саме за згаданим принципом тисячорічної давнини, який має дуже мало спільного з сучасним безстороннім і справедливим судочинством.

Якби мова йшла ще про якусь більш-менш пересічну кримінальну справу, то це була б ганьба однієї окремо взятої гілки влади – судової. Але коли мова йде про справу проти екс-прем’єр-міністра та ще й таку, коли особиста матеріальна вигода обвинувачуваної від начебто кримінальної дії є неочевидною, то є підстави говорити про деградацію усієї української державної машини. Принаймні до рівня тисячорічної давнини.

Не суд, а жалюгідний фарс

Перші судові засідання у справі проти Юлії Тимошенко, навіть ще більше, ніж попередні засідання у справі проти Юрія Луценка, продемонстрували, що принципам Римського права, спираючись на які побудовані більшість функціонуючих систем правосуддя у світі, в сучасній Україні слідують лише формально. Здебільшого це зводиться до того, що суддя носить мантію, навіть незважаючи на страшенну задуху в приміщенні суду.

В усіх же суттєвих аспектах судового розгляду проглядається намагання довести свою правоту силою, підступом або криком.

Силою тиску на судочинство чинне керівництво намагається залякати всіх своїх опонентів, на що прихильники опозиції відповідають криком і галасом. Владна партія підступом намагається заблокувати приміщення суду, на що опозиція відповідає підступною фабрикацією усіляких «страшилок» про дії влади.

Стоп! Всі назад!

Ситуація, що склалася, веде до самознищення держави Україна. Тому автор вимагає:

від президента Януковича, його оточення та уряду України:

1) припинити тиск на суд, передати розгляд резонансних справ, насамперед справ Тимошенко та Луценко, суддям, репутація яких буде викликати найменшу кількість підозр щодо їхньої упередженості;

2) відкликати провокаторів, які блокують приміщення суду, перешкоджаючи дійсно зацікавленим громадянам бути присутніми на засіданнях;

3) розпочати справжню реформу судочинства та прокуратури в Україні, спрямовану на створення дійсно незалежної судової гілки влади;

від Юлії Тимошенко та її оточення:

1) припинити демонстрацію неповаги до суду;

2) припинити фабрикацію неправдивих новин про немовби одіозні дії влади.

Всі учасники справи проти Юлії Тимошенко – президент Янукович та його оточення, суд, пані Тимошенко та її прихильники – повинні якнайшвидше зрозуміти: їм усім потрібно буде якось жити в Україні разом ще багато років. Тож намагання створити нелюдські умови життя один одному (навіть тимчасово) є контрапродуктивними. Такі намагання в кінці кінців створять нелюдські умови життя для всіх жителів України.

Що ж стосується пересічних жителів – їм ще раз було наочно продемонстровано: пани сваряться – у холопів чуби тріщать. Тож об’єднуйтесь, панове, і творіть систему захисту своїх прав. Систему, яку згодом зможуть використати для власного захисту і Тимошенко, і Янукович, і інші недолугі політики, які протягом перших десятиріч незалежності України прославилися лише знищенням усіляких систем, а не їх створенням. Автор у міру власних сил готовий на ділі підтримувати такі ініціативи.

PS: Наприкінці згадалася ще одна маленька, але досить визначна, категорія жителів України – так звані «олігархи». Декілька місяців тому найбагатший український промисловець Рінат Ахметов зауважив: «Якщо в країні немає чесних судів, то інвестор не прийде сюди з інвестиціями. Якщо інвестор не прийде сюди з інвестиціями, то ми це все втратимо і на рівні, і на якості життя».

Капіталізація українських активів пана Ахметова з початку судових слухань зі справи Тимошенко напевне вже втратила десятки мільйонів доларів. Проте він (до того ж ще й наділений відповідними повноваженнями народний депутат!) очевидно нічого не зробив, щоб уникнути цих втрат. Схоже, що справедливо часопис The Economist по відношенню до таких як він якось використав термін «мінігархи».

Погралися, і досить

Янукович має зробити так, що Луценка звільнили на поруки. Негайно.

Мохаммед Буазізі (Tarek al-Tayyib Muhammad Bouazizi) жодним чином не був пов'язаний з політикою. Цей 26-річний тунісець, не знайшовши в своїй країні кращих можливостей для самореалізації, заробляв собі на життя продаючи овочі з лотка на перехресті доріг. Коли поліція 17 грудня минулого року вчергове конфіскувала його лоток і ваги, і після того, як представники місцевої влади проігнорували його скарги, він облив себе бензином і запалив сірника... Він не міг знати, що від того сірника в буквальному сенсі здійметься полум'я арабських революцій, що охопить практично всю Північну Африку та Близький Схід.

Від отриманих опіків Мохаммед Буазізі помер 4 січня цього року. Проте його страждання викликали таку бурю протестів, що вже 14 січня корумпований президент Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі, який до цього 23 роки «стабільно» керував країною, буз змушений рятуватися втечею, його розкішний палац було розграбовано, а його феррарі возили вулицями столиці Тунісу в ковші екскаватора.

Революційні протести перекинулися на інші арабські країни, під час яких араби довели, що в епоху Google, Facebook, Skype та iPhone вони більше не згодні терпіти корупцію та кумівство у владі і що мусульманська релігія жодним чином не стає їм на заваді у прагненні до демократії.

Янукович прагне якнайшвидше повторити всі помилки бен Алі та Мубарака?

На противагу Мохаммеду Буазізі Юрія Луценка важко назвати зовсім безневинною жертвою нелюдського режиму – пан Луценко вчинив низку неоднозначних вчинків і за деякі з них він напевне має відповідати перед судом. Проте це ніяк не виправдовує режим, застосований проти Юрія Луценка – режим, що у своїй антилюдяності швидко деградує до стандартів сталінських часів.

Наразі вже очевидно, що Віктор Янукович віддав своєму оточенню усний наказ, щось на кшталт: «пообламайте Луценко роги». Схоже, що давши волю емоціям пан президент не зрозумів наслідків: що зловживання впливом на правоохоронні та судові органи з метою особистої помсти дуже швидко призведе або до встановлення тиранії, або до повстання проти неї.

Якби пан Янукович дійсно хотів зменшити корупцію в Україні, він би:

1. почав з себе – натомість пан Янукович розбещено розбудовує Межигір'я;
   
2. зробив одноразову амністію тіньових капіталів – натомість така амністія є перманентною, але стосується вона лише родини та близького оточення президента;
   
3. запровадив посилене антикорупційне законодавство – натомість пан Янукович скасував вже існуюче.
   

Відтак коли один великий корупціонер віддає наказ іншому корупціонеру «розібратися» з третім маленьким, але «дуже горластим» корупціонером, то «з наведенням порядку» і «встановленням справедливості та рівної відповідальності всіх перед законом» це не має нічого спільного, а є спробою встановлення особистої тиранії.

От тільки на який час при владі після цього пан Янукович може розраховувати? За рівня підтримки лишень трохи більше 10% і за відсутності грошей в бюджеті щоб «дати хабара» населенню, як це практикують в Росії або Саудівській Аравії за рахунок нафтодолларів?

Найбільш ймовірним у таких умовах виглядає сценарій повторення кар'єри президента бен Алі, але в «експрес-варіанті»: рік за десять.

Якщо ми зараз не захистимо права Луценка, нікому буде захистити наші права

Насильницька революція – напевне остання річ, якої наразі потребує Україна. Тому найкращим виходом з ситуації було б певне задкування режиму, який має дозволити Юрію Луценку вийти на волю і перебувати на підписці про невиїзд аж до моменту винесення щодо нього судового вироку. В той же самий час пан Янукович має почати форсовано втілювати антикорупційні заходи, перелічені вище.

В протилежному випадку, обвинувачувальний вирок щодо Юрія Луценка означатимете, що рано чи пізно на лаві підсудних (вчергове) опиниться і сам Віктор Янукович.

