Президентські вибори в країні U

На цьому тижні в країні U відбулися чергові президентські вибори. Як і очікувалося, дива не сталося – президентом став Міт Ромні. Так як пан Ромні був явним фаворитом все ще чинного президента Джорджа Буша молодшого, його перемога ще раз довела, що ігнорувати волю найвищої посадової особи в державі в країні U неможливо.

Почалося все, як завжди, з визначення кандидатів у президенти від обох загальнодержавних партій, яким прийшлося визначатися зі своїми кандидатами на найвищу посаду в країні на тлі кредитної, фінансової та економічної кризи, яка все більше поглиблювалася протягом всієї передвиборчої кампанії. Саме тому, керівництво обох партій вирішило, що зараз не час для експериментів та радикальних змін, які тільки розхитували б внутрішньопартійну дисципліну. Натомість партії повинні демонструвати єдність і усіляко уникати згубного для партійного рейтингу винесення на широкий загал внутрішньопартійних конфліктів. В результаті були розроблені жорсткі внутрішні правила поведінки під час проведення кампанії: визначене обмежене коло осіб в центральному керівництві партій, які мають виключне право на прийняття усіх більш-менш важливих рішень; сформовані офіційний та тіньовий центральні передвиборчі штаби; визначені особи, уповноважені висловлювати офіційну позицію партії тощо.

В Демократичній партії процес укріплення партійної дисципліни спочатку був трохи менш жорстким, адже партія небезпідставно сподівалася, що дякуючи очевидно катастрофічним наслідкам восьмирічного правління Джорджа Буша молодшого, президентська посада є в неї практично в кишені. Тому в партії спочатку крізь пальці дивилися на самодіяльність деяких молодих активістів, які всупереч її керівництву виступали за зміни як у партійній, так і навіть у всій політичній системі країни U, підтримуючи молодого та амбіційного кандидата африканського походження Барака Обаму. Проте вчасно помітивши проблему, партійне керівництво впоралося з нею дуже швидко та ефективно. Спочатку пан Обама з'ясував для себе, що представники великого бізнесу зовсім не бажають надавати його кампанії фінансову підтримку, а іншої реальної можливості фінансування передвиборчої кампанії в країні U не існує. А потім керівництву Демократичної партії вдалося знайти спільну мову в цьому питанні навіть з діючою адміністрацією, і панові Обамі дали зрозуміти, що Державний юридичний департамент може і не допильнувати за діяльністю локальних осередків Ку-клус-клану у місцевості, де він проживає разом із родиною. Авжеж Ку-клус-клан є забороненою організацією, але ж до кожного потенційного радикального расиста поліцейського не приставиш.

В результаті єдиним консолідованим кандидатом від Демократичної партії стала Гіларі Клінтон. Таке рішення партійного керівництва на перший погляд здавалося досить ризикованим через те, що в історії країни U ще не було прикладів, коли президентом ставала жінка. Проте враховуючи беззаперечний авторитет клану Клінтонів у найширших колах, а також той факт, що президентство Гіларі насправді було б лише прикриттям для реального третього президентського строку її чоловіка Біла, усі найвпливовіші функціонери партії стали до активної роботи на її підтримку. Завдяки ретельному процесу відбору делегатів на партійну конвенцію в Денвері, 95% із них проголосували за висування Гіларі Клінтон у якості кандидата в президенти від Демократичної партії.

Республіканська партія, яка разом з президентом Бушем втратила велику частину довіри виборців, була змушена до пошуку альтернативних шляхів збереження за собою президентської посади через запровадження деяких новацій виборчого процесу. Проте спочатку партія повинна була швидко визначитись зі своїм кандидатом в наступні президенти. Вибір діючої адміністрації та партійного керівництва впав на Міта Ромні, колишнього губернатора штату Масачусець. Переваги пана Ромні включали той факт, що через його північне походження він міг бути представлений в якості альтернативи техасцю Бушу. При цьому пан Ромні був і є доволі лояльним до клану Бушей, а його яскраво виражена релігійність (пан Ромні є мормоном) мала сприяти збереженню консервативного релігійного електорального ядра Республіканської партії.