Для громадян України справа Юрія Луценка вже перестала бути «звичайними політичними розбірками наверху» і натомість перетворилася на один з вирішальних моментів розвитку країни: толерантність до свавілля щодо Юрія Луценка означатиме відмову від захисту своїх власних прав, а відтак – і від перспективи кращого життя в осяжному майбутньому.

Дестабільність Януковича

В Україні поступово, але впевнено складається революційна ситуація. На заміну майже померлому «совку» суспільство має побудувати дієздатні інституції.

Справжня стабільність – це коли майже ніхто не проти

В Швейцарії чотири великих політичних партії:

• Швейцарська народна партія (крайньо-праві)
  
• Християнські демократи (праві центристи)
  
• Ліберальні демократи (ліберали)
  
• Соціалісти (ліві)
  

Останніми десятиріччями саме ці чотири партії і формують уряд – Федеральну Раду, що складається з 7 міністрів та одного секретаря. Формують всі вчотирьох, тобто кожна партія отримує 2 крісла. В результаті в Швейцарії звичайно немає парламентської опозиції.

«Упс!», - скаже читач, - «а яка ж без опозиції демократія?». З демократією в Швейцарії все дуже непогано: в індексі рівня демократії, що складається Economist Intelligence Unit, в 2010 році Швейцарія посідала 8 місце зі 167 (Україна в цьому індексі була 67-ою). Демократичний контроль в Швейцарії забезпечується не парламентською опозицією, а суспільством в цілому. Справа в тому, що найбільш важливі питання, як на місцях, так і на федеральному рівні, в Швейцарії завжди виносяться на відкрите народне обговорення, а рішення за ними приймаються за результатом референдуму.

Традиція обговорювати суспільно-значущі питання та приймати взаємоприйнятні рішення виникла напевне тоді, коли селяни, які жили кожен посеред свого окремого гірського пасовиська зрозуміли, що для виконання якогось складного завдання: прочищення гірського потіку, побудови моста або тунелю, укріплення схилу тощо – необхідно залучати багатьох сусідів, а відтак треба створити інститути взаємодії.

Такими інститутами стали регулярні зібрання, обрання представників, публічне обговорення та прийняття рішень з важливих для загалу питань. Хтось міг бути проти того чи іншого рішення, але він не міг постійно бути проти громади, без допомоги якої він іноді не міг обійтися. Тож рано чи пізно всі розуміли, що у спірних питаннях краще шукати компроміс.

На цьому принципі пошуку компромісу та консенсусу були побудовані всі керівні інститути країни. Але коли досягти компромісу все ж таки не вдається – в якості арбітра залучається народ: питання виноситься на всенародний референдум, рішення якого є остаточним. Визнати одностатеві шлюби? приєднатися до Шенгенської зони? заборонити будувати мінарети? нарешті вступити до Організації Об'єднаних Націй (ООН)? – всі ці питання вирішувалися всенародно після виснажливого обговорення та довгих (і почасти конроверсійних) агітаційних кампаній.

У підсумку цей здавалося б повільний та неефективний, але максимально відкритий і загальноохоплюючий процес забезпечує Швейцарії її славнозвісну заможну стабільність. Сучасним свідченням цього є міць швейцарського франка, який у період глобальної економічної невизначеності б'є один рекорд зростання за іншим.

Сьогоднішня українська «стабільність» – це коли нікого не питають

Перемігши на виборах за підтримки меншості населення, Віктор Янукович отримав лише обмежену суспільну легітимність. Проте замість того, щоб спробувати її підвищити за рахунок залучення до команди представників з рядів колишніх опонентів та аполітичних професіоналів, пан Янукович вирішив компенсувати недостачу тотальною концентрацією своїх повноважень. Причому зробив він це шляхом руйнування і без того не надто стабільних політичних інституцій, насамперед – Конституції, а також останніх ознак незалежності судової системи.

«Керованість» та «стабільність» в країні були відновлені не шляхом створення більш ефективних правил гри та переконання суспільства грати за ними, а шляхом монополізації контролю, як в політичній, так і в економічний сфері. Цілком прогнозовано, така політика дала короткостроковий позитивний ефект. Але на жаль лише короткостроковий. Так дійсно, взимку, якщо в будинку виходить з ладу опалення, можна врятуватися від замерзання, підпаливши будинок – деякий час буде дійсно тепло. Проте коли будинок остаточно догорить стане ще холодніше...

Монопольний контроль за визначенням базується на обмеженні можливостей інших, які не входять до вузького кола довірених осіб, а також на обмеженні доступу суспільства до інформації. Відсутність прозорості та конкуренції в економіці поступово призводить до зниження якості та зростання цін, що наразі і спостерігається в різних галузях економіки Україні, а в політиці – до зростання корупції, що також доволі очевидно. В результаті ці негативні наслідки вже нівелювали позитивний ефект від «відновлення керованості». Однак спаливши заради ілюзорної «керованості» інституційний будинок, Україна залишила собі ще менше передумов для майбутнього стабільного розвитку.

Після того, як більшість громадян вже не вірить в ілюзорну «стабільність», пан Янукович рішуче перейшов до наступного етапу боротьби проти втрати суспільної легітимності – почав переконувати громаду у власній незамінності.

«Трудотерапія» для Януковича з використанням «червоних ганчірок»

Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
О.С.Пушкін. «Евгений Онегин»

Коли на підприємстві проводять модернізацію виробництва, може виявитись, що деякі функції більше не потрібні. Тож робітники, які до цього часу виконували ці функції, мають робити невтішний вибір: або набувати іншої кваліфікації, або шукати іншого працедавця, якому їхня стара кваліфікація все ще потрібна. Іноді задля збереження непотрібних робочих місць можна вдатися до третього засобу: організувати на підприємстві загальний страйк, або акцію протесту, або акт саботажу. Тобто зробити власні проблеми проблемами більш широкого кола людей.

Схожим чином поводяться некомпетентні політики коли вже неможливо далі приховувати власну некомпетентність. Причому в якості засобу вони часто вдаються саме до саботажу.

Саме так з точки зору автора можна охарактеризувати «червонопрапорну» ініціативу більшості Януковича у Верховній Раді. Приймаючи до уваги надзвичайний цинізм, що його на справі демонструє пан Янукович та більшість членів його «команди», а також те, скільки разів протягом свого життя вони вдавалися до зміни кольорів, авторові дуже важко повірити, що раптове завзяття із вшануванням червоного Прапора Перемоги є щирим. Насправді весь галас навколо цього прапору виглядає популістським саботажем реформ, наміри щодо проведення яких нове керівництво країни помпезно презентувало суспільству ще рік тому, і які воно за цей час так і не спромоглося по-справжньому розпочати.

Таким чином «червонопрапорний» саботаж одночасно досягає двох цілей:

1. Переключає увагу суспільства зі справді нагальних проблем на штучну, але дуже емоційну тему.
   
2. Робить незамінною роль президента як «арбітра нації».
   

У цій ситуації дуже шкода справжніх ветеранів Другої Світової. Ці літні люди точно не заслужили, щоб вкотре бути використаними в якості розмінної монети у брудній політичній грі. Шкода також і інших громадян України, хто щиро шанує Прапор Перемоги – фальшива цинічна гра керівництва країни спроможна їхні щирі почуття лише образити. Шкода і тих, у кого є підстави вважати Прапор Перемоги символом брутальної сталінської окупації – на бичаче роздратування саме цієї категорії громадян найбільше розраховувало керівництво країни, як на гріх провокуючи їх саме тим, у чому вони вбачають лише «червону ганчірку».

Очевидно, що однією з основних цілей створеного «керованого конфлікту» є намагання забезпечити стабільною роботою одну єдину людину – нинішнього президента України, який отримує додаткову нагоду продемонструвати видимість «бурхливої діяльності» з «розрулення» конфлікту. Але чи не зависокою є ціна, яку платить українське суспільство за індивідуальну «трудотерапію» для Януковича?

20 років тому «совок» не помер. Та наразі він точно вже при смерті.