Незважаючи на надзвичайні дисциплінарні заходи, запроваджені партією з самого початку кампанії, республіканцям також не вдалося повністю уникнути появи внутрішньопартійних течій, що виступали за якісні зміни всередині партії. Проте такі спроби жорстко присікалися. Найбільш успішною з них була спроба Джона МакКейна, сенатора від Аризони, позбавити впливу клан Бушей та висунути свою кандидатуру в якості альтернативи Міту Ромні під час національної конвенції в Мінеаполісі. Але завдяки умілим діям секретаріату конвенції, помічники пана МакКейн не змогли вчасно внести його кандидатуру до бюлетеня для голосування, а його звернення до делегатів випадково збіглося в часі з початком святкового фуршету наприкінці першого дня конвенції, в результаті чого пан МакКейн звертався зі своїми безвідповідальними закликами до практично порожнього залу. Тим не менш, жодні обвинувачення в тому, що сивому герою в'єтнамської війни не приділили достатньо уваги, не мають під собою підстави – всі здравомислячі сили в країні U повинні розуміти, що для швидкого виходу із кризи країна перш за все потребує стабільності. Через це безальтернативне голосування за висунення пана Ромні в якості кандидата в президенти від Республіканської партії виявилося майже одностайним.

Після цього республіканці сконцентрувалися на головному завданні цьогорічної кампанії – збереженні свого контролю за Білим домом. Для цього, як вже зазначалося вище, партії довелося звернутися до деяких нетрадиційних методів. Проаналізувавши діючу систему виборів в країні U, в партії визначили її слабкі місця, а також методи їхнього використання на власну користь.

По-перше, треба було зберегти за собою традиційний електорат Республіканської партії – переважно білих виборців з консервативними поглядами та середнім достатком. Завдяки тому, що опонентом їхнього кандидата була жінка, республіканцям вдалося певною мірою відволікти виборців від теми відповідальності їхньої партії за дуже поганий стан економіки та зміщення фокусу кампанії на традиційні «культурні війни»: теми дозволу абортів та одностатевих шлюбів, релігії та гендерної політики. Завдяки цьому, а також тісній роботі чинної адміністрації з загальнонаціональними телеканалами, Міту Ромні зміг отримати близько 45% голосів на загальнонаціональному рівні.

По-друге, пам'ятаючи уроки 2000 року, коли Джордж Буш зміг отримати Білий дім, дещо програвши Елу Гору за загальною кількістю голосів, набраних по всій країні, республіканці вирішили далі розвинути успіх восьмирічної давнини. Користуючись високою популярністю Республіканської партії у Техасі, Арізоні, Канзасі, Оклахомі, Луізіані, Алабамі, Джорджії, Тенесі та Кентукі, та завдяки умілій організації «виборчого туризму» з відкріпними посвідченнями до сусідніх штатів, їм вдалося успішно «експортувати» перемогу свого кандидата до Місурі, Колорадо, Нью Мексіко, Північної Каролини, Індіани, Флориди та Огайо. Таким чином Міт Ромні зміг отримати 261 голосів виборщиків, лише на 9 менше 270 необхідних, щоб бути обраним президентом країни U.

По-третє, республіканці справедливо вирішили вважати загальнонаціональне голосування 4 листопада лише першим туром виборів. Бо якщо в конституції країни U записано, що президента обирають в два етапи: спочатку народ обирає виборщиків, а потім виборщики обирають президента – то це є де-факто системою виборів у два тури, коли переможець першого туру не обов'язково має перемогти і в другому. Цей другий тур – голосування в так званому Коледжі виборщиків – мав відбутися 15 грудня. Від Демократичної партії в ньому мали прийняти участь 277 виборщиків, від яких ця партія жорстко вимагала голосувати виключно за Гіларі Клінтон. Але республіканська адміністрація не гаючи часу розпочала з ними щільну роботу, плоди якої не забарились: як виявилось, деякі з цих виборщиків, або члени їх родин, потребували певної допомоги у вирішенні матеріальних, бізнесових чи юридичних проблем, а відтак виявилися більш чутливими до переконливих аргументів республіканців, які зводилися до того, що обидві партії повинні продемонструвати єдність та підтримати владну стабільність під час боротьби з найпотужнішою економічною кризою післявоєнних часів. В результаті, незважаючи на всю повагу до Гіларі Клінтон, Коледж виборщиків проголосував за Міта Ромні 279 голосами проти 259.

Таким чином Міт Ромні був приведений до присяги як 44 президент країни U вранці 20 січня. Одними із перших відповідальний вибір країни U привітали президенти Китаю та Росії...

Вибори без форс-мажору та безглуздого «героїзму»?

В Україні всі знову заговорили про вибори. Цього разу – про позачергові вибори до Верховної Ради. Ці розговори традиційно супроводжуються міркуваннями про те, чи отримає Центральна виборча комісія достатньо грошей на їх проведення, наскільки акуратними будуть списки виборців, як уникнути фальсифікацій тощо. Занепокоєння з приводу цих питань виникають регулярно кожного разу напередодні виборів і, враховуючи той факт, що вибори в Україні останніми роками відбуваються щорічно, все це добряче набридло багатьом спостерігачам.

Чомусь кожні великі вибори в Україні є подією форс-мажорною. Центральна виборча комісія «героїчно» долає одну перепону за іншою в процесі підготовки та проведення виборів, а також під час підрахунку голосів. Наприклад, спочатку виникають великі складнощі з формуванням виборчих комісій на місцях, потім під час голосування масово виявляються неточності у списках виборців, а остаточний результат підрахунку голосів з'являється тільки через 2 тижні після дня виборів через хаос на окремих округах та дільницях.

При цьому режим роботи окружних виборчих комісій в день виборів організований взагалі, м'яко кажучи, негуманним чином. Вони мають починати свою роботу десь о 6 ранку (в неділю!), а закінчити її мають право тільки після того як порахують всі голоси та здадуть всі протоколи на дільниці вищої інстанції. На практиці, особливо у випадках виявлення якихось порушень чи нестиковок, це означає, що людей зобов'язують працювати без сну та відпочинку 2-3 доби поспіль! Навіть у найкращому випадку працівники виборчих комісій мають відпрацювати (знову ж таки - у неділю!) 18-20-часовий робочий день. Звісно, працівники виборчих дільниць отримують за свою роботу якісь гроші. Але по-перше, ці гроші зовсім невеликі, тому можуть матеріально зацікавити лише найменш забезпечених громадян. А по-друге, багато людей, особливо більш забезпечених, не погодяться на такий режим роботи за будь-які гроші. В багатьох країнах подібний режим роботи був би просто неможливий через протиріччя з трудовим законодавством.

Чому ж в Україні нікого не дивує такий стан речей? Через ностальгію за авралом під час «великих будмайданчиків комунізму»? Начебто причина є більш прозаїчною: українські правителі зробили процес таким складним для того, щоб ускладнити фальсифікації. Але в той же час мало хто погодиться, що існуючий процес дійсно унеможливлює фальсифікації чи підкуп виборців.

В той же час в світі є успішні приклади використання новітніх інформаційних технологій для більш ефективної організації виборів, причому походять вони не обов'язково з найбагатших країн. В 1997 році в Естонії відбулися перші в світі загальні вибори через мережу Інтернет. Критичний читач може справедливо зауважити, що Естонія має лише трохи більше одного мільйона виборців, і що в масштабах України організувати щось подібне було б набагато складніше. Тоді є сенс звернути увагу на Бразилію, де вже з 1996 року (!) вибори проводяться за електронною системою, хоча поки що і без допомоги Інтернету. При цьому за кількістю населення Бразилія в чотири рази більша за Україну! Проте для підрахунку голосів під час загальнонаціонального голосування у 2002 році знадобилося менше ніж 12 годин!

Критики бразильської системи зазначають, що вона все ж таки не гарантує від зловживань і не забезпечує повної прозорості процесу. Проте до цього часу жодного випадку маніпуляції волевиявленням громадян викрито не було. До цього прибічники системи також додають, що за рахунок радикального скорочення проміжку часу, необхідного для підрахунку голосів, будь-які значущі маніпуляції є практично неможливими.

На цьому фоні практика останніх виборів в Україні все більше нагадує кам'яний вік демократії. Справа сумновідомого «транзитного сервера» розслідується вже майже чотири роки. Єдиний Державний реєстр виборців формується вже другий рік, але всупереч закону досі не сформований. Про системи аналогічні естонській чи бразильській мова навіть не йде. Таким чином складається враження, що причиною такого стану речей є не тільки некомпетентність українських чиновників та політичних сил при владі, а й злочинний розрахунок цих сил, за нагоди, знову скористатися можливостями з маніпуляції, які надає діюча система.

П'ять політичних сил, що представлені у наразі ще діючій Верховній Раді, або їх провідні діячі, представлені в Раді вже роками. І за цей час організація процесу виборів дещо покращилася хіба що в тому сенсі, що виборчі урни стали прозорими, а бюлетені мають декілька ступенів захисту від підробки. Але цього скандально замало, навіть у порівнянні з далеко не найбагатшими країнами світу.

Бразилія позичає свої електронні машини для голосування іншим країнам, чим вже скористалися Парагвай та Еквадор. Україна теж могла б скористатися цією послугою. Щоправда в цьому випадку українські виборці можуть дійти висновку, що представлені сьогодні у владі політичні сили не заслуговують жодного голосу.

Подивуймося з успіху Барака Обами і відтворимо найкраще з системи!