Багато людей вважають дату розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року датою радикального водорозділу. Датою, коли зникла велика країна і закінчилася холодна війна, коли закінчилися несправжній радянський соціалізм і дефіцитна планова економіка, коли розпочався дикий капіталізм, коли багато людей остаточно розпрощалися з ілюзією, що вони жили в найкращій на планеті країні. Все, що відбувалося після цієї дати більшість громадян України схильні вважати наслідками (як позитивними, так і негативними) здобутої незалежності.

Автор також тривалий час притримувався подібної думки. І лише порівняно нещодавно він зрозумів, що насправді наприкінці 1991 року мало що змінилося. Тобто якби Радянський Союз не розвалився б, то буденне життя людей як в Україні, так і в переважній більшості інших республік колишнього СРСР виглядало б приблизно так само, як воно виглядає сьогодні. Так само стрімко зменшувалося б населення – адже сьогоднішні невтішні демографічні тенденції закладалися протягом всього радянського періоду. Так само занепадала б житлова та інша інфраструктура – бо вона почала занепадати ще в радянські роки. Таким самим безвідповідальним, некомпетентним та корумпованим було б керівництво країни – бо і до сьогодні це здебільшого ті ж самі люди! Так само в суспільстві панували б зневіра та апатія – бо все вище перелічене не сприяє оптимізму та впевненості у майбутньому.

Можливо лише завдяки певній конкуренції між колишніми республіками більшість з них сьогодні перебуває навіть у трохи ліпшій формі і забезпечує своїм громадянам у середньому дещо вищій рівень життя, ніж той, який був би можливий у випадку збереження Союзу. Але висновок у тому, що по-справжньому кращим життя людей могло б бути тільки якби вони перестали пасивно спостерігати за невпинною та неминучою деградацією «совка», а натомість почали активно створювати життєздатну йому альтернативу. Втім невдовзі «совок» все ж таки помре і остаточно покине своїх «дітей» напризволяще, тож потреба починати діяти стане простою життєвою необхідністю.

Wanted: builders of institutions (розшукуються будівники інституцій)

Через рік після сходження у керівництво українською державою президент Янукович та його команда справжніх суттєвих реформ розпочали дуже мало. Очевидно, що єдина система, яку вони наразі справді спроможні створити – це старомодна клептократія на кшталт тих, що зараз агонізують від протестів в арабському світі. Для того, щоб запобігти розвитку арабського сценарію в Україні, майбутні будівники українських інституцій мають невідкладно братися до роботи:

• створювати свої команди;
  
• складати проекти майбутніх інституцій;
  
• брати у власні руки організацію власного життя, життя свого під'їзду, будинку, вулиці і т.д.
  

Чекати падіння «совкового» режиму Януковича не треба – він і так вже на ладан дише...

PS: ввечері 9 травня автор подивився випуск новин російського телеканалу «Вести»: 8 хвилин про помпезний парад у Москві, 6 хвилин – про бійки і «фашистів» у Львові. Замовлення Кремля виконано?

PPS: президент Янукович «не спромігся» підписати законопроект щодо Прапора Перемоги: ніякі колосальні «совкові» повноваження, які привласнив собі пан Янукович, не допомогли йому виконати функцію справжнього голови держави. «Совок» вкотре довів свою недієздатність.

Енґадинський лижний марафон 2011

Автор підвищує кваліфікацію. Цього разу – спортивну :-)

Минулого року автор вже детально описував свою першу участь в Енґадинському лижному марафоні. Поступово участь у цьому найбільшому спортивному святі Швейцарії стає для автора традицією – цього року він стартував у Малойі вже вдруге.

Цього року все було майже так само: загалом майже 12 тис. учасників, така ж чудова організація та піднесений настрій, ті ж автобуси, що поправляли учасників на старт, та ті ж самі військові вантажівки, щоб транспортувати речі учасників з місця старту на місце фінішу.

Тільки погодні умови випали дещо складнішими: в ніч перед стартом, а також протягом забігу йшов сніг, а по свіжому снігу бігти завжди важче, навіть попри незвично попутній вітер.

Дякуючи доброму результату минулого року, в цьому році автор стартував вже разом з третьою стартовою групою, так званим «Основним класом А» (нім.: Haupklasse A), замість останньої п'ятої групи «народних бігунів» як торік. Коли стартуєш раніше та з більш швидкими бігунами – маєш більші можливості показати кращий результат, адже через велику кількість учасників можливості для обгону на більшій частині дистанції вкрай обмежені. Цьогорічне слайд-шоу дає щодо цього добре уявлення.

Краща стартова позиція, а також тренування майже кожної суботи протягом всього зимового сезону дали свій результат: попри менш сприятливі погодні умови, ніж торік, автор покращив свій результат на 7 хвилин, до 2 годин 38 хвилин, і більш ніж на 1000 позицій – своє місце в загальному заліку серед чоловіків. Крім того, автор став другим серед тринадцяти учасників зі свого селища. Тож наступного року можна спробувати позмагатися вже за сільську першість :-)

Коли в Енґадині з'являться українці?

Цього року в Енґадинському лижному марафоні взяли участь бігуни з 37 країн, включаючи навіть такі не надто «лижні» країни як Австралія, Мексика та Об'єднані Арабські Емірати. Шкода, що знову, як і минулого року, не було жодного учасника, що приїхав би з України. Для прикладу: цього року в марафоні приймали участь 101 бігун з Росії, 11 бігунів – з Польщі, 41 – з маленької Словаччини. Тож автор дуже сподівається, що наступного року зможе зустріти в Енґадині хоча б одного співвітчизника.

Відповідь Президента

Президент відповів на запитання неочікувано швидко. Їх показовим ігноруванням.

На сайті Президента України були оприлюднені питання, які начебто надійшли на адресу Президента України в рамках проекту «Розмова з країною»:

• частина перша
  
• частина друга
  
• частина третя
  
• частина четверта
  
• частина п'ята
  
• питання, що надійшли через контакт-центру «Укртелекому»
  

На жаль, на жодній із зазначених вище сторінок автор не знайшов своїх запитань. Він також не отримав жодного повідомлення, про те, що його питання є якимось чином неприйнятними.

Прес-служба Президента повідомила: «Питання, що містять лайливу лексику, заклики до повалення конституційного ладу, расової чи релігійної нетерпимості, образу честі та гідності громадян, не розглядалися». Читач може пересвідчитися, що питання автора не містять нічого із перерахованого прес-службою. Використане автором слово «порожняк» лайливим не є і згадується виключно у зв'язку з неодноразово використовуваним Януковичем та його командою гаслом «Донбасс порожняк не гонит».

Відтак автор робить висновок, що його питання були банально «відфільтровані», тобто відцензуровані.

Не маєш власних ідей – роби як у Путіна

Авторові дуже шкода за Президента, що він такими своїми діями та діями своєї команди продовжує підривати свій авторитет та довіру до себе.

Підтвердженням означених тенденцій є і оприлюднені Дзеркалом тижня результати останніх соціологічних досліджень, згідно з якими рейтинг довіри до Президента Януковича за рік скоротився приблизно наполовину і досяг десь 20%.

Цей показник створює дуже цікаве тло для президентської «Розмови з країною», очевидно змодельованої за аналогією «Прямой линии», що Володимир Путін нещодавно вже вдев'яте провів для своєї російської аудиторії. Цікаве тому, що рейтинг довіри російських громадян до пана Путіна (заслужено, чи ні – то вже інше питання) складає приблизно 70%. Очевидно, що маючи 70% довіри набагато простіше уникати критичних запитань аніж маючи усього 20%.

Крім того, російське сировинне багатство надає набагато більше можливостей для того, щоб грати роль «доброго царя». Бо тільки нафти та газу Росія експортує на суму, набагато більшу (131 млрд. дол. за перші 9 місяців 2010 р. *), ніж коштує усе, що вся Україна офіційно виробляє (99 млрд. дол. за той же період **). Тож можливостей чогось обіцяти «з царського плеча» у російського лідера за визначенням набагато більше, натомість потреба чути усі сторони і модерувати суспільні відносини – набагато менш гостра.

Пане Президент – міняйте курс. Громадо – готуй йому заміну.

Потерпаючи від дефіциту продуктивних ідей та політичної волі, обтяжена корупційними та відверто кримінальними представниками, українська владна верхівка захопилася побудовою в Україні системи à la Putin. Не помічаючи при цьому, що їхньому «лідеру» для цього не вистачає десь 50% рейтингу, та додаткових експортних сировинних надходжень розміром хоча б у 50% нинішнього українського ВВП. Очевидна внутрішня суперечливість цієї «стратегії» гарантує, що вона лусне, причому напевне вже скоро.

На цьому тлі в річницю приходу Януковича до влади в Україні питання постає вже не про те, коли і як піде Янукович, а про те, кого і як українці підготують йому на заміну.

Якщо Президент не відкоригує негайно свій курс, то передумови для хаосу і безвладдя в Україні можуть виникнути вже в найближчому майбутньому. Тому щоб запобігти цим негативним сценаріям українцям краще активно самоорганізовуватись вже сьогодні!

Примітки:

* - за даними Федеральної служби державної статистики Російської Федерації

** - за даними Держкомстату України, перерахованими за середній курсом гривні до доллара США

Запитання Президенту

Автор задав Президенту пару запитань. Якщо отримає відповіді – також їх опублікує.

25 лютого, в день річниці інавгурації, Президент України Віктор Янукович візьме участь у телепроекті «Розмова з країною». Через відповідну сторінку на сайті інформаційного агентства «УНІАН» автор поставив Президенту наступні запитання:

1. Шановний пане Президент!
   
   Ви багато разів урочисто заявляли про рішучі наміри боротися з корупцією. На мій погляд ці заяви поки що є "порожняком", а Ваші дії скоріше сприяють корупції: антикорупційне законодавство Вами скасовано, а рівень сприйняття корупції за рік Вашого правління підвищився.
   
   Може боротьбу з корупцією краще почати з Вас? Коли громада побачить Межигір'я та документи на цю резиденцію, а також правдиві декларації про доходи членів Вашої родини?
   
   Дякую за відповідь!
   Ернст Рахаров
   
   
   
2. Шановний пане Президент!
   
   У своїй передвиборчій програмі Ви обіцяли:
   1. "Введення системи виборів ЗА ВІДКРИТИМИ ВИБОРЧИМИ СПИСКАМИ";
   2. "ВИБОРНІСТЬ СУДІВ ГРОМАДЯНАМИ".
   
   1. Чому Ви тепер відступаєте від своєї обіцянки і кажете про повернення до змішаної, або навіть до чисто мажоритарної системи виборів? Ваша обіцянка - "порожняк"?
   
   2. Чому у введеному Вами в дію Законі про "Про судоустрій і статус суддів" виборність суддів відсутня? Коли Ви її запровадите?
   
   Дякую за відповіді!
   Ернст Рахаров
   

Після відправлення кожного з питань з'являлося повідомлення «Питання прийняте Задати ще питання». Тож автор розраховує, що його питання потраплять до Президента, або щонайменше до його Адміністрації.

До цього часу спроби автора ставити свої питання Президенту України (на той час – Віктору Ющенку), а також Президентові Російської Федерації Дмитру Медведєву жодного разу не увінчалися відповіддю.

Але поки що є надія, що Президент, який обіцяв «почути кожного», цю свою обіцянку виконає попри цілком зрозумілі об'єктивні труднощі. «Кожен, хто надіслав питання Президенту і не встиг отримати відповідь під час прямого ефіру, отримає її по завершенні телепроекту», - заявив Глава Адміністрації Президента України Сергій Льовочкін. Тож автор щиро сподівається на відповіді...

Складові рецепту суспільних заворушень

Ситуація в Україні має спільні риси з передреволюційними ситуаціями в Тунісі та Єгипті. Але є й суттєві розбіжності.

Останні два тижні світ напружено спостерігає за розвитком ситуації в Єгипті, яку в свою чергу спровокували масові протести в сусідньому Тунісі. В Тунісі демонстранти швидко домоглися повного повалення режиму авторитарного президента Бен Алі, в Єгипті диктаторський режим президента Мубарака формально поки що тримається, але очевидно, що він зазнав смертельного удару і в своїй попередній формі вже ніколи не відродиться. Крім того, в низці інших арабських країн – Йорданії, Йемені, Алжирі, Лівані – також пройшли досить масові акції протесту під демократичними гаслами.

Попри їхнє загалом скоріше позитивне значення для майбутнього розвитку Тунісу, Єгипту, а також решти арабського світу, продемократичні революції у північноафриканських країнах на жаль мають і безпосередні негативні наслідки:

• десятки загиблих і сотні поранених в Тунісі, сотні загиблих та тисячі поранених – в Єгипті;
  
• великі економічні збитки, насамперед в туристичній галузі;
  
• загострення протистоянь та розколів у суспільстві, які без сумніву даватимуться взнаки ще десятиріччями.
  

У автора склалося враження, що в Україні новини про протести в арабських країнах викликали змішані відчуття надії та тривоги. Надії на те, що протести арабів можуть надихнути і українців знову піднятися на захист своїх громадянських прав і не допустити побудови в Україні авторитарного режиму на кшталт єгипетського чи російського. Тривоги через те, що якщо масові протести почнуться в сьогоднішніх українських умовах, то у порівнянні з 2004 роком уникнути насилля буде важче.

Чи втримає Україну наріжне каміння арабської «стабільності»?

Днями Economist Intelligence Unit опублікував стислий аналіз політичної ситуації на Близькому Сході, завершивши публікацію порівняльною таблицею країн регіону з оцінкою найсуттєвіших складових, які призвели до масових протестів. Взявши цю таблицю за основу, автор залишив в ній лише Туніс та Єгипет – країни, в яких протести вже призвели до дуже суттєвої зміни політичної ситуації, та доповнив її даними про Україну та Росію.

Powered by Socrata

Зліва направо, таблиця містить такі дані:

• Відсоток безробіття
  
• Брутальність поліції
  
• Відсоток користувачів Інтернету
  
• Індекс людського розвитку
  
• Індекс корупції
  
• Середній вік населення
  
• Інфляція
  

Як бачимо, Єгипет багато в чому виглядає як «молодший брат» Тунісу, не в сенсі кількості населення – тут Єгипет майже в 10 разів більший, а в сенсі, що населення там в середньому ще молодше, а майже всі інші показники в таблиці – гірші, ніж в Тунісі.

Що ж стосується порівнянь з Україною, то дещо втішними тут можна вважати лише показник індексу людського розвитку – за рахунок кращої освіти, а також дещо нижчий рівень безробіття, що очевидно досягається просто завдяки більш літньому населенню, коли практично немає притоку нової робочої сили.

Решта ж показників мають дуже непокоїти керівництво України. Особливо показник корупції. В Тунісі громадяни вважали свого президента дуже корумпованим при тому, що Туніс мав рейтинг корумпованості на 75 позицій кращий ніж Україна!

Велику роль грають не лише одномоментні значення показників, а також тенденції їхнього руху. Які на жаль говорять про те, що Україна стає не менш, а більш корумпованою країною. На цьому тлі гучні заяви керівництва країни про успіхи в боротьбі з корупцією, протирічачи його діям, тільки підливають масла у вогонь суспільного гніву.

Те ж саме стосується брутальності поліції. Якщо ще рік тому можна було казати, що українські міліціонери набагато людяніші за, наприклад, російських, то сьогоднішнє МВС під керівництвом генерала Могильова схоже взяло на озброєння саме брутальність як головний інструмент «забезпечення правопорядку». Туніські та єгипетські події демонструють, що рано чи пізно такі заходи досягають якраз протилежного результату.

Придатні для порівняння дані про частку користувачів Інтернету в загальній масі населення наявні лише за 2009 рік. Тоді за цим показником Україна суттєво відставала навіть від Єгипту (напевне знову ж таки не в останню чергу через відносно високий вік населення). Але сьогодні мова йде вже про приблизно третину населення України, яка більш-менш регулярно користується Інтернетом.