Для всіх, хто живе за її межами, Америку в сучасному світі модно не любити. Американці були ініціаторами війни в Іраку, аргументи на користь якої, за власним визнанням американських спецслужб, виявились великою частиною сфальсифікованими. За ініціативою чинного президента Джорджа Буша Америка в однобічному порядку вийшла із Кіотського процесу, покликаного запобігти глобальному потеплінню. Вважаючи ООН неефективною та корумпованою організацією, Сполучені Штати зачасту ігнорують міжнародні механізми колективного прийняття рішень під егідою ООН на користь самовільних дій. В результаті у багатьох спостерігачів складається досить обґрунтоване враження, що Америка просто відчайдушно використовує свій статус єдиної супердержави за рахунок решти світу.

Втім добре пам’ятаючи про той позитивний імідж, який Сполучені Штати мали особливо серед українців протягом 90-х років, Ернст Рахаров хотів би запитати, наскільки сучасне здебільшого негативне сприйняття Америки українцями та іншими неамериканцями є результатом негативного сприйняття діяльності лише однієї людини – чинного американського президента? І чи не час залишити діяльність Джорджа Буша молодшого на суд історії і сконцентрувати увагу на його потенційних наступниках? А найголовніше – звернути увагу на американську політичну систему, що хоча як і всі інші не виключає можливості помилок, проте на відміну від багатьох інших, має вбудовані механізми самокорекції і, на переконання Ернста Рахарова, може слугувати моделлю для більшості політичних систем світу.

Найкращим прикладом цього є перебіг праймеріз цьогорічної президентської кампанії – попередніх перегонів для визначення кандидатів на президентську посаду від обох домінуючих політичних партій. Накал пристрастей цих демократичних змагань кампанії змушував світові засоби масової інформації приділяти їм велику увагу. Тому можна бути впевненим, що більшість українців, які цікавляться світовими новинами, також знають, про що йде мова.

На цьому тижні Барак Обама став де-факто висуванцем на президентську посаду від Демократичної партії, а разом з цим і головним претендентом на перемогу. Його головному конкуренту висуванцю від Республіканської партії Джону Маккейну прийдеться змагатися за умов порівняно низького рейтингу цієї партії, успадкованого від Джорджа Буша. Той факт, що в запеклій і довготривалій боротьбі за право бути висуванцем від демократів Барак Обама переміг Хіларі Клінтон, яку принаймні на початку перегонів підтримувала переважна більшість демократичної еліти, є свідченням його великої популярності та бійцівських якостей.

Таким чином Америка має високі шанси вперше в історії отримати чорношкірого президента, що починав свою політичну діяльність в якості громадського активіста, сина емігранта із Кенії та білої жінки, який в юнацтві мав певні проблеми з наркотиками (що він зараз повністю визнає), повне ім’я якого звучить: Барак Хусейн Обама. Він довів своє право бути кандидатом від Демократичної партії не на таємних зустрічах та закритих партійних заходах, а протягом 16 місяців інтенсивної кампанії за умов невсипущої публічної уваги, з публічними виступами і відкритими дебатами з конкуруючими кандидатами. Більш ніж 1 мільйон осіб зробили свої невеличкі грошові внески у виборчий фонд Барака Обами, з надією, що цей політик дійсно зможе змінити американську політику і наблизити її до простих людей.

Якщо ж американці все ж таки вирішать, що 47-річний пан Обама ще недостатньо досвічений, щоб керувати найпотужнішою державою в світі, то в них є достойна альтернатива у вигляді пана Маккейна, 71-річного сенатора, який уже 25 років перебуває у великій політиці, перед цим більше 20 років служив на флоті, 5 з половиною з яких провів у в'єтнамському полоні, зносячи тортури та знущання. Кампанія за право бути кандидатом від Республіканської партії була коротшою, ніж у демократів, але такою ж публічною і відкритою.

З погляду Ернста Рахарова, все це виглядає дуже повчально для України. Бо якщо символом американської політики є відкритість, то символом української – закритість. Після вивчення новин в українських інтернет-виданнях складається стійке враження, що найважливіші в Україні рішення приймаються на вечерях в дорогих київських ресторанах, чи на дачах під Києвом, що сьогодняшні українські політики як достойні послідовники Йосипа Віссаріоновича найбільш продуктивно працюють ночами, що у низових партійних активістів немає жодного шансу опинитися у виборчому списку партії, який голосується без обговорення на закритому з’їзді.

Такий стан речей є результатом дуже поблажливого ставлення українців до своїх обранців, успадкованого з радянських часів. Чим скоріше українці зрозуміють, що вони можуть і повинні вимагати від політиків відкритості заради свого майбутнього та майбутнього своїх дітей, тим скоріше політики будуть вимушені скоритися цим вимогам. І Америка є в цьому дуже гарним прикладом для наслідування.