Інтернет важливий не тільки для організації протестів. В тому ж Єгипті уряд заблокував Інтернет з перших днів протестів, проте скоріше за все це призвело лише до їхнього посилення. Місія Інтернету радше полягає в тому, що він поступово відучує людей від сліпої віри в «єдино правдиву версію висвітлення подій», що продукується провладними спін-докторами.

Росія – не Єгипет, а скоріше – Саудівська Аравія

Поряд з даними про Україну автор навів також дані про Росію, згідно яких ситуація в Росії на перший погляд видається майже ще більш вибухонебезпечною, ніж ситуація в Україні. Проте автор не впевнений, чи спрацюють в Росії типові складові «арабського рецепту» суспільних заворушень.

Річ у тім, що ці складові сьогодні спрацьовують лише в тих арабських країнах, які не є великими експортерами енергоресурсів. Населення Саудівської Аравії, Бахрейну чи Катару не дуже надихнулося прикладом «братніх» арабських країн, так як це зробило населення спочатку Єгипту, а потім Йорданії, Йемену та інших країн регіону. Тож аналогічно до «нафтових королівств» Персидської затоки керівництво Росії поки що має в своєму арсеналі можливість «дати хабара» своєму народові за сумирну поведінку.

Україна – не Єгипет. Проте вибухонебезпека зростає...

На відміну від Єгипту та інших арабських країн в Україні немає такої великої кількості невгамовної молоді, розчарованої відсутністю можливостей для самореалізації. Тож раптовий вибух суспільного гніву, на кшталт тих, що сталися в Тунісі та Єгипті, в Україні є малоймовірним. Але при цьому деякі з інших передумов виникнення масових протестів, такі як безстидна корупція, в Україні ще яскравіше виражені, ніж в тих арабських країнах, які зараз охоплені масовими протестами.

До того ж велику роль грає символізм. Відверта і особливо цинічна брехня навіть літніх і спокійних людей може швидко довести до стану білого каління.

Віктор Янукович вже раз зробив велику послугу Україні, коли у 2004 спробував брутально зманіпулювати результатом президентських виборів на свою користь. Обурення його нахабством тоді пробудило відчуття громадянської свідомості у величезної кількості українських громадян, для багатьох з них – вперше у житті. Це вже потім у багатьох це відчуття знову задрімало, через цілком зрозуміле розчарування діями помаранчевих переможців.

Втім, отримавши друге політичне життя і чесно перемігши на виборах з другої спроби, пан Янукович чомусь узявся робити багато з того, чим його опоненти лякали країну у 2004. Відтак Віктор Янукович впевнено крокує до того, щоб вдруге розбурхати українське громадянське суспільство на захист своїх прав. Тільки в такому разі розраховувати на третє політичне життя пану Януковичу вже точно не варто. Скоріше сподіватися, щоб на відміну від сьогоднішніх Тунісу та Єгипту, мова не йшла про життя як таке...

Епоха звільнення від ілюзій

Українська влада жахлива. Проте демократично обрана і цілком заслужена. Щоб її змінити треба позбавитися багатьох ілюзій.

Автор взяв довгу паузу в написанні своїх оповідей. Головна причина – авторові важко було вигадати щось інше, ніж жорстку критику дій української владної команди на чолі з Віктором Януковичем. А такої критики на шпальтах більшості українських незалежних Інтернет-видань, таких як Українська правда та Дзеркало тижня і без того було багато. З задоволенням відмічаючи багато прикладів, коли критика, що висловлювалася, була конструктивною, доречною та неемоційною, автор в той же час вагався з тим, щоб щось додати і від себе.

Далися взнаки і певна розгубленість автора через безпрецедентну нахабність поведінки донецького «бульдозера», а також і усвідомлення того, що більшості українських громадян, в тому числі і багатьом виборцям Віктора Януковича, ситуація також є добре зрозумілою і без сторонніх коментарів.

І все ж таки, намагаючись дати оцінку епосі, яка розпочалася в Україні, автор має розпочати з переліку головних недоліків владної команди, з якою Україна увійде у третє десятиріччя своєї незалежності.

Недемократичність, непрофесійність, псевдо-реформаторство

Український президент грізно говорить про боротьбу з корупцією. І при цьому відверто корупційним шляхом зводить собі непристойно дорогі маєтки, а також відтерміновує прийняття антикорупційних законів. Президент також урочисто обіцяє прийняти революційний закон «Про доступ до публічної інформації» в той час, як його соратники в парламенті саботують голосування за відповідний законопроект.

Українська правляча верхівка не втрачає жодної можливості гучно заявити про намір інтегруватися в демократичну Європу. Але при цьому на високі посади призначаються справжні «могильщики» демократії, такі як Андрій Клюєв, Валерій Хорошковський та Дмитро Табачник, антидемократична діяльність яких, здається, ніким не контролюється. В результаті мало хто в Європі вірить у щирість заяв українських високопосадовців про прагнення до євроінтеграції.

Справжня агонія з присутністю представника України на врученні Нобелевської премії миру китайському дисидентові ще раз доводить, що владна команда не має стійкої уяви про перспективу цивілізаційної приналежності країни. Обрана нею зовнішньополітична тактика може бути описана як: «чекаємо кращого нареченого: підлабузничаємо до усіх, але утримуємось від чітких відповідей». Тож вже зараз можна прогнозувати, що сумнозвісна «втома від України» серед сильних цього світу триватиме і надалі.

Розпочата президентом якось посеред ночі адміністративна реформа створює стійке враження бюрократичної імітації бурхливої діяльності. Анонсований намір звільнити третину співробітників міліції виглядає закамуфльованим інструментом змусити будь-якого міліціонера гостро перейматися своїм майбутнім, а відтак – лояльніше ставитися до виконання наказів, нехай навіть незаконних.

Нарешті, чинна партія влади називається Партією Регіонів, але замість децентралізації влади на користь регіонів відбувається її гіперцентралізація.

План А: От-от покращиться світова кон'юнктура на метал – і можна звітувати про «наведення ладу в економіці»... Не покращилася

Економічні ж реформи, які президент Янукович гучно анонсував в червні минулого року, поки що очевидно пробуксовують. Взявшись за реформу податкового законодавства, «команда професіоналів» беззаперечно домоглася лише одного – що заяви про їхній професіоналізм з іронією сприймають вже навіть їхні прибічники.

Підготовка пенсійної реформи запам'яталася лише завзятою грою в «мовчанку», до якої долучилися практично всі високопосадовці, за виключеннями Сергія Тігіпка, який спорадично відчайдушно брав на себе роль «поганого поліцейського». В результаті виглядав він скоріше «некомпетентним поліцейським». Не тому, що його заяви були недостатньо провокативні, а через те, що вони були непослідовні.

Прем'єр-міністр Микола Азаров ледь не голосніше за всіх критикує руйнівний популізм попередньої влади, звинувачуючи її в усіх негараздах, які сьогодні переживає країна. Проте важко сприймати ці слова без іронії, адже саме пан Азаров, обіймаючи рік тому посаду прем'єр-міністра в опозиційному уряді, всупереч тодішній владі успішно проштовхнув передвиборчо-популістський закон «Про підвищення соціальних стандартів». (А півроку потому, в офіційному зверненні до Міжнародного валютного фонду з проханням поновити кредитування України, пан Азаров тихцем визнав, що виконання цього закону в 2010 році коштуватиме українській економіці більше ніж 4% її валового внутрішнього продукту.)

Схоже, що фортуна розбестила Віктора Януковича. До цього кожного разу, як він приходив до влади, в світі хутко починали зростати ціни на метал – головну категорію українського експорту. Але цього разу фортуна закомизилася – як і прогнозував автор, світова кон'юнктура на метал цього разу більше не була (і напевне й надалі не буде) аж надто поблажливою до політика Януковича. Проте пробачати зраду Віктор Федорович не звик, тож він взявся мститися фортуні... катуючи своїх опонентів та критиків.

План Б: Не програвати ж тупо вибори – «закручуємо гайки»...

Святих в Україні немає, тим більше серед українських політиків. Законослухняних в Україні також небагато, бо суперечливість українського законодавства означає, що якщо уникнеш порушення одного закону – обов'язково порушиш інший. Особливо, якщо працюєш на високій посаді.

Відтак справжня боротьба з корупцією мала б починатися з усунення її першопричин: тих самих численних протиріч в законодавстві, а також між законодавством та реально усталеною практикою. Ну і звичайно ж – зі збільшення рівня прозорості на всіх гілках та рівнях державного управління. І тільки після цього мала б відбутися інституціоналізація безвиняткового і невідворотного покарання за корупційні діяння.

Отже коли серед головних переслідуваних за корупцію виявляються винятково представники опозиції, яким до того ж висуваються за українськими мірками сміхотворні звинувачення, але при цьому прокуратура та суди під час розслідування демонструють небачену моторність – очевидні усі ознаки вибіркового застосування правосуддя, тобто політичних репресій.

Це враження тільки підсилюється, коли різко активізується діяльність каральних органів уряду – прокуратури, СБУ, міліції (назвати ці установи правоохоронними в сучасних українських реаліях язик не повертається) – відносно людей з активною громадянською позицією: журналістів, організаторів протестних виступів, громадських діячів, блоггерів. Констатуючи свою непопулярність в середовищі громадянського суспільства, уряд Януковича розпочав неофіційну кампанію з його пригноблення.

Підсумовуючи, політику нинішнього українського керівництва по відношенню до суспільства можна сформулювати так: «У своїх обіцянках під час виборів ми вас брутально обдурили, але тепер ми не допустимо того, щоб ви з нас спитали за ту брехню».

Засуджуючи цинізм такої політики, автор тим не менш не схильний покладати всю відповідальність за неї виключно на Януковича та його переважно донецьких соратників. Свою лепту очевидно внесло і українське суспільство: не визнаючи неприємних фактів і вимагаючи втілення нездійсненних ілюзій. І донині цим ілюзіям продовжує потурати більшість нинішньої опозиції, певною мірою провокуючи таким чином політичні репресії проти себе.

Плата за нереалістичні забаганки

Вже рік тому, а то й раніше, багатьом прагматично мислячим громадянам України були очевидними брутальні факти на кшталт:

• що ціни на газ для населення необхідно підвищувати (забезпечивши при цьому соціальний захист найбідніших);
  
• що пенсійний вік (принаймні для жінок) необхідно підвищувати;
  
• що медицина ніколи насправді не буває безкоштовною, тож вона дешевша, коли відверто платна;
  
• що комунальне господарство остаточно зникне за умови, коли за комунальні послуги можна взагалі не платити і при цьому із боржниками за законом не можна нічого вдіяти;
  
• що не можна одночасно мати і дешевий для всіх хліб, і заможних селян...
  

Але для більшості громадян, такі речі хоча і навряд чи виглядають відвертим нонсенсом, але викликають переляк, і тому свідомо не сприймаються. Отже великою мірою, нинішня ситуація в Україні є закономірною: урядова команда під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) іноді, нехай і незграбно, справді робить те, що дійсно потрібно робити але при цьому мститься тим, хто наважується спитати з неї про відповідальність за минулу багаторічну брехню, а також про сьогоденні небездоганні діяння. В результаті в країні встановлюється авторитаризм.

Якби більшість українських громадян погодилась з існуванням неприємних фактів, подібних до вищезгаданих, то під час минулорічних президентських виборів вона б змогла поставити кандидатам правильні запитання і змусила б їх відмовитися від більшості своїх популістських гасел.

Поінформованій же меншості давно вже було очевидно, що передумов для значного покращення економічної ситуації в Україні бракує через дуже несприятливу демографічну ситуацію, низьку конкурентоспроможність, велику зарегульованість та корупцію, низький рівень суспільного капіталу та якості інституцій, а також різке погіршення умов зовнішньої торгівлі. За таких умов ніхто не здатний був забезпечити негайне покращення економічного стану більшості населення, зате практично гарантованим було його погіршення. Тож найкращою обіцянкою, яку громадяни мали б вимагати від кандидатів, була б обіцянка глибоких реформ. Звичайно ж – з перспективою кращого життя, але в більш віддаленому майбутньому.

Проте більшість громадян цього не вимагала – поінформовані не змогли донести свою думку, а більшість не змогла її почути.

Відтак більшість громадян традиційно для себе вирішила зробити вигляд, що повірила популістським обіцянкам провідних кандидатів в президенти, не піддаючи ці обіцянки належній критиці. Поінформована ж меншість (до яких відноситься і автор), котра не хотіла своїм голосом підтримувати популізм, у відчаї проголосувала «проти всіх».

В результаті постала атмосфера певної недовіри між «поінформованою меншістю» та «наляканою більшістю». Не маючи кращих альтернатив, розгублене суспільство, вручило свою долю Януковичу та його некомпетентній, але гонорливій команді. Яка цим гонором намагається маскувати власну некомпетентність і переляк, що колись таки і їм доведеться нести відповідальність. Прагнення уникнути цієї відповідальності, разом з відсутністю суттєвого опору з боку суспільства, схоже і стало головним двигуном захоплення Януковичем безроздільної влади в країні.

Сподіваймося на краще, але готуймося до гіршого...

Всередині країни пан Янукович практично більше ні від кого не залежить і нікому не підзвітний. В цьому сенсі доводиться вітати факт залежності уряду Януковича від МВФ – наразі це останній реальний стримуючий фактор, який обмежує абсолютну владу президента. Але годі розраховувати, що МВФ стримає Януковича від дурниць, яких той цілком може наробити у внутрішній або гуманітарній політиці.

Намагаючись зберегти ядро свого електорату – здебільшого проросійськи налаштованих збіднілих мешканців Півдня та Сходу України – Віктор Янукович навряд чи стримуватиме найбільш одіозних представників свого оточення від своїх кроків, що провокуватимуть невдоволення більшості населення Західних, а також Центральних областей України. Тоді від активістів громадянського суспільства з усіх регіонів України знадобиться все їх уміння, щоб зберігти поміркований діалог між регіонами і не допустити ескалації «кампаній ненависті».

Напевне про всяк випадок слід також готуватися і до «антиєвропейської істерії», яку може почати розпалювати чільний уряд, якщо підписання ключових угод з Євросоюзом про зону вільної торгівлі та про безвізовий режим виявиться заблокованим в тому числі і через небажання європейських країн надавати внутрішньополітичні козирі недемократичному українському режимові.

Цікавої перспективи набуває й майбутній чемпіонат Європи з футболу. Хтось може собі уявити, що буде, якщо, наприклад, голландські вболівальники приїдуть в Україну не тільки з символікою своєї команди, а й з транспарантом на кшталт: «Свободу політв'язням України!»? Скоріше за все, до цього не дійде, бо якщо згортання демократії в Україні відбуватиметься такими темпами, як сьогодні, Євро 2012 в Україні в кінці кінців так і не відбудеться. Але втратити «Євро» ця урядова команда також не може собі дозволити, тож напевне на напрямку згортання демократії вони через деякий час збавлять обороти.

Отже до повного згортання демократії в Україні, щонайменше протягом наступних півтора року, скоріше за все не дійде. Натомість, скоріше за все, відбуватиметься вже доволі знайоме з новітньої української історії шарахання уряду Януковича, який намагатиметься «нащупати» таку міру антидемократичності, яку більш-менш безболісно «проковтне» Європа. І все це на тлі епізодів «палкої братньої любові» (та такої ж самої ненависті), які час від часу наставатимуть у стосунках з сусідньою Росією, яка, схоже, вступає у власний період політичної нестабільності, пов'язаний з наступними президентськими виборами, а також з наростаючим невдоволенням населення ситуацією в країні.

Новорічні побажання

Минулого року ми з неприємним здивуванням побачили, як швидко можна згортати демократію в Україні. Цього року ми скоріше за все матимемо можливість пересвідчитися, що це згортання все-таки матиме свої межі. І тим не менш, українська демократія ніколи не буде справжньою, допоки громадяни України боятимуться визнати факти про ситуацію в країні. Президент Янукович – це водночас і політичне непорозуміння, і політична закономірність, спричинена саме страхом перед фактами.

Тому було б дуже добре, якби українське громадянське суспільство під час періоду «напівдемократії», який скоріше за все протриватиме в Україні ще деякий час, змогло вперше за історію незалежної України створити прообрази політичних сил, які були б здатні визнавати і пояснювати народові навіть брутальні факти.

Для прикладу, новітні політичні сили мають бути здатними пояснити своїм виборцям необхідність підвищення цін на газ для населення та пенсійного віку. Вони мають бути здатними розробити таку програму економічних реформ і пояснити її так, щоб більшість суспільства з нею погодилася і взялася активно підтримувати. Тільки коли буде закладено основу для підтримки виборцями і не дуже приємних заходів, можна буде говорити про справжню демократію, якої в Україні поки що ніколи не було.

До тих же пір, поки такі політичні сили не з'являться, Янукович та оточення відчуватимуть свою безальтернативність та моральне право «закручувати гайки», не зустрічаючи на цьому шляху суттєвого опору. Натомість, як тільки суспільство створить якісно інший політичний рух – мережевого типу і на засадах відкритої конкуренції – нинішнє керівництво країни швидко збере речі і кудись поїде.

Дехто в Україні все ще вважає, що вся проблема – виключно в керівництві країни, яке треба змінити на «нормальне», і все налагодиться. Але коли подивишся брутальним фактам в очі, розумієш, що для подолання тих проблем, що стоять перед українським суспільством, навіть повна зміна керівництва країни не допоможе – суспільству самому потрібно багато в чому змінитися. Тож у автора є лише одне побажання на новий 2011 рік: на ховаймося від брутальних фактів, і змінюймося на краще!

ЦВК – до суду!

Автор готовий усіляко підтримувати позов до ЦВК щодо її бездіяльності

Своєю відмовою оголосити про початок виборчого процесу з виборів Верховної Ради, які за діючою Конституцією України мають відбутися 27 березня 2011 року, Центральна виборча комісія (ЦВК) сьогодні порушила Конституцію.

Будучи глибоко переконаним, що в Україні насамперед гостро бракує правової культури – коли закони, а тим більше основний закон, виконуються, незалежно від того, вигідні вони в даний момент окремим політичним силам, чи ні – автор вважає, що дотримання норм Конституції наразі є набагато важливішим за будь-яку політичну доцільність. Тому автор вимагає притягнення ЦВК та її членів до суду за звинуваченням у злочинній бездіяльності.

Свою вимогу автор згоден підкріпити грошовою пожертвою на організацію позову до суду. Ініціатор такого позову може звернутися до автора через коментарі.

Чесні вибори із Швейцарії

В Україні вже є прецеденти імпорту інституційних послуг. Тож може слід замислитися і щодо імпорту процедури виборів?

Ще декілька місяців тому автор покладав досить великі надії на те, що вибори у місцеві органи влади в Україні стануть певним кроком уперед. Адже завдяки відносній свободі слова останніх років, поінформованість громадян щодо реалій політичного процесу надзвичайно зросла. Відтак за ідеєю вони могли б зробити більш свідомий вибір у органи влади, які, на відміну від центральних, мають реальний вплив на їхнє повсякденне життя. Тому автор уважно спостерігав за перебігом виборчої кампанії і особисто взяв участь у голосуванні.

У своєму суб'єктивному вердикті всьому прочитаному, побаченому і почутому автор не повторюватиме оцінки, що були дані цим виборам українським керівництвом, опозицією, громадянськими та правозахисними організаціями, а також спостерігачами – всі вони наразі вже широко відомі. Вердикт автора: ці вибори – це ганьба.

Найбільше вразили не цинізм та нахабство чинної владної команди, які місцями явно зашкалювали, а просте усвідомлення того, що ці люди інакше просто не вміють. Велика частина з тієї маси людей, які організовували останні вибори схоже просто не має жодної уяви про те, як вибори можна провести чесно і демократично. Тому й проводять як вміють.

Тож автору спала на думку ідея про те, що за певних умов процедуру виборів можна Україну «імпортувати». Звичайно, ідея дуже контроверсійна та на сьогодні практично майже нездійсненна, але на переконання автора все ж варта того, щоб над нею замислитися.

Інституційна імпотентність

У минулорічному рейтингу конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за якістю своїх інституцій Україна посідає 120-те місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Для прикладу, Польща посідає за цим показником 66 місце, Росія – 114, а Швейцарія, де мешкає автор, – 8. На першому місці – Сінгапур.

Враховуючи руйнівність для інституційних основ української державності нещодавнього рішення Конституційного суду про скасування конституційної реформи 2004 року, покращення ситуації в царині якості інституцій в Україні найближчим очікувати не доводиться. Проте українці, не навчившись вирішувати фундаментальні завдання, які стоять перед суспільством, демонструють доволі великі успіхи в мистецтві пристосування до наявних умов.

Одним з аспектів цього пристосування є готовність імпортувати те, що виробити в Україні не уявляється можливим. І навіть коли імпортувати доводиться не товар, а інституційні послуги, більшість українців очевидно не вбачає в цьому чогось надзвичайного. В цьому переконують наступні приклади:

• Функції діючого українського уряду ненабагато виходять за рамки оперативного керівництва грошовими потоками. Адже перспективним плануванням економіки в Україні займається скоріше на уряд, а Міжнародний валютний фонд (МВФ).
  
• Українські олігархи, не довіряючи системі українського правосуддя, судяться один з одним в Лондоні. А багато пересічних громадян сподіваються домогтися справедливості в Європейському суді з прав людини.
  
• Українські футбольні клуби довіряють судійство важливих матчів іноземним суддям.
  
• Найбільш популярні українські телешоу ведуть іноземні журналісти, не в останню чергу, щоб гарантувати безсторонність.
  

Всі ці «імпортовані» рішення дозволяють тимчасово зменшити гостроту проблеми інституційної слабкості України. То що ж тоді заважає «імпортувати» і процес проведення виборів?

На переконання автора, головною причиною маніпуляцій виборчим процесом в Україні є не настільки патологічне бажання будь-якого політика, який приходить на президентську посаду, встановити свій тотальний контроль над всіма гілками влади та регіонами, хоча і це напевне має місце, а атмосфера тотальної недовіри в політичному таборі. Партійні вожді відчувають гостру недовіру один до одного і є неспроможними виробити компромісні прозорі правила гри, які б усіх влаштували.

Голосуємо в Україні – рахуємо в Швейцарії

Мало хто буде сперечатись з твердженням, що виборча процедура з використанням паперових бюлетенів не відповідає сучасному стану технологічного прогресу. Вона працює добре здебільшого лише там, де є сильні демократичні інституції. А крім того – в силу традиції. Навіщо міняти налагоджену процедуру, яка добре себе зарекомендувала на протязі десятиріч?

Якби ж хтось почав розробляти процедуру виборів сьогодні, папір йому взагалі навряд чи спав би на думку. Натомість він точно не обійшов би увагою інформаційні технології (ІТ) та Інтернет. Те, що електронні вибори можливі доводять приклади таких країн як Естонія та Бразилія, про що автор вже писав кілька років тому.

Головним аргументом проти електронних виборів ті в Україні, хто цікавився цим питанням, називають можливість влади маніпулювати виборчими серверами, випадок чого схоже вже мав місце 2004 року. Але ж сьогодні немає жодної технічної необхідності розміщувати виборчі сервери на території України! Ці сервери цілком можуть бути розміщені на нейтральній території, наприклад, у Швейцарії.

Фахово працюючи у сфері ІТ, автор є достатньо компетентним, щоб стверджувати, що сьогодні існує технічна можливість розробити процедуру електронних виборів таким чином, що з кожного електронного терміналу на виборчих дільницях в Україні інформація про індивідуальний вибір напряму надходитиме на виборчі сервери, розташовані на нейтральній території. Доглядати за цими серверами будуть нейтральні адміністратори, роботою яких буде виключно підтримання серверів в робочому стані та забезпечення захисту від будь-якого несанкціонованого втручання. Впливати на алгоритм підрахунку адміністратори зможуть лише зруйнувавши цей алгоритм. Тож будь-яка спроба зловживання буде миттєво викрита і адміністратор понесе відповідальність, гарантією чого будуть сильні інституції в державі розташування серверів. Рахувати ж голоси сервери будуть автоматично, що є дуже тривіальним завданням, якщо вирішувати його суто технічними методами, без участі людського фактору.

Голосування за допомогою електронних терміналів апріорі унеможливить будь-які маніпуляції, які є можливими під час використання бюлетенів: від «каруселей» до вкидання фальшивих бюлетенів. Натомість з'являється можливість надати виборцю можливість після оприлюднення результатів голосування перевірити, чи правильно був врахований його голос.

Звісно, всіх несподіванок не передбачиш, а українські хакери вже не раз доводили свою злочинну винахідливість. Та на щастя електронна система дає можливості її багаторазового всебічного тестування, під час якого, наприклад, можна запросити всіх хакерів світу її зламати і таким чином перевірити її на міцність.

Головною перешкодою для «імпорту» процедури виборів в Україну буде точно не технічна, а політична. Для декого, втрата повного контролю над цією процедурою означатиме втрату суверенітету, для інших – можливостей «порахувати як треба». До того ж, передумовою запровадження такої процедури буде проведення великого обсягу роботи на законодавчому та міждержавному рівні.

Проте навряд чи щось інше зможе викликати в українських громадян довіру до виборів. Без довіри ж до виборів навряд чи колись з'явиться довіра громадян до влади, а відтак – і сильні інституції, необхідні для забезпечення достойного рівня добробуту громади.

Краще імпортувати процедуру виборів, ніж миротворців

В країнах, в яких не відбувається постійний відкритий діалог різних частин і верств суспільства – природнім приводом до якого є демократичні вибори – неминуче накопичується агресія, яка часто знаходить собі вихід у дуже несподіваний, але завжди у дуже брутальний спосіб. У найгіршому випадку така агресія може навіть призвести до громадянської війни. Тож може краще, за нездатності організувати демократичний виборчий процес, залучити незаангажовану зовнішню допомогу? Не чекаючи моменту, коли постане необхідність введення міжнародних миротворчих військ?

Металеві горки української політики

Вікторові Януковичу-політику звичайно дуже таланило зі світовою кон'юнктурою на метал. Проте навряд чи йому так фартитиме і надалі.

Сучасні українські політики зазвичай самокритичністю не відрізняються. Пані Тимошенко натхненно розповідає, як вона всупереч діям численних опонентів врятувала Україну від економічної кризи, пан Янукович ніколи не втрачає можливості похвалитися своїми досягненнями в наведенні порядку в країні. Якщо подивитися на терміни його перебування на посаді прем'єр-міністра, то виходить, що робив він це і до, і після, а також навіть протягом певного періоду і під час, «помаранчевої вакханалії».

Наслухавшись подібних, м'яко кажучи, необ'єктивних оцінок, починаєш сумувати за прагматичними, неупередженими, а за можливості – також і професіональними, оцінками українських реалій. На щастя, в сучасному світі такі оцінки неважко отримати. Принаймні, що стосується сфери української економіки.

Так Міжнародний валютний фонд (МВФ) регулярно оприлюднює документи (в останнє він це зробив на своєму сайті в серпні), які він ухвалює разом з українським урядом в контексті програми кредитування, що його Україна отримує від МВФ. Ці документи містять детальний аналіз та докладний звіт про фінансовий стан держави. З невідомих причин, самотужки подібного рівня документи український уряд виробити не може.

А нещодавно до джерел інформації про стан та перспективи української економіки додався ще й «Меморандум з економічного розвитку України», оприлюднений Всесвітнім банком. Це більш стратегічний документ, який містить аналіз економічного розвитку країни протягом останнього десятиріччя, а також надає докладно обґрунтовані рекомендації щодо реформ, які українцям необхідно провести, щоб покращити якість економіки, а відтак і забезпечити стійке зростання свого добробуту.

Останній документ цікавий ще й тим, що він дає вичерпний перелік причин доволі бурхливого зростання економіки України між 2000 та 2008 роками.

Економічне чудо в подарунок

Насамперед – це умови зовнішньої торгівлі, а ще точніше – це світова кон'юнктура на головний продукт українського експорту – на чорний метал. А з іншого боку – це ціни на імпортовані Україною енергоносії. Наведений графік демонструє, як протягом останніх дев'яти років у порівнянні з 2000 роком змінювались надходження від експорту чорного металу з України, у порівнянні з витратами на імпортовані енергоносії, і як при цьому змінювався Валовий внутрішній продукт (ВВП) України.

На графіку чітко видно, що надходження від експорту металу у порівнянні з витратами на імпортовані газ та нафту (а разом з цим – і ВВП) почали суттєво зростати починаючи з 2003 року, дещо вповільнили своє зростання 2005 року, і поновили свій ріст починаючи від 2006 року. У 2008 році спочатку все йшло дивовижно добре, аж поки у вересні не збанкрутів в результаті фінансово-кредитної кризи банк Lehman Brothers, в результаті чого на декілька довгих місяців світова торгівля майже завмерла. Відтоді умови зовнішньої торгівлі для України повернулися приблизно на рівень 2000 року. Як то кажуть: «шара закінчилася».

Улюбленець кон'юнктури

Малюнок на початку цієї оповіді наочно демонструє, кому з українських керманичів до цього часу таланило найбільше – цим улюбленцем кон'юнктури однозначно є Віктор Янукович. Раз за разом йому вдавалося прийти до влади в акурат напередодні чутливого пожвавлення світової кон'юнктури на метал.

Натомість Юлію Тимошенко сміливо можна зараховувати до жертв тієї самої кон'юнктури – її перебування при владі в кращому випадку супроводжувався деяким її охолодженням, як в 2005 році, а в гіршому – її карколомним погіршенням, як в 2009. Можливо саме тому в 2010 році українці обрали президентом пана Януковича?

Проте його останній прихід до влади може стати винятком. Ціни на метал дещо зросли на початку цього року, у порівнянні з найнижчою точкою падіння, якої було досягнуто минулого року, але вони залишаються на рівні десь лише 55% у порівнянні з середнім рівнем 2007 року, і перспективи їхнього потужного зростання протягом наступних декількох років є дуже примарними.

Засукайте рукава, пане Президент!

Віктор Янукович — дуже фартова людина. Переживши глибокі падіння, відбувши в молодості два строки тюремного ув'язнення, він зміг стати Президентом України. Проте фарт — річ надзвичайно мінлива.

Сьогодні пан Янукович, напевне розуміючи, що дешевої популярності за рахунок несподіваного кон'юнктурного щастя більше не буде, і не надто сподіваючись на успіх власних економічних реформ, схоже вирішив гарантувати своє перебування при владі іншим способом. Той факт, що він правдами та неправдами домігся для себе надзвичайно широких президентських повноважень, наштовхує на думку, що заради збереження за собою президентського крісла він в майбутньому може піти на зловживання цими повноваженнями.

Проте Україна сьогодні вже дещо інша, ніж шість років тому, і набагато більше українців сьогодні за надане президенту право користуватися широкими повноваженнями взамін будуть вимагати відповідної широкої відповідальності. Відповідальності за подальший розвиток ситуації в країні, за успіх реформ, за дії такої різношерстої і не надто компетентної президентської команди. Хочеться сподіватися, що президент свідомий цієї відповідальності і відтепер з ранку до ночі і без вихідних послідовно та структуровано працюватиме заради модернізації країни.

Віктор Янукович у певному сенсі пішов ва-банк. Але при цьому він має міцно пам'ятати, що наразі його найкращим союзником є не фарт, а наполеглива важка і чесна праця. Бо фарт знову може зіграти з ним жорстокий жарт, і тоді він із крісла Президента може знову переміститися у ту ж саму найнижчу точку свого життєвого шляху, в якій він вже два рази опинявся в роки своєї молодості